dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Природа та геополітичне становище України (Частина 2)

Держава і цивілізація в історії України. Природа та геополітичне становище України (Частина 2)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

В українській політичній думці інтерес до геополітичної проблематики зростав тоді, коли виникали умови для національно-визвольних змагань або коли підбивали підсумки таких змагань. Уже у «Виводі прав України» П.Орлика можна знайти розмірковування про геополітичну роль незалежної України як своєрідного заборола проти агресії російського імперіалізму в Європу. До цієї теми на початку XIX століття звертається поет Є.Гребінка: «Ох, коли б окружити Україну широкими, глибокими морями і довкола неї піднести гори, тоді б ... ми могли бути самостійні, але тепер вона нена че ива при дорозі: її не топче тільки той, хто не хоче».

Наприкінці XIX століття проблемами геополітичного становища України переймається М. Драгоманов. У своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» він писав: «Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили вп’ять частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців.

Московщина, як держава Балтійського і Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спеціально українська завдача зруйнувати Туреччину XV–XVI ст. виконана була в ХVІІ–ХІХ ст. державою московською, а не польською...)».

Саме цим пояснював Драгоманов орієнтацію запорізького козацтва на російську державу, адже саме «московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу України!».

М.Грушевський, С.Рудницький. Ю.Липа відзначали, що українці з давніх часів обіймали широку смугу степу та лісостепу в Північному Причорномор’ї. Як вважає один з кращих українських сходознавців першої половини XX сторіччя А.Синявський: «Територія України в період річкових культур т середземноморській, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдадського халіфату на південному заході Азії й Кордовського на далекому заході Європи в Еспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом народів, що переходили між Уралом та Каспієм на Захід».

Вирішення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовніших геополітичних завдань України. Окреслюючи ці завдання, Ю.Липа наголошував, що метою експансії України було здобування чорноморських берегів, відзначаючи, що від давніх часів українці посідали найбільші ріки, які впадають у Чорне море від Дунаю до Кубані, то відступаючи під натиском кочівників угору за течією, то спускаючись до гирл за сприятливіших умов.

Велику роль у цивілізаційній історії України відіграв і той факт, що її територія була перехрестям не тільки міграційних, а й торговельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв’язки по лінії Північ-Південь, то сухопутні магістралі сприяли контактам Сходу і Заходу через її територію: Україна лежить при найкоротшому суходільному шляху з Західної Європи до Індії.

З давніх-давен територією країни проходили важливі торговельні комунікації між країнами балтійськими і середземноморськими, Західною і Центральною Європою, Середньою Азією та Китаєм.

Торговельні зв’язки багато в чому обумовлювали переважання тих чи інших культурних впливів (чи то грецьких в античні часи, чи то візантійських та норманських за доби Київської Русі, чи західноєвропейських у пізньому Середньовіччі), обумовлюючи також і геополітичні орієнтації. Як відзначав М.Грушевський, можна говорити про повну перевагу західних впливів з кінця XII століття: «Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюється й росте з переходом сих земель під власть Польщі». Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв’язки розвивалися насамперед з Італією та Францією, то технічно-культурні - з Німеччиною.

Велику увагу політичній складовій географічного розташування України та його впливу на державотворчий процес приділяв і видатний вітчизняний мислитель В.Липинський. У “Листах до братів-хліборобів” він, зокрема, відзначав: “З огляду політичного наше географічне становище - найгірше в Европі. Навіть Московщина в положенню безмірно кращім, бо, захищена горами, лісами та болотами, вона ніколи не була тим битим степовим шляхом, через який перевалювались з Азії в Европу, і уступали під натиском Европи на Азію, різні кочовничі орди, починаючи від колишніх і нинішньою большевицькою кінчаючи. Крім того Московщина прилягає до моря, яке на другім боці має вже Европу: колишню вітчину Варягів, Фінляндію, Швецію, Германію.

Ми маємо море, другий бік якого — по знищенню Візантії, джерела нашої колишньої культури — став одною з найменше культурних частин Азії. Врешті Московщина, вся без виїмку, знаходиться в географічно неподільнім впливі культури східної так, як напр. Чехія знаходиться в географічно неподільнім впливі культури західної. Ми-ж цю границю між Сходом і Заходом маємо в географічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбуваються весь час пересування цієї рухомої границі то дальше на Схід, то дальше на Захід”.

Дослідник акцентував увагу на тому, що наслідком такого стану речей стала значна розбіжність між культурними і світоглядними засадами різних регіонів України. Ментальні протиріччя між Східною (Візантійсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною настільки великі, що не рахуватися з ними неможливо. Будь-які спроби механічного об’єднання України за допомогою велеречних “соборницьких” декларацій призведуть лише до посилення взаємного недовір’я та непорозуміння. Соборність може стати реальністю тільки гармонійним взаємним перехрещуванням двох сил: досередкової — морально- і матеріально-авторитетної, єдиної і всенаціональної центральної державної влади, і відсередкованої сили найширших автономій регіонів України, спаяних в одну цілість сильною державною владою.

Другою геополітичною причиною тривалого періоду бездержавності українського народу В.Липинський вважав найродючішу в Європі землю. “Легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою, — пише він, — розвивала в людях, які від кількох поколінь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. Внаслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі організаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти”. Без подолання цих “родових” вад українства вчений не бачив можливості створення суверенної держави.

Третя причина української недержавності, за В.Липинським, полягала в постійному перемішуванні рас і народів на її території. Основною прикметою українців, вважав він, “є повний брак патріотизму і ненависть до своїх власних земляків. В історії вона мала різні форми: князівської, магнатської, шляхетської, козацької, отаманської та інтелігентської “партійної” гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії — боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовір’я — серед українських низів”.

“Вже в самих початках нашої сучасної історії, і самих зачатках нашого громадянства, — наголошує вчений, — ми бачимо на Україні життя окремими дворищами, а не родами — життя, зв’язаними тільки спільністю територій, а не спільністю крови, племенами. Расової єдності (за винятком може найбільш глухих кутів північно-західної лісово-болотистої полоси) вже тоді не було на нашій землі між Полянами, Сіверянами, Деревлянами, Дулібами, Тіверцями; все це ули назви територіяльні, а не родові: назви, випливаючі з місця осідку людей, а не з їх кровного споріднення та спільного походження. Що-ж допіру казати про часи пізніші, коли всі ці племена були залиті страшною лавіною кочових орд зі сходу і все новими хвилями осілої колонізації з північного заходу. Для найбільшої частини України остається типовою характеристика німецького літописця, дана в початку ХІ століття київської землі, як країни “біглих рабів і метких Данців”. Пасивні маси, втікаючи “на свободу” від економічного і державного примусу на більше родючі і менше цьому примусові підлеглі, “окраїнні”, українські землі — і ріжні між собою не об’єднані, войовничі і авантюристичні елементи (“Данці”) з цілого сусіднього европейського та азійського світу — це предки тих, що сьогодні живуть на Україні”. Автор підкреслює, що внаслідок специфічного геополітичного становища України, “нема мабуть більше безглуздого, і більше позбавленого всякого змісту, виразу, як: “чистокровний  Українець” — в протиставленню до инших місцевих людей — “нечистокровних”.

З вищенаведеного автор “Листів” робить висновок: “Залежні од нас динамічні причини нашої недержавности зводяться всі разом до одної: неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорганізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати”.

Послідовний державник В.Липинський нещадно критикував націоналістичний постулат про “первинність” нації, яка, буцім-то, і має будувати власну державу. Він вважав, що спочатку у світовому геополітичному просторі повстає відповідна держава, а вже потім у процесі свого функціонування вона продукує політичну націю. “Завжди спочатку буває держава, а потім нація, — зазначає вчений. — При помочі дитини породити матір — неістнуючою ще і фіктивною “українською нацією” будувати реальну українську державу — може намагатись тільки Ви, націоналісти українські, яких націоналізм єсть лише виразником вродженої анархічної вдачі, злоби, нікчемности і хаосу в думках”.

Думки В.Липинського поділяв відомий дослідник геополітичних проблем О.Бочковський. Він справедливо відзначав, що “чим далі на схід Європи, тим більше запізнювалася її етногенна стабілізація, і повільніше відбувалося утворення народів. І це тому, що тут, і особливо в південно-східній її частині, передовсім в Україні, міграція азіатських народів дуже затягнулася і гальмувала розвиток етногенезису. На Україні, наприклад, міграція закінчилась щойно у XVIII столітті, коли у Західній Європі процес кристалізації історично-державних народів був завершений, і вона стояла на порозі своєї націогенетичної фази, тобто формування модерних та пробудження і відродження так званих неісторичних, політично і державно поневолених народів. Великою французькою революцією (1789 р.) завершується ця доба західноєвропейського етногенезису, і розпочинається ера націогенезису, тобто перетворення цих народів у модерні нації”.