dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України

Держава і цивілізація в історії України

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Тепер зупинимося більш докладніше та серйозно на понятті “держава”, що являється провідним інститутом політичної системи суспільства на цивілізаційному щаблі його розвитку. Але спочатку слід охарактеризувати вже згадане поняття "чіфдом" (або "вождівство") — важливу фазу у стадіальному розвитку людського суспільства, останню ланку його додержавного устрою.

Серед узагальнюючих розробок останніх часів, на нашу думку, однією з найбільш повних в історіографічному відношенні являється монографія М.Крадіна та Т.Скриннікової “Імперія Чінгіс-хана”, котра нами і буде використана. В ній подається і аналіз думок з приводу сучасного розуміння терміну “держава” та її назви як явища світового масштабу.

Теорія вождівства належить до числа найбільш фундаментальних досягнень західної політантропології. Найбільш грунтовно характеристики вождівства були розкриті в неоеволюційній концепції Е.Сервіса (основна робота якого вже згадувалася). Він дав визначення цьому явищу як формі соціополітичній організації з централізованим управлінням й спадковою клановою ієрархією вождів теократичного характеру та знаті, де існує соціальна майнова нерівність, але нема формального і тим більш легального репресивного та примусового апарату.

Т.Ерл, один із найавторитетніших спеціалістів сьогодення в області теорії вождівства, виділяє наступні, з його точки зору найбільш суттєві, ознаки даної форми соціально-політичної організації: спільнота з чисельністю населення в кілька тисяч ("просте" вождівство) або кілька десятків тисяч ("складне" вождівство); наявність регіональної ієрархії поселень; політична централізація й стратифікація; зародження політичної економії для інституалізації фінансової системи.

У колишніх країнах соціалістичного табору, включаючи й СРСР, ці ідеї до 70-80-х років ХХ ст. не отримали вагомого відгуку. Тривалий час розвиток пізньопервісних суспільств в марксистській археології та етнології було прийнято розглядати за Ф.Енгельсом і Л.Морганом, в межах концепції військової демократії. З плином часу ряд дослідників прийшли до висновку, що військова демократія в класичному вигляді не являлася безпосереднім попередником державності, пізніше виникали більш структуровані переддержавні форми, в яких більшість населення вже було відсторонено від управління, але ще були відсутніми ознаки держави. По суті це означає, що марксистські дослідники самостійно прийшли до відкриття феномену вождівства.

Один час популярністю користувався термін “дофеодальне суспільство”. О.Хазанов запропонував дефініцію “вождівство” як варіант перекладу з англійської мови слова chifdom. Потім Л.Васильєв детально ознайомив вітчизняних спеціалістів із суттю концепції.

Якщо ж підсумовувати різні точки зору на сутність вождівства, що висловлювалися в різні роки різними дослідниками, то можливо виділити наступні основні його ознаки:

- політична ієрархія й централізація, наявність центру та залежних від нього груп (громад, племен і т. п.);

- соціальна стратифікація, обмежений доступ до ключових ресурсів, наявність тенденції до відокремлення ендогамної еліти від простих мас в замкнутий стан;

- чисельність населення в кілька тисяч й десятків тисяч;

- перерозпреділення додаткового продукту по вертикалі (редистрибуція);

- відсутність узаконеної влади, що має монополію на застосування сили;

- загальна ідеологія і/або спільні культи й ритуали;

- сакральний характер влади, іноді теократія.

Говорячи ж про термін “держава”, слід відзначити, що латинське слово stаtus вже стало використовуватися в політичних дискурсах у XIV ст. й характеризувалося багатозначністю. В Італії термін stato розумівся як правляча влада загалі, а також як апарат цієї влади. У Франції поняття etat означало статус, стан, об’єднання станів (“генеральні штати”), державу, націю. Подібна термінологічна невизначеність була обумовлена тим, що тоді у Європі проходила побудова націй, а також формування територіальних владних структур іншого типу (“національні держави”). Нові інститути влади стали усвідомлюватись в існуючій термінології.

Мабуть, найбільш рельєфно новий контекст терміну “держава” сформулював Н.Макіавеллі. Кінцеве ж осмислення сутності держави прийшлося на період європейського абсолютизму, коли вона починає сприйматися як власний, відокремлений від суспільства та його зверхників інститут (згідно Т.Гоббсу, “Левіафан”). До середини XVIII ст. термін вже грунтовно увійшов у європейську науку. Однак ця ж термінологія продовжувала використовуватись для означення станового поділу суспільства. В Європі склалася традиція паралельно використовувати поняття “держава” для означення не лише структури суспільства, але і всього суспільства в цілому (суверенна одиниця, “держава-нація”, “країна”). У російській мові етимологія поняття “держава” більш співзвучна термінам “царство, империя”, ніж поняттю “уряд”.

Тож можливо вести мову про два смислові значення даного поняття в широкому розумінні — держава як країна, нація, яке нерідко використовується в повсякденній мові, і у вузькому інституалізованому значенні — держава як уряд, котре частіше використовується теж в повсякденній мові, а також держава як уряд, що частіше знаходимо в спеціальних наукових текстах.

Згідно класичному опреділенню М.Вебера, в політичній антропології прийнято вважати, що держава відрізняється від попередніх форм управління (вождівства) наявністю монополії на легітимне застосування насилля. Іншими словами, “арифметика” держави може бути викладена у формулі: “вождівство + насилля = держава”. Та не безпідставно багато з дослідників висловлюють сумніви, що дана ознака може вважатися надійним критерієм державності. Один із найбільш послідовних критиків цієї точки зору, Р.Кайнейро, вважає, що багатьом ранньодержавним утворенням якраз і не вистачало монополії на використання сили. Для підтвердження він посилається, зокрема, на англосаксонські закони, в котрих було записано, що будь-хто може сам вбити злодія, який його пограбував, і навіть отримати за це певну нагороду.

Існує думка, що держава не завжди має монополію на насилля.

Як приклад називаються феодальні королівства середньовічної Європи, котрі не мали нічого проти міжусобних війн васалів, якщо вони залишалися лояльними до свого сюзерена. Ще один приклад: Ірак початку ХХ ст. — держава не могла заборонити сутички між племенами кочовиків й була вимушена обмежуватися побічним контролем. Після кожного зіткнення учасники конфлікту повинні були надавати поліційським службам детальну інформацію про кількість потерпілих та отриманих трофеях. В той же час монополію на використання сили можна знайти в багатьох бездержавних суспільствах. Наприклад, у гірських жителів Атласа нема апарату організованої влади й спеціальних каральних інститутів. Право на покарання та контроль за порядком накладено на громаду. З цього випливає, що ця ознака не може розглядатися в якості критерія для визначення держави. Більш вірним було б робити акцент не стільки на монополії на насилля, скільки на інститутах влади. Якщо звернутися до класичних визначень держави, то вони в першу чергу мають на увазі наявність апарату управління. Так “Британська енциклопедія” характеризує державу як “політичну організацію суспільства, або тіло політики: більш вузько термін відноситься до інститутів уряду. Термін став відомим в XVI ст. як результат його використання Макіавеллі в своєму “Государі”. Практично у всіх визначеннях держави наявна така ознака, як обов’язкова фіксація особливого апарату управління. Окрім того, все більше число дослідників схиляються до думки, що дана ознака являється єдиним універсальним критерієм для визначення державного суспільства. З найбільшою лаконічністю суть цього поняття висловив К.Віттфогель: держава — це “управління професіоналами”.

Інтеграція суспільства на державному рівні припускає наявність бюрократії, єдиної релігії, судочинства й поліцейської машини, тобто особливих спеціалізованих установ, призначених для управління. Громадянські чиновники, відповідальні за управління, контроль над інформаційними потоками, мобілізацію ресурсів, військові — за завоювання та оборону від ворогів, а іноді й за підтримування внутрішньої стабільності, релігія — за створення загальної ідентичності та освячення існуючого ладу.

Вищевикладене означає, що держава — це не просто сукупність людей, які управляють суспільством. Особи з управлінськими обов’язками знаходяться скрізь — в племені ірокезів, грецькому полісі, африканському вождівстві. Згадавши першу ознаку знаменитого ленінського визначення класів і примінивши його до дефініції держави, отримуємо, що держава є велика група людей, причетних до управління. Ця група може бути розділеною на спеціалізовані підрозділи або відомства (міністерства, канцелярії і т. п.) або в принципі не бути інституалізованою й знаходитись при дворі, ставці (за М.Вебером — в “штабі”) правителя. Необхідно також враховувати, що органи управління гетерархічними спільнотами відрізняються від подібних органів в територіальних державах, котрі повинні були розвивати багаторівневі бюрократичні ієрархії.

Важливо також відзначити, що особи, які виконують управлінські обов’язки в перед — чи ранньодержавних суспільствах, можуть бути розділені на: загальних функціонерів, котрі виконують обов’язки лише в якійсь одній області управління; неформальних осіб, чия професія напряму не пов’язана з управлінням, але вони в силу свого статусу або ж з інших причин можуть чинити вплив на прийняття рішень (родичі, придворні, священники і т. д.). Поскільки загальні функціонери й неформальні особи можуть існувати не лише

в ранніх державах, але і, наприклад, у вождівствах, лише категорія спеціальних функціонерів може слугувати критерієм для визначення державності.

Таким чином, держава — це не окремі особи, які займаються управлінською діяльністю, а цілий апарат, тобто сукупність спеціалізованих організацій і установ. Такі установи мають відповідну структуру і складаються із певного числа співробітників, котрі отримують винагороду за виконання своїх обов’язків.

Охарактеризувавши поняття “держава” та “цивілізація”, перейдемо на сторінках наступних розділів до власне історії України в контексті поставленого у назві цієї книги питання.

Звичайно, слід пам’ятати, що, як писав М.Попович: “У історії немає ні прологів, ні епілогів. Вона не ділиться на розділи, кожен із своїми вступом і підсумками. Історія не робить перепочинків, щоб замислитися і зробити висновки з прожитого. На етапи і епохи ділимо її ми. Якщо весь плин подій вважати своєрідним текстом, то його з великими труднощами можна поділити на осмислені шматки, схожі бодай на речення, якщо не на розділи".

А робляться подібні дослідження, щоб хоча б у якійсь мірі відповісти на запитання: “Чи так само невмолимо тяжіє над нами, людьми, наша національна доля? Чи кожна нація або велика цивілізація - то всього лише зародок, що з нього як з незримого яйця має вилупитися щось гігантське і, можливо, путнє, для чого, власне, ми живемо і страждаємо? Якщо так, то чи можна хоча б зрозуміти, куди нас несе історія? Які риси будучини вгадуються за напрямами силових ліній сьогодення?”

Автори усвідомлюють, що як мовив Козьма Прутков: “Никто не обнимет необъятного”. А тому будуть розглянуті лише найбільш значні часові відрізки передержавного та державного періодів, під час яких відбувалися глобальні події. Окрім того, аби історичний процес “не розірвався” під час його вивчення, в даному дослідженні знайшли своє відображення й періоди, коли український етнос функціонував у складі інших держав.