dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 17 Июля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Євген Стахів: «Історія мусить знати тільки правду»

Євген Стахів: «Історія мусить знати тільки правду»

Євген Стахів: Історія мусить знати тільки правду

Останнім часом, особливо після того, як здійнялася хвиля протестів на присудження колишнім президентом Віктором Ющенком Степанові Бандері звання Героя України, маємо контраргументи з боку націонал-демократів (назвемо їх так досить умовно). Мовляв, і Бандера, і Шухевич, і всі, хто був причетний до діяльності ОУН та УПА, вели виключно патріотичну боротьбу на два фронти: і проти фашистської Німеччини, і проти більшовизму. Один з тих контраргументів (втім, давній і досить заяложений) полягає в тому, що Степан Бандера сам потерпав від репресій з боку фашистів, був ними заарештований і просидів у концтаборі Заксенхаузен. Зовнішня канва цієї історії наче так і виглядає. Але, якщо зазирнути трохи вглиб, все набирає дещо іншого вигляду.

Аби зняти обвинувачення в упередженості і неправдивості, далі посилатимемося виключно на спогади і твердження безпосереднього свідка й учасника подій 1930-х і 1940-х років. Євген Стахів, з юнацьких років пов'язав своє життя з Організацією українських націоналістів, був активним її членом і спілкувався з багатьма очільниками ОУН. Втім, маючи гарну освіту і від природи допитливий розум, він не вірив сліпо в догмати, а постійно вдавався до прискіпливого аналізу подій, свідком і учасником яких він був. Євген Стахів упродовж багатьох років перебування в лавах ОУН еволюціонував від ідеології радикального націонал-тоталітаризму до усвідомлення необхідності демократії  для української справи. В середині 1990-х він видав книгу спогадів “Крізь тюрми, підпілля й кордони”, сенс якої він визначив таким чином: “Вірю, що треба писати правду про ці події без огляду на те, що подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших”. На жаль, це кредо не стало нормою для багатьох наших істориків і політиків, і за півтора десятиліття після того, як побачили світ згадані спогади, гору найчастіше брали свідомі перекручення справжньої історії України ХХ століття.

Саме тому вкрай корисно навести певні уривки з книги.

“...Мушу згадати про Колодзинського...Він був римо-католик, походив з роду польських колоністів. Але жив між українцями, говорив українською мовою і вважав себе за українця...Скінчив польську офіцерську школу в ранзі поручника. По тому був одним з військових командирів в ОУН. Він є автором праці “Українська воєнна доктрина”, виданої в Кракові окремою брошурою...В 1939 році мені, молодому, його праці, ясна річ, дуже подобалася. Сьогодні її треба розкритикувати і засудити, бо це була імперіалістична доктрина. Колодзінський твердив, що Україна мусить розширити свої кордони аж по Волгу, до Саратова, і на південь — по Кубань. Отже, він був український імперіаліст. І то шкідливо”.

“...Невдовзі після того, як Чехословаччина розпалася — Судети війшли до Німеччини, а Словаччина і Карпатська Україна одержали автономію, -- відбулася Віденська нарада між міністром закордонних справ Італії графом Чіано та Ріббентропом. 2 листопада було вирішено піти на ще дальше  самовизначення і територію Карпатської Україні, де жило досить мадярів – себто три великих міста: Ужгород, Мукачеве, Берегове, -- прилучити до Угорщини... Уряд Карпатської України перенісся в Хуст... Перший уряд складався з Бродія, Фенсика і Бачинського. Бачинський був досить нейтральний, Фенсик і Бродій — москвофіли і мадярофіли. Коли чехи довідалися, що вони обидва є агентами угорської держави, їх було викинуто з уряду і заарештовано. На їх місце прийшли Августин Волошин і Юліан Ревай. В Хусті українці мали кілька партій, які були філіями чеських: соціалістичну, до якої належав Ревай, селянську... Був сильний також комуністичний рух. Багато молодих українців входили до комуністичного підпілля. Мушу сказати, що багато національних комуністів в час відродження, в тих півроку автономії Карпатської України, були лояльні, співпрацювали з урядом... 22 січня було велике свято державності — всенародна демонстрація. З усіх сторін Карпатської України приїхало багато селян — говорили, було 20 тисяч люду... Але мушу сказати, що були деякі немудрі потягнення тодішнього проводу ОУН, який диригував за кулісами і викидав, скажімо, такі гасла, як: Батько Волошин, вуйко Гітлер!” Було досить незручно за таку пропаганду головного проводу ОУН... І тут треба сказати пояснити причини такої політики ОУН і взагалі ситуацію в ОУН 1939 року... ОУН в той час робила ставку на можливу війну, до якої готувалась гітлерівська Німеччина. Всі українські самостійники, без огляду на їхню партійну приналежність — були вони демократи з УНДО чи соціалісти, соціал-радикали чи соціал-демократи, чи християнські демократи — всі ставили на Німеччину, яка може розвалити Польщу і дати шанс українцям здобути самостійність. Одні партії залишалися демократичними, але насправді  були пронімецькими, інші, як ОУН, й ідеологічно були близькі до ідей, що їх проголошували Муссоліні і Гітлер.

На молоде поколінні, зокрема, українське галицьке студентство, мали великий вплив твори Донцова, що популяризували всілякі фашистські напрямки в тодішній Європі. В Галичині була маса подібної літератури — книжки Михайла Островерхи “Муссоліні”, Ростислава Єндика “Гітлер”, були книжки про Франко, де Лярока — французького фашиста, Дегреля — бельгійського фашиста. Пам'ятаю дуже добре, як на тому святкуванні 22 січня 1939 року народ співав:

Нам поможе вуйко Гітлер

І батько Волошин

Чехів воювати...”

“30 червня 1941 року у Львові було проголошено самостійну Україну. І сьогодні слід сказати, що не все тоді зробили мудро. Скажімо, в Акті проголошення говорилось, що ОУН під проводом Степана Бандери проголошує  самостійність не з волі народу — тільки з волі ОУН і Степана Бандери. В тім же  

Акті йшлося про те, що Україна в рамках нової Європи хоче допомагати творити нове життя. А на кінець: “Хай живе німецька армія! Хай живе Гітлер — фюрер німецької держави!”

Нині багато поперекручувано, багато неправди написано і Бандерою, і Стецьком, і ще далі говорять неправду. Так не годиться. Водночас треба розуміти, що ОУН вважала Німеччину єдиним союзником для України. За згодою німецької армії вже весною 1941 року вона створила два батальйони -- “Нахтігаль” в Сілезії і “Роланд” під Віднем.

Націоналісти пропонували німцям спільну боротьбу проти більшовизму і Совєтського Союзу. Але, як виявилось, Гітлер не хотів тієї співпраці. Не мав наміру ділитися владою з українськими націоналістами, оскільки хотів зробити з України колонію — як у Африці були колонії Англії, Франції, Бельгії, Голландії.

Факт є фактом. Ми хотіли — не лише націоналісти, а всі українські напрямки — йти з німцями, бо вважали, що німці повалять Совєтський Союз і на його звалищах постане самостійна українська держава.

Отже, чого нині брехати, що то був протинімецький акт? Просто його не погодили з німцями, і тому німці були злі, що їх заскочили.”

Цікавим є епізод зі спогадів, де Євген Стахів розповідає про зустріч з Степаном Бандерою у головній квартирі гестапо в Берліні, де той тоді сидів.

“... мене викликали на коридор. Там на лавці Степан Бандера говорив з дружиною. З другого боку ми були з братом. Посередині сидів гестапівець. ... Бандера передав дружині брудну білизну, яку я мав забрати, бо ттам у комірці було сховано листа до Лебедя. Я про те знав і мав завезти його адресатові. Але я належу до тих членів ОУН, що наказів не дотримуються. І хоч підпільну пошту не вільно було читати, я перечитав. В інструкції Бандери йшлося про те, щоб не провадити ніяких акцій проти німців — антинімецькі акції шкідливі і треба якось направити українсько-німецькі стоссунки. Через сорок років я говорив про те з Миколою Лебедем, але він сказав мені, що не пригадує, щоб я приносив йому якийсь таємний папір. Ще  через п'ять років ми повернулися до тієї розмови, я ще раз розповів йому, що читав той лист і про що в ньому йшлося. Він сказав: “Так, я пам'ятаю, Але я не хотів, щоб ви про те розповідали людям. Не треба, щоб історія знала правду”. А я йому відповів: “Історія мусить знати тільки правду, і цю правду треба сказати”.

І ще про один факт, який нині старанно приховують прихильники героїзації Бандери та його спільників: фашистська влада ще за півроку до капітуляції Німеччини випустила їх на волю. Ось що пише у спогадах Євген Стахів:

“Тим часом відбулася важлива історична подія. Стараннями отця Гриньоха було звільнено з концтабору Заксенгаузен першу групу наших політичних діячів: Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Андрія Мельника, Тараса Бульбу, Володимира Стахова, Юрія Лопатинського, Осипа Тюшку, Романа Ільницького, Романа Спольського, Дем'яна Кордубу, інших — всього близько двадцяти чоловік. Після того звільнили ще півтора десятка людей...”

Про характер взаємин гітлерівців з оунівцями на той час свідчить і те, що кількох із звільнених у грудні 1944 року скинув до загонів УПА Романа Шухевича на територію Галичини саме німецький військовий літак. Згодом,  коли німці вирішили — паралельно з власовським Комітетом визволення народів Росії — створити схожий український комітет, очолили його Бандера, Мельник, Лівицький і Скоропадський. З цього приводу Стахів зазначає:

“Сьогодні націоналісти в тому не признаються. Найбільше того стидаються прихильники Бандери, а тим часом Бандера став хрещеним батьком комітету, очолюваного Павлом Шандруком — головнокомандувачем армії, що воювала на боці Німеччини і складалася, зокрема, з дивізії “Галичина”. Але що було, те було. Така історична правда. А як знаємо, Historia est Magistra Vitae (історія є вчителькою життя) і хто не вчиться на помилках, буде й далі ті помилки повторювати”.