dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України

Держава і цивілізація в історії України

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Шановні друзі! На протязі багатьох минулих випусків редакція знайомила Вас із сучасними поглядами спеціалістів на проблеми стародавньої та середньовічної історії народів Росії та України. Такі фундаментальні праці були опубліковані в Москві та Києві, але дуже обмеженим тиражем. Якраз це й стало причиною висвітлення окремих блоків на сторінках "Саміту" для того, щоб набагато більше читачів познайомилися із сучасними концепціями з багатьох питань вітчизняної історії обох країн. Але після рішення учасників засідання спільної  комісії істориків України і Росії (а більшість із них і були авторами окремих розділів згаданих колективних монографій) на чолі із її співголовами - академіками В. А. Смолієм та О. О. Чубар’яном, що відбулася у Києві 4 – 5 березня 2010 р., опублікувати обидві книги в електронному варіанті, у продовженні публікації нами таких окремих блоків потреба відпала.

Але така просвітницька робота нашою редакцією припинятися не буде. Ми звернемося тепер до не менш актуальної теми цивілізаційного та державотворчого розвитку, котрий тривав на сучасних українських землях протягом значного історичного відрізку часу. Адже і з цього приводу існує безліч спекуляцій як в середовищі істориків – аматорів, так і шарлатанів від науки.

Така синтетична праця під назвою "ДЕРЖАВА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ" вийшла зовсім недавно у Києві (2009 року у видавництві "ЕКО-ПРОДАКШН") і була підготовлена трьома авторами – М. Є. Горєловим, О. П. Моцею та О. О. Рафальським, які мають безпосереднє відношення до нашого електронного видання. Тож далі переходимо до розгляду цікавих і важливих питань, а почнемо із викладення певних теоретичних засад.

Проблема взаємовідносин між державними і цивілізаційними структурами в історії України відноситься до числа ще недостатньо розроблених, хоча й являється досить актуальною, особливо у зв’язку із сучасним розвитком країни. Слід нагадати, що поняття «цивілізація» належить до числа надзвичайно багатозначних. Своїм виникненням воно зобов’язане ХVІІІ ст. (зокрема, французькі філософи-просвітителі йменували «цивілізованим» таке суспільство, яке засноване на ідеалах справедливості і розуму). Істотне поширення терміну «цивілізація» було зумовлене усвідомленням тієї суспільно-визначальної обставини, що будь-який соціум — це неподільна взаємопов’язана система оригінальної культури, науки, літератури, моральних та правових норм і т. ін. процес становлення теорії цивілізацій як важливої складової історичної соціології супроводжувався складними змінами значення поняття «цивілізація». В цих змінах простежуються три тенденції.

Спочатку, у ХVІІІ ст. поняття «цивілізація» вбирає у себе сенси передуючих йому, близьких за значенням понять, які персоніфікували процеси раціоналізації поведінки, становлення громадянського суспільства, вдосконалення державного управління. У ХІХ – на початку ХХ ст. його ціннісний зміст поступається місцем різнобічній за сенсом науковій складовій. Нарешті, в ХХ ст. його значення в цілому відновлюється, при цьому накопичений зміст не губиться, а переводиться у приховану, потенц

ійну форму й, за потреби, актуалізується. Ці процесиопосередковуються переведенням поняття «цивілізація» з одного дискурсу в інший, що пов’язано з розширенням кола жанрів, які використовуються при будуванні історичного й філософсько-історичного нарративу.

Існують різні типи цивілізацій. В їх основі можуть бути соціально-економічні устрої, релігії, раси, системи цінностей, ідеології. Цивілізація може співпадати з національними кордонами, а може й істотно виходити за їх межі. Нарешті, вона може охоплювати навіть всю Землю (йдеться про світову цивілізацію).

Ми виходимо з тези, що кожна нація - це унікальна цивілізація. Неймовірно, проте факт: дефініція терміну «нація» семантично найпереконливіші ознаки мала ще наприкінці ХVІІІ ст., коли застосовувалася для позначення вищих верств суспільства, які безпосередньо забезпечували державний суверенітет. Логіка була такою: який сенс у тому, щоб у категорію «нація» включити весь народ чи хоч би його домінуючу етнічну складову? В цьому, за великим рахунком, сенсу нема, оскільки соціальні маси здебільшого не ідентифікують себе з визначальними проблемами функціонування

соціального організму. Сучасна суспільна наука оперує двома основними підходами до розуміння етнічності: об’єктивістським, що розгляда є етнос в якості деякої історично-спадкоємнісної спільноти, котра має спільних предків і єдину расово-біологічну природу, та модерністським, який витлумачує етнос в суб’єктивному розумінні — перш за все як уявну спільноту, сформовану на основі тотожності кожного її члена зі сформульованим культурною елітою національним міфом.

Цілковита моноетнічність держави на сучасну пору є рідкісним явищем. Показовим прикладом моноетнічності являються хіба що Японія та Ісландія. Інакше кажучи, сучасні держави в абсолютній більшості хоча й поліетнічні, однак саме воля і згуртованість певного етносу (як правило — титульного) призводить до відповідних політичних, державотворчих трансформацій. Ігнорувати цю обставину з точки зору наукового вердикту некоректно, а з точки зору дослідницьких висновків і пропозиційності загалом небезпечно, оскільки йдеться про нехтування фундаментальним чинником державницької креативності. Безперечно, світ структурується водночас у двох протилежних напрямках — універсалізму та націоналізму. З матеріальної точки зору економічний взаємозв’язок, ефективність комунікацій, воєнні, економічні та пропагандистські впливи дозволяють стверджувати, що світ єдиний.

Якщо ж підходити з інших позицій, зокрема ефективності іжнародних інститутів, то це не відповідає істині.Також е викликає сумнівів, що націоналізм у його первісному значенні не може бути надійним підґрунтям поліетнічної держави: для виконання цієї функції необхідна якась інша, надетнічна ідея. Однак, чи означає така надетнічність заперечення етнічності? В усякому разі, політична нація фактично відкидає культурне походження й значення нації, і маємо визнати: це не завжди йде на користь суспільній консолідації, сукупному благу суспільства.

Практично всі чинники культури є націогенетичними елементами. Кожен з них — мова, писемність, мистецтво й музика — пристосований змістом і формою до життєвих потреб народу; весь світогляд, етика й побут його є тими елементами, що поглиблюють процес національної індивідуалізації, перетворюючи його з етнографічної сировини на національно викристалізований суспільний колектив. Народ — це етнографічна, а не національна одиниця. Якщо народ — це сировина, то нація — виріб з цієї сировини.

У новітні часи такий погляд обґрунтував О. Пріцак. Він слушно зауважував, що історія України — «це не історія української етнічної маси (етнізм не є об’єктом історії), а міряна лінеарним часом багатоперспективна візія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих («політичних українців»), і перейнятих ними розвинутих цивілізацій».

Розгляд даної теми можна було б продовжити і далі. Проте слід зупинитися й відзначити, що цю проблему досліджували і вітчизняні науковці, починаючи від всесвітнього рівня та закінчуючи конкретними суспільствами. При цьому підкреслимо, що навіть в енциклопедичних виданнях термінів «цивілізація (або цивілізації) в Україні» чи «Українська цивілізація» не існує.

Відомий російський дослідник Ю. Черняк стверджує, що цивілізація дійсно відноситься до формації як ціле до частини, але не тому, що вона обіймає собою всі формаційні типи, а тому, що вона за своїм складом включає окрім формаційних багато інших елементів, окремих граней цих елементів та зв’язків з усіма ними. Він дає своє трактування даного терміну: “В широкому розумінні цивілізація — це цілісна система, що розвивається, суттєвих відносин між людьми, — мікрогрупами, крупними колективами, взята із середовищем проживання й створеними матеріальними та духовними благами і особливо системою цінностей, що називається культурою (під поняттям суттєвих відносин слід розуміти відносини, котрі іменують рівень взаємозв’язків не лише між індивідуумами чи мікрогрупами, але і між великими колективами, що складаються за етнічною, національною, соціальною, професійною, конфесійною, регіональною та ряду інших ознак).

Цивілізація — система цілісна, котра має свої власні якості у порівнянні з сумою інгредієнтів, що її складають. Її частини, якщо використовувати термінологію загальної теорії систем, можливо розділити на елементи — елементарні структурні одиниці, подальше розщеплення котрих неможливе без втрати якості, компоненти, складені із елементів, і підсистеми, утворені із компонентів. До них добавляються зв’язки між вказаними частинами цивілізаційної структури”.

Якщо ж розглядати дане явище в просторово-часовому розрізі, то нині виділяються три рівні:

1) глобальна цивілізація — частина (або все) людство, що досягло рівня цивілізованого розвитку і така, що проходить певні ступені, фази життєвого циклу;

2) локальні цивілізації, як найважливіші складові частини глобального співтовариства, котрі відрізняються за системою цивілізаційних цінностей, умовами проживання та діяльності, історичним досвідом. Вони також проходять через певні етапи історичного шляху — зміну поколінь локальних цивілізацій і фаз життєвого циклу кожної цивілізації та кожного покоління;

3) світові цивілізації як крупні етапи розвитку глобальної цивілізації і цикли поколінь локальних цивілізацій, епохи розвитку людства як єдиної мегасистеми.

У контексті порушеної в назві теми варто звернути увагу на точку зору багатьох дослідників, які протиставляють цивілізацію первісному суспільству в розвитку людства, незважаючи на принципово нові засади організації життя, насамперед на виникненні державного устрою, що викликало цілу низку різноманітних наслідків. Хоча «цивілізація» і «держава» — поняття не синонімічні, вони відбивають різні сторони того ж процесу, тобто переходу від первісних суспільств до ранньокласових. Важливим є і те, що в цьому питанні сходяться думками представники різних — «буржуазних», «марксистських», «західних» та інших наукових шкіл. А тому маємо погодитись з твердженням, що «цивілізація — це той стан суспільства, якому притаманні державна система управління, соціальна стратифікація (елітарне суспільство на перевагу первісному егалітарному), різні форми експлуатації». Для цієї стадії розвитку характерними ознаками є поява міст, писемності, законів тощо.

Та при розгляді давніх і середньовічних цивілізацій на теренах України необхідно чітко усвідомлювати особливості кожної з конкретних спільнот. Сам процес переходу до соціально стратифікованих суспільств не був миттєвим, з чітко вираженими характерними ознаками. Цивілізаційний процес треба розглядати у вигляді двох основних етапів — передісторії (становлення основ цивілізації) та власне історії (цивілізаційного розвитку). Для першого з них, що отримав в останні десятиліття назву «чіфдом» або «вождівство», вже була характерною соціальна й майнова нерівність, але ще був відсутнім легалізований апарат присилування. А для другого етапу стали притаманними всі ознаки державності.

Суспільства, які за своїм розвитком знаходились на першому із згаданих етапів, слід характеризувати як протоцивілізації (вождівські цивілізації, чіф-цивілізації), а ті, що вже перебували на другому етапі, — власне цивілізаціями. Тому певною мірою казуїстичні формулювання із спробами поєднати в одному

явищі різний сенс лише заплутують його розуміння. Як приклад можна навести таке трактування знаменитої трипільської культури М.Відейком: «З точки зору стадіального підходу до Трипілля в такому разі пасувало б поняття «протоцивілізація». В культурному ж відношенні вживання термін «цивілізація»... є цілком логічним та виправданим».

За такою логікою до цивілізацій можна відносити і розмальований комплекс з кісток мамонта (як і саму стоянку кам’яної доби) в с.Мізин на Чернігівщині.

І це вже робиться С.Плачиндою: “...цивілізація почалася на терені Давньої України з ДУХОВНОСТІ. Коли в XV-XIV тисячоліттях до н. е. в районі теперішнього Мізина на Десні викарбували на мамонтовій кістці МЕАНДРОВИЙ ОРНАМЕНТ як символ безкінечності буття (яка глибока й витончена філософська ідеологема! — Авт.). Коли утворили перший (палеолітичний!) музичний ансамбль з кісток мамута (відкриття археолога Бібікова! — Авт.). Коли прадавні українці почали виготовляти реалістичні та символічні (!) статуетки жінок, тобто першобогинею давніх була жінка, що творила диво — продовжувала рід людський”. Тож за такою, так би мовити, схемою, коли пізньопалеолітичні пам’ятки вже відносяться до цивілізаційного циклу, “рукою подати” до часів появи на сучасних українських теренах первісної людини близько 1 мільйона років тому.

Та що там в Україні. Виявляється, в глибинах кам’яного віку за ЮКанигіним та В.Кушерцем могла існувати суперрозвинута цивілізація, що загинула в результаті всесвітньої катастрофи! Начебто існує і інформація на підтвердження цього, але: “Археологічна інформація — одна із найзасекреченіших. Чимало відповідних даних і відомостей (артефактів, письмових джерел) зберігається в схованках тібетських монастирів, індійських храмів, Ватикану і т. д. Їхнє опублікування, як вважають, могло б викликати потрясіння в суспільстві”. Та: “Як виявляється, є досить впливові організації, зацікавлені в засекречуванні подібної “екстравагантної” інформації. Переважно це окультні й інші “латентні” структури, масонські ордени тощо”. Тож який же є міжнародний шпигунський потенціал у авторів такої “гіпотези”, якщо вони змогли, обійшовши могутні організації, добути таку “цінну й достовірну” інформацію!..