dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 22 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Моя любов до тієї святої землі живиться любов'ю до Наталочки…

Моя любов до тієї святої землі живиться любов'ю до Наталочки…

Володимир Канаш

Поблизу села Михайлівка-Перша на Полтавщині посеред пшеничного поля впродовж кількох десятиліть лишається нерозораний острівець, на якому під деревами стоїть скромний сірий обеліск з карбованим написом:

"На цьому місці
в період гітлерівської
окупації 14 жовтня
1941 року тяжко
поранений зробив
вимушену посадку
і був врятований жителями
с. Михайлівка перша
пілот
Герой Радянського Союзу
Захарій Соломонович
Хіталішвілі"

Якось нормального спекотного тбіліського дня в липні 1982 року я  страшенно здивував свого колегу, редактора грузинської газети "Самшобло" Гіві Карбелашвілі, коли сказав, що домовився зустрітися із Захарієм Хіталішвілі в пекарні, де він директорствує.

- Вольдемаре (так Гіві переінакшував моє українське ім'я. В. К.), спека, мабуть, позбавляє тебе здорового глузду: пекарня за 37 градусів Цельсію в тіні – не місце для приємних бесід; краще би домовився про зустріч із Захарієм десь на лоні природи – скажімо, в його рідному селі.

Ця твереза думка, звісно, мала свій резон, але відступати було нікуди, і за півгодини мене вже оповила гаряча задуха пекарні на околиці Тбілісі. Становище рятував хіба що запашний аромат свіжоспеченого лаваша.

Доти моє спілкування із Захарієм Хіталішвілі було виключно телефонним, і я побачив людину міцної статури із задерикуватою, а водночас доброю посмішкою. Походили пекарнею, обмінюючись  короткими репліками: протягом якихось двадцяти хвилин я встиг заповнити прогалини з відомої мені по кількох публікаціях біографії Героя. Потім у невеличкому кабінетику трохи посиділи за коньяком  і вином з традиційним супроводом: гарячий лаваш, імеретинський сир, духмяна зелень, фрукти, боржомі.

Звісно, я згадав про пораду Гіві й домовився про відвідини найближчими днями рідних місць Захарія. А тоді спекотний день поволі перетворився на задушливий вечір. Ми продовжували бесіду у "Волзі": Хіталішвілі мешкав на тодішній вулиці Пекіна, поблизу того місця, де я загостив у своїх тбіліських друзів, і, отже, нам було зовсім по дорозі. Втім, за кілька хвилин з'ясувалося, що наш маршрут дещо ускладнюється. На Вокзальній площі авто зупинилося поруч з готелем "Колхеті", який за зовнішнім виглядом і своїм статусом нагадував радше заїжджий двір. Перехопивши мій здивований погляд, батоно Захарій сказав: "Не переймайся цим. Тут в ресторані чудово годують, а шеф-кухар – мій давній приятель".

Шеф-кухар Петрé (як годиться нормальному кухарю, він мав пристойне черево й провинну посмішку вічного боржника перед зголоднілим людством) чемно привітався біля накритого столу і щось стиха сказав офіціанту. Той миттю приніс невідкорковану пляшку запотілого шампанського. Ще мить –  корок вистрілює під стелю, а Петрé, виголосивши: "На Вашу честь!", ковтком в одну хвильку, не переводячи подиху, спорожнює пляшку. Захарій вповні насолодився ефектом від цього рекордного трюку, а потім стиха, але гордовито  промовив: "Унікальна людина – єдина на всю Грузію, а може, й на весь світ…"      

Я пригадав цей епізод, аби читач збагнув юнацьку невиліковну задерикуватість і  відчайдушну вдачу цієї немолодої вже людини, що, зрештою, походить від рис національного грузинського єства.

Втім, уже час бодай стисло переповісти ту історію, яка в найкоротший спосіб викладена на згаданому обеліску, а в детальнішому викладі містить навіть елементи грузинсько-української "лав сторі". Чесно кажучи, мені було трохи ніяково ставити батоно Захарію запитання, від яких він, напевно, втомився. Окрім інтерв'ю журналістам, Хіталішвілі брав участь у численних урочистостях, які відбувались і в Україні (село Михайлівка Перша, райцентр Котельва), і в Грузії (райцентр Душеті, село Аранісі), де за усталеними радянськими звичаями, підсиленими традиційною грузинсько-українською велемовністю, щоразу йшлося про братерську дружбу, скріплену бойовими та трудовими подвигами. Підписувалися договори на соціалістичне змагання між першомихайлівським колгоспом ім. Жданова та Арагвіспірським радгоспом з батьківщини Захарія. І, природно, він мав при цьому проголошувати слова і проголошувати так, щоб від частого повторювання вони не втрачали щирості.

Отже, восени 41-го літак 18-літнього пілота Захарія Хіталішвілі (в такому віці годі й говорити про якийсь бойовий досвід) був підбитий, і важко збагнути, яким дивом поранений юнак, втрачаючи свідомість, спромігся посадити ушкоджений літак на полі поблизу Михайлівки Першої. Прийшов до тями Захарій вже в селянській хаті Савелія Мальцева, який витяг пораненого пілота з літака і відвіз до себе. Тут Захарія лікували, чим могли, дружина Олена, дочка Наталка та сусідка Катерина Шляпкіна. Звісно, вони дуже ризикували, бо за переховування радянського пілота німці й поліцаї карали нещадно. Дякуючи Богові й долі, все минулося. А тендітні жіночі руки загоювали рани краще за всякі ліки. Сприяли цьому й молодечий організм Захарія, а ще ж, мабуть, природний взаємний потяг двох юних сердець. Інтимних мотивів батоно Захарій у своїх спогадах торкався дуже обережно, делікатно. Я це відчував і зайвих запитань не ставив…

Так чи інакше, коли Захарій одужав настільки, що міг нормально пересуватися, він вирішив перетнути лінію фронту: випробовувати долю й надалі було ризиковано і для нього, і  для Мальцевих. Фронт на той час не дуже віддалився від Михайлівки Першої. Мальцеви допомогли дістатися лісу неподалік лінії фронту, а там вже треба було сподіватися на удачу. Захарій дістався до своїх і навіть розшукав свій полк. Далі був пекельний коловорот війни, десятки й десятки бойових вильотів. Як наслідок – звання Героя Радянського Союзу (за роки війни цього звання були удостоєні 137 грузинів). Про свої подвиги він, як і кожна порядна людина, розповідав неохоче. Зауважив лише, що Героя йому присвоїли " з другої спроби": перший раз подання завернули внаслідок непоступливої вдачі Захарія, який не вмів подобатися начальству.

До речі, вже по війні, коли Хіталішвілі входив до складу з'єднання, яке контролювало повітряний простір у Закавказзі, поблизу кордону з Туреччиною, він не уникнув спокуси пролетіти майже на поземному льоті над рідним селом Аранісі й рідною оселею. При цьому, природно, відхилився від належного маршруту і, так само природно, зник з екранів радарів на командному пункті. Там  вирішили, що Захарій просто перетнув кордон, і вже готові були доповідати "нагору". Звісно, було чергове стягнення і чергові неприємності…

Закінчилася війна, але для пілота Хіталішвілі тривала військова служба. Не один раз подумки він повертався до епізоду з його врятуванням Мальцевими. Спробував якимсь чином розшукати їх, але марно. Як потім з'ясувалося, Михайлівка Перша по війні перейшла з Харківської області у Полтавську. Та й розшукував Захарій просто Михайлівку, не знаючи, що вона Перша і що вона належала до Харківської області. Минали роки, і, врешті решт, поталанило знайти ту-таки Михайлівку Першу, Олену Мальцеву та Катерину Шляпкіну. Савелій Мальцев помер 1949 року. Звісно, коли Захарій приїхав до Михайлівки, сподівався побачити Наталку. Сумною була відповідь матері про дочку: 1942 року Наталку вивезли на роботу до Німеччини і подальша її доля невідома.

Потім Хіталішвілі кілька разів бував у Михайлівці, а коли 1979 року пішла в небуття Олена Мальцева, привіз на її та Савеля Мальцева могилу обеліск роботи свого приятеля Ушангі Церцвадзе з написом: "Ваш  подвиг – безсмертний приклад вічної дружби народів України та Грузії. Герой Радянського Союзу З. С. Хіталішвілі".

Влітку 1982 року під час нашої поїздки із Захарієм на його малу батьківщину в Душетський район Грузії й у село Аранісі мали багато часу для розмов, і стосувалися вони переважно не воєнної давнини, а тогочасних подій та реалій. Як людина, котра багато що пережила і бачила, Захарій не вдавав із себе переконаного оптиміста і досить скептично коментував ті чи інші явища тогочасної Грузії, з-поміж яких вдосталь було негативних, хоч і не очевидних для необізнаного гостя. Я до таких не належав, в чому відверто зізнався Захарію, і ми пристрасно обговорювали те, що нас хвилювало: поширену корупцію, хабарництво, окозамилювання, фальшування справжнього іміджу справжньої його батьківщини. Напівжартома-напівсерйозно Хіталішвілі сказав мені, похитуючи головою: "Ти надто багато про нас знаєш…" Я відповів йому жартом: "Отже, вже час зі мною щось робити". Зворотньою дорогою до Тбілісі я запитав Захарія, чи тягне його знов до Михайлівки Першої. Він стиха промовив: "Звсіно, тягне… Як тягне кожного з нас в свою молодість. Моя любов до тієї святої землі живиться любов'ю до Наталочки".  

…Своїй дочці Захарій дав ім'я НАТАША.