dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 24 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. На полі Куликовому (частина 2)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. На полі Куликовому (частина 2)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

"Сказання про Мамаєве побоїще"

Головні "подробиці" Куликовської битви викладені в пізньому й украй невірогідному "Сказанні про Мамаєве побоїще". Позаяк немає можливості розглянути всі ці деталі, зупинімося лише на найважливіших із них. Особливе значення багатьох цих моментів для опису битви зовсім недавно з'ясував Володимир Рудаков.

Працюючи зі "Сказанням", уже кілька поколінь істориків зосереджуються на пошуках інформації, яка "спотворює реальний перебіг подій" 1380 р. (і яку, проте, широко використовували й використовують в історіографічних реконструкціях). При цьому дослідники зазвичай воліли не порушувати "простих" питань: навіщо, власне, авторові треба було вводити своїх читачів в оману? чому йому вірили? і - головне — чи була "помилкова" інформація саме такою і для давньоруського читача?

Скажімо, давно вже зрозуміло, що знаменитий "двобій Пересвєта з Челубеєм" - міф. Щоправда, про нього як про "реальний факт" і досі пишуть окремі солідні історики. Але обережніші автори воліють оминати цей сюжет або, описуючи його, посилаються на легендарний двобій троїцького схимника з ординським богатирем. У кожному разі постають цілком закономірні запитання: чи існувала на Русі або в монголів традиція поєдинків перед початком бою? як чернець, а поготів схимник міг брати участь у бою, якщо, за обітницею, йому заборонялося брати до рук зброю? з ким же все-таки б'ється Олександр-Пересвєт - із "печеніжином", із "Темір-мурзою" (так у Кипріянівській редакції "Сказання"), з "Таврулом" чи, нарешті, з "Челубеєм" (ім'я, яке фігурує в Синопсисі 1680 p.)? ким був сам Пересвєт - брянським боярином (як у розширеній редакції літописної повісті) чи ченцем (як у "Сказанні")?

Уперше Пересвєт з'являється в "Задонщині", причому змінює свій статус буквально на очах: якщо в Кирило-Білозерському списку (найранішому) він ще "брянський боярин", який "поскакивает на своем добром коне, а злаченым доспехом посвечивает", то в списках XVII ст. він уже "чернець" і навіть "старець". У "Сказанні" ж "з'ясовується", що його разом із "братом" Ослябєй вирядив на допомогу Дмитрієві Івановичу сам Сергій Радонезький. Це сталося під час міфічного візиту московського князя до Троїцького монастиря, який "доповнив" благословення Дмитрія Сергієм уже перед самою Куликовською битвою. З другого боку, хто, якщо не чернець, міг звільнити Руську землю від "басурманина"?!

Хай там як, сучасний "здоровий глузд" - поганий помічник у розв'язанні загадок "Сказання про Мамаєве побоїще". Набагато перспективнішим видається шлях, якого дотримується Володимир Рудаков.

Скажімо, дослідник звернув увагу на дивну деталь в описі кульмінаційного моменту битви - дій засадного полку під командуванням Володимира Андрійовича Серпуховського і Дмитрія Михайловича Боброка-Волинського: "Наставшу же седмому часу дни, Божиимъ попущениемъ наших ради греховъ начаша поганий одолевати. ...Видевъ же то князь Владимеръ Андреевичь падение русскых сыновъ не мога тръпети и рече Дмитрею Волынцу: "Что убо плъза стояние наше? Который успех нам будеть? Кому нам пособити? Уже наши князи и бояре, вси русские сынове напрасно погыбають от поганых, аки трава клонится!" И рече Дмитрей: "Беда, княже, велика, не уже пришла година наша: начинаай без времени, вред себе приемлеть; класы бо пшеничныа подавляеми, а трьние ростуще и буяюще над благородными. И мало убо потръпим до времени подобна, вън же час имаем въздарие отдати противником. Ныне токъмо повели всякому въину Богу молитися прилежно и призыва святых на помощь, и от сего часа имать быти благодать Божиа и помощь христианом"... Приспе же осмый час дню, духу южну потянувшу съзади нам, възопи же Вълынецъ гласом великым: "Княже Владимеръ, наше время приспе, и часъ подобный прийде!" - и рече: "Братьа моа, друзи, дръзайте: сила бо Святого Духа помогаеть нам!"" - доля "поганых" (а водночас і результат битви) була вирішена.

Іще дивовижніша деталь доповнює цей опис у літописній і розширеній редакціях, де Боброк точно визначає "время подобно": "осмого часа ждите, в он же имать быти благодать Божия".

Треба сказати, що цей фрагмент уже давно привертає увагу дослідників. Було зрозуміло, що саме тут криється відповідь на запитання: як вдалося війську Дмитрія Івановича перемогти ворога? Відповідей на нього пропонували безліч, і кожна з них із різних причин не задовольняла: "здоровий глузд" одних дослідників суперечив "здоровому глуздові" інших. Причому логічні обгрунтування в усіх були однаковими.

Одні дослідники вважають, що вступові засадного полку в бій спершу перешкоджав потужний зустрічний вітер, на зміну напрямку якого нібито так уперто чекав Волинець, і сонце, яке сліпило руських вояків і заважало їм битися з ворогом. Інші дослідники гадають, що Боброк чекав, коли зміняться не природні чинники, а розташування татар на полі бою, тобто він вичікував, коли "погани" будуть найменш захищеними під удару його полку. Однак усі ці висновки за детальнішого розгляду миявляються неповними з погляду логіки, яка їх і породила.

Грунтуючись на тому, що "Сказання" - художній твір, який має свою логіку й необов'язково націлене на "реальність опису", Володимир Рудаков запропонував своє розв'язання загадки "осьмого часа". Насамперед він відшукав давньоруські тексти, в яких згадано "духъ южный". Виявилося, що практично всі вони мають на увазі зовсім не південний вітер. Зокрема, у Службовій Мінеї за 8 вересня читаємо: "Пророкъ Аввакумъ, умныма очима провиде, Господи, пришествие Твое. Темъ и вопияше: отъ юга приидетъ Богъ. Слава силе Твоей, слава снисхождению Твоему".

Зі змісту віднайдених паралельних текстів постає один логічний висновок: згадка про "духъ южный" викликана необхідністю описати не батальну, а провіденційну сцену, де "дух" означав сходження на допомогу русичам "сили Святого Духа". Згадка про "духъ южный" отримала особливе звучання ще й тому, що сприймання півдня як богообраної сторони світу, можливо, сягало специфічного напруження саме в день Різдва Пресвятої Богородиці, коли небесні сили заступилися за руських воїнів на Куликовому полі. "Духъ южный", не пов'язаний із реальним південним вітром Куликовської битви, - це підкреслене автором "Сказання про Мамаєве побоїще" знамення божественної благодаті, яка зійшла на православне воїнство.

Отож, якщо з'ясовувати причини, які змусили (згідно зі "Сказанням", бо інші пам'ятки Куликовського циклу взагалі не згадують про те, що під час битви використовувався засадний полк) Боброка-Волинського зволікати зі вступом у бій, треба відкинути всі "раціональні" пояснення, адже жодну з таких версій не підтверджує текст джерела. На відміну від них, гіпотеза Рудакова базована лише на аналізі фразеології "Сказання": "Найімовірніше, для автора пам'ятки успіх засадного полку був пов'язаний із початком допомоги "небесних сил", без яких перемога в битві була б, на його думку, просто неможливою. Саме на кінець "попущения Божьего" (рівнозначного "гибели христианской") і початок сходження "Божьей Благодати" чекав Дмитрій Боброку "Сказанні про Мамаєве побоїще".

Такий висновок здається цілком коректним. Треба тільки з'ясувати, чому "перелом" у стосунках із Всевишнім мав статися саме в "осмыи часъ".

Але спершу варто поставити ще одне запитання: за яким годинником міряв час Волинець (точніше, автор "Сказання")? Відповідь може бути тільки одна. За очевидної відсутності сучасних уявлень про хронометрію рахувати могли винятково годинами церковних служб. Решта "раціональних" відповідей алогічні з погляду давньоруського книжника і грунтовані на низці припущень.

Як же служби восьмої години могли наштовхнути автора "Сказання" на думку про початок порятунку Руської землі від "поган" і сходження на неї божої благодаті?

Очевидно, це мають бути служби, які правлять саме о 8-й годині 8 вересня на Різдво Пресвятої Богородиці (і не забуваймо, що йдеться про 6888 р.!). У зв'язку з цим збігом "вісімок" цілком доречне таке міркування Володимира Рудакова: "...згадка про "осмыи часъ" як момент, коли "имать быти благодать Божия", як момент, коли "сила Святого Духа" починає допомагати руським полкам, не відображає реальної 8-ї години дня (за давньоруською системою відліку часу), а має символічне значення... Можливо, автор "Сказання" мав підстави думати, що "осмыи часъ" у суботу 8 (!) вересня 1380 р. (6888 від сотворения світу) неодмінно має бути "щасливим", позначеним божественною благодаттю і тому сприятливим для перемоги руських сил. Саме ці умовиводи, імовірно, могли подвигнута середньовічного книжника вказати, що Дмитрій Боброк чекав "осмого часа", "времени подобнаго", коли "благодать Божия" зійде на православне воїнство. "Осмыи часъ", найімовірніше, відображав своєрідний "художній час" пам'ятки, автор якої з провіденціалістських позицій сприйняв перемогу русичів на Куликовому полі. У контексті наближення рятівного для всього людства свята Різдва Богородиці використання числової символіки "осмыи часъ" (асоціація з вічністю), найвірогідніше, було зумовлено прагненням автора твору посилити й конкретизувати і без того наявну в "Сказанні" художню інтонацію, присвячену темі есхатологічного порятунку православних християн".

Те, що саме ця думка є в тексті "Сказання", не викликає сумніву. Скажімо, у літописній редакції його читаємо: "...приспе же праздник сентября 8, начало спасения нашего Рожеству святой Богородицы".

Отже, можна стверджувати, що в "Сказанні про Мамаєве побоїще" остаточно закріплена та найповніше втілена ідея, наявна практично в усіх пам'ятках Куликовського циклу: поразка Мамая знаменує перемогу православ'я над "безбожниками", досягнуту завдяки Божому милосердю та заступництву небесних сил. Це початок звільнення Руської землі від влади "иноплеменных".

Симптоматично, що в "Сказанні", на відміну від раніших пам'яток, поняття "Руська земля" і "православна віра" уже практично нероздільні й очевидні синоніми. Ця тотожність була закріплена в пізніших джерелах.

Звідси, напевно, у "Сказанні" розвивається образ Мамая як "христьанского искоренителя", який прагне "разорити православную веру и осквернити святые церкви". Це додаткова підстава називати опонента Дмитрія Івановича "нечестивым царем", "поганым", "безбожным", "идоложрецом и иконборецем", "ненавистником и врагом роду христианскому", "свирепым зверем", який, "аки лев ревый пыхаа, аки неутолимая ехыдна гневом дыша", іде на Русь, та іншими подібними епітетами.

Водночас у "Сказанні" Дмитрій Іванович вочевидь поступається лаврами переможця своєму двоюрідному братові Володимиру Андрійовичу Серпуховському. Останній не тільки командує засадним полком, який нібито суттєво вплинув на результат бою, а й виявляється одним переможцем, бо самого Дмитрія Івановича більшу частину бою на полі і ісмає: "Князь же Владимеръ Андреевичь ста на костех под черным знаменем. ...И не обрете брата своего, великого князя, в плъку... и повеле трубити в собранные трубы. Пожда час и не обрете великого князя, нача плакати и кричати, и по плъком ездити начать сам и не обрете и глаголаша всем: "Братьа моа, русскыа сынове, кто виде или кто слыша пастыря нашего и началника?"...Князь же Володимеръ рече: "Братиа и друзи, русскыа сынове, аще кто жыва брата моего обрящет, тъй поистинне пръвый будеть у наю!" И разсыпашася вси по велику, сил ну и грозну побоищу, ищучи победе победителя. ...Два же етера въина уклонишася на десную страну в дуброву, единъ имянемъ Феодоръ Сабуръ, а другий Григорей Холопищевъ, оба родом костромичи. Мало выехавъ с побоища и наехаша великого князя бита и язвена вельми и трудна, отдыхающи ему под сению ссечена древа березова. И видеша его и, спадше с коней, поклонишася ему. Сабуръ же скоро възвратися поведати князю Владимеру, и рече: "Князь великий Дмитрей Ивановичь здравъ бысть и царствуеть в векы!" ...Князь же великий едва рече: "Что есть, поведайте ми". Рече же князь Владимеръ: "Милостью Божиею и Пречистыа Его Матери, пособием и молитвами сродникъ наших святых мученикъ Бориса и Глеба и молением русскаго святителя Петра и пособника нашего и въоружителя игумена Сергиа, - и тех всех святых молитвами врази наши побежени суть, мы же спасохомся". Князь же великий, слышавъ то и въставъ, рече: "Сий день сътвори Господь, възрадуемся и възвеселимся, людие!" ...И приведоша ему конь и, всед на конь и выехавъ на велико, силно и грозно побоище, и видевъ въйска своего бито велми много, а поганых татаръ четверицею сугубь того боле бито и, обратився к Волынцу, рече: "Въистину, Дмитрей, не ложна есть примъта твоа, подобает ти всегда въеводою быти"".

Цей несподіваний сюжетний хід "виріс" із уже знайомого нам образу розширеної редакції. Там Дмитрій Іванович бореться в перших лавах і, незважаючи на численні удари ворогів, залишається неушкодженим: "Богь заступилъ його". Тепер же цей образ набирає заледве не сатиричних рис: князь-"переможець" цілу битву "відпочиває" в гаю під зрубаною березою. Традиційне "логічне" пояснення, нібито князь був "контужений", у цій ситуації не спрацьовує. Звичайно, можна вважати, що цей образ - продовження думки про божий захист, який є над Дмитрієм, але цього вочевидь замало, щоби повністю "реабілітувати" його.

Найімовірніше, мають рацію дослідники, які пояснюють таку зміну статусу московського князя тим, що "Сказання" написане в Троїцькому монастирі, який належав до Серпуховеького князівства і книжники якого намагалися прославити і свого патрона удільного князя Володимира Андрійовича, і засновника своєї обителі Сергія Радонезького. Саме тому фігура удільного князя дедалі більше заступає постать Дмитрія Донського, а поряд із двома героями битви виник третій - Сергій Радонезький.

І все-таки залишається запитання: чому прізвисько "Донськой" закріпилося в ранній традиції саме за Володимиром Андрійовичем Серпуховським? Саме так згадано двоюрідного брата Дмитрія Івановича в духівниці Івана Грозного: "А сын мой Иван держит на Москве болшаго своего наместника, по старине, как было при отце моем, при великом князе Ва-силье Ивановиче всея России, и как было при мен, а другова наместника держати на трети на княжь Володимерской Андреевича Донскаго на Москве жь".

Мабуть, усе ж таки чільну роль удільного князя на Куликовому полі визнавали навіть прямі спадкоємці Дмитрія.

Своєрідний підсумок своєї діяльності кожен великий князь, починаючи з Івана Калити, підбивав у духівниці, яку він складав у черговий "критичний" момент життя. Від Дмитрія Івановича до нас дійшли два заповіти. За півтора десятиріччя, які пролягли між ними (наскільки, звичайно, можна судити з дефектного примірника першої духівниці, складеної ще до смерті митрополита Алексія, тобто близько 1375 p.), відбулися істотні зміни якщо не в офіційному статусі великого московського князя, то в його самосвідомості. Тепер він уже сам, не оглядаючись на ординського хана, керує великим князівством, заповідаючи його на свій розсуд. Показове й окреме застереження, яке вивершує накази великого князя щодо розподілу данини між спадкоємцями: "А переменить Богъ Орду, дети мои не иметь давати выхода в Орду, и который сынъ мои нозмет дань на своем уделе, то тому и есть".

Мине всього кілька років, і син Дмитрія Івановича вже як про звичайну річ домовлятиметься з тверським князем про спільні дії проти Орди. При цьому князі спеціально робили застереження щодо нападу на тверські або московські землі самого "царя". Мало того, з договірної грамоти випливає, що Орді свідомо відмовили в праві розпоряджатися цими землями. І все-таки навіть у такому зовсім ніби "сухому" документі ще зберігається колишній мотив "гріхів", за які, напевно, тільки й може піти "царь ратию".

Хай там як, саме за Дмитрія Івановича, якого ми знаємо як "Донського", зароджуються нові стосунки Руської землі з Ордою. Однак перерости у відкрите протистояння, яке приведе до звільнення від "ординського ярма", їм допоможуть лише далекі нащадки переможця найвідомі-шої битви в давньоруській історії.