dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. На полі Куликовому (частина 1)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. На полі Куликовому (частина 1)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Поза сумнівом, Куликовська битва належить до найзнаковіших подій в історичній свідомості й самоідентифікації російської людини. Показово, що 1980 р. в СРСР з великою помпезністю відсвяткували 600-річний ювілей перемоги над Мамаєм, тим часом як набагато "кругліша" і, здавалося б, "важливіша" дата, яка припала на той самий рік, - півтисячоліття (!) звільнення Русі від монгольського панування - залишилася практично непоміченою.

Таке захоплене ставлення до Куликовської битви сформувалося великою мірою завдяки давньоруським книжникам. Упродовж багатьох десятиріч вони не раз поверталися до бою, який відбувся 1380 р. на Куликовому полі. При цьому описи обростали все новими й новими подробицями й десь на середину XV ст. прибрали того вигляду, який цілком відповідає сучасним "пересічним" уявленням про Мамаєве побоїще. До джерел, об'єднуваних у так звані пам'ятки Куликовського циклу, належать літописні повісті, "Задонщина", "Сказання про Мамаєве побоїще", а також "Слово про житіє і смерть Дмитрія Івановича", які створювали протягом півтораста років після знаменитої битви.

Слушною видається позиція Володимира Кучкіна, який у своїх реконструкціях віддає перевагу раннім літописним варіантам повісті про Мамаєве побоїще (зокрема тексту Рогозького літописця). Однак більшість авторів залюбки використовують набагато барвистіші й "докладні" пізніші оповіді, насамперед "Сказання про Мамаєве побоїще". Справді, тільки з його тексту ми довідуємося про відрядження Захарії Тютчева з подарунками до Мамая, відвідини Дмитрієм Троїцького монастиря, де його благословив Сергій Радонезький, про підготування до походу й "уряжение" полків, детальний маршрут руху до Куликового поля, про двобій Пересвєта з ординським богатирем, про те, як перед боєм Дмитрій обмінявся зброєю та кіньми з Бренком, про героїчну загибель самого Бренка, про роль, яку відіграв у ході бою засічний полк на чолі з Володимиром Андрійовичем Серпуховським, про пошуки великого князя після битви. Тільки зі "Сказання" ми довідуємося, що великий князь був "контужений" і його знайшли непритомним уже після бою. Одне слово, майже все, що ми з дитинства знаємо про Куликовську битву, походить із джерела пізнього й ненадійного. Автори, які так полюбляють переказувати позичені з нього яскраві подробиці битви, схоже, навіть не підозрюють, що, поставши через сторіччя після описуваних подій, "Сказання" не могло "правдиво" змалювати "Мамаєве побоїще". До того ж автор його не збирався писати "звіт" про подію. Завдання його, як, зрештою, й інших авторів творів Куликовського циклу, були принципово відмінним.

Коротка літописна повість про Куликовську битву

Звичайно, доцільно було б почати розмову з найранішого тексту, який заклав "реальні" підвалини для всіх пізніших описів однієї з найвідоміших битв у російській історії. Це оповідь Рогозького літописця. На перший погляд, вона нагадує всі попередні описи про боротьбу з ординськими набігами. Тут є і "поганый родъ Измалтескыи", і "безбожный злочестивыи Ординскыи князь Мамай поганый".

Головним ворогом Дмитрія Івановича в короткій літописній повісті є Мамай. Саме він ініціює похід на Русь. Саме він у викладі автора "ідеально" втілює негативні риси, властиві "поганцям" загалом. При цьому Мамай протиставлений Тохтамишу, і так майстерно, аж подекуди спантеличує. З якого дива "некыи царь со востока, именемъ Токтамышь изъ Синее Орды" стає спільником російських князів і, власне, перемагає "супротивника своего и ихъ врага Мамая"? Чому він замалим не вітає московського князя з перемогою?

Річ у двох словах: "князь" і "цар". Чітка вертикаль управління монгольського зразка. Мамай - "князь", Тохтамиш - "цар". Привласнивши собі не належні "за рангом" функції, Мамай стає узурпатором, який протистоїть Тохтамишу - законному правителеві Орди. Тому зіткнення Дмитрія Донського з Мамаєм можна трактувати як боротьбу проти узурпатора, що веде до влади "законного" царя.

Таке протиставлення якоюсь мірою зближує коротку літописну оповідь про Куликовську битву з "Повістю про убієння великого князя Тверського Михаїла Олександровича в Орді", а образ Мамая - з образом Кавгадия. Обидва діють поза волею хана. Тому "масштаб і глибину антиординських настроїв" літописця в цьому разі навряд чи треба переоцінювати.

Протистояння Мамая та Дмитрія Івановича автор повісті розглядає як особистий конфлікт "ординського князя" і "великого князя". "Русьскои земле" протистоїть уже не Бог, а цілком конкретна "земля Моловечьская и Татарьская". Мало того, самі "Татары" втрачають риси народу "последнего времени". І далі називаючи їх як "родъ Измалтескыи" та "сини Агаряны", літописець, мабуть, уперше супроводжує ці характеристики власне етнічним переліком народів, які беруть участь в ординському поході. Нарешті, привертає увагу ще й така деталь: російським князям, здається, вперше за весь час ординського панування на Русі "поможе Богь".

Нова й мотивація дій Дмитрія Івановича. Якщо раніше головною метою "позитивного" князя, як пригадуємо, було "пострадати" за християн, то тепер літописець уважає, що Дмитрій Іванович виступив супроти ординського війська, "хотя боронити і своея отчины и за святыя церкви и за правоверную веру христианьскую и за всю Русьскую землю".

У зв'язку з цим варто зазначити, що розповіді про битву безпосередньо передує трохи дивне для сучасного читача повідомлення: "Въ лето 6887 [1379/80] бысть Благовещение святыя Богородица въ Великъ день.

Се же написахъ того ради, понеже не чясто такъ бываеть, по реткажды, окроме того лета отьселе еще до Втораго Пришествиа одинова будеть". Тут ідеться про так звану кіріопасху - збіг Великодня і Благовіщення (25 березня). Справді, такий збіг був 1380 р. Роки, на які припадала кіріо-пасха, вважалися в давній Русі потенційними датами кінця світу. Така прикмета додавала подіям іще більшого драматизму, хоча літописець, мабуть, не вважав цей рік вирішальним для життя людства. Його міркування про те, що до настання "последних времен" буде ще один такий збіг (мається на увазі 1459 p.), найімовірніше, орієнтовані на 7000 р. від сотворения світу (1492 р. н. є.) як на час другого пришестя (наступна кіріопасха припадала лише на 1543 p.).

Аналогічний текст відкриває й розгорнуту літописну повість, але тут він іще докладніше (хоча менш зрозуміло) коментований: "В лето 688(8) [1380/81] ... И Благовещение бысть в Великъ день, а первее сего было за 80 и за 4 годы, потом будет за 80 без лета, потомъ за 11 леть". Для нас у цьому разі головне полягає в досить чіткому есхатологічному забарвленні, яке, завдяки наведному розрахунку, набуває літописна розповідь про Мамаєве побоїще.

"Задонщина"

Текст поетичної повісті про Мамаєве побоїще, яку зазвичай називають "Задонщиною", набагато рідше використовують для реконструкції "реальних" обставин битви в гирлі Непрядви. Головну увагу зазвичай привертають абсолютно очевидні паралелі цього твору зі "Словом о полку Ігоревім". Розуміння того, як сприймав події 1380 р. автор "Задонщини", наштовхується на низку труднощів, головна з яких, на думку Володимира Рудакова, пов'язана з інтерпретацією тих місць у творі, які безпосередньо близькі до тексту "Слова".

Ми ґрунтуватимемося на нині вже узвичаєному співвідношенні "Слова" і "Задонщини", яке засвідчує вторинність пам'ятки, що нас цікавить. При цьому, спираючись на так звану презумпцію осмислення зроблених у тексті змін, цілком можливо (якщо не сказати - обов'язково) припустити добре усвідомлене використання характеристик раннього джерела для опису подій 1380 р. Водночас варто пам'ятати про літературний прийом автора "Задонщини", який Антон Горський назвав "зворотним паралелізмом", - перенесення на "татар" описів, які у "Слові" стосувалися "русичів".

Попри те, в "Задонщині" "татари" цілком виразно асоціюються з половцями: вони або самі "поганые", "хинови", "бусорманы", або мають відповідні елементи озброєння - "шеломы хиновские" і "боданы бесерменьскыя". "Поганым" названий і Мамай. Він, крім того, "безбожный" "супостат".

Зближення (але не ототожнення!) "татар" із половцями, поза сумнівом, походить від відомого нам "Одкровення" Мефодія Патарського та уявлення, що всі "погані" народи Сходу - нащадки Ізмаїла. Саме тому таке зближення, за словами Горського, "було природним для росіян у кінці XIV ст., і не тільки тому, що половці становили чималу частину населення Золотої Орди, а й тому, що воно відповідало історичним уявленням, поширеним у Давній Русі".

Зв'язок між цими народами підтверджує, зокрема, і вказівка, нібито "хиновя поганые татаровы бусормановя" походять від "жереба Симова, сина Ноева", "те бо на реке на Каяле одолеша родь Афетов". А позаяк "Русь преславная", на думку творця "Задонщини", є, своєю чергою, нащадком "Афета, сына Ноева", "оттоле Руская земля седить невесела". Каялу автор поетичного тексту явно асоціює з Калкою, тому в "Задонщині" з'являється ще одна історична паралель - з "Калатьской ратью". Це дозволило Олександру Соловйову обгрунтовано виснувати, що Куликовська битва розглядалася в "Задонщині" як реванш за поразку, якої "Знали війська Ігоря Святославича на Каялі, яку автор "Задонщини" свідомо ототожнював із річкою Калкою, де поразка русичів стала першим етапом завоювання Русі татарами. Так автор "Задонщини" ніби розвиває паралель, накреслену ще упорядником короткої літописної повісті, який завважив, що Тохтамиш завдав Мамаю остаточної поразки "на Калкахъ".

Отже, на думку Антона Горського, у "Задонщині" ніби підбивається підсумок боротьби з навалами кочових язичницьких народів. Перемогу над "поганами" в кінцевому підсумку здобули Руська земля та православна віра. Боротьба з ординцями цілком закономірно розгорталася під гаслом "за землю Руську, за віру християнську". Недарма антихристиянський характер навали Мамая відзначено в усіх пам'ятках Куликовського циклу.

Водночас привертає увагу фрагмент "Задонщини", який, схоже, дає унікальну можливість глибше зазирнути у світ уявлень сучасника Куликовської битви. Ідеться про опис загибелі Мамая: "И отскочи поганый Мамай от своея дружины серым волком и притече к Кафе граду Молвяше же ему фрязове: "Чему ты, поганый Мамай, посягаешь на Рускую землю? То тя била орда Залеская. А не бывати тобе в Батыя царя: у Батыя царя было четыреста тысящь окованые рати, а воевал всю Рускую землю от востока и до запада. А казнил Богь Рускую землю за свои согрешения...".

Виявляється, для автора "Задонщини" (якого важко звинуватити в бракові патріотизму), як, очевидно, і для його редакторів і читачів, "Руская земля" або "Залеская земля" мають цілком конкретний і зовсім, здавалося б, несподіваний синонім - "орда Залеская". Чи треба ще доводити, що Русь уважала себе частиною Орди? Таке самовизначення, крім того, дозволяє краще зрозуміти мотивацію вчинків головного героя Куликовської битви, великого князя московського Дмитрія Івановича.

"Побоищо великаго князя Дмитрья Ивановича на Дону с Мамаемъ"

Так у Софійському першому літописі старшого ізводу названо розгорнуту літописну повість про Куликовську битву. У ній здебільшого розвинуто ідеї, закладені в попередній (короткій) редакції, які доповнені образами й характеристиками з "Задонщини".

Нові "аргументи" отримав тут виступ Дмитрія Івановича. Зокрема, не раз підкреслено, що він вирушає передусім захищати православ'я. Наміри його ворогів (а тут це "ординьскьш князь Мамай съ единомысленики своими и съ всеми князи ординьскыми, и съ всею силою татарьскою и половецскою, и еще к тому рати понаимовавъ бесермены и армены, фрязы, черказы и язы, буртасы") окреслені досить чітко: "Поидемъ на русского князя и на всю Русскую землю, яко же при Батый цари бывши, и христианьство потеряемъ, а церкви Божиа попалимъ огнемъ, а законъ ихъ погубимъ, а кровь християньску прольем".

Тому князь начебто має всі підстави сказати, звертаючись "к брату своєму князю Владимеру Андреевичу и ко всемъ княземъ рускым": "Поидемъ противу сего оканнаго и безбожнаго, и нечестиваго, и темнаго сыроядца Мамая за правоверную веру крестьяньскую и за святыя церкви, и за вся крестьяне, и вземъ с собою скыпетръ Царя небеснаго, непобедимую победу, и въсприимъ Авраамлю доблесть".

Як наслідок дії Дмитрія Івановича мають найвищу підтримку: з їхньою допомогою "хотя человеколюбивый Богь спасти и свободити родъ христианьскыи молитвами Пречистыя Его Матери от работы измалтьскыя, от поганаго Мамая и от сонма нечестиваго Ягаила, и от нелеречиваго и худаго Олга рязаньского, не снабдевшему своего христианьства, и приидет ему день великыи Господень в суде".

Формально боговгодність походу великого московського князя підтвердило послання, яке він отримав безпосередньо перед битвою від Сергія Радонезького (ще один новий сюжетний хід).

Те, що князь добре усвідомлює свою роль і боговгодність своєї справи, літописець передає однією лише фразою, для нас ледве зрозумілою: "Великий же князь Дмитрии Иванович слышавъ невеселую ту годину, что йдуть на него вся царства, творящий безакония, а ркуще: "Еще наша рука высока есть"". Тут маємо образ "високої руки", який походить із біблійних текстів і пов'язаний з божественим заступництвом, звільненням із "полону Єгипетського" (Вихід 14, 8; Числа 33, 3; Повторення закону 32, 27; Псалтир 88, 14; Вихід 26, 11).

Трохи несподівано тут-таки з'являється ще один мотив, який добре вписується в систему уявлень давньоруських літописців і їхніх читачів, - мотив "преступления" в чужий "предел" і виправдання порушення цього заповіту (до речі, це ще одне підтвердження того, що Мамай не зовсім "чужий" для літописця): "Великий же князь Дмитрии Иванович... рече: "Господь не повелелъ еси въ чюжии пределъ преступати. Азъ же приходящий акы зми кь гнезду оканныи Мамай, нечестивый сыроядець, на христианьство дерзнулъ, кровь мою хотя пролиати и всю землю осквернити, и святыя церкви Божия разорити". И рече: "Что есть великое сверепьство Мамаево, акы некая ехидна прыскающе, пришед от некия пустыня, пожрети ныи хочеть. Не предай же мне, Господи..."

При цьому далі розвивається тема "незаконних" зазіхань Мамая. Саме у великій літописній повісті з'являється формула, яку часто цитують історики: "Оканныи же Мамай разгордевся и мневъ собе акы и царя, и нача злыи съветъ творити и темныя своя и поганыя князи звати".

До цього додається і майже непомітна "уточнювальна" деталь: виявляється, Мамай мав одержувати не звичайний ординський "вихід", а лише суму, яку московський князь зобов'язався виплачувати йому за якоюсь угодою. "Царський" титул і договірні взаємини з улусом - і для Мамая, і для літописця - речі несумісні.

У розширеній редакції повісті подибуємо не тільки нові характеристики, а й конкретно-історичні "уточнення". Наприклад, саме тут уперше згадано, нібито Дмитрію Івановичу вдалося зібрати "своих 100 000 и сто, опроче князей рускых и воєвод местных. ...И всех ратей числомъ с полтораста тысячь или съ двести тысящи". Такі кількісні показники "якнайкраще" перегукуються зі "статистичними даними" "Задонщини", в якій, скажімо, можна прочитати: "А посечено от безбожнаго Мамая полтретья ста тысящь и три тысечи" (253 тис). Інакше кажучи, якщо спиратися на такі "надійні" свідчення, на Куликовому полі полягло руських воїнів майже вдвічі більше, ніж вирушило з Дмитрієм Івановичем.

Треба визнати, що подібні дані, попри очевидну нісенітницю, нерідко фігурують у літературі, переважно науково-популярній. Але багато істориків, і це цілком слушно, ставляться до них скептично. Ось лише один цікавий розрахунок, який зробив Федір Шахмагонов:

"Скільки ж було війська в московського князя, а скільки його було в Мамая?

Відкриваємо підручник з історії для 7-го класу середньої школи [Міліци Нєчкиної і Павла Лейбенгруба]. Саме в підручниках зазвичай наводять факти й цифри, максимально перевірені й підтверджені серйозними дослідженнями. Тут сказано, що військо Дмитрія Івановича налічувало 150 тис. воїнів. Сергій Соловйов в "Історії Росії" наводить ті самі 150 тис. російського війська, не зазначаючи, скільки війська було в Мамая. Однак усі дослідники сходяться на тому, що військо Орди було втричі більшим за руське військо. Отже, за такими підрахунками треба вважати, що кількість Мамаєвого війська дорівнювала десь 500 тис. Усі ці повідомлення про чисельність військ ні на чому серйозному не грунтовані...

...Для опертя в історичній розвідці ми маємо розміри поля, на якому відбулася битва. Від Смолки до Малого Дубяка - 3 км. Від цієї лінії до пагорба, на якому стояв Мамай, — 3,5 км. Загалом площа Куликового поля щось близько 10 км2. Спробуймо розв'язати арифметичну задачу: чи можна розмістити 650 тис. кіннотників і піхоти на ділянці розміром 10 км2, щоб вони могли рухатися, діяти, іти в атаку, рубатися, наступати й відступати.

Військо Мамая було кінним. Вершникові для мінімального руху, щоб стояти в лаві, треба простору не менше, ніж 6 м2. За такого шикування військо не могло б зрушити, посунулися б тільки перші шеренги, та навіть щоб його так вишикувати, треба було б кілька діб. Отже, за умов такого щільного шикування військо Мамая зайняло б 3 000 000 м2, або 3 км2. Уже ця цифра засвідчує абсурдність твердження про кількість Мамаєвого війська, яка буцімто дорівнювала 500 тис.

Можна продовжити ці розрахунки, вони ведуть до ще більшої нісенітниці. От хоча б питання про обоз, продовольство такого війська, про коней. Усе зведеться до гігантських цифрах, і виявиться, що руське військо вже вступило б у бій, а його обози ще тільки переходили б Оку, а може, й не вийшли з Москви. У Мамая при 500-тисячному війську мало би бути не менше, ніж півтора мільйони коней. А чим би він їх годував, кочуючи вздовж річки Вороніж? А тепер спробуймо розташувати на ділянці 3 км у довжину й 1000 м у глибину руське військо...

За тих принципів обчислення, яким ми скористалися, услід за військом Мамая мало би рухатися 100 тис. возів. Це ж якими дорогами, по скільки возів у ряду? Для московського війська теж знадобилися б щонайменше один віз для перевезення зброї та продовольства на п'ятьох кінних вояків і один - на трьох піших. Нехай усі 150 тис. будуть кінними. У такому разі треба було б 30 тис. возів. Кожен віз разом із конем завдовжки близько 6 м. Це якщо поставити голову кожного коня над попереднім возом. А інтервали, а переправи, а тиснява на вузьких лісових дорогах? Навіть по два вози в ряд утворили б вервечку довжиною понад 90 км. Це ж некеровані маси...

Ні! Аби розібратися, що сталося на Куликовому полі, нам передусім доведеться повністю відмовитися від гігантських цифр".

Схоже, коментарі зайві. Але є ще одне, набагато важливіше для нас запитання: навіщо авторові повісті здалося свідомо неправдиве "уточнення"? На жаль, поки що на нього ніхто не відповів.

Із розширеної редакції повісті ми вперше довідуємося про те, де безпосередньо перебував Дмитрій Іванович під час битви і що ж він робив: "...самому же великому князю Дмитрию Ивановичу бяше весь видети доспех его бить и язвенъ, но на телеси же его не бысть раны никоеа же. А бился с татары в лице, ставь напереди на первомъ суиме. ...Бьяше бо ся с татары тогда, ставъ напереди всехъ, а елико одесную и ошуюю его множество вой его битых, а самаго же въкругь оступиша, акы вода многа обаполы, и многа ударения ударишася по главе его и по плещема его, но от всехъ сихъ Богь заступилъ его в день брани и щитомъ истиннымъ и оружиемъ благоволениа осенилъ есть надъ главою его, и десницею Своею защитил его, и рукою крепкою и мышцею высокою Богь избавил есть, и укрепивыи его тако промежи многими ратными цель съхраненъ бысть".

Згодом, як ми побачимо, цей цілком зрозумілий мотив божественного порятунку князя прибере трохи дивні обриси.

Іще одне уточнення стосується вибору дати битви. Звертаючись "к брату своєму князю Володимеру Андреевичю и всемъ княземъ русскым, и воеводамъ великым", Дмитрій Іванович безпосередньо напередодні битви каже: "Приспе, братие, время брани нашея, прийде праздник Пречистые Богоматери Царици Богородици и всехъ небесныхъ чиновъ, Госпоже присно всея вселеныя и честнаго ея Рожества. Аще оживемъ, Осподиви оживемъ, аще ли умремъ за миро сь, Господеви есмы". Очевидно, ця дата, на думку літописця (а найімовірніше, й на думку самих учасників битви, адже до таких питань у давній Русі ставилися цілком серйозно), не була випадковою.

Зрештою, хотілося б зупинитися і ще на одному моменті. Розповідаючи про стан війська Дмитрія Івановича вже перед самим початком бою, автор повісті завважує: "Мнози же небывалци видевше то и устраши-шася, и живота отчаявшеся, а не помянуша, яко же мученици глаголаху другь кь другу: "Братие, потерпимъ мало, зимая рано рай сладокъ и стастенъ мечь, но сластно венчание"". Здавалося б, перед нами знайомий заклик до спасенного мучеництва, але тепер ідеться про смерть тих, "иже крепко побишася со иноплеменники и мужьскы, и храбровавши, дерзнуша по Бозе и за веру христианьскую".

Такі, мабуть, основні моменти в новому описі Куликовської битви. Однак на цьому літературна історія аналізованого бою ще не завершується.