dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Твер чи Москва (частина 1)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Твер чи Москва (частина 1)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Характеризуючи ситуацію, яка склалася на початку XIV ст. в руських землях, Михайло Тихомиров відзначав: у цей час на Русі помітне прагнення народу об'єднатися для боротьби з татарами. Спочатку на чолі цього об'єднання стало Тверське князівство. Думку про зародження саме у Твері почуття національної гідності підтримує й сучасний дослідник Микола Борисов, хоча він не схильний віддавати північній сусідці Москви пріоритет в організації боротьби проти Орди. Відповіддю на це стало зруйнування Твері.

Отже, прагнення боротися зі скорителями руських земель уже окреслилося. Залишається тільки запитати: хто сплюндрував Твер за спробу скинути ординське ярмо? - і почути зовсім несподівану відповідь: Москва. Утім, такого питання Тихомиров не порушує. Він просто додає, що після зруйнування Твері центром об'єднавчих тенденцій руського народу стає Москва. Вона й очолює його боротьбу за незалежність.

Справді, змагання між Москвою, Твер'ю й Ордою становить, напевно, головну сюжетну лінію руської історії перших двох третин XIV ст. На цій боротьбі ми й зупинимося.

Джерела суперництва

Передусім варто, мабуть, згадати, що під 6916/1408 р. у Тверському літописному збірнику згадується, як у ході чергового конфлікту з великим князем московським правитель Твері Іван Михайлович заявив, начебто його предок, князь Ярослав Ярославич (брат Олександра Іжевського), під час свого семирічного великого князювання виховав малолітнього сина Олександра Невського Даниїла й керував його Московським уділом через своїх служивих людей.

Цікаво те, що Даниїл був першим князем московським, а Ярослав - першим князем тверським. Так у тверському гнізді висиділи зозуленя.

Спочатку могло здатися, що Москва покликана відігравати другорядну роль поруч із могутнішою Твер'ю. Перші згадки про обидва міста датовані приблизно одним часом. Однак у другій половині XIII ст. Твер починає помітно випереджати свою південну сусідку. 1265 року тут, у Твері, було засновано єпископію: шоста єпархія у Північно-Східній Русі - факт дуже важливий для розвитку давньоруського міста. А ще півсторіччя тому, як завважив Екехард Клюг, Твер була всього-навсього прикордонним укріпленням, де не було навіть князівського столу. Тепер же вона перевершувала більшість інших північно-східних руських міст.

Мало того, як указує Микола Борисов, Москва серйозно постраждала під час ординської навали й унаслідок зміни всієї традиційної системи міжкнязівських стосунків у руських землях під впливом ординського панування. Утративши значення воєнного форпосту, Москва втратила частину населення та свій економічний потенціал. Змінилися й торговельні шляхи, знов-таки не на її користь. Отож, справді, як писав у XVII ст. автор "Повести о за-чале царствующего града Москвы": "Почему было государству Московскому царству быти и кто то знает, что Москве государством слыти?".

Спочатку обидва князі - московський і тверський - виступають як рівні. їх згадують як "братів", жоден з яких не мав переваг перед іншим. Та незабаром ситуація починає змінюватися, і вельми швидко. Але про все своєю чергою.

Місто Твер виникло не пізніше, ніж у кінці XII ст. Достеменним уважається той факт, що місто існувало вже 1208/9 р. Спершу воно входило до складу Переяславського князівства. Швидкому перетворенню Тверського князівства на одне з наймогутніших володінь Суздальської землі, безперечно, посприяло те, що тверська округа порівняно легко позбулася татар. Після Батиєвої навали Ярослав Всеволодович Переяславський (батько Олександра Невського) збудував місто Твер і передав його, як заведено вважати, Ярославу Ярославичу (згодом великому князеві володимирському і князеві новгородському).

Утім, Володимир Кучкін звернув увагу на цікавий пункт в угоді тверського князя Михаїла Ярославича з Великим Новгородом, укладеній узимку 1296/97 р. Із нього випливає, що батько Михаїла, Ярослав Ярославич, посів тверський стіл після свого брата Олександра, в якому не можна не добачити Олександра Невського. Очевидно, саме він і був першим тверським князем. Позаяк 1245 р. у Твері порядкував намісник великого князя Ярослава Всеволодовича, слід гадати, що Тверське князівство утворилося після згаданої дати. Напевно, Олександр отримав Твер за батьковим заповітом. Це логічно, бо найзахідніша частина володимирської території безпосередньо межувала з землями Великого Новгорода, де княжив Олександр. Після смерті Ярослава Всеволодовича 1247 р. новий великий князь Святослав Всеволодович закріпив за небожами їхні володіння, отримані від батька. У кожному разі вже 1255 р. Ярослав Ярославич прямо названий тверським князем. Так починалася історія Тверського князівства. Синхронно розвивалася й історія князівства Московського.

Перший серйозний конфлікт між Твер'ю та Москвою стався, судячи з усього, у зв'язку з питанням про те, хто ж посяде велике князівство Володимирське після смерті 27 липня 1304 р. князя Андрія Олександровича. Михаїл Ярославич Тверський і Юрій Данилович Московський "поидоша въ Орду оба, и много бысть замятии Суждальскои земли во всехъ градехъ". Тобто йшлося про те, кому дістанеться тепер ярлик на велике князівство Володимирське.

Роздумуючи про наслідки цієї "замятии", Микола Борисов спирається, зокрема, на "избыточные" свідчення Васілія Татіщева та "оригинальный рассказ на эту тему" з історичних творів Катерини II. Дослідник дійшов висновку, що Юрій Московський зовсім не збирався всерйоз претендувати на великокнязівський ярлик. Він тільки провокував Михаїла, змушуючи його "підвищувати ставки" ординського "виходу", "блефував", сподіваючись ціною відмови від зазіхань на Володимир домогтися визнання прав Даниловичів на володіння, які за різних часів і на різних умовах визнавав за Даниїлом князь Андрій Олександрович. "Коли ставки злетіли небувало високо, - вважає Борисов, - Юрій вийшов із гри... Борги Михаїла врешті-решт призвели до загибелі і його самого".

Звичайно, такі міркування - очевидна модернізація мотиваційної сфери особистості Юрія Даниловича. До того ж, як пише далі щойно цитований автор, "не маючи точних даних про те, з чим повернулися Юрій і Михаїл з Орди 1305 р., можна, однак, упевнено говорити, що в цій боротьбі Юрій як політик і дипломат був сильнішим від свого тверського суперника. Перемога Михаїла була "пірровою". Наведені вище факти піддають сумніву думку про те, що Юрій 1304 р. справді намагався відібрати в Михаїла Тверського велике князівство Володимирське. Очевидно, тут була своєрідна подвійна гра: хан удавав, ніби готовий підтримати Юрія, і в такий спосіб шантажував Михаїла, змушуючи його збільшувати зобов'язання; Юрій же грав роль, відведену йому ханом, але при цьому не забував і про власні інтереси".

Справді, не маючи точних відомостей, можна впевнено говорити про будь-що, адже, за законами формальної логіки, такі висновки верифікації не підлягають.

Набагато обережніший і коректніший у своїх оцінках тих подій сучасний німецький дослідник Екехард Клюг. "Неможливо абсолютно точно визначити, - вважає він, - чому, кінець кінцем, там [в Орді] переміг саме тверський князь. На його користь свідчив традиційний звичай успадковування престолу, а з урахуванням того, що "татарські князі" пророкували велике князівство Юрію, якщо він пообіцяє платити більшу данину, ніж Михаїл, тверський князь цілком міг позмагатися з московським і в цьому питанні".

Хай там що було, а наприкінці 1305 р. Михаїл повернувся з Орди великим князем Володимирським.

Михаїл Тверський

Надалі московсько-тверський конфлікт дедалі загострювався, бо, крім власне міжкнязівських стосунків, у нього втрутилися церковні ієрархи. Суто, здавалося б, світські питання набирають виразного конфесійного характеру й одразу ж - загальноруського звучання. Справа ускладнилася ще й тим, що руська церква - одинока сила, яка забезпечувала в цей період цілісність Русі, - була розділеною між західними і східними землями. Раніше митрополитів для Русі обирали й висвячували в Греції і з-поміж греків. Тепер їх обирали то в Греції, то на Русі, то в Литві з-поміж греків або слов'ян. Бувало, доки один митрополит вирушить до Греції для висвячення, на Русі вже обирали й висвячували іншого. Раніше вся руська церква становила одну митрополію. Тепер почалися спроби розділити митрополію на дві, ба навіть на три частини. Іноді це вдавалося, хай і ненадовго.

1305 року, після практично одночасної кончини галицького і володимирського митрополитів, константинопольська патріархія отримала можливість об'єднати обидві руські митрополії. Претендентами на єдиний престол митрополита "всія Русі" були ставленик Михаїла Тверського Геронтій і "висуванець" Юрія Львовича Галицького Петро. До Петра тверські ієрархи поставилися неприховано вороже, звинувачуючи його в симонії ("святокупство", поставлення на священні посади "не по достоинству, а из видов корысти", тобто за плату) та освяченні шлюбів між родичами четвертого і п'ятого коліна. І все-таки Петро посів митрополичий престол. Попри те що тверський князь уникав відкритої конфронтації з новим митрополитом, Твер назавжди втратила можливість стати духовним центром Русі.

Переможницею в конфлікті була Москва, куди Петро зрештою перебрався і де його 1327 р. поховали в недобудованому Успенському соборі. Щоправда, залишається, так би мовити, моральний чинник, який не найкраще характеризує дії московського князя. Однак і його легко "зняти" шляхом міркувань - логічних, хай і не підтверджених достатньо джерелами.

Але ця подія мала ще один бік. Послання константинопольського патріарха Ніфонта з викриттям Петра було адресоване "Богомъ прославленому и благочестивому сынови духовному нашего смирения Михаилу, великому князю всея Руси".

Таке титулування, яке збігалося з титулом митрополита, фактично прирівнювало тверського князя до статусу візантійського імператора й надавало йому в такий спосіб право наглядати за церквою! На думку Михайла Дьяконова, таке звертання патріарха до тверського князя враховувало титул, який прибрав сам Михаїл. Із цього дослідник висновує, що Михаїл підніс свої політичні домагання до титулу, який дорівнював митрополичому, як це пізніше зроблять великі князі московські. Водночас такий титул цілком можна було потрактувати як претензії на об'єднання руських земель під владою Твері. Це дуже ймовірно, бо не тільки грек Максим Плануда іменує Михаїла "царем росов", а й руський чернець Акиндин адресує своє послання з засудженням Петра "Богомъ съхраненому и благочестивому и благочестия держателю, великому князю Михаилу и честному самодержьцю рускаго настолования".

Згідно з поширеною думкою, всі руські князівства протягом XII-XIII ст. прагнули об'єднатися. Однак, як цілком обґрунтовано вважає Екехард Клюг, навіть натяк на це в титулі тверського князя відштовхнув потенційні жертви "збирання руських земель" від Твері до Москви. Остання й очолила опір Твері, спираючись на церкву, яку тверичі наставили проти себе в результаті нападів на митрополита Петра. "Іронія історії була в тому, - висновує дослідник, - що саме Москві випала в такий спосіб роль, яку не змогла зіграти Твер, - роль центру послідовного об'єднання російських земель під однією владою".

Водночас привертає увагу така "деталь": на практиці Твер, на відміну від Москви, ніяк не виявляла свого бажання починати реальний процес об'єднання. Однак це не знімає питання про те, що Ми-хаїл Ярославич навряд чи був ангелом серед людей. Утім, як зазначає Микола Борисов, відсутність повідомлень про агресивні наміри Твері - лише наслідок ретельного редагування тверських літописців.

Хай там як, наприкінці літа 1317 р. князь московський Юрій Данилович повернувся з Орди в супроводі "посла силна" Кавгадия, отримавши від хана Узбека ярлик на велике князівство. Стати великим князем Юрієві Московському допоміг шлюб із сестрою хана Узбека Кончакою. Передання Юрію ярлика на велике князівство так зображено й прокоментовано в літописній "Повести о смерти в Орде Михаила Тверского": "безаконнии Измаилтяне несытии сущи мьздоимьства, его же жалааше, и вземше много серебра, и дата великое княжение великому князю Юрью Даниловичю...".

Як бачимо, припущення щодо "блефу" московського князя 1305 р. вочевидь суперечить наступним подіям, як їх описують джерела. Якщо Юрій дванадцять років тому (!) спеціально підштовхував тверського князя до того, щоб мім погодився на "завищені ставки" данини й у такий спосіб занапастив себе, то тепер, виходить, сам московський князь брав на себе "підвищені зобов'язання" та ще й викладав за це "багато срібла" (мабуть, не дочекавшись, коли ж супротивник збере плоди своєї "піррової" перемоги)!

Того самого року Юрій вдерся у тверські межі з численним ординським загоном, на чолі якого стояв "посол силен" Кавгадий. Михаїл вирішив добровільно поступитися великокнязівським престолом, однак Юрія це не влаштувало і він почав спустошувати околиці Твері. Михаїлові довелося стати на бій із ворогом: "И бысть сеча велика, и пособи Богь великому князю Михаилу Ярославичу, и много ихъ избиша; а князи многи руками поимаша и приведоша вь Тверь, и княгыню Юрию Кончака, а Юрий князь бежа въ Новгородъ Великий въ мале дружины, а Кавгадый повеле дружине своей стяги поврещи, а самъ поиде не люба а въ стани. Се же зло бысть декабра въ 22. Наутриа же великий князь видевся съ Кавгадыемъ взять миръ, и поять его въ Тверь съ своею дружиною; почтивъ его и отпусти", - повідомляє автор Тверського літописного збірника. До речі, це була перша перемога над ординськими військами.

Відтак Юрій звинуватив колишнього великого князя, нібито він не всю данину віддавав Орді й хоче втекти до Лівонії. Незабаром додався ще один привід для гоніння на тверського князя: у Твері раптово померла Юрієва дружина, сестра хана Узбека, яку полонив Михаїл, що дозволило московському князеві стверджувати, ніби Кончаку отруїв тверський князь.

Наприкінці лютого 1318 р. Михаїла і Юрія викликали на суд до Орди. Згідно з літописною "Повістю про убієння великого князя тверського Михаїла Олександровича в Орді", бояри й діти відмовляли Михаїла їхати до Орди, пропонуючи відправити натомість котрогось із синів. Але Михаїл нібито заявив: "Видете, чада моя, яко не требуеть васъ царь, детьи моих, ни иного которого, развее меня, но моея главы хощеть. Аще бо азъ еде уклонюся, то отчина моя вся в полону будеть, и множество крестьянъ изьбьени будуть. Аще ли после того умрети же ми есть, то луче ми есть ныне положити душу свою за многыя душа". 6 вересня Михаїл прибув до Орди. Тут після тривалої розправи й знущань тверського князя вбили. Безпосередніми винуватцями його смерті літопис називає Юрія Московського і Кавгадия.

Упорядник "Повісті" прямо пов'язує смерть Михаїла Тверського з уявленням про настання "последних времен". При цьому текст рясніє вже знайомими зворотами й образами: тут і "безаконнии Измаилтяне" (вони ж "нечестивые" і "поганые"), і "казни Божия" "за людьская согрешения". Тим часом з'явилося нове джерело напастей, які впали на Руську землю, - диявол. Якщо колись "иноплеменные" приходили за "попущением Божиим", то тепер їхніми діями керує "лукавый", який "не хотяше добра роду селянському", вкладає "у серце князем татарьским свадиша братию". Саме він "желает кровопролития" і, щойно між князями запанує злагода, "паки рать вьздвизаше".

Безпосередній привід для появи нового "персонажа" автор "Повісті", безперечно, вбачає в прийнятті Узбеком ісламу. Невипадково розповідь про смерть тверського князя починається зі згадки: "Азбякъ поиде въ богомезъскую веру срачиньскую". Очевидно, запровадження в Орді державної релігії (хоча Узбек зберіг православному духовенству всі пільги, які дали попередні хани) літописець і його сучасники розглядали як порушення того стану конфесійної нейтральності, який доти робив ординське ярмо прийнятним для руських земель.

Можливо, саме тому автор "Повісті" "активізував" "татарських князів". Вони тепер уже не пасивне знаряддя в руках диявола: "обычаи бо поганых и до сех месть, вмещуще вражду межу братьи, князей рускых, и собе болшая дары взимааху". Крім користолюбства, їм властиві "лесть" і прагнення до "обольщения", а ще злоба. Утіленням усіх цих якостей стає образ "безаконнаго и треклятаго", "проклятого" "кровопивца", "окааннаго" і "нечестиваго" Кавгадия. Показово, що його ім'я майже завжди фігурує в "Повісті" з одним із перерахованих епітетів. Так само показовий опис дій Кавгадия (але і Юрія Московського, який його супроводжує!) на Руській землі.

При цьому, як слушно вказав Володимир Рудаков, не можна переоцінювати масштаб і глибину антиординських настроїв автора "Повісті". Досі йдеться лише про характеристики окремих представників ординської влади. До того ж відверто акцентовано осуд саме Кавгадия: недаремно автор "Повісті" не раз підкреслює, що той діє "без царева повеления" (навіть вкладає таке зізнання у вуста самого Квагадия), або чекає, коли хан піде "на ловы".

Не менше, а може, навіть більше від тих оцінок, які книжник-"тферитин" дає ординцям, нас цікавлять характеристики російських князів.

Дії головного героя повістування, безперечно, подані в найсприятливішому світлі: не забуваймо, що це агіографічний твір. Передусім привертає увагу мотивація вчинків Михаїла. Усі його рішення продиктовані, на думку автора "Повісті", турботою про християн. На пропозицію тверських бояр піти проти Юрія Московського, який перехопив ярлик на велике князівство, Михаїл відповідає: "Братия, слышите, что глаголеть Господь въ еуангелии: "Иже аще кто положить душу свою на другы своя, то великъ наречется въ царствии небесномъ". Намъ же ныне не за одинъ другъ или за два положити душа своя, но за толко народа, в полону суща, а инии изьбьени суть, а жены ихъ и дщери осквернени суть от поганых. И ныне, аже за толко народа положимъ душа своя, да вменится намъ слово Господне въ спасение".

Не менш показове й те, що, згідно з текстом "Повісті", князь мав праве (буквально!) серце - під час страти Михаїла воно чомусь виявилося у нього з "десной страны": "И се единъ ото безаконых именемъ Романець и извлекъ великий ножь, и удари и святого въ десную страну, и обращая ножь семо и овамо, и отреза честное сердце его". Цю дивну деталь можуть пояснити біблійні тексти, наприклад такі: "Веселітесь у Господі, і тіштеся, праведні, і співайте із радістю, всі щиросерді!" (Псалтир, 31, 11), "Серце мудрого тягне праворуч, а серце безумного ліворуч" (Екклезіяст, 10, 2). Інакше кажучи, на думку автора "Повісті", Михаїл, поза сумнівом, мудрий праведник.

Цікаво, що в пізніх версіях "Повісті" редактори намагалися всіляко затушкувати роль, яку відіграв у загибелі Михаїла Юрій Московський. І все-таки образна система "Повісті" з усіма купюрами й редакційними змінами залишилася незачепленою. А разом із нею збереглися й ті приховані оцінки, які дав своїм персонажам автор первісного варіанта. Однією з "промовистих" деталей видається ось така згадка: відразу після вбивства князя "Кавгадыи же и великий князь Юрьи приехаша вьскоре надъ тело его, Кавгадыи же виде тело наго повержено и глагола съ яростию, рка къ великому князю Юрью: "Не брать ли ти старейший какъ отець князь великий? Да чему тако лежить тело его наго повержено?" Великий же князь Юрьи повеле своимъ покрыта тело его котыгою [верхній одяг на кшталт хітона] своею, юже ношаше".

Схожий сюжет ми аналізували в "Повести об убиении Андрея Боголюбского". Цікаво, що в цьому випадку "роль" "ворога", "єретика", "жидовина" Анбала виконує Юрій Московський! Він навіть гірший за Кавгадия, який дорікає йому за зневагу до "брата стареишаго", який для московського князя "какь отець князь великий".