dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 17 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Русь і Орда

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Русь і Орда

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Об'єднувач

Другу половину життя Олександра зазвичай висвітлено (принаймні в підручниках) украй скупо. "Невтаємниченому" важко скласти конкретне уявлення про те, чим були заповнені останні двадцять років славетного князя. Як правило, усі повідомлення зводяться до того, що він провадив зовнішню і внутрішню політику "відповідно до інтересів об'єднання Русі". У чому ж вона полягала?

Доведеться почати з події, яка, на перший погляд, видається "прохідною". 1243 р. батько видатного князя-полководця Ярослав Всеволодович перший із руських князів дістав від Батия ярлик на велике князювання. Для подальшої історії Північно-Східної, а згодом й Північно-Західної Русі воно мало чи не більше значення, ніж сама монгольська навала. Уперше князеві було подароване право представляти інтереси Орди в руських землях. У такий спосіб руський князь увійшов до ординської системи твердого вертикального підпорядкування, а міністеріальні тенденції в розвитку руської державності (і перед тим, як ми пам'ятаємо, вони добре закоренилися в північно-східних землях) знайшли чудове живне середовище.

Однак незабаром Ярослава покликали до столиці Монгольської імперії - далекого Каракорума. Очевидно, великий каан Гуюк, що був тоді при владі, хотів, щоб у руських землях правив його ставленик, а не Батий (це зрозуміло, якщо врахувати давню ворожнечу онуків Чингіза). Візит цей, як відомо, закінчився для Ярослава Всеволодовича трагічно. У столиці, за словами папського нунція Плано Карпіні, він не отримав (утім, як і присутні в ставці каана й підпорядковані йому інші правителі: сельджуцький султан Кілідж-Арслан IV, цар Грузії Давид V і брат правителя Малої Вірменії Хетума І Самбат) "ніякої належної пошани". Після одного з обідів, які влаштовувала мати Гуюка велика ханша Туракіна, руський князь занедужав і 30 вересня помер.

1247 року до серця монгольських степів вирушили старші сини Ярослава Олександр і Андрій. До моменту їхнього прибуття в ставці монгольських ханів відбулися зміни. Гуюк помер, і влада 1248 р. перейшла до його вдови Огуль-Гаміш. За її рішенням, ярлик на велике князювання було передано Андрієві, а Олександр (що, як і батько, мав налагоджені стосунки з Батиєм і Сартаком) дістав в управління Київ, де, за свідченням Плано Карпіні, після навали залишилося не більше двохсот будинків. 1249 року брати повернулися на Русь. Олександр оминув розорений Київ і відразу поїхав до Новгорода.

Але 1252 р. Огуль-Гаміш було скинуто, а великим кааном став Менгке, якого фактично посадовив на престол Батий. Це розв'язало руки Золотій Орді, і ярлик на велике князювання відразу було передано Олександрові Ярославичу. Батий вочевидь був до нього прихильний.

Однак на Русі рішення Орди викликало протест. Брати Олександра, колишній великий князь Андрій Володимиро-Суздальський і князь Ярослав Тверський і Переяславський, уклали союз із галицьким князем Данилом Романовичем. Вони домовилися про спільні дії проти золотоординського хана та відмовилися визнати владу Олександра. У відповідь на це Батий відрядив із новим великим князем монгольський загін на чолі з воєводою Неврюєм. Руські люди надовго запам'ятали так звану Неврюєву рать. За кількістю пролитої крові й ступенем жорстокості цей набіг навряд чи поступався Батиєвій навалі.

От як, на думку авторів "Нарисів історії СРСР", "князь Олександр Ярославич зумів накреслити лінію, що відповідала політичним інтересам Русі. Вона полягала в тому, щоб насамперед підтримувати мирні стосунки з ханом Золотої Орди, об'єднуючи при цьому всі російські землі, які можна було об'єднати, й чинити рішучу збройну відсіч хрес-тоносним загарбникам, які за допомогою папської курії та німецького імператора продовжували наполегливо наступати на Північно-Західну й Південно-Західну Русь. Така політична лінія незабаром призвела Олександра до зіткнення з тими руськими князями, які недооцінювали сили татаро-монголів і починали переговори про союз із західними сусідами та папською курією, безнадійно намагаючись чинити опір Золотій Орді й ставлячи в такий спосіб свої землі під нові удари кочовиків, а також ослаблювали їх перед обличчям німецьких, шведських, датських, угорських та інших загарбників".

Очевидно, перш ніж намагатися чинити опір загарбникам, треба як слід оцінити їхні сили й не починати жодних дій, якщо цей опір видається безнадійним. Потопивши в крові "безнадійний" опір Орді, Олександр у такий спосіб провадив єдину "лінію, що відповідала інтересам Русі": об'єднати російські землі, щоб нібито "чинити рішучу збройну відсіч хрестоносним загарбникам". Але ж із хрестоносцями він більше ніколи не воював. Проте його "політичні" противники (і, звісно, їхні піддані - "простий народ у Володимиро-Суздальщині" чи, скажімо, в Галицько-Волинській землі) відчули на собі всі "переваги" союзу нового великого князя з монголами, що незмінно обертався для них новими й новими набігами ординців.

Наприклад, того ж 1252 р. Батий відправив шістдесятитисячне військо воєводи Куремси проти союзника князя Андрія - галицько-волинського князя Данила Романовича. Набіг було відбито, але 1258 р. Куремсу заступив Бурундай, який привів величезне військо й приєднав галицько-волинські землі до орбіти ординського панування.

Прихильники вихваляння "далекоглядної" політики Олександра Ярославича навіть не завважують, що єдиною реальною силою, зацікавленою тоді в об'єднанні руських земель, була Орда. І мета цього об'єднання цілком прозаїчна й "прозора": так було легше встановити ту систему керування та підпорядкування, яку заведено називати монгольським ярмом. Проте в російській історіографії стало традицією називати будь-яке об'єднання руських (і не тільки) земель прогресивним, зокрема й те, про яке йдеться. Це зрозуміло - "державна школа". Те, що вигідно державі (байдуже, якій саме), має бути визнане корисним для всіх її підданих (громадян). Власне, у закріпленні цієї тези в історичній пам'яті росіян і полягала донедавна основна, тобто пропагандистська, функція історії.

Проти об'єднавчої політики Олександра Ярославича й Орди виступили також вічні "зрадники руських інтересів": Новгород і Псков. У нас якось "саме собою" закріпилося уявлення, що проти славетного князя виступало здебільшого новгородське та псковське боярство. У радянській історіографії інакше й бути не могло. Від початку передбачалося, що реакційне боярство завжди має виступати проти всіх прогресивних починань, захищаючи свої корпоративні інтереси з корисливих міркувань. А оскільки Олександр Ярославич - "хороший" князь, що провадить "прогресивну" політику, його мають підтримувати міські низи. А бояри...

Але тож-то й воно, що саме прості новгородці й псковичі виступали проти "прогресивного" Олександра. І це не дивно: саме на плечі простих городян падав страхітливий тягар ординських поборів. Може, у такий спосіб прославлений захисник землі руської намагався убезпечити північні міста від агресії з заходу? Але тоді незрозуміло, чому для того, щоб гідно протистояти хрестоносцям, новгородці й псковичі мали бути попередньо пограбовані Ордою?

У всякому разі, самі вони так не вважали. Тому 1255 p., коли Олександрового сина й намісника Василія новгородці "выгнаша вон", а на його місце покликали князя Ярослава Ярославича (який 1253 р. став псковським князем) - ворога й брата Олександра. Причому саме "меньшие" люди виступали проти князя, якого були готові повернути на новгородський престол "вятшии" новгородці. Радянська історіографія, звичайно, не могла пристати на думку новгородського літописця. Цікаво, що "класовий підхід" змушений був у цьому випадку поступитися "державним інтересам". Повстання було жорстоко придушене. Такою була Олександрова "зовнішня політика, що відповідає інтересам об'єднання Русі".

Ситуація знову загострилася до кінця 50-х років XIII ст., коли Орда вирішила запровадити на Русі звичну в підкорених землях систему стягування данини. З цією метою до Суздаля, Рязані, Мурома та Новгорода (який, нагадаймо, під час Батиєвої навали не був захоплений) вирушили "численники", що мали здійснити поголовний перепис населення. Звістка про це викликала в Новгороді вибух обурення. Цілий рік у місті тривали заворушення. До повсталих приєднався навіть нелюбий новгородцям князь Василій Олександрович. У найгарячіший момент до міста прибули "татарські посли", а з ними - князь Олександр Ярославич. Щоправда, його супутники незабаром негайно залишили Новгород. Князеві ж довелося підготувати підпорядкування міста Орді. Те, що не вдалося Батиєві, виявилося під силу "захисникові руської землі". Почав він, звісна річ, із розправи з непокірливими: "овому носа урезаша, а иному очи выимаша, кто Василья на зло поволь; всяко бо злыи зле да погыбнеть". До речі, так само Олександр Ярославич за кілька років до того вчинив із дружиною сина, яка не зуміла захистити того від вигнання з Новгорода 1255 p. Тепер і Василій був серед винуватців. Трохи згодом його схопили в Пскові. Незабаром "порядок" було встановлено.

Якщо подієвий бік літописних описів і їхня сюжетна лінія доволі зрозумілі, то характеристики описуваних подій потребують додаткового коментарю. Зупинімося на деяких моментах, аналіз яких дозволяє краще збагнути, про що саме оповідає літописець.

Насамперед постають запитання: через що, власне, почалося повстання? Що змушувало "менших" новгородців так люто пручатися перепису? З прагматичного погляду все начебто зрозуміло: вони не хотіли платити ординського "виходу", воліли відкуповуватися разовими "дарунками". Але, з другого боку, як випливає з подальшого викладу, спротив "дати число" для літописця якось нерозривно пов'язаний із "правой върой" і захистом "святой Софьи и домы ангельскыя". Зважаючи на все, сам факт перерахунку жителів видається давньоруському книжникові великим гріхом. І ось, напевно, чому.

Дослідники вже не раз звертали увагу на те, що в "Житії" Олександра тричі ототожнено з біблійним Даниїлом. Однак не цілком зрозуміло, що давала читачеві така ідентифікація князя з біблійним пророком. Тим часом саме з ім'ям Давида пов'язана біблійна розповідь про перепис Ізраїлю й Іудеї (2 Цар, 24, 1-9). Тут же подано оцінку цього вчинку: складання перепису, "исчисление" людей у своїй країні (звідси, до речі, й "численники", згадані в літописі), - справа богопротивна, а наслідкі її жахливі. Сам Давид, одержавши "список народного перепису", усвідомлює, що "було зло в Божих очах на ту річ". За нього народ Іудеї мав зазнати одного з трьох покарань: "чи прийдуть тобі сім літ голоду в твоїм краї, чи теж три місяці твого втікання перед ворогами твоїми, а вони тебе гнатимуть, чи теж буде три дні моровиця в твоїм Краї" (2 Цар, 24, 11-13; порівн.: 1 Пар, 21, 1-12).

Тепер час поставити запитання: яке з двох лих (гнів ординського хана чи гнів Бога) Олександр уважав меншим? Відповідь відома. Може, саме страх перед наслідками "исчисления" - основна причина повстання в Новгороді та Пскові (принаймні для літописця)? Нічого неймовірного в такому припущенні немає. На це вказує і фразеологія розповіді про повстання та згадка про "мразъ великъ", що настав після того, як "отьехаша оканьнии, вземше число", і ледь не призвів до катастрофічних наслідків. Зокрема привертає увагу зв'язок початку перепису з новим спогадом про "покарання Божі".

Хай там як, але завдяки героїчним зусиллям князя Олександра Ярославича, славетного "визволителя" з-під хрестоносного ярма (якого, втім, ніколи не було), народ опинився-таки під ярмом. Причому сучасники, принаймні на північному заході, сприйняли це як справу богопротивну.

Слідом за Новгородом хвиля невдоволення прокотилася всією Північно-Східною Руссю. 1262 року повстали Ростов, Суздаль, Володимир, Ярославль, Устюг. Невідомо, якою ціною було придушено ці заколоти.

1263 року Олександра знову покликали до Орди. Належало зробити наступний крок для поневолення руських земель. Русь мала надсилати свої загони для участі в монгольських походах. У житійній повісті сказано, що Олександр Ярославич бажав уникнути цього. Чим закінчилися переговори з Ордою, визначити важко. Однак відомо, що згодом руські загони неодноразово брали участь у походах, які організували золотоординські хани. Та й монголи не гребували виступати спільно з Руссю під час своїх збройних конфліктів із західними сусідами. Але якщо похід не був успішний, руським землям, через які ординські загони поверталися у степи, доводилося "компенсувати" невдачу. Наскільки це відповідало завданням, які ставив собі Олександр, вирушаючи до Орди, мабуть, назавжди залишиться таємницею.

Цей візит виявився для князя Олександра Ярославича останнім у його житті. На зворотному шляху він заслаб і 14 листопада 1263 р. помер у Городці. Тіло було перевезене у Володимир - столицю і жертву великого князя, а 24 листопада його поховали в храмі Різдва Богородиці.

Життєвий шлях, який визначив для себе великий князь Олександр Ярославич, був пройдений до кінця. Але тяжкий і трагічний шлях, який він обрав для своєї країни, лише починався. Мабуть, саме в ті страшні для Русі десятиріччя середини XIII ст. було зроблено остаточний вибір між двома соціокультурними моделями розвитку: між Сходом і Заходом, між Азією та Європою. За всієї умовності такої дихотомії вона дає загальне уявлення про основну тенденцію змін, які відбувалися та встигли не тільки означитися, а й одержати додатковий імпульс іззовні. Тепер вони здійснюватимуться дедалі швидше й у збільшених масштабах. А за 300 років логічно завершаться в крайніх формах деспотичного правління далекого нащадка Олександра - Івана IV.

Чому ж сучасники, знаючи про всі гріхи Олександра, прийняли його вибір? Мало того, всього років за сорок його канонізували як святого благовірного князя.

Насамперед не забуватимемо, що Русь ХІІІ ст. - переважно традиційне суспільство. Традиції, звичаї - його непохитна основа. Будь-яка спроба змінити звичний перебіг подій, порушити раз на все заведений порядок неминуче сприймається трагічно, ставить під сумнів саме існування світу, в якому живе людина.

За всіх обставин у середині XIII ст., напевне, хай як це парадоксально, більшою загрозою для жителя Північно-Східної Русі були представники західноєвропейської цивілізації, ніж загарбники зі Сходу. Лицарі Ордену несли з собою інше життя. Було зрозуміло, що з ними йшов новий (чужий) закон, новий (чужий) міський побут, нові (чужі) форми панування. Достатньо згадати, що відразу після підписання угоди з Ригою в Пскові було посаджено двох німецьких фогтів (суддів). Але головне було в іншому. Європейські лицарі несли іншу ідеологію - католицьку релігію. А католики були так само нетолерантні до своїх православних "братів у Христі", як і православні до католиків.

На відміну від неспокійних західних сусідів Русі, Золота Орда була "своєю". Монгольські хани намагалися не втручатися у внутрішні справи щойно скореної "орды Залеской" (як називає свою батьківщину Сафоній Рязанець, автор "Задонщини") без особливих на те причин. Щоправда, ці причини могли бути незрозумілі завойованим народам. Відсутність, на їхню думку, логіки в поведінці завойовників, найімовірніше, збільшувала відчуття жахіття навали, терористичного характеру влади Орди. А втім, можливо, реальних загарбників сприймали (у всякому разі, частина населення руських земель) як менше зло, ніж європейські військово-чернечі ордени.

Система правління в монгольських улусах на диво вдало наклалася на "модель" деспотичної монархії, яку вже кілька десятиріч "апробували" на північному сході нащадки Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Реальна влада залишалася в руках руських князів, хоч вони й одержували ярлики на велике князювання з рук монгольських ханів. Проте життя (там, де воно взагалі лишилося після навали), як і раніше, тривало, хоча було тяжчим. Головне, що монголи виявляли просто-таки незвичну для європейців віротерпимість. Мало того, ставлення до священиків, незалежно від їхньої етнічної та конфесійної належності, було підкреслено поважним. Хоча в джерелах ординці постійно згадувані з епітетами "беззаконні" й "погані", ворогами церкви вони не видаються. Звісно, це не означає, що монгольське ярмо можна уявляти як ідилічний симбіоз Русі зі Степом. Завоювання є завоюванням, поневолення завжди залишиться поневоленням.

Отже, вибір Олександра Ярославича неможливо розглядати лише як акт особистої волі князя. За ним стояли цілком реальні інтереси народу і його внутрішні психологічні (ментальні) можливості, незалежно від того, чи зрозумілі вони нам і чи вважаємо ми їх достатніми для такого відповідального рішення. І все-таки вибір був. Існував інший шлях, не менш реальний за той, яким пішла "наша" Русь. Щоправда, про іншу Русь, яка не схотіла служити ординським "цесарям", ми згадувати не любимо. Але вона була. Ми воліємо називати її Литвою. Офіційно ж вона називалася Великим князівством Литовським, Руським і Же-майтійським, а по-простому часто Руссю, адже до неї входили майже псі великі "політичні й економічні центри" Київської Русі. Майже вся історія цієї держави - тяжка боротьба на два фронти: проти Ордену й проти Орди. Найцікавіше, що зрештою перемога лишилася на її боці. Напевне, боротьба за волю та незалежність не буває марною й безперспективною, навіть якщо, з погляду стороннього спостерігача-циніка, сили вочевидь нерівні й пручатися ворогові "безнадійно" й "даремно". Як інакше пояснити, що розумна Північно-Східна Русь була змушена більше двох століть тягти принизливе ярмо ординських "виходів" і допомагати загарбникам поневолювати інші народи? Тоді як великий князь литовський Вітовт (той самий, який спільно з Ягайлом розгромив

Тевтонський орден 1410 p.) фактично контролював становище у Криму й у Заволзькій Орді, деякі правителі яких навіть коронувалися на ханство (!) у Вільні, й водночас вирішував, чи треба йому посадовити "во Ордъ на царствие царя его Тохтамыша".

Але це був "не наш" вибір. Наш закріпив і розвинув деспотичне правління, традиційно-консервативну економіку, нетерпимість до інакомислення. Чи варто все це визнавати прогресивним лише тому, що саме такий шлях обрав Олександр Невський?

Аби зрозуміти, чому Олександра Невського зарахували до ліку святих, слід згадати, що відбувалося навколо Олександра.

1204 року під ударами хрестоносців упав Константинополь, що зрештою не тільки змусило імператора Михаїла VIII шукати допомоги на Заході, а й призвело до повної релігійної капітуляції Константинопольської патріархії перед папою (Ліонська унія). Недарма, завершуючи своє сумне оповідання про завоювання Царьграда "фрягами" 1204 p., давньоруський книжник, очевидець цієї події, завершує: "И тако погыбе царство богохранимаго Констянтиняграда и земля Грьчьская въ сваде цесаревъ, ею же обладають Фрязи".

Крім власне конфесійних, для такого висновку було цілком достатньо формальних підстав: владу візантійських імператорів було повалено і столиця імперії ромеїв стала головним містом нової держави, яку сучасники називали Константинопольською імперією, або Романією, а дослідники воліють називати Латинською імперією.

З другого боку, Данило Романович Галицький, який героїчно опирався монголам, змушений був періодично шукати притулку в своїх католицьких сусідів - Угорщині - і навіть прийняти від папи королівську корону. На цьому тлі гостро вирізняється поведінка Олександра Ярославича. Він не лише не звертається по допомогу до могутніх католицьких правителів й ієрархів, а й у доволі різкій формі відмовляється від будь-якої пропонованої співпраці з "латинянами".

В обставинах страшних випробувань, що впали на православні землі, Олександр чи не єдиний зі світських правителів не сумнівався у своїй духовній правоті, не вагався у своїй вірі, не відступився від свого Бога. Відмовляючись від спільних із католиками дій проти Орди, він несподівано став останньою владною опорою православ'я, останнім захисником усього православного світу. Чи могла православна церква не визнати святим такого правителя? Напевно, тому він канонізований не як праведник, а як "благовірний" князь.

Перемоги його прямих спадкоємців на політичній арені закріпили й розвинули цей образ. І народ зрозумів і прийняв це, пробачивши реальному Олександрові всю жорстокість і несправедливість.

Імперські амбіції Росії в XVIII-ХХст. змінили образ "святаго благовьрнаго князя", додавши йому споконвічно невластивого статусу покровителя та збройного заступника Руської землі.

Ця традиція бере початок із XVIII ст. 1724 року за розпорядженням Петра І і його особистої участі рештки святого князя було урочисто перенесено з Володимира-на-Клязьмі до нової столиці Росії - Санкт-Петербурга. Очевидно, таке побожне ставлення до Олександра було пов'язане з надзвичайно актуальним тоді питанням боротьби за вихід до Балтики й закріплення Росії на південно-східному узбережжі Прибалтики. Недаремно Петро запровадив святкування пам'яті Олександра 30 серпня - у день підписання Ніштадтського миру зі Швецією. Надалі образ Олександра як захисника Руської землі було закріплено в масовій свідомості цілою низкою офіційних заходів. Скажімо, 1725 р. Катерина І заснувала вищий військовий орден його імені. Імператриця Єлизавета 1753 р. спорудила для мощей Олександра срібну раку. Тоді ж було засновано щорічний хресний хід із петербурзького Казанського собору до Олександро-Невської лаври (один із чотирьох найбільших монастирів Росії). На початку XX ст. ім'ям Олександра Невського було названо вулицю і провулок у Москві.

Традиція вшанування Олександра Невського збереглася й у радянський період. Напередодні війни, 1938 p., Сергій Ейзенштейн зняв апологетичний фільм "Олександр Невський". Сценарій (перший його варіант називався "Русь", що саме собою показово) отримав різко негативну оцінку професійних істориків. Фільм заборонили демонструвати. Однак причиною заборони стали не розбіжності з історичною правдою, а зовнішньополітичні міркування, зокрема небажання псувати відносини з Німеччиною. Після офіційного виходу фільму на екрани 1941 р. його творців визнали гідними Сталінської премії. З цього моменту почався новий зліт популярності давньоруського князя. 29 липня 1942 р. було засновано радянський військовий орден Олександра Невського. Під час війни на грошові пожертви вірян Російської православної церкви збудували авіаційну ескадрилью імені Олександра Невського. У повоєнний час йому звели кілька пам'ятників, зокрема у Володимирі-на-Клязьмі, який став стольним містом "прототипу" святого князя завдяки Неврюєвій раті.

При цьому воєнні заслуги Олександра (перемоги 1240 р. на Неві над десантом шведських лицарів і 1242 р. на кризі Чудського озера над німецькими лицарями) в офіційній літературі перебільшували, а його тісну співпрацю з монгольськими загарбниками (придушення антимонгольських повстань у руських містах, здача Новгорода та Пскова монголам, використання ординських загонів у боротьбі за владу) замовчували.

Саме в такому образі Олександр як культова фігура залишається сьогодні в масовій свідомості росіян.