dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Русь і Орден

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Русь і Орден

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Сонце землі Суздальської

Саме так названо князя Олександра Ярославича Невського в останніх рядках його "Житія": "И так [Олександр] богови духъ свой предасть с миромъ месяца ноября въ 14 день, на память святаго апостола Филиппа. Митрополит же Кирилъ глаголаше: "Чада моя, разумейте, яко уже зайде солнце земли Суздальской!" Иеръи и диакони, черноризци, нищий и богатии и вси людие глаголааху: "Уже погыбаемь!"... Бысть же вопль, и кричание, и туга, яка же нъсть была, яко и земли потрястися".

Наведений текст, виходячи з усього, є прихованою цитатою. Однак найближча паралель до нього - це, безперечно, фрагмент із того ж таки "Одкровення" Мефодія Патарського: "В последняя дни... взыщет кресть с венцемъ на небо всемъ людемъ видящим. И царь Михаилъ предасть духъ свои в руце Господеви и уснеть сномъ вечнымъ. И тогда воскричат вси людие, горце вопиюще: "Горе намъ, братие, яко оуже погибохомъ! Днесь зайде полуденьное солнце!" И тогда разрушится всяка власть и старейшинство, тогда обличится сынъ, родивыися от племени Данова по пророчеству Якова патриарха, и еже рече: "Виде змия лежаща на пути имающиа коня за пятоу. И падеся конь на ногу заднюю, ждыи избавления от Господа...".

Ім'я "царя Михаила", з яким, імовірно, ототожнено Олександра в "Житії", відсилає нас до біблійного пророцтва Даниїла. За ним, безпосередньо перед кінцем світу "...повстане того часу Михаїл, великий той князь..." (Дан, 12, 1). Утім, образ царя Михаїла наявний і в "Одкровенні" Мефодія Патарського. "Сынъ от племени Данова", що "обличится" відразу після смерті Михаїла, - Антихрист. Отже, смерть Олександра в агіографа асоціювалася з приходом "останніх часів". У всякому разі, ця подія, на думку автора "Житія", не обіцяла нічого доброго Руській землі.

Що ж змусило агіографа думати, що смерть князя Олександра Ярославича загрожувала "землі Суздальській" припиненням Божих милостей, утратою слова Господнього і, можливо, навіть кінцем світу?

Олександр Невський особливо виокремлюється з-поміж видатних діячів російської історії. Навіть у найнекомпетентнішого в питаннях історії росіянина саме лише це ім'я асоціюється з образом шляхетного князя, що присвятив себе захистові Русі. Байдуже, що одні його уявляють у подобі Миколи Черкасова, інші - таким, яким його зобразив Павло Корін, треті - як профіль на ордені Олександра Невського (утім, це також портрет Миколи Черкасова в ролі Олександра Невського!), а четверті - зі слів житійної повісті XIV ст. "О храбрости благовернаго и великаго князя". Головне інше: для більшості співвітчизників він уособлює мужнього борця проти агресорів, які зазіхнули на волю та незалежність нашої батьківщини.

Майже кожен одразу згадає й головні перемоги Олександра: Невську битву 1240 р. і Льодове побоїще двома роками пізніше. Причому в пам'яті обов'язково спливе й така цікава деталь: князеві тоді було вісімнадцять-двадцять років.

Якщо ж цього замало, можна продовжити "допит" своєї історичної пам'яті, і з'ясується дивовижний факт. Майже ніхто не зможе відповісти на запитання: коли помер Олександр Ярославич, чим він займався другу половину життя й чому, попри повний, як ми пам'ятаємо, розгром, німецькі лицарі ще не одне сторіччя, аж до часів Івана Грозного, продовжували бентежити північно-західні кордони Русі?

Проте, як-то кажуть, не все тримається купи. Та не квапитимемось і ще раз уважно прочитаємо праці істориків, звіримо їхні висновки, характеристики й оцінки зі свідченнями джерел.

Невська битва

Основи міфу про Олександра Невського були закладені вже невдовзі після смерті славетного князя. Близько 80-х років XIII ст. почав формуватися культ князя як святого. У цьому були кревно зацікавлені його спадкоємці. Тоді й було написано присвячену йому житійну повість. її базою стала розповідь про бої, які ми так добре пам'ятаємо. Принагідно зазначимо: автор житійної повісті відверто говорив, що знав Олександра особисто.

Безперечно, автор агіографічного твору не намірявся складати "повну біографію князя". Було б дивно, якби творець житія святого звертав особливу увагу й на його воєнні та політичні заслуги, прагнучи "героїзувати" образ князя. Такого покласти собі за мету агіограф аж ніяк не міг.

1240 року в Неву ввійшли кораблі "короля части Римьскыя от полунощныя [північних] страны". До Олександра, що княжив тоді в Новгороді, вирядили послів із викликом на бій. Не чекаючи допомоги свого батька, великого князя Ярослава Всеволодовича, юний князь пішов на ворога "в малі дружин". Він вирушив поспіхом, тож до нього не встигли приєднатися багато новгородців. Однак програш у "силі" компенсувала раптовість нападу на ворога.

Сама "січа велика" описана в "Житії" лаконічно: "и изби их множество бесчислено, и самому королю възложи печать на лице острымь своимь копиемь". Особливо відзначилися в бою шестеро найхоробріших воїнів новгородського князя.

Скромний опис невської перемоги подано й у Новгородському першому літописі: "В літо 6748. Придоша Свій в силі велиць, и Мурмане, и Сумь, и імь в кораблихъ множьство много зіло; Свій съ княземь и съ пискупы своими; и сташа в Неві устье Ижеры, хотяче всприяти Ладогу, просто же реку и Новъгородъ и всю область Новгородьскую... Князь же Олександръ не умедли ни мало с новгородци и с ладожаны приде на ня, и победи я силою святыя Софья и молитвами владычица нашея богородица и приснодівица Мария, місяца июля въ 15, на память святого Кюрика и Улиты, в неділю на Сборъ святыхъ отець 630, иже в Халкидоні; и ту бысть велика січа Свіемь. И ту убиенъ бысть воевода ихъ, именемь Спиридонъ; а инии творяху, яко и пискупъ убь-енъ бысть ту же; и множество много ихъ паде; и накладше корабля два вятшихъ мужь, преже себе пустиша и к морю; а прокъ ихъ, ископавше яму, вметаша в ню бещисла; а инии мнози язвьни быша; и в ту нощь, не дождавше світа понедельника, посрамлени отъидоша. Новгородець же ту паде: Костянтинъ Луготиниць, Гюрята Пинещиничь, Намість, Дрочило Нездыловъ сынъ кожевника, а всьхъ 20 мужь с ладожаны, или мне [менее], богь вість".

Псковський перший літопис іще лаконічніший: "В літо 6748. Пріидоша Свія въ Неву, и победи и Александръ Ярославичь съ Новгородци, іюля 15. И паде Новгородцевъ: Костянтинъ Лукиничь, Гюрята Пинешкиничь, Намість, Дрочила, а всіхь 20, а Німець накладоша дві ямиы, а добрыхъ повезоша два корабля; а заутра побігоша".

Отож, місцеві літописи лише додають, що всього в бою загинуло не більше двадцяти новгородців і ладожан (згадаймо, за два роки до цього в бою під Ізборськом загинуло 600-800 псковичів). Зате ворогів було перебито "много множьство".

Саме ці описи, присмачені деякими легендарними даними, стали основою звичної для нас характеристики бою зі шведами 15 липня 1240 р. Офіційна концепція подій сімсотлітньої давнини набула остаточного оформлення в фундаментальній праці, яку протягом чверті століття створювали найавторитетніші вчені Радянського Союзу, - багатотомних "Нарисах історії СРСР". Подані в них оцінки історичних діячів, подій і процесів кілька десятиріч залишалися непохитною основою підручників вітчизняної історії. Надалі ми посилатимемося передусім на них.

Наведімо характеристику першого з відомих нам подвигів молодого новгородського князя: "...Невська битва була важливим етапом усієї цієї боротьби [за збереження виходу в Балтійське море]. Перемога російського народу, яким керував наш славетний предок Олександр Невський, уже в XIII ст. відвернула Русь від утрати берегів Фінської затоки й повної економічної блокади".

Якщо поглянути неупереджено, то дещо в такому формулюванні видається злегка перебільшеним. Почнемо з того, що зіткнення на Неві навряд чи можна назвати "битвою". Ми навіть не зауважуємо, що саме слово "битва" закладає фундамент міфічного сприйняття. Адже таке визначення саме собою править за непомітну характеристику події. Воно ставить перемогу Олександра врівень з іншими битвами - за Москву, під Сталінградом, Курськом, за Берлін. І погоджуючись із тим, що зіткнення зі шведськими лицарями могло (але аж ніяк не доконче мало) привести до далекобіжних наслідків, навряд варто перебільшувати його масштаби.

До речі, щодо масштабів. Звернімося ще раз до джерела: у гирлі Іжори загинуло до двадцяти новгородців і ладожан. Багато це чи мало? Багато, адже кожне людське життя безцінне. Але як тоді назвати вже згадувані битви під Ізборськом і Псковом? І чи пам'ятаємо ми про них? А таких боїв у XIII ст. було (на жаль!) забагато. На їхньому тлі Невська битва вочевидь блякне.

Навряд чи до того ж варто ототожнювати молодшу дружину князя з усім "руським народом". Надто, що в цей самий час народ вирішував іншу проблему: захлинаючись у крові, боровся з монгольською навалою.

А може, новгородці спромоглися завдати ворогові непоправних утрат? Адже згадано ледве не гори трупів. Однак у Лаврентіївському списку "Житія" наголошено, що більшість шведів було вбито "от ангела Господня" на протилежному боці Іжори, де "не бъ проходно полку Александрову". Інакше кажучи, вбиті шведи не на совісті новгородського князя та його дружини. Найпевніше, вони загинули в бою з місцевими племенами, які, зважаючи на все, були реальними переможцями Невської битви. Дружина ж новгородського князя була для них, мабуть, лише підмогою.

Цікаво відзначити, що шведи після поразки, ймовірно, не дуже поспішали, їм ніхто не заважав ховати полеглих. Негостинні береги Неви вони залишили тільки наступного ранку. З усього випливає, що сутичка в гирлі Іжори більше нагадувала партизанський рейд тилами супротивника, ніж великий бій. Утім, на разі нас не цікавить "реконструкція" бою на Неві. Важливіше з'ясувати, як її сприймали сучасники (чи ті, кого ми умовно можемо назвати сучасниками) і як вона вписується в нинішні історіографічні будови.

Чи можливо, однак, що значення цього зіткнення зворотно пропорційне його широті? Таке теж бувало в історії. Адже автори "Нарисів" писали і про ймовірну втрату Фінської затоки, і про повну економічну блокаду Русі. Звісно, важко уявити, що шведський десант 1240 р. мав таку грандіозну мету. Сил для цього було вочевидь замало. Навіть уточнення планів ворога в Новгородському першому літописі ("хотяче всприяти Ладогу, просто же реку и Новъгородъ и всю область Новгородьскую") видається дещо перебільшеним.

До того ж агресори не надто квапилися здійснювати свої підступні задуми. За підтвердження править уже те, що шведи, увійшовши в Неву, були бездіяльні не менше тижня. Шлях від гирла Іжори до Новгорода і назад простягався майже на 400 км нерівною місцевістю. Але ж Олександр, як видно з джерел, знайшов шведів там, звідки йому був надісланий ультиматум про капітуляцію, або (що ймовірніше) де їх побачив іжорський старійшина Пелгусій. Супротивник за цей час навіть не здобувся зміцнити свій табір і був захоплений зненацька.

Додамо до цього, що й до, і після зіткнення на Неві шведські лицарі не лише висаджували десанти в Східній Прибалтиці, а й будували тут укріплення. Навіть офіційна післявоєнна радянська історіографія змушена була констатувати: "після розгрому на Неві шведський уряд не відмовився від думки захопити землю фінів". Про це, зокрема, оповідає Хроніка Ерика - одне з найраніших середньовічних шведських джерел, що вміщує опис подій XIII ст. Однак це не стало ні "етапом у боротьбі" Русі за вихід до Балтики, ні причиною "повної економічної блокади" Руської землі. До речі, шведи й самі не раз були об'єктом походів своїх південних сусідів. Скажімо, наприкінці XII ст. на шведські береги й навіть у внутрішні території вдиралися морські розбійники зі східних околиць Балтики.

Зокрема 1187 р. карели, підбурювані своїми союзниками новгородцями, що були дуже незадоволені попереднім удалим походом шведів на Ємь, пограбували шведське місто Сігтуну. На згадку про стародавню Сігтуну залишилися тільки славнозвісні міські ворота, що прикрашають Софіївський собор Новгородського кремля.

У відповідь на пограбування та знищення Сігтуни (згодом на її місці буде засновано Стокгольм) того ж року, як відзначає Герих Латвійський у Хроніці Лівонії, "єпископ разом зі шведським герцогом, тевтонами й готами... пристали у Віронії [Вірумаа], естонській області, і протягом трьох днів плюндрували її". Потому почалися взаємні акції проти купців: новгородських - з одного боку, шведських і німецьких - з другого. Зрештою, за ініціативи німецької сторони, Новгород і князь Ярослав Володимирович уклали з нею (очевидно, всерйоз і надовго) "мир", що грунтувався на колишніх договорах із "Готським берегом". Утім, це була не остання угода Новгорода з німецькими містами.

Як бачимо, шведи могли мати свої претензії і до народів Півден-но-Східної Прибалтики, і до новгородців. Отже, "битва", "російський народ", "етап у боротьбі", "втрата берегів", "повна економічна блокада" - це "архітектурні надмірності" для обґрунтування міфу про першу велику перемогу Олександра Ярославича. Саме такого ж штибу згадки про шведського ярла, що очолив похід. Мало не всі популярні описи називають його ім'я - Біргер (швагер шведського конунга Ерика Шепелявого й фактичний правитель країни в середині XIII ст.). Щоправда, він став ярлом лише 1248 р. Коли виявили, що на час невського зіткнення він ще мав титул, згаданий у джерелах, стали вважати проводирем шведського десанту попередника і двоюрідного брата Біргера - Ульфа Фасі (Фасє). До "художніх перебільшень" можна також зарахувати й згадки про прибулих із лицарями кількох (більше двох) єпископів: у Швеції 1240 р. їх було всього шестеро. Отож, участь в одному поході не менш як половини з них, безперечно, була б відзначена у шведських джерелах як подія надзвичайна.

Без усіх цих перебільшень і епітетів Невська битва перестає бути реальністю і перетворюється на те, чим була від початку, - один із пересічних, але від того не менш драматичних епізодів історії багатостраждальної Русі.

Але чому Олександра називали Невським? Про який незначний бій на Неві можне йтися? Адже народну пам'ять не одурити, а в ній образ Олександра Ярославича зберігся саме під цим прізвиськом, що править уже чи не за прізвище князя. Із цим важко сперечатися. Тільки от прізвисько "Невський" уперше трапляється в джерелах, пізніших не менш як на чверть тисячоліття від зіткнення 1240 р.

До цього можна додати ще один непересічний момент: під цим прізвиськом у пізніх джерелах згадано й синів Олександра, які до Невської битви не мали ніякого стосунку. Скажімо, у повісті про початок Москви (третя повість "О зачале царствующего града Москвы" з "Хронографа Дорофія Монемвасійського", що зберігся в списку кінця XVII ст. у збірці Державного історичного музею) читаємо: "Літо 6889-го октября в 29 день в Володимер-Ь градь по державі князя Владимера державствовал князь Андрій Александровичь Невский, а во граде Суздалі державствовал князь Данил Александрович Невский". Складається враження, що для укладача цього тексту прізвисько "Невський" не пов'язане з перемогою Олександра над шведами. Радше (принаймні в цьому випадку), ішлося про посесивне прізвисько.

Хай там як, але Невським Олександра Ярославича названо також у "Степенній книзі". її створено за правління Івана IV. Укладачі мали цілком конкретну політичну мету: довести наступність влади московського царя від перших князів київських. При цьому автори не обмежували себе історичною реальністю та свідомо й широко залучали навіть неправдоподібні повідомлення. Головним для них було довести, що всі князі, предки "государя царя и великого князя всея Руси", - святі. Олександр Ярославич не був винятком. Згодом спрацював інший механізм: потреба сформулювати певні ідеологічні настанови в суспільній свідомості. Це чудово вміли робити вже в XVI ст.

Однак слава Олександра Ярославича не вичерпується перемогою на Неві. Набагато вагомішим видається його бій із лівонськими лицарями на кризі Чудського озера 5 квітня 1242 р. Непряму характеристику цієї події подано вже у назві, що виділяє її з безлічі битв.

Льодове побоїще

Навіть ті, хто забув шкільний курс історії, мабуть, добре пам'ятають геніальний фільм "Олександр Невський". І хай навіть академік Михайло Тихомиров назвав сценарій "глузуванням з історії". Важливіше те, що Сергій Ейзенштейн із його допомогою створив іще один міф нашої історії - про Олександра Невського й Льодове побоїще. Як і його ж міф про штурм Зимового палацу в фільмі "Жовтень", він глибоко вкорінився в душах наших співвітчизників. Тому не варто докладно переказувати перебіг подій. Він більш-менш добре відомий майже всім. Краще наведемо кілька цитат із "Нарисів історії СРСР". Отже, "з усіма об'єднаними силами, які тоді мала Русь, Олександр Ярославич вступив на землю естів, від дій його війська залежала доля Руської землі"; "звільнивши Псков, Олександр Ярославич повів своє військо в землю естів, давши право війську воювати "в зажития", тобто завдаючи максимальної шкоди ворогові"; "наближалася вирішальна битва, якої шукав князь і про яку з тривогою і надією думав народ і в Новгороді, і в Пскові, і в Ладозі, і в Москві, і в Твері, і у Володимирі".

Напевне, достатньо. Передусім незрозуміло, що мав на увазі автор наведених цитат, коли писав про долю Руської землі. Йдеться про початок 1242 р. Минуло ледь більше року після навали Батия на землі Південної Русі. Ще не загоїлися рани північно-східних князівств, отримані під час монгольських походів 1237-1238 pp.: міську культуру знищено, багато міст стерто з лиця землі, людські жертви незліченні.

Які ж надії могла Руська земля покладати на "вирішальну битву" з хрестоносцями, загальна кількість яких, між іншим, у Лівонському й Тевтонському орденах не перевищувала ста осіб? Як могла доля цієї Руської землі залежати від того, наскільки успішно військо Олександра Невського розгромить естів? І головне - навіщо було в таких умовах "шукати" зіткнення з доволі сильним і небезпечним для Новгорода й Пскова (а це і є "всі об'єднані сили, які тоді мала Русь") супротивником?

Отримавши відповіді на ці запитання, ми навряд чи здивуємося відсутності будь-яких згадок про "найбільшу битву раннього середньовіччя" в Іпатіївському літописі (який відобразив у цій частині вороже Олександрові галицько-волинське літописання) чи доволі скромному описові "побоїща" у Лаврентіївському літописі (що спирається тут на великокнязівський звід 1281 p., складений за сина Олександра - князя Дмитра). Навіть у Псковському першому літописі оповідання про "вирішальну битву" не містить зайвих подробиць: "В лето 6749. Взя Александр Копории, а Німець изби. А на літо ходил Александр с Новгородцы, и бися на леду с Нъмци" - і все.

Проте битва відбулася. Ще кілька цитат із сучасного нам історіографічного наративу: "Перемога на Чудському озері - Льодове побоїще - мала величезне значення для всієї Русі, для всього руського і пов'язаних із ним народів, бо ця перемога рятувала їх від німецького рабства. Роль цієї перемоги, однак, ширша: вона має міжнародний характер"; "цією найбільшою битвою раннього середньовіччя вперше в міжнародній історії було покладено край німецькому грабіжницькому просуванню на схід, що німецькі правителі безупинно здійснювали протягом кількох сторіч"; "Льодове побоїще зіграло вирішальну роль у боротьбі литовського народу за незалежність, воно відобразилося й у становищі інших народів Прибалтики"; "вирішальний удар, якого завдали хрестоносцям руські війська, пролунав у всій Прибалтиці, струсонувши до краю і Лівонський, і Прусський ордени".

Можливо, і справді слід було виманити страшного ворога з барлогу, щоб назавжди позбутися небезпеки удару в спину в найнеслушніший для Русі час? Але ми вже говорили, що подолати ворога не вдалося. Небезпека лишалася багато десятиріч. Згадаємо: навіть за триста років, у середині XVI ст., Іван Грозний іще воював із Лівонським орденом. Та й момент "з'ясовувати стосунки" було обрано, м'яко кажучи, не зовсім удало.

Проте край просуванню хрестоносних лицарів на схід було покладено, але трохи раніше. За шість років до бою на Чудському озері німецьке лицарство зазнало нищівної поразки під Шауляєм. Щоправда, розбили його литовські загони під керівництвом Міндовга (Міндаугаса), на бік якого перейшли ще й земгальські війська. У такий спосіб за шість років до Льодового побоїща просування німецьких лицарів на схід було не просто зупинене, їх було відкинуто на захід! І це не єдина перемога над Орденом. Німецькі хрестоносці зазнали чималих утрат і на річці Емайиге (Имайиге) 1234 p., і під Дорогичином 1237 р. Але ж попереду була ще Раковорська битва 18 лютого 1268 р., про яку літописець писав: "бысть страшно побоище, яко не видали ни отци, ни дьди".

До речі, деякі деталі опису Раковорської битви й зіткнень з Орденом, які почалися потому, дивно нагадують Невську битву і Льодове побоїще. Скажімо, бій під Раковором завершується, як і бій на Чудському озері, переслідуванням ворога "на семи версть", а під час зіткнення після бою 1268 р. з "местером земля Ризскиа" псковський князь Довмонт (який виступив, "не дождавъ полковъ новъгородцких, з малою дружиною") "самого ж местера раниша по лицю" - так само, як Олександр шведського ярла 1240 р. Напевно, усі ці деталі мають важливу для давньоруського книжника й читача інформацію (найімовірніше, аксіологічну) про зіткнення з Орденом. Щоправда, поки незрозуміло, яку.

За своїм значенням Раковорська битва навряд чи поступалася Льодовому побоїщу. Радше, її наслідки були суттєвіші для Північно-Західної Русі. Проте ні її, ні інших битв ми чомусь не пам'ятаємо.

Можливо, річ у масштабах цих боїв? Адже Льодове побоїще називають інколи найбільшою битвою середньовіччя. Правда, новгородські та псковські літописи не повідомляють про кількість воїнів, що взяли в ній участь. У південноруському ж літописанні про неї взагалі нічого не згадано. Можна лише припустити, що полки Олександра й Андрія Ярославичів навряд чи могли нараховувати більше п'яти тисяч осіб. Приблизно стільки воїнів міг поставити Новгород за загальної "мобілізації" чоловічого населення. Проте літописи вказують, скільки "паде Німець" (від чотирьохсот до п'ятиста) і скільки їх було взято в полон (50). У "Лівонській хроніці" кінця XIII ст. цифри трохи інші: 20 і 6 осіб відповідно. Кількісні суперечності знімаються просто. Зазвичай уважають, що руські літописи подають загальну кількість полеглих і полонених, а "Хроніка" - лише повноправних лицарів.

Але й у такому випадку Льодове побоїще вочевидь поступається масштабами тій же Шауляйській битві. Адже в ній полягло 40 лицарів! Не згадують її з найбанальнішої причини. Вона "не вписувалась" у традиційну тему "Боротьба руського народу і народів Прибалтики проти агресії німецьких, датських і шведських феодалів". Річ у тім, що литовці тоді захопили в полон близько двохсот псковських бояр, які воювали на боці Ордену. Але не пояснювати ж такі сакраментальні "нюанси", скажімо, у шкільному підручнику! Тому ці перемоги над Орденом зводили в історичній пам'яті "на пси" шляхом дискредитації їхнього значення: "Поразки, які німецькі хрестоносці зазнали на Емайиге (1234), під Шауляєм (1236), у Дорогичині (1237)..., спричинили об'єднання сил агресорів".

Виявляється, що перш ніж виступати проти ворога, слід з'ясувати, чи не призведе перемога над ним до його бажання об'єднатися з кимось для помсти за... До того ж незрозуміло, чому Шауляйська битва таке бажання викликала, а Льодове побоїще - ні. Можливо, тому що друга поразка не була такою тяжкою?

А проти кого здебільшого воює Олександр Ярославич? Саме проти чуді, лівів, естів. Це їхні землі зазнають "максимальних збитків". Це їм, перебитим, потопленим і повішаним, - "нести числа". Отож, "спільної боротьби проти загального ворога" не виходить. Напевне, може йтися лише про боротьбу Новгорода, Пскова й Ордена за розподіл "сфер впливу" в Східній Прибалтиці. Тому можна погодитися з висновком Джона Феннела: "Немає жодних свідчень на користь узгодженості дій шведів, німців і датчан, ніщо не вказує й на те, що описувані події минулого були чимось більшим від продовження боротьби між росіянами й шведами за управління Фінляндією та Карелією". Причому Псков скрізь і всюди в цій боротьбі стає не союзником, а суперником Новгорода й інколи виступає спільно з Ригою.

Однак усе це не відповідає на запитання, поставлене на початку: чому з ім'ям Олександра Невського давньоруський книжник пов'язував останню надію Руської землі на порятунок?