dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Русь під владою Орди. Навала (частина 2)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Русь під владою Орди. Навала (частина 2)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Семантика тексту Іпатіївського літопису

В уявленні південноруського літописця "татари" - це народ із численними негативними якостями, головна з яких — "лестощі". Згадування "підлесливості" ординців додавало в очах автора і його потенційних читачів негативної характеристики "чужоплемінних". Річ у тім, що слова "улесливий", "утішний" означали не лише "підступний", "брехливий", "згубний", а й "антихрист". Із таким трактуванням перегукуються слова Єфрема Сирина про те, що за часів, коли "справдиться нечестивість світу", антихрист "духом лестощів" спокушатиме людей і "зваблюватиме світ своїми знаменнями й дивами за потуранням Божим". У цій ситуації, пише Всеволод Сахаров, "великий подвиг потрібний вірним, аби встояти" проти чинених спокус.

Водночас в Іпатіївському літописі немає популярних, як ми вже переконалися, характеристик навали "безбожних" як "кари Господньої за гріхи наші". Недарма Андрій Бородіхін відзначає, що в "іпатіївському" варіанті повісті про Батиєву навалу відсутні розгорнуті пояснення загального лиха в дусі релігійної дидактики із закликом до покаяння.

Розповідь про навалу в південноруського літописця (принаймні на перший погляд) украй лаконічна. Проте в ній наявні цілком означені етичні характеристики. Зокрема, за спостереженням Володимира Рудакова, в Іпатіївському літописі боротьбу з ординцями змальовано як найкращий спосіб поведінки. Про це, скажімо, свідчать епізоди взяття "татарами" Володимира-на-Клязьмі й Козельська, безперечно, взаємо-протиставлені. Щоб забезпечити собі "не скоро минующее житие", про яке говорив володимирцям єпископ Митрофан, слід, на думку автора "іпатіївського" варіанта, активно протистояти "поганим". Очевидно, тут не випадкова згадка про козелян як про "кръпкодушных". У повчанні Серапіона Володимирського (синхронного з аналізованим протографом Іпатіївського літопису) стверджується, що "врагь нашь дьяволъ, видевъ ваш разум, кръпкодушье, и не възможеть понудити вы на гръхъ, но посрамленъ отходит". Тож, на думку Володимира Рудакова, можна припустити, що, за задумом автора Іпатіївського літопису, мешканці Козельська мали не просто мужність, а й важливішу для православних християн якість, яка дозволяла їм протистояти навіть диявольському підступові.

Отже, в Іпатіївському літописі боротьбу з навалою розглянуто як праведну, а загибель під час опору монголам - як християнський подвиг, що забезпечує "вічне життя". Завоювання Русі автор "іпатіївського" варіанта змальовує не просто як воєнну поразку, а як "погибель Руської землі".

Інакше зображено навалу в Новгородському першому і Лаврентіївському літописах.

Опис навали в Новгородському першому літописі

Дослідники зазвичай підкреслюють різку антитатарську спрямованість розповіді новгородського літописця. Звичайно, це мотивовано тим, що він "не відчув на собі жахів навали", тому був "вільніший у своїх висловлюваннях" від книжників північного сходу. Разом із тим мало уваги приділено тому, що для новгородця "татари" - зло "не від світу цього".

Перше, що впадає в око під час читання повісті в Новгородському першому літописі, - відчутна байдужість літописця до, так би мовити, видового імені й ознак "татар". Складається враження, що й авторові, й потенційним читачам давно й добре відомо, хто вони і чим займаються в Руській землі. Опис навали позбавлений драматичних подробиць. Перед нами доволі суха констатація подій. Головне для новгородського книжника в іншому: татари - "поганий", "безбожний", "беззаконьнии", "оканьнии" "иноплеменьници"; "беззаконинии Измаильти"; "кровопролитцы крестьяньскыя крови". Це народ із цілком визначеними й заздалегідь відомими якостями. Він діє за звичним "сценарієм", і, як не дивно, саме це хвилює літописця. Володимир Рудаков відзначає, що стереотип їхньої поведінки для книжника зумовлений не набором власних (етнічних, релігійних тощо) якостей, а тією гамою властивих "чужоплемінникам узагалі" рис, які продиктовані з неба місією "карального меча". Важливо відзначити, що епітети книжника, за допомогою яких він зображує татар, перегукуються з епітетами з "Одкровення" Мефодія Патарського стосовно народів, які в "останні часи" прийдуть для покарання роду людського. У Мефодія ці народи ("плем'я ізмаїлове") також названо "беззаконними" й "поганими". Саме тому розповідь про навалу в Новгородському першому літописі переповнена "етикетними" характеристиками, які для сучасного читача потребують додаткового коментарю.

Розглядаючи особливості розповіді в південноруському літописанні, ми вже зупинялися на проблемі "точності" кількісних характеристик у давньоруській літературі. Як ми пам'ятаємо, вони мають не так "протокольний", як оцінювальний зміст. Скажімо, фраза про те, що "татарове" - "бещисла, акы прузи", знову відсилає нас до біблійного образу. Безперечно, має рацію Рудаков, уважаючи, що згадка про сарану в новгородському варіанті повісті аналогічна до вже знайомого нам "Одкровення" Мефодія Патарського. Тут саме "ізмаїльтяни" "на земли хождаху", захоплюючи "землю и грады" - "мнозы яко прузи". Використовуючи такий зворот у розповіді, давньоруський літописець явно (для своїх читачів) указує на функцію "иноплеменьных": вони прийшли на Русь як "кара Господня". До того ж навала "ізмаїльтян" має безпосередньо передувати, як ми пам'ятаємо, приходові "нечистих народів", за якими слідує поява Антихриста й настання "останніх часів". Для новгородського літописця, на відміну від його попередника, який описав битву на Калці, вже цілком очевидно, що "татари" - це "ізмаїльтяни".

Літописець сприймає й описує чужоплемінників як невідворотне, заздалегідь пророковане покарання Русі - за Божою волею. Напевне, саме тому він активно використовує текст "Повісті временних літ" під 6576/1068 p., який ми вже аналізували. Уся розповідь про навалу ґрунтується на паралелях із "Повчанням про покарання Божі". Впадають в око текстуальні збіги, аж до прикінцевої фрази.

Основна ідея "Повчання про покарання" (зокрема й навалу "чужоплемінних") як Господнє нагадування про необхідність направи грішників і осуд тих, хто не відступив від "нечестивості", вочевидь проглядаються в розповіді новгородського літописця.

Поряд із "Повчанням" літописець, як уже було зазначено, рясно цитує "Одкровення" Мефодія Патарського. Цікаві й показові тут деякі деталі новгородського опису навали: "поругание" "черниц и попадей, и добрых жен, и девиц пред матерьми и сестрами", згадки про те, що "татари" б'ють "овых огнемъ, а иныхъ мечемъ", а під час захоплення міст жителі "огнемь кончеваются, а инии мечемь" тощо. Майже всі вони мають відповідні паралелі в "Одкровенні", наприклад: "осквернены будуть жены ихъ от скверныхъ сыновъ Изьмаилевъ". Узагалі, порівняння дій "поганих" із "каральним мечем" характерне для здобутків есхатологічної тематики. Скажімо, сучасні з розповіддю Новгородського першого літопису "Слова" Серапіона Володимирського, в яких цей образ трапляється регулярно: "рече Богь: "Аще злобою озлобите вдовицю и сироту, взопьют ко мне, слухом услышю вопль их, и разгнъваюся яростью, погублю вы мечем". И ныне збысться о нас реченое: не от меча ли падохомъ? не единою ли, ни двожды?"; "святители мечю во ядь быша" тощо. Хай там як, деталі розповіді новгородського літописця не так описують події, як характеризують їх у доволі зрозумілих для сучасного авторові читача есхатологічних тонах.

Імовірно, тому дії татар у розповіді новгородця супроводжує успіх. Усе задумане їм удається. Вони перемагають нібито без будь-яких зусиль. Ту саму ситуацію зображено, зокрема, в описі подій, пов'язаних з облогою Володимира: татари "приближишася къ граду, и оступиша градь силою, и отыниша тыномъ всь". На ранок місто вже пограбоване і в руках ворога, це зауважують (!) князь Всеволод і владика Митрофан, які лишилися у Володимирі.

Власне, інакше й бути не могло, адже ординці (як, мабуть, уважає літописець) діють "по Божиему попущению". Недарма автор аналізованого варіанта повісті про навалу підкреслює: неможливо опиратися Божому гніву. Саме тому супротивники "татар" у "недоумении и страсе". У розповіді про захоплення Рязані новгородський літописець прямо говорить про це: "Но уже бяше божию гньву не противитися, яко речено бысть дръвле Исусу Наугину богомь; егда веде я на землю обътованую, тогда рече: азъ послю на ня преже васъ недоумение, и грозу, и страхъ, и трепетъ. Такоже и преже сихъ отъя господь у насъ силу, а недоумение, и грозу, и страхъ, и трепетъ вложи в нас за гръхы наша".

Із цього, між іншим, слідує нетривіальний і цілком ґрунтовний висновок Володимира Рудакова: "Літописець був далекий від того, щоб  малювати картину героїчного опору... загарбникам".

Якщо вже новгородського книжника й хвилювали питання, які сьогодні можна назвати політичними, то сприймав він їх не інакше, як прояви гріховності своєї "землі". Звичайно, можна ще раз пригадати слова літописця про "имении" і "ненависти братьи", що зазвичай трактують як осуд князівських усобиць. Однак тут це, напевно, лише ще один приклад гріховності людей загалом, зокрема й служителів церкви, які дбають про "дольне" і забувають про "горнє".

"Страхъ и трепетъ", які згадує літописець, пов'язані не лише з навалою як такою, а й більшою мірою з тим, що вона пророкує в недалекому майбутньому.

"Лаврентіївський" варіант повісті про навалу

Розповідь Лаврентіївського літопису про навалу, мабуть, семантично "найвідкритіша" й водночас найскладніша структурно. Поряд з оригінальними звістками, вона містить безліч запозичень із попередніх літописних текстів, які коментують і доповнюють її. У ній ми знаходимо, зокрема, доволі цікаві цитати з "Повісті временних літ", що дозволяють глибше усвідомити авторський погляд на навалу. Привертають увагу й деякі текстуальні повтори, які трапляються в "лаврентіївській" повісті: безперечно, повторювані фрагменти й звороти були принципово важливі для "авторської" характеристики подій. Цей текст становить певний підсумок міркувань давньоруських літописців про суть трагедії, що спіткала руські землі. У ньому наявна, насамперед у вигляді цитат, добре знайома нам тема Божого покарання за гріхи. І це не випадково, адже вони відображають думку володимирського упорядника та його оцінку монголо-татарської навали. Розглянемо деякі з таких (прямих чи непрямих) цитат.

От як описано в Лаврентіївському літописі напад ординців на Рязань: "В лъто 6745... На зиму придоша от всточьныь страны на Рязаньскую землю лъсомъ безбожний Татари, и почаша воєвати Рязаньскую землю, и пленоваху и [її] до Проньска. Поплънивше Рязань весь и пожгоша, и князя ихъ оубиша. Ихже ємше овы растинахуть, другыя же стрілами растръляху в ня, а ини опакы руць связывахуть. Много же святыхъ церкви огневи предаша, и манастыръ и села пожгоша. Имънья не мало обою страну взяша. Потомъ поидоша на Коломну".

Розповідь про руйнування Рязанської землі буквально повторює розповіді "Повісті временних літ" про свавілля загонів Олега й Ігоря під стінами Константинополя: "В лъто 6415. Иде Олегь на Грекы... И пріиде къ Царюграду; и Греци замкоша Судъ, а градъ затвориша. И выиде Олегь на брегъ, и воєвати нача, и много убийство сотвори около града Грекомъ, и разбита многы полаты, и пожгоша церкви; а ихже имаху пленникы, овьхъ посекаху, другиа же мучаху, иныя же растреляху, а другыя в море вметаху, и ина многа зла творяху Русь Грекомъ, еликоже ратний творять"; "В лъто 6449. Иде Игорь на Греки... Иже придоша, и приплуша и почаша воєвати Вифиньскіа страны, и воеваху по Понту до Ираклиа и до Фафлогоньски земли, и всю страну Никомидийскую поплънивше, и Судъ весь пожьгоша; ихже емше, овъхъ растинаху, другая аки странь поставляюще и стръляху въ ня, изимахуть, опаки руць съвязывахуть, гвозди железный посреди главы въбивахуть имъ; много же святыхъ церквий огневи предаша, манастыръ и села пожгоша, и имънья немало отъ обою страну взяша".

Своєю чергою, описи "Повісті временних літ" становлять компіляцію текстів "Житія Василія Нового" (звідки запозичені майже всі "подробиці" перебування Ігоря на грецькій землі) і "Хроніки Георгія Амартола" (точніше, продовжувача Амартола). У "Житії" описано картини "останніх часів". Зокрема там ішлося про те, як поводитимуться язичники, що за Божим повелінням прийдуть на християн як кара за гріхи в часи, які безпосередньо передують "времяньнымъ летамъ". Із цим описом ми й маємо справу в нашому випадку. Дещо видозмінений, цей опис повторюється й у повідомленні про захоплення Москви. Імовірно, навіть такі деталі оповідання, як перерахунок награбованого чи огородження підкорюваних міст "тином" (так робили "татари"), могли бути розглянуті як непрямі характеристики прибульців і того, що відбулося в результаті їхньої появи на Руській землі.

Наділене змістом, напевне, й розширення датування татарського захоплення Володимира. Якщо в Новгородському першому літописі зазначено, що це відбулося "в пяток преже мясопустные недели", то в Лаврентіївському літописі вказано іншу дату: "в неділю мясопустную". Андрій Бородіхін, помітивши цей нюанс, витлумачив його в такий спосіб: оскільки м'ясопусний тиждень у православній традиції називають іще й тижнем "о Страшном суде", можна припустити, що літописець намагався свідомо поєднати в умі читачів Страшний суд і "покарання Боже" Руської землі нападом "татар".

Принципово новий момент, який увів укладач Лаврентіївського літопису до повісті про Батиєву навалу, - конфесіональний мотив боротьби проти "татар". Скажімо, під час штурму Москви "за правовірну християнську віру" гине воєвода Філіп Нянка, за неї готуються постояти й залишені у Володимирі князі Всеволод і Мстислав; довідавшись про захоплення Володимира й загибель своїх родичів, великий князь Юрій Всеволодович тужить "по правоверней віре христианьстей"; взятого в полон ростовського князя Василька Костянтиновича "проклятий безбожний Татарове" намагаються "відвернути" від християнської віри тощо. За спостереженням Володимира Рудакова, появу цього моменту варто відносити до елементів пізнішого сприйняття ординців. Це результат міркувань не так сучасників описуваних подій, як його найближчого нащадка, укладача повісті, що дійшла в складі Лаврентіївського літопису.

За своєрідне продовження цього мотиву править думка укладача Лаврентіївського варіанту повісті про те, що "татари" мають відповісти перед Богом за скоєні злочини й піддатися вічним мукам.

Як бачимо, поряд з уже знайомими нам мотивами покарання за гріхи, Божого потурання "поганим" та іншими в Лаврентіївському літописі розповідь про навалу набуває нових рис. Трагічна картина монгольського завоювання Русі, яку змалювали давньоруські книжники, набуває завершеності й "досказаності". Саме тут, у Лаврентіївському літописі, з'являються нові тексти, які добре пояснюють логіку поводження наших предків.

Скажімо, відразу після розповіді про захоплення Володимира натрапляємо на такі міркування: "И бъ видьти страхъ и трепетъ яко на хрестьяньскь родъ страхъ и колебанье, и беда оупространися, согръшихомъ казними есмы, якоже ны видьте бъдно пребывающа. И се намъ сущюю радость, скорбь, да и не хотяще всякъ в будущий въкъ обрящемъ милость, душа бо сдь казнима всяко, в будущий судъ милость обрящеть, и лгыню от мукы. О, неиздреченьному ти человеколюбью. И ні ко подобаеть благому Владыць казати. И се бо и азъ грешныи много И часто Бога прогнъваю и часто согрътнаю по вся дьни".

У цих словах - ціла програма ставлення до подій. Відповідь на запитання, чи можна опиратися ординцям, які несвідомо виконують роль знаряддя Божого гніву, укладач повісті дає цілком однозначно: цей опір  гріховний і приречений на поразку, краще прийняти мученицьку смерть і в такий спосіб забезпечити собі вічний порятунок.

Що це не було просто декларацією, можна зрозуміти, читаючи, скажімо, опис смерті Михайла Чернігівського, який залишив не літописець ("зацікавлена" особа), а очевидець - папський легат Плано Карпіні. Особливий інтерес становлять слова, які, коли вірити міноритові, вимовив "один із... воїнів, що стояв поруч" (ідеться, зважаючи на все, про боярина Федора, згаданого в руських літописах): "Будь твердий, бо ця мука недовго для тебе триватиме й одразу настане вічна радість".

За ідеальне втілення саме такого (правильного, на думку літописця) поводження править опис оборони Володимира. Автор змальовує картину цілковитого відмовлення від будь-якого спротиву. Саме князі, потенційні керівники оборони, першими відмовляються від опору ("Как Господь годе, так тому и бытии", - нібито говорять вони). Вони готові до жертовної смерті, смиренного (із молитвами) чекання загибелі чи до втечі, але аж ніяк не до захисту стольного граду від "поганих". Так само налаштовані й пересічні захисники: найбільше, на що здатні мешканці міста, яке гине, - молитви до Господа. Переважна більшість персонажів повісті віддає перевагу загибелі від рук "поганих", а не спротиву загарбникам.

За словами Герхарда Подскальські, з якими важко не погодитися, саме "новий Іов", а не "князь-захисник" є ідеалом для автора Лаврентіївського літопису.

Зміст оповідання про навалу такий "прозорий", що мало в кого з дослідників (навіть тих, хто дотримуються цілком традиційних поглядів на характер подій кінця 30-х - початку 40-х років ХІІІ ст.) залишаються сумніви, ніби укладач оповіді не мав "цільної антиординської політичної концепції". Тому навряд чи можна говорити про "активні антитатарські тенденції" оповідання 1237-1240 pp. Основна його тема - розпач, "страхъ и трепетъ", упокорення перед Божою карою і "напастями", що дають право "внити в царство небесное".

Отже, виходячи з ранніх літописних повістей про навалу Батия, на  завойованих ординцями руських землях переважали настрої, що ніяк не могли сприяти організації хоч якоюсь мірою масштабної відсічі загарбникам. Поширення есхатологічних очікувань, напевне, зіграло далеко не останню роль у "зниженні обороноздатності країни". Принаймні видається, що саме цей чинник (а не лише горезвісні "негативні наслідки феодальної роздробленості") міг суттєво допомогти монгольським воєначальникам підкорити північно-західні руські землі.

Однак це не остання проблема, якої б хотілося торкнутися в цій темі.

Кожного разу розмова про навалу так чи так зводиться до низки проблем, які дуже жваво сприймають наші сучасники. Вони виражають наше сприйняття монгольського завоювання руських земель.

Насамперед це стосується питання про ту роль, яку відіграла Русь у припиненні просування монгольських військ на захід. Ідеальне втілення традиційної думки - відомий лист Олександра Пушкіна до Петра Чаадаева від 19 жовтня 1836 p.: "...Ми мали своє особливе призначення. Це Росія, це її неосяжні простори поглинули монгольську навалу. Татари не насмілилися перетнути наші західні кордони й залишити нас у тилу. Вони відійшли до своїх пустель, і християнську цивілізацію було врятовано. Для досягнення цієї мети ми мали вести зовсім особливе існування, яке, залишивши нас християнами, зробило нас, однак, цілком далекими від християнського світу, отож, нашим мучеництвом енергійний розвиток католицької Європи було врятовано від усіляких перешкод".

Отже, "татари не насмілилися... залишити нас у тилу"...

Приємно, звісно, так уявляти свою роль в європейській історії. На жаль, аналізовані тексти не дають достатніх підстав для такого висновку. Руські міста чинили опір монгольським військам не менш, але й не більш героїчний, аніж, скажімо, грузинські, іранські, іракські, китайські, азербайджанські, тангутські чи хорезмійські. Цей перелік можна продовжувати, адже в результаті завойовницьких походів під владою монгольських каанів опинилася колосальна територія, що майже вдвічі перевершувала площею колишній Радянський Союз. Чому ж монголи не побоялися залишити їх у себе в тилу?

До того ж "наші західні кордони" вони без перешкод перетнули. До весни 1242 р. Субедей, який за все своє життя не отримав жодної поразки, дійшов, як ми пам'ятаємо, до Адріатики. Західна Європа мала всі підстави серйозно непокоїтися: Італія, ба навіть Англія готувалися до відсічі монгольського десанту. Та раптом ворог зник. Монгольські загони повернули на схід і, так би мовити, розчинилися в безкраїх степах Азії. Що ж змусило монгольських полководців відмовитися від думки про завоювання Європи? Причин може бути кілька.

Насамперед доволі поширене уявлення про те, що ослаблі в багаторічних війнах монгольські війська були просто не в змозі продовжувати тривалий похід. На курултаї 1236 р. похід у Західну Європу не був запланований. Батий почав його за власною ініціативи і, напевне, не розрахував сил. З іншого боку, 1240 р. великий каан Угедей наказав своєму синові Гуюку й племінникові Менгке повернутися до Монголії разом із загонами, воїни яких складали їхній особистий улус і були лише тимчасово надані для допомоги Батиєві. Причин для такого наказу могло бути кілька. По-перше, ініціатива Батия захопити території Центральної, а можливо, і Західної Європи могла викликати цілком законне невдоволення дядька. По-друге, на той час Батий устиг серйозно посваритися з Гуюком, звинувативши його в надмірній жорстокості під час походу на руські землі. На думку Батия, це ускладнило просування монгольських військ на захід. Дійшло до того, що Гуюк відмовився визнавати старшинство Батия, і за це (за наклепом самого Батия) дістав догану від батька.

Однак найсерйознішою причиною повернення монгольських військ з Європи, напевне, мала стати подія в далекому Каракорумі в грудні 1241 р. От що писав про це Плано Карпіні, очевидець того, що відбулося в ставці великого каана: "Схопили тітку нинішнього імператора [Гуюка], яка отруїла його батька, тоді як їхнє військо було в Угорщині, відкіля внаслідок цього пішло військо, що перебувало у вищезгаданих країнах. Над нею і багатьма іншими чинили суд, і вони були вбиті".

Розвиваючи цей сюжет, Георгій Вернадський завершує: "Захід був зненацька врятований подією, що відбулася в далекій Монголії. Великий хан Угедей помер 11 грудня 1241 р. Коли новина досягла Бату навесні 1242 p., він не лише відклав усю підготовку до походу, а й повів свою армію Північною Сербією та Булгарією назад у Південну Русь. Причина цього кроку була суто політичною: Бату хотів уплинути на вибір нового великого хана, особливо тому, що сам уважався потенційним кандидатом. Мало того, в ході угорської кампанії він посварився із сином Угедея Гуюком і онуком Чагатая Бурі, які обидва глибоко обурені повернулися до Монголії. За скаргою Бату Угедей висловив сувору догану обом князям. Тепер, після смерті Угедея, можна було чекати, що вони метатимуться, інтригуючи проти Бату. Бату був, мабуть, стурбований; боротьба за владу в монгольській політиці здавалася йому важливішою від завоювання Європи. Угедею мав бути п'ятдесят один рік на час його смерті. ...Можна сумніватися, однак, що він помер природною смертю. Згідно з Іоанном де Плано Карпіні, його отруїла "тітка" його сина Гуюка. Нехай ким була ця жінка, її варто розглядати як рятівницю Західної Європи".

Деякі дослідники, аналізуючи ситуацію, намагаються врахувати всі ці чинники.

Отже, монгольські царевичі разом зі своїми воїнами вирушили до Внутрішньої Монголії взяти участь у загальномонгольському курултаї, на якому вони мали обрати нового великого каана. Лише Батий не поїхав до Каракорума, пославшись на загострений радикуліт. Напевне, він дізнався про заходи вдови Угедея і матері Гуюка, ханші Туракіни, ужиті для збереження монгольського престолу за своїм сином. Батий неквапливо дістався Волги. Тут він і зупинився, щоб оселитися зі своїм плем'ям на два з половиною століття.

Іще одне "болюче" запитання російської історіографії: що принесли монгольські орди на Русь? Звісно, йдеться про знищення міст, занепад міської культури, що саме собою, безперечно, правдиво. Лише останнім часом історики звернули увагу на менш помітні, але не менш суттєві соціальні й соціокультурні наслідки навали. Скажімо, Володимир Кобрін і Андрій Юрганов помітили, що однією з важливих причин установлення в північно-східних руських землях деспотичної системи володарювання стала загибель під час навали більшості дружинників. їх заступили люди з непривілейованих прошарків населення. Вони звикли до покори й були готові стати слугами, але не бойовими товаришами князів. У такий спосіб було створено якнайсприятливіший соціальний грунт для закріплення міністеріальних відносин, які зародилися на північному сході ще за Андрія Боголюбського. До того ж на Русь були перенесені жорсткі форми вертикального підпорядкування, притаманні Монгольській імперії.

Безумовно, руські князі були змушені прийняти таку "модель" стосунків із ханами, одержуючи з їхніх рук ярлики на князювання. За спостереженням Кобріна й Юрганова, "навряд чи під владою Орди могли вільно розвиватися дружинні відносини, адже князі самі були "служебниками" монгольських ханів. Руські князі, зобов'язані в нових умовах беззаперечно виконувати волю Орди, уже не могли примиритися з незалежністю старшої дружини, з її колишніми правами". Розквіт на Русі крайніх форм деспотизму за таких умов ставав справою часу.

Нарешті, останнє, дуже коротке зауваження. В російській історіографії заведено підкреслювати, що встановлення "монголо-татарського ярма" зовсім не означало входження руських земель до складу Монгольської імперії, адже, мовляв, вони зберігали "риси колишньої автономії" (своїх правителів) і нібито не брали участі в монгольських походах. Та монголи не завжди будь-що прагнули замінити місцеву знать своїми представниками. Отже, наявність "своїх" правителів (цілком особисто залежних від монгольського хана, який дарував їм право керувати їхньою ж територією і народом, що на ній живе), які систематично підтверджували свою залежність у вигляді ординських "виходів" і постачання військ для спільних воєнних дій, навряд чи може бути вагомою підставою визнати "автономію" руських земель у межах якщо не Монгольської імперії, то в усякому разі так званої Золотої Орди (Улусу Джучи).