dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Января 2020

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Русь під владою Орди. Навала (частина 1)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Русь під владою Орди. Навала (частина 1)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

Джерела

Минуло всього півтора десятиліття після бою на Калці, і доля руських земель відчутно змінилася. Монгольська навала стала прологом до майже чвертьвікового періоду співіснування двох різних і водночас у чомусь схожих спільнот. Підсумки цього співіснування ми відчуваємо на собі досі.

Безперечно, проблема сприйняття цієї події - одна з провідних тем, які ми маємо розглянути в цьому нарисі. З одного боку, оцінка навали - надзвичайно важливий із багатьох складників національної свідомості сучасного росіянина. З другого - саме через принципове значення для етнічної самоідентифікації наших сучасників ця тема давно стала тлом жвавих пропагандистських спекуляцій. Тому вона й цікавить нас особливо.

До висвітлення навали в історичній літературі (насамперед навчальній) широко залучають пізніші давньоруські здобутки, що описують її "заднім числом" (зокрема повість про напад Батия на Рязань і зруйнування міста, яку доповнила повість про Євпатія Коловрата тощо), переусвідомлюючи у світлі подальших подій. Ми ж сконцентруємо увагу на літописних повідомленнях, створених, як-то кажуть, свіжим слідом.

Найраніші варіанти повісті про навалу Батия збереглися в складі Іпатіївського, Лаврентіївського і Новгородського першого літописів. Звісно, у кожному з них розповіді про трагічні події суттєво різняться як предметом опису, так і оцінками й характеристиками. Це передусім наслідок, так би мовити, просторового чинника (чи зазнала руйнувань місцевість, в якій створено літопис) і відносин між місцевими князями й Ордою. Поза сумнівом, на загальне висвітлення подій, пов'язаних із навалою, суттєво вплинув час появи тексту повісті (одразу після навали чи по якімсь часі), ступінь поінформованості того чи того автора та її джерела (особисті переживання, чутки тощо). Водночас усі три варіанти повісті мають доволі складну структуру. Це утруднює датування текстів і виявлення загального протографа.

Появу повісті про навалу Батия в складі Новгородського першого літопису дослідники відносять до часу не раніше середини XIII - першої половини XIV ст. Розповідь про навалу вміщено в другій частині Синодального списку, написаній почерком першої половини XIV ст. Точніше встановити час появи тексту неможливо, бо всі датування грунтовані на часі появи гіпотетично виявлених джерел цієї статті. Одне з найраніших датувань, яке запропонував Андрій Бородіхін, - близько 1255 р.

На вірогідність рязанського походження початкової частини статті про навалу, що збереглася в Новгородському першому літописі, звертали увагу Арсеній Насонов, Дмитро Ліхачов, Аполлон Кузьмін, Володимир Кучкін. Крім того, на думку Дмитра Ліхачова (яку, втім, не поділяє Кучкін), до складу новгородської версії ввійшла також ростовська розповідь про здобуття Володимира. Джон Феннел і Володимир Кучкін уважають, що рязанську розповідь було доповнено в Новгороді якимось місцевим текстом. Натомість Андрій Бородіхін думає, що розповідь Новгородського першого літопису засновано на компіляції володимирського, ростовського та якогось південноруського джерел.

Установлення джерел "лаврентіївської" версії розповіді про Батиєву навалу видається особливо складним. Річ у тім, що текст у межах 1193-1239 pp., на думку Михайла Приселкова, яку підтримав Арсеній Насонов, має зведений характер і грунтується на двох літописних джерелах: ростовському ("звід Костянтина і його синів") і володимирському ("звід великого князя Юрія Всеволодовича"). Це доводить, зокрема, й наявність фраз, які прямо відсилають читача до нового джерела ("но то оставим", "но мы на передняя взидем" тощо), і те, що, за словами Михайла Приселкова, "герої цієї розповіді вмирають двічі, і це в межах кількох рядків".

У цілому погоджуючись із Михайлом Приселковим, Дмитро Ліхачов уважає, що ростовська "частина" статті 6745/1237 р. походить з "ізводу княгині Марії", доньки страченого в Орді князя Михаїла Всеволодовича Чернігівського і дружини закатованого татарами князя Василька Костянтиновича Ростовського. Крім того, Василь Комарович висловив здогад, що низка деталей статті про навалу Батия належить перу самого творця Лаврентіївського списку. Втім, це припущення не отримало розгорнутого текстологічного підтвердження, попри підтримку Григорія Прохорова, який стверджував, що повість про Батиєву навалу - здобуток переписувачів 1377 р.

Якщо у визначенні складу джерел "лаврентіївського" варіанту повісті про навалу Батия дослідники одностайні, то датування самої компіляції викликає в них доволі серйозні розбіжності. На думку Михайла Приселкова, цей текст був укладений 1239 р. Дмитро Ліхачов уважає, що компілятивна розповідь з'явилася лише в 60-70 роках XIII ст. під впливом антиординських виступів у Північно-Східній Русі.

До пізнішого датування схилявся й Арсеній Насонов. На його думку, ці два джерела "ізводу 1305 року" (що лежить в основі Лаврентіївського літопису) могли бути об'єднані лише 1281 р. Близький до такого погляду й Андрій Бородіхін: нін датує об'єднання володимирських і ростовських записів у Лаврентіїнському літописі 60-ми роками XIII - початком XIV ст. Не виключає пізнього часу появи розповіді про навалу Батия (за князювання Михаїла Ярославича Тверського - 1305 р.) і Яків Лур'є. Доказом пізнього походження цього тексту Григорій Прохоров уважає численні "вкраплення" з попереднього літопису (33 фрагменти, які складають близько третини праці). На думку дослідника, літописець сам не знав цих деталей, бо не був сучасником описуваних подій. На відміну від них, Джон Феннел припускає, що розповідь Лаврентіївського літопису - сучасного подіям походження.

Компілятивною видається повість про навалу і в Іпатіївському літописі. Вона повністю складається з фрагментів, які різняться часом і місцем виникнення, рівнем повноти й вірогідності переданої інформації. Навіть на перший погляд вона передає враження південноруського, а радше, галицького книжника. З другого боку, вона містить кілька фрагментів, що походять, імовірно, з усних легенд, які існували в Південній Русі після навали.

Крім того, під цими ж роками літописець докладно оповідає про події, що відбулися далеко від Південної Русі - у землях руського північного сходу (про облогу Рязані, Володимира-на-Клязьмі, Суздаля, Козельська, про бій на Сіті тощо). Джерелами для галицького літописця послужили, напевне, Київський і Володимирський літописні ізводи, доповнені місцевими записами. До того ж, на думку Андрія Бородіхіна, разюча поінформованість автора-укладача в деталях видає в ньому сучасника описуваних подій. Дослідники сходяться на думці, що цей текст було створено ще за життя Данила Галицького (1201-1264).

Отже, всі три ранні розповіді про навалу Батия з'явилися в літописних ізводах не пізніше початку XIV ст. Старший із них, напевне, - це варіант, поданий в Іпатіївському чи близькому йому списку й датований серединою XIII ст. Щодо точного часу появи розповідей Новгородського першого і Лаврентіївського літописів, то думки дослідників розходяться, але написані вони були, безумовно, пізніше.

Особливості південноруського варіанту повісті про навалу Батия

Зупинимося спочатку на тексті Іпатіївського літопису, найближчому за часом до подій, що нас цікавлять. Він суттєво відрізняється за змістом і сенсом від інших ранніх повістей про навалу. Насамперед це стосується авторського сприйняття ординців. Найімовірніше, у цій пам'ятці відбилися антиординські настрої Данила Романовича Галицького та його оточення, коли Данило ще не втратив надії на створення антиординської коаліції князів, а літопис готував читача до близької відсічі поневолювачів.

Як і укладачі двох інших варіантів повісті, автор "іпатіївської" версії характеризує "татар" як "беззаконних", "поганих", "нечестивих", "иноплеменьныхъ языкъ", вони - "безбожнии Измаилтяне" чи "Агаряне".

Дослідники давно відзначали, що такі "невтішні епітети" стосовно ординських ханів властиві всьому оповіданню Іпатіївського літопису. Поряд із цими відкритими характеристиками в оповіданні наявні й непрямі, приховані від очей непосвячених визначення прибульців як уже знайомих нам Мадіанитян і Амалікітян (за допомогою немаркованого цитування біблійних текстів). Літописець не даремно особливо підкреслює численність "татар", їхню силу, перевагу в озброєнні й невтомність, усі ці якості притаманні згаданим біблійним народам. Це не тільки (а може, й не так) документальний опис, а й характеристика ворога.

Кілька слів про буквальне розуміння літописних текстів

Буквальне розуміння літописного тексту багато в чому визначило постійно підкреслювану в сучасних історіографічних реконструкціях "гнітючу перевагу супротивника" як один із вирішальних чинників у доволі швидкому просуванні монгольських військ і їхніх перемог у Руській землі.

Наведемо характерний приклад з одного краєзнавчого дослідження: "Восени 1236 р. величезні полчища Батия, що нараховували близько 300 тис. осіб, напали на Волзьку Болгарію. Болгари мужньо захищалися, але були придушені величезною кількісною перевагою монголо-татар. Восени 1237 р. війська Батия вийшли до руських меж... Рязань було взято лише тоді, коли її вже не було кому захищати. Загинули ВСІ воїни на чолі з князем Юрієм Ігоровичем, були вбиті всі мешканці... Великий володимирський князь Юрій Всеволодович, який не озвався на заклик рязанських князів виступити разом проти монголо-татар, тепер сам опинився в тяжкому становищі. Щоправда, він використав час, поки Батий затримався в Рязанській землі, й зібрав велике військо. Після перемоги під Коломною Батий рушив до Москви... Попри те що монголо-татари мали гнітючу кількісну перевагу, вони змогли взяти Москву лише за п'ять днів... Захисники Володимира завдали монголо-татарам суттєвих утрат. Але далася взнаки величезна кількісна перевага, і Володимир упав... Війська Батия рушили від Володимира трьома напрямками. У Ростові не було військових сил, здатних чинити збройний опір завойовникам, і бояри здали місто... У Ростові монголо-татарські війська розділилися на дві групи... Захисники Переславль-Залеського мужньо зустріли монголо-татарських загарбників. Протягом п'яти днів вони відбили кілька лютих наступів ворога, що мав багаторазову перевагу в силах... Але далася взнаки величезна кількісна перевага монголо-татар, і вони ввірвалися до Переславля-Залеського".

Як бачимо, навіть окремі загони, на які кілька разів ділилося військо Батия, на думку авторів цитованої статті, завжди мали "неодноразову перевагу в силах", порівняно навіть із гарнізонами великих давньоруських міст. Справді, відомо, що монгольські воєначальники намагалися не вступати в бій, якщо не мали кількісної переваги. Однак наскільки великою була ця перевага в кожному конкретному випадку, сказати важко: повністю довіряти абсолютним цифрам (якщо такі є) чи "експертним оцінкам", які наводять давньоруські джерела в таких випадках, небезпечно. У всякому разі варто обережно ставитися й до оцінних суджень, поширених у вітчизняній літературі (особливо краєзнавчій).

Водночас навряд чи можна повністю ігнорувати дані джерел, що стосуються чисельності ворога. Такою крайністю видається думка, яку висловив Лев Гумільов. Він стверджував, що чисельність усіх монгольських військ на початку XIII ст. не перевищувала 110 тис. осіб, не більше 4% із них складало військо Батия. Трохи нижче він вносить уточнення, що Гуюк мав 130 тис. воїнів, а Батий і його брати - всього 4 тис. вершників.

Гумільов намагається переконати читачів, що чотиритисячний загін Батия скорив шестимільйонну Східну Європу, а після п'ятирічного грабунку Волзької Булгарії, Русі й половецьких кочовищ ущент розбив об'єднані польско-німецько-моравські війська в бою біля Легніци і 60-тисячну (!) угорську армію в битві на річці Шайо (хоча в цих боях монгольські війська виступали навіть не в повному складі). Мало того, не зазнавши жодної поразки (поширена легенда про поразку монгольських військ у Моравії, де їх розбило чеське військо на чолі з Ярославом Штернбергом, не підтверджена), монгольські війська пройшли території Польщі, Чехії, Угорщини й навесні 1242 р. вийшли до Адріатичного узбережжя. Звісна річ, уявити собі таку фантастичну картину просто неможливо.

Питання щодо чисельності завойовників - одне з найсуперечливіших і водночас принадних. Напевне, армія Батия мала нараховувати щонайменше кілька десятків тисяч воїнів. До цього також варто додати й невідому кількість воїнів, що влилися до її лав із переможених територій. Усупереч сумнівам Льва Гумільова, ці загони, ймовірно, складали доволі серйозну силу.

Тож, зважаючи на все, кількісну перевагу монголи таки мали. Однак навряд чи можна говорити про "гнітючу" перевагу супротивника в живій силі. У всякому разі, списувати всі невдачі руських земель лише на цей чинник, мабуть, не варто.

Звичайно, однією з причин перемог монгольських загонів була розпорошеність сил їхніх супротивників, пов'язана з недооцінкою могутності ворога й з удільними порядками в тогочасній Русі. У вітчизняній історіографії, яка прагне будь-що довести переваги великих держав із твердою системою організації "вертикалі влади", заведено перебільшувати "негативні наслідки для обороноздатності країни" ("загалом прогресивної") "феодальної роздробленості" руських земель. Проте удільна система не була непоборною перешкодою в організації спільних виступів збройних сил кількох князівств. Для цього існує достатньо доказів, хоча згадувати їх зазвичай не люблять.

Скажімо, 1168 р. "посла Ростиславъ къ братьи своей и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися оу себе съ всими полкы своими. И приде Мьстиславъ из Володимиря, Ярославъ брать его из Лучьска, Ярополкь из Бужьска, Володимиръ Андръевичь, Володимиръ Мьстис-лавичь, Глъбъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давыдъ Мьстиславъ, Глъбъ Городеньскии, Иванъ Ярославичь сынъ и Галичьская помочь. И стояша оу Канева долго время, дондоже взиде Гречникъ и Залозникъ. И отоле возвратишася въ свояси".

Під 6678/1170 р. у тому ж Іпатіївському літописі зафіксовано не менш вражаючий спільний похід руських князів на половців: "Въ лъто 6678. Вложи Богь въ сердце Мьстиславу Изяславичю мысль благу о Рускои земли, занеже еъ хотяше добра всимъ сердцемъ. И съзва братию свою, и нача думати с ними, река имъ тако: "братье! пожальте си о Рускои земли и о своей отцинъ и дьдинъ. Оже несуть хрестьяны на исяко лъто оу вежъ свои. А с ними роту взимаюче всегда переступаюче. А оуже оу нас и Гречьскии путь изъотимають, и Солоныи и Залозныи. А лъпо ны было братье възряче на Божию помочь и на молитву святое Богородици поискати отець своихъ и дъдъ своихъ пути, и своей чести". И оугодна бысть ръчь его преже Богу и всеъ братьъ, и мужемъ ихъ. И рекоша ему братья вся: "Богь ти брате помози в томъ. Оже ти Богь вложилъ таку мысль въ сердце, а намъ дай Богь за крестьяны и за Рускую землю головы своъ сложити и къ мученикомъ причтеномъ быти". Посла же Чернигову къ Олговичемъ всимъ, и къ Всеволодичема, веля имъ быти всимъ оу себе. Бяху бо тогда Олговичи въ Мьстиславли воли, и всим оугодна бысть дума его, Мьстиславля. И съвъкупившеся вся братья Киевъ. Рюрикъ и Давыдъ полкъ весь... и Всеволодича Святославъ и Ярославъ, Олегь Святославичь, брать его Всеволодъ, Ярославъ из Лоучьска, Ярополкъ, Мьстиславъ Всеволодковичь, Святополкъ Гюргевичь, Глебъ ис Переяславля, брать его Михалко и инии мнози, възръвше на Божию помочь, и на силу честнаго хреста и на молитву святьи Богородици. И иоидоша ис Киева месяца марта въ 2 день суботныи середохрестьноъ Недъли".

1173 року Андрій Боголюбський організував грандіозний похід им Новгород: "Въ льто 6[6]81... Андръи же посла сына Мьстислава со всею дружиною и со всими полкы Ростовьскыми и Сужьдальскими, и Ризаньскыъ князи посла, и Муромьскыи князъ посла с полкы, и Бориса Жиросавича, воеводу же своего на Романа на Мьстиславича, къ Великому Новугороду. И толико бысть множьство и вои, яко и числа нетуть. И пришедъше толко в землю ихъ, много зла створиша, села взяша и пожьгоша, и люди исъкоша, а жены и дъти, имъния взяша, и скоты поимаша. И придоша же къ городу...".

Яскравішим прикладом такого роду був напад руських князів під командуванням Андрія Боголюбського на ворожий йому Київ 1174 p.: "Аньдръи... вьзострися на рать и бысть готовъ. И пославъ собравъ воъ свое: Ростовцъ, Сужьдалци, Володимерци, Переяславьци, Бълозърцъ, Муромцъ и Новгородці, и Рязаньць. И сочетавъ е, и обръте в нихъ 8 тысячь. И посла с ними сына своего Юрья и Бориса Жидиславича воеводою, казавъ имъ Рюрика и Давыда, веля имъ изьгнаті изъ очины своеи... Идущимъ жи имъ мимо Смолнескь, казалъ бо бяшеть Романови пустити сынъ свои Сьмолняны. Тако Романъ нужею пусти сынъ свои Сьмолняны на братью, хотя ся обьявити. Бяше бо тогда в руках его. И Полотьскымь княземь пойти повеле всимь, и Туровьскымь и Пиньскимъ, и Городеньскымь. И пришедшимъ имъ ко Ольговичемь, и совокупившимся имъ обоимъ противу Кыеву. Ту же придоша к нимъ, Дюрдевича Михалко и Всеволодъ, и Ростиславича Мьстиславъ, Ярополкъ Глебовича, и Переяславьци вси...".

Як бачимо, такі масштабні воєнні акції, в яких брали участь майже всі руські землі (за винятком тієї, на яку нападали), не були рідкісні в період "роздробленості".

Не можна лишати поза увагою й те, що монгольська армія була блискуче організована й першокласно озброєна. Варто також пам'ятати, що західний похід Батия був забезпечений усіма ресурсами Великої Монгольської імперії, яка захопила на той час Північний Китай, південний Сибір, Середню Азію, Закавказзя, Близький Схід, велику частину Індії.

Проте головне, мабуть, полягало в іншому.

Можливо, наблизитися до розуміння подій, що нас цікавлять, допоможе образна система, збережена в літописних описах навали?

Повернімося, однак, до тексту Іпатіївського літопису.