dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 24 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Русь під владою Орди. Передчуття катастрофи (частина 2)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Русь під владою Орди. Передчуття катастрофи (частина 2)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

"Новгородський" образ битви на Калці

У Новгородському першому літописі за головний об'єкт аналізу автор статті обрав ту силу, той народ, знайомство з яким відбулося за таких драматичних для русів обставин. На думку Володимира Рудакова, найважливіша відмінність розповіді цього літопису від відповідної в Лаврен-тіївському - це пильна увага, з якою автор оповідання приглядається до татар. Саме під його пером риторичні на той час запитання "кто суть?" (прибульці), "отколt изидоша?", "что языкъ ихъ?", "которого племени суть?", "что въра ихъ?" набувають тривожної гостроти й разом із тим дають надію на розв'язання.

Перший за значенням висновок, якого доходить літописець: причиною появи татар стала гріховність Русі: "по гръхомъ нашимъ, придоша языци незнаеми... И тако за гръхы наша въложи богь недоумъние въ нас... И не свъдаемъ, откуду были пришли и гдь ся дъша опять: богь въсть, отколе приведе на нас за гръхы наша".

Очевидно, урок автора статті "Повісті временних літ", яка оповідає про половців як про "Божий батіг", не пішов на користь її читачам. Оскільки самі гріхи не згадано, йдеться, мабуть, про стандартний набір земних гріхів, який не потребує докладного перерахунку й відомий читачам, не пов'язаним прямо з певними подіями.

Другий висновок автора повісті стосується питання про сакральну сутність прибульців: хто такі татари, чому й навіщо вони з'явилися саме тепер. Тут книжник і звертається до авторитету Мефодія Патарського. Таке посилання (єдине логічне для середньовічної людини, яка намагається щось зрозуміти чи довести) доволі своєрідно сприймає більшість дослідників. Навіть помітивши ці цитати, вони пояснюють їхню необхідність традицією, "вагання" ж літописця сприймають буквально.

Попри все, залишається без належної уваги цікава подробиця. З одного боку, в повісті прямо зазначено, що про татар нічого невідомо. З другого - автор повісті зауважує, що "премудрий мужи свъдять их добръ, кто книгы разумъеть; мы же их не въмы, кто суть". Інакше кажучи, він суперечить сам собі. Цієї розбіжності, напевне, можна уникнути, звернувшись до якихось "книг". Судячи з усього, саме такою книгою (або, радше, однією з них) і здається літописцеві "Одкровення" Мефодія Патарського. Правда, щоб зрозуміти його, потрібні "премудрий мужи", які "разуміють" книги. Цікаво, що себе автор повісті до них не зараховує ("мы же их не въмы, кто суть"). Проте він пропонує кілька можливих рішень, виходячи насамперед із тексту Мефодія. Отже, хто ж такі, на думку давньоруського книжника, "невідомі-відомі" (за висловом Рудакова) татари?

Літописець пропонує на вибір різні варіанти ідентифікації "незнаемых языцей": "и зовуть их Татары, а инии глаголють Таурменъ, друзии же Печенізі". Однак йому самому ближча інша версія: "...инии же глаголют, яко сии суть, о них же рече Мефодии, Паторомьскыи епископъ, яко сии суть вышли ис пустыня Етриевьскыя, суще междю въстокомь и сьверомъ. Тако бо Мефодии глаголеть, яко скончанию времены явитися тъмь, якоже загна Гедеонъ, и поплінят всю землю от въстокъ до Ефранта и от Тигръ до Понтьискаго моря, кромъ Ефиопия".

За цілком слушним висновком Володимира Рудакова, у цьому випадку літописець уводить до оповідання не раціональне знання про татар як про реальний етнос, а ірраціональне уявлення насамперед оцінювального характеру. На перший погляд, для літописця прийшлі татари - це ізмаїльтяни, яких колись загнав Гедеон в Етривську пустелю і що вийшли звідти напередодні кінця світу. Однак книжник не може впевнено сказати, чи це справді легендарні ізмаїльтяни. Мало того, він протиставляє татар "безбожным сынам Измайловым" - куманам-половцям. Самі ж татари повідомляють руським князям: "мы... приидохомъ пакы богомъ попущени на холопы и на конюсь свои на поганыя Половци". Отже, під пером літописця татари й половці водночас і зливаються (в образі ізмаїльтян), і розходяться (одні є "холопами" інших).

Складність ситуації літописця XIII ст. пояснюється не в останню чергу тим, що його попередник кінця XI ст. свого часу "занадто" точно визначив "ізмаїльтян" як основних (у цьому випадку) супротивників монголів. Автор повісті про битву на Калці опинився в неоднозначному становищі: з одного боку, прибульці поводили себе саме так, як мали б "сыны Измайловы"; з другого - їхніми супротивниками виявилися половці, для яких ототожнення з ізмаїльтянами замінило "справжню" назву.

Не можна, однак, не відзначити, що розповідь у Новгородському першому літописі відверто антиполовецька. Отже, її автор цілком солідарний із татарами в тому, що половці - "безбожные", "окаянные", "беззаконные" - "много зла створиша Русьскои земли", проливая "кровь крестияньску". За це й хоче "всемилостивый Богь" "погубити безбожныя сыны Измайловы Куманы"... руками татар!

Після першого зіткнення з ординцями половці ("избьеныхъ избытокъ") на чолі з Котяном звернулися по допомогу до руських князів, зокрема до Мстислава Удатного (літописець не втрачає можливості підкреслити: "сь Котянь бъ тьсть Мьстиславицю Галичькому"). Звернення супроводжувалося щедрими дарунками: руських князів "одариша" "кони и велъблуды и буволы и дбвкы". З огляду на роль дарунків у середньовічному суспільстві вони багато в чому зобов'язували північно-західних сусідів. Крім того, своє прохання про допомогу половці аргументували мало не погрозою: "глаголющю тако: "нашю землю суть днесь отняли, а вашю заутра пришедше".

Однак "політична далекоглядність" половецьких послів, чиє звернення можна розглядати чи не як заклик до об'єднання руських князів, набула в інтерпретації Мстислава Галицького (точніше, літописця!) трохи іншого забарвлення. На раді з іншими князями він нібито жодним словом не згадав про небезпеку, що йде від татар. Мстислав, як пише автор оповіді Новгородського першого літопису, "нача молитися княземь рускымъ, братьи своей, ркуще тако: "братье, аше мы симъ не поможем, то сии ймуть придатися к нимъ, то он-ьмъ болши будет сила".

Виявляється, головне лихо полягає в тому, що самі половці можуть перейти на бік ворога! Як слушно відзначає Володимир Рудаков, "по суті, Мстислав, розвиваючи "агітацію" на користь половців, переходить від "тиску" до "шантажу"... Князь вирушає в дорогу, "думавъше много о собі, и яша по путь и поклона дъля и молбы князей половецьскыхъ".

Одна з прикмет "новгородської" версії повісті про битву на Калці - це активність татар, спрямована на те, щоб уникнути зіткнення з руськими князями. Але оцінка цієї активності в різних дослідників кардинально відрізняється. На думку Ігоря Князькія, "хитромудрі промови монголів не підманули руських князів. Від половецьких ханів вони вже знали, що ці слова монголи вже говорили, звертаючись до половців і нацьковуючи їх на алан. Тоді ця хитрість монголам удалася і вони, розгромивши алан, напали й на половців". Дослідник, щоправда, замовчує, звідки йому відомо про те, що "руські князі вже знали...". Очевидно, перед нами, з одного боку, буквальне розуміння тексту, з другого, його вільне "додумування" завдяки інформації з інших джерел. Наскільки правомірні такі реконструкції, сказати важко: князі справді "могли знати", як, утім, могли й не знати. Жодних надійних підстав для того, щоб стверджувати, який саме варіант відповідає "реальності", дослідник не має. Тому в цьому випадку (як і в багатьох схожих) ідеться про довільні побудови.

З іншого боку, історик не має права й ігнорувати жодної зі звісток, що дійшли до нашого часу, які наводить, скажімо, Лев Гумільов. Він стверджує, що причиною конфлікту між південноруськими князями й татарами став "підлий злочин, гостевбивство" татарських послів. Мирні пропозиції монголів були нібито цілком щирі: "Руські землі, вкриті густим лісом, були монголам не потрібні, а руси як осілий народ не могли загрожувати корінному монгольському улусові, тобто були для монголів безпечні". Та після "зрадницького вбивства й неспровокованого нападу мир став неможливий". Добре відомо, однак, що мирні переговори, які ініціювали монголи, здебільшого виявлялися, попри запевнення історика, саме "дипломатичним трюком".

Достатньо згадати історію монгольських походів, аби зрозуміти: більшість завойованих держав, як і Русь, хоч би й хотіли, та аж ніяк не могли загрожувати "корінному монгольському улусові". Проте, всупереч міркуванням Льва Гумільова, монголи на них напали й завоювали, незалежно від того, чи приховували вони ворогів Монгольської імперії та чи вбивали ворожих послів. Власне, й самі монголи не панькалися з ворожими послами.

Звісно, річ тут не в "злісному" недбальстві автора, а радше, у захопленні власною теорією та в настановах, які (явно чи приховано) визначають напрямок і зміст його робіт. Євразієць за переконаннями, Гумільов усіма засобами (на жаль, часом усупереч свідченням джерел і здоровому глуздові) доводив добру силу східних віянь в економіці, культурі й політиці нашої країни, жорстко критикуючи будь-яку апеляцію до Заходу.

Усяка теорія неминуче "випростовує" матеріал, що складає її основу і на який вона згодом проектується. Хоч-не-хоч авторові будь-якого узагальнення доводиться "обрубувати побічні гілки й паростки". Проте теорія має пояснювати якомога більше "живих" фактів, не спотворюючи їх. Це стосується, безперечно, й теорій історичного процесу. Якщо ж дані джерел систематично суперечать узагальненим будовам, то варто, напевне, серйозно замислитися про те, чи задовольняє подане пояснення. Якщо історика більше хвилює не істина (наскільки вона взагалі досяжна, хоча б для реконструкції того, "як було насправді"), а його власні уявлення про те, яким має бути минуле, він починає "переписувати" джерела й історію на користь своєї теорії.

На жаль, дедуктивний метод історичних студій Льва Гумільова виразно демонструє схильність саме до другого способу роботи з джерелами. Його деклароване прагнення "вирватися з прокрустового ложа заданої схеми" неможливе без дослідження дрібниць, від чого він, однак, категорично відмовляється. Тільки ретельний аналіз "дрібниць", які складають життя як однієї людини, так і цілих держав, може зруйнувати заздалегідь задану схему й "оживити" історичну побудову Інакше підсумком руйнування одного "прокрустового ложа" стає створення інших "меблів", хоча й іншої конфігурації, але так само занадто "твердих" для інформації, яку історик отримує з джерел. Інакше кажучи, підхід Гумільова неминуче призводив до нових теоретичних конструкцій, можливо, витонченіших і екзотичніших зовні, однак, настільки ж імперативних, як і традиційні в недалекому минулому схеми.

Повернімося, однак, до нашого тексту. Літописець пояснює дії ординців, приписуючи першому посольству такі слова: "мы вашей земли не заяхомъ, ниже градовъ вашихъ, ни селъ вашихъ, ниже на вас приидохомъ; нь приидохомъ пакы богомъ попущени на холопы и на конюсь спои на поганыя Половци". Отже, за його твердженням, татари нібито самі усвідомлюють себе "бичем Божиим" для "поганих половців". Звісно, це думка самого автора тексту. Саме тому вона збігається з позицією, ику подав укладач повісті "від власної особи", - татари прийшли на половців, спрямовані гнівом Господнім.

Літописець же (вустами татарських послів) пропонує руським князям взяти участь у "покаранні" (Божественному!) половців: "а вы возмите з нами миръ; аще выбъжат [половці] к вамъ и вы бъите ихъ оттоле, а товаръ емлите собе: понеже бо слышахомъ, яко і вамъ многа зла дьют; да того ради мы биемъ их".

Винуватцями можливого в майбутньому кровопролиття татарські посли, а радше, літописець, називають тих же половців: "се слышимъ, яко йдете противу нас, послушавше Половець".

Іще одна вказівка автора на негарну роль половців у конфлікті, що виник, видається невипадковою: книжник сам переконаний у згубності згоди русів, які піддалися на вмовляння, і переконує в цьому своїх читачів.

Реакцію руських князів на мирні пропозиції монголів ("той князи рустеи не внимающе, нь послы избиша, а сами поидоша противу имъ"), напевно, не міг сприймати нейтрально не лише радянський історик, а й давньоруський книжник чи його читачі. Убивство посла в Давній Русі (а не тільки в монголів, як уважав Лев Гумільов) вважалося тяжким злочином.

Сам факт підступності русів змушував читача по-іншому поглянути на народ, проти якого її було спрямовано. Літописець підсилював "позиції" татар і розповіддю про друге монгольське посольство. Щоправда, цього разу "татари" вдалися до погрози. Однак її характер викликав у читачів, якщо не солідарність, то, напевно, співчуття: "аще есте послушали Половець, а послы наша есте избилъ, а йдете противу нас, то вы пойдите; а мы вас не заняхомъ ничим, да всёмъ есть богъ и правда".

Неймовірно: "татари" погрожують русам... Божим гнівом! І не дивно: співвітчизники літописця вирішили допомагати тим, кого Бог збирається покарати, а отже, виступили проти Божої волі. За влучним зауваженням Володимира Рудакова, "автор повісті в такий спосіб допускає сприйняття татар однаковою мірою з росіянами як підзвітних перед Богом". Напевно, літописець не сприймав татар як "безбожних". Південноруські князі були попереджені про можливі наслідки своєї поведінки, їм надано вибір, яким вони (автор за цим вочевидь шкодує) не скористалися, виступивши проти татар. Результатом такого вчинку стало покарання їх "за гріхи", за неправильний вибір, за допомогу тим, кого карає сам Господь.

Отже, в повісті про битву на Капці Новгородського першого літопису монголо-татар схарактеризовано на тлі протиставлення їх половцям і русам. Головна проблема, яку вирішує літописець, - визначення сутності приходу татар. Вони для нього - "языци незнаемые" і водночас він добре з ними обізнаний. Книжник не наважується прямо ототожнити їх з ізмаїльтянами: звісно, сама поява татар нагадує поведінку "синів Ізмаїлових", але вони послані Богом проти... "ізмаїльтян" ранніх руських літописів - половців. Можна сказати, що новгородський літописець на боці татар: вони явно виграють і в порівнянні з половцями (це здебільшого природно), і в порівнянні з русами (на перший погляд, парадоксально).


Битва на Калці в Лаврентіївському літописі

Не менш цікавий аналіз лаконічної розповіді про події на Калці, що зберігся в Лаврентіївському літописі. Його автора хвилюють головно гри теми: походження татар і "кара Господня", яку вони уособлюють для "безбожних" половців (цей уривок текстуально збігається з початковою частиною Новгородського першого літопису); коротка розповідь про похід південноруських князів і їхню поразку; "збереження Богом" ростовського князя Василька Костянтиновича, який не взяв участі в Питві.

Знайомство з текстом показує, що автора передусім турбувало питання, чому руські князі зазнали невдачі: "мы же их [татар] не въмы кто суть, но сдь вписахом в них памити ради Русскых князии беды, иже быс от них".

Як бачимо, літописець концентрує читачеву увагу на бідах, а не на пам'яті про полеглих руських князів, як це доволі часто трапляється и науковій літературі. Характерний приклад підміни наголосу, скажімо, - переклад цього фрагмента, який здійснив Дмитро Буланін: "Мы же не знаем, кто они такие, а написали здесь о них на память о русских князьях и бедах, которые были от этих народов".

Неважко переконатися, що цей переклад текстуально відповідає старшому ізводу Новгородського першого літопису, а не Лаврентіївському (у ньому, як і в молодшому ізводі Новгородського першого літопису сполучник "і" відсутній).

Дух "лаврентіївського" оповідання суперечить сучасним стереотипам сприйняття битви на Калці настільки, що викликає повне нерозуміння серед дослідників. Скажімо, Ісаак Будовніц підкреслює "дивний цинізм", з яким автор статті виражає радість через те, що ростовський князь Василько Костянтинович не брав участі в битві, приписуючи його добробут силі чесного хреста та благочестивих молитов. Складається враження, пише Будовніц, що, "коли в південній Русі плакали й тужили, у Володимирі й Ростові бурхливо висловлювали свою радість, славлячи Бога і святу Богородицю".

Таке враження цілком обґрунтоване. Літописець вочевидь дистанціюється від факту загибелі руських князів, його хвилює лише доля Василька Ростовського. Причому, як відзначає Володимир Рудаков, із тексту випливає, що подяка Богові адресована не так за рятування Василька від загибелі, як за вбереження його від участі в битві.

Проростовська обробка тексту, якою вчені традиційно пояснюють інтерес до долі "свого" князя, не дає відповіді на запитання, чому автор такий байдужий до долі Русі в цілому. Справді, у Лаврентіївському літописі події на Калці не описані як щось, що виходить за межі звичайного воєнного зіткнення. Оповідь провадиться спокійно, без зайвих емоцій.

Як і в Новгородському першому, розповіді Лаврентіївського літопису  властиве цілком лояльне ставлення до татар.

Автор аналізованої статті не сприйняв поразку русів на Калці як "загальноруську катастрофу". Річ, напевне, у тім, що він точно знає, хто воює з татарами. На перший погляд, ординцям протистоять "руські князі взагалі". Саме так найчастіше й інтерпретують зазначений текст. А проте це не зовсім так. У Лаврентіївському літописі, на відміну від Новгородського першого й Іпатіївського літописів, під словом "Русь", і чи "Руська земля", зазвичай розуміють лише те, що заведено називати Руською землею у "вузькому значенні слова", тобто винятково південні князівства. Для цієї розповіді це, напевно, цілком слушно. Хоча навряд чи варто дорікати авторові через відсутність "патріотизму": він виступає як затятий "патріот", але в середньовічному, так би мовити, значенні цього слова. Ставлення літописця до південноруських князів не просто нейтральне. Судячи з непрямих оцінок упорядника повісті, вони начебто самі стягають на себе "біду". На відміну від них, "не оутяну [не встиг] Василко прити к ним в Русь".

Однак це лише одна з причин неприхильного ставлення літописця до князів, що вирушили на Калку. В конфлікті 1223 р. він уважає половців ворожою стороною, і південноруські князі виступили саме на їхньому боці проти тих, хто покарав "безбожних половців", відігравши роль "Божого батога" для "окаянных куман". Такі оцінки набувають особливої гостроти, оскільки в Лаврентіївському літописі взагалі відсутня будь-яка інформація щодо звернення половців по допомогу до руських князів.

Негативні характеристики південноруських князів лише якоюсь мірою пом'якшені згадками про те, що в бою "Мьстиславъ старый добрый князь ту оубьенъ бысть" та що після загибелі руських полків "быс плачь и туга в Руси и по всей земли слышавшимъ сию бъду".

Отже, "лаврентіївський" автор переконаний, що поява татар і їхня перемога зумовлені Божою волею. Саме Бог руками ординців покарав "безбожних" і "проклятих" половців. Однак, на відміну від Новгородського першого літопису, у цій повісті образ "татар" (їх лише раз названо прямо) трохи "змазаний", не схарактеризований. Усю увагу сконцентровано на осуді князів, які взяли участь у неправедній битві, та на радості  через те, що Василько Костянтинович був від цього "схранень Богомь и силою креста честнаго".


"Іпатіївський" образ битви на Калці

Найдокладніше обставини битви на Калці описані в Іпатіївському літописі. Судячи з усього, цю розповідь складено за 20-30 років після події. Вона має складну структуру: складається з кількох десятків уривків не менш, як із трьох літописних джерел. Тут ми знаходимо детальний перелік руських князів, що брали участь у поході проти ординців, із точною вказівкою, хто з них і де перебував під час бою (або не взяв у ньому участі), а також найважливіші, на думку літописця, дати. Загальна оцінка Володимира Рудакова не викликає сумніву: автор цієї розповіді підкреслює масштабність події. Для нього поразка на Калці аж ніяк не рядова подія: "быс победа на вси князи Роускыя, тако же не бывало никогда же". До того ж князі вирушають проти татар не за власною ініціативою, а на прохання половців.

За спільних рис розповідей Новгородського першого й Іпатіївського літописів, в останньому ситуацію змальовано жорсткіше. Зокрема привертає увагу те, що в заклику половців про допомогу йдеться не просто про землю, яка може бути захоплена, а про те, що "аще не поможета намъ, мы нынъ исъчени быхомъ, а вы наоутръе исьчени боудете". Дещо інакше виглядає й мотивація виступу руських князів: ідеться не про те, що половці можуть "перейти" на бік нового супротивника, а просто "лоуче ны бы есть прияти [татар] на чюжеи землъ, нежели на своей". При цьому негативні характеристики половців відсутні, а їхні вороги змальовані як "неслыханая рать безбожний Моавитяне, рекомыи Татаръве".

Отже, татари набувають конфесіональної (додамо - негативної) характеристики. У інших літописах такі визначення з'являться лише в описі монгольської навали. Можливо, це пов'язане з пізнім походженням тексту. Серед негативних характеристик прибульців з'являється й згадування їхніх "лестощів". Зокрема поразку новгородців (із "Новагорода Святополчьскаго") пояснено тим, що "не ведающим же Роуси льсти ихъ, исходяхоу противоу имъ же со кресты, они же избиша ихъ всих". Після розгрому Новгорода, даючи можливість християнам виправитися, Бог відводить татар: ті "воеваша землю Таногоустьскоу и ины страны... ихъ же прельстивше и последи же льстию погубиша иные же страны ратми, наипаче лестью погубиша".

Разом із тим головна риса "іпатіївської" розповіді про Калкську битву - це уточнення: поразка русько-половецького війська не просто Божа кара за гріхи, а своєрідне попередження Русі. Літописець пояснює відхід татар тим, що, "ожидая Богъ покаяния крестьяньскаго и обрати и [татар] вспять на землю восточноую". Однак літописець не вважає участь руських князів в опорі прибульцям безперспективною. Інколи, здається, їм навіть щастить, супротивника, що прийшов "по Божиему попущению", можна й перемогти: "победиша и [их, татар] и гнаша в поле далеце, съкоуще и взяша скоты ихъ", "татаром же бегающимъ, Данилови же избивающи ихъ своимъ полкомъ".

Така відмінність південних літописних текстів, безумовно, пов'язана з цілою низкою чинників. Передусім варто згадати, що саме для південних князів половці не були "чужими". Тривалі матримоніальні зв'язки, які закріплювали численні політичні союзи, створювали специфічне тло для опису подій, пов'язаних із нападом на половців. До того ж, як випливає з наступних подій, саме південні руські землі стали в XIII ст. підмур'ям боротьби з ординцями та їхнім впливом на Русі. Саме Данило Романович Галицький очолив коаліцію руських князів, які не бажали ординським "цесарям служити". Це й стало основою для "нестандартного" (свого часу) висвітлення подій на Калці в Іпатіївському літописі й, додамо, "стандартного" для більшості сучасних нам характеристик.

Отже, головна риса розповідей Новгородського першого і Лаврентіївського літописів - украй негативна оцінка союзу руських князів із "поганими" половцями, тоді як татари ще не вважаються "безбожними". Можливо, тому поразка на Калці не видається катастрофою, а дії пів-денноруських князів оцінені критично. Однак, на відміну від більшості сучасних дослідників, літописці засуджують не так розпорошеність руських сил, як згубність самої участі в опорі "бичу Божиему".

Принципово інше сприйняття татар виникає лише після навали Батия. Під впливом "нових обставин" (стрімкості, масштабів, характеру навали) давньоруські книжники намагаються переосмислити сформоване досі, здебільшого нейтральне, ставлення до татар. Саме в цей період з'являються есхатологічні риси в оцінках "погибели Русской земли". Поки ж час для них не настав.