dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Удільна Русь. Біля витоків деспотизму (частина 2)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Удільна Русь. Біля витоків деспотизму (частина 2)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

Злочинці

Насамперед спробуємо з'ясувати, хто саме убивці Андрія. У тексті згадані Петро, Кучків зять; Анбал, ясин ключник; Яким Кучко-вич. У Радзивілівському літописі серед змовників згадано також якогось Єфрема Моізича. Усього ж, стверджує автор "Повісті", "сих невърныхъ убииць" було 20 осіб.

На особливу увагу заслуговує можлива участь у замаху або в його підготовці дружини Андрія Боголюбського. Зокрема про це йдеться в пізній легенді, яка відображена в тексті Хронографа XVII ст. Там же названо ім'я підступної жінки — Улита Кучківна! Вона була сестрою Петра і Якима — дітей першого володаря Москви, боярина Стефана Івановича Кучки, якого нібито вбив Юрій Долгорукий. Але це лише переказ.

Інше сказання про Кучковичів також пов'язує княгиню, але тепер уже Улиту Юріївну, з красенями-синами Кучки (до речі, лише з цих переказів ми дізнаємося про першого володаря Москви). Увійшовши в любовний зв'язок із княгинею, Кучковичі вбили її чоловіка, до того ж сама княгиня взяла у злочині діяльну участь. Щоправда, у цьому переказі князем названо зовсім не Андрія, а прямого нащадка його брата Всеволода - Данила Олександровича Московського.

Цікаво, що якусь жінку зображено в сцені убивства Андрія Боголюбського й на мініатюрі Радзивілівського літопису. Все це дає дослідникам підстави підозрювати участь у злочинному вбивстві Андрія його дружини. Хоча важко сказати, про яку з дружин ідеться - про першу, Кучківну, чи про другу, яку князь привів із походу до камської Болгарії.

Отже, коло зловмисників загалом визначилося. В епіцентрі змови опинилися родичі напівлегендарного володаря Москви Стефана Івановича Кучки: його сини, зять і, можливо, дочка. До того ж, установлюючи v родинні зв'язки, краще орієнтуватися на літописну "Повість", джерело набагато надійніше за пізніші перекази. Крім того, в організації' вбивства й у самому злочині брали участь слуги Андрш, його "милостьники". 3-поміж них осібно названо алана (ясина) Анбала, управителя княжого палацу, якому Андрій "над усіма волю дав".

Імовірно, змова проти князя визріла не відразу. Коли напередодні вбивства прибіг переляканий Яким і почав кричати, що їх усіх ось-ось можуть стратити, ні в кого зі зловмисників, судячи з тексту "Повісті", не було ані найменшого сумніву у вірогідності цього. Причиною такої паніки стали чутки про наказ Андрш стратити Якимового брата. Вочевидь, Яким, якого називають улюбленим слугою князя, сприйняв це за знак викриття змови. Долю Андрія Боголюбського було вирішено - він мав умерти цієї ж ночі.

Але що змусило злочинців зважитися на такий крок? У джерелах немає прямої відповіді (якщо, звісно, вилучити суто інтимні мотиви Улити, про які йдеться в пізніх легендах), проте можна спробувати "реконструювати" ці причини.

Насамперед напрошується банальна версія - пограбування. Справді, за свідченням "Повісті", тіло князя ще не встигло охолонути, коли "оканьные" кинулися в княжі палати, зібрали золото, дорогоцінні камені, перли і "всякое узорочье", відразу, "до світла", навантажили здобич на кращих коней Андрія і відправили до своїх будинків.

Однак припущення, що саме коштовності стали причиною загибелі князя, спростовує цікавий діалог убивць і жителів Володимира. Згідно з ним, нападники вважали, що, вбиваючи князя, виконують "суспільно корисну" справу. Володимирці почали переконувати їх у протилежному і... кинулися грабувати будинки княжих посадників і управителів, перебивши їх самих і їхніх слуг. Почалися масові грабунки й у Боголюбові. На "допомогу" городянам прибігли грабіжники з околишніх сіл. Тож вважати злочин банальним криміналом навряд чи можна. Пограбування, справді, відбувалися, та лише як "додаток" до вбивства князя, а не як основна мета.

Інше пояснення може критися в особистій неприязні до князя. Це тим більше ймовірно, що зовнішній вигляд Андрія Боголюбського (завжди зверхньо піднята голова, презирливо відкопилена губа) вкупі із запальністю і грубістю, м'яко кажучи, не викликали симпатії з боку його оточення. Проте навряд чи Андрій Боголюбський був таким чудовиськом, аби стільки людей схотіли його позбутися. Напевне, особиста антипатія зіграла свою роль, але призвести до вбивства вона, звісно, не могла.

Можливо, вбивцями керувало почуття помсти? Якщо спиратися на вельми непевні свідчення легенд, дії клану Кучковичів можна було б пояснити прагненням помститися за смерть свого батька синові убивці. Але чому мститися треба було синові кривдника, та й ще через стільки років? Це тим дивніше, що до сімейства Кучковичів Андрій ставився начебто цілком доброзичливо. Здається, ніхто з нащадків Стефана Івановича не міг поскаржитися на утиски з боку князя. Та й страта Якимового брата - наслідок, а не причина змови.

Почуттям помсти могла керуватися і кожна з дружин князя Андрія. Перша могла мститися за батька чи брата, інша - за своїх родичів, які постраждали, очевидно, під час походу Андрія на Болгарію. Але це всього лише здогад, заснований хіба що на "здоровому глузді".

Що ж до слуг, які зазнали князівської ласки ("милостьники"!) і збагатилися за роки служби в нього? Киянин Кузмище, який розшукав уранці 30 червня роздягнений труп Андрія Юрійовича, що його вбивці покинули на "городі", дорікає Анбалу: ""Амбале вороже! Сверзи коверъ ли, что ли, что постьлати, или чимъ прекрыти господина нашего". И рече Амбалъ: "Иди прочь! Мы хочемь выверечи псомъ". И рече Кузмище: "О, еретиче! оуже псомъ выверечи! Помнишь ли, Жидовине, вь которыхъ порътехъ пришелъ бяшеть? Ты нынъ в оксамите стоиши, а князь нагь лежить! Но молю ти ся: сверьзи ми что любо!" - и сверже коверъ и корзно. И, обертевъ и, и несе и в церковь". Тож пометою, здається, усього не можна пояснити.

Ще одне пояснення цієї трагедії, доволі поширене в спеціальній літературі, - наслідок конфлікту князя зі своїми боярами (так вважають багато істориків услід за Борисом Рибаковим). У такому поясненні бентежить, проте, одна важлива "деталь": ми пам'ятаємо, що на початку свого самостійного князювання Андрій вигнав старшу батькову дружину, тобто тих бояр, з якими, на думку Рибакова, і відбувався конфлікт, який трагічно завершився для князя. Вбивці Андрія Боголюбського - зовсім не бояри, а його "милостьники": представники "службової організації", двірня, дворяни. Навіть якщо назвати їх боярами, це аж ніяк не бояри Київської Русі, з-поміж яких князь - перший серед рівних. Нові "бояри" - це князівські холопи. Отже, за всієї привабливості такого трактування подій 1174 року, від нього доведеться відмовитися або суттєво уточнити "диспозицію".

Тоді, можливо, кожен з убивць керувався своїм мотивом? Один - жадібністю, інший - особистою образою, третій - помстою. Швидше за все, так і було. Але що їх поєднувало? Це питання цікаве, але найважче. Проте спробуємо відповісти на нього.

Розповідь про відрубану руку

Ключ до розгадки злочину часто криється в малопомітній на перший погляд деталі. Про це знає будь-який шанувальник детективного жанру. Є, на нашу думку, така деталь і в цій історії.

Нагадаємо, що результати експертизи все-таки не цілком збіглися з деталями літописного оповідання. Серйозною і поки що нероз'ясненою відмінністю було те, що в "Повести об убиении Андрея Боголюбского" у фіналі трагедії ватажок убивць Петро відтинає князеві "десную" (праву) руку, від чого той умирає. Однак при вивченні тіла Андрія Боголюбського медики відзначили, що на правій руці князя не було виявлено поранень, тоді як ліва верхня кінцівка була розсічена в багатьох місцях. Інакше кажучи, всіх ударів шаблями і мечами було завдано саме по лівій руці, права ж не постраждала. Експерти припустили, що ця частина оповіді літописця - плід помилки або художній прийом, "щоб згустити фарби й підсилити ефект" (хоча не зрозуміло, чому стинання правої руки ефектніше за стинання лівої). Поранення лівої руки пояснювали тим, що ударів було завдано, коли безпомічний князь упав на правий бік і вже не міг піднятися з підлоги. Інше, також задовільне, на наш погляд, пояснення запропонував історик Михайло Рабинович. Він припустив, що загартований у битвах князь, не знайшовши на звичному місці меча, кинувся назустріч нападникам, загорнувши ліву руку в плащ абощо, щоб мати можливість хоч якось відбивати удари.

Хай там як, але убивці відрубали Андрієві саме ліву руку. І це добре знали сучасники. На вже згадуваній мініатюрі Радзивілівського літопису, що ілюструє розповідь про фінал трагедії, жінка, яка стоїть біля переможеного князя, тримає його відрубану руку - саме ліву, а не праву. Чому ж у "Повести об убиении Андрея Боголюбского" автор пише про "десную" руку? Можливо, саме в цій "помилці" і криється ключ до розгадки?

Як відомо, середньовічна людина, бодай трохи освічена, уявляла навколишній світ наповненим символами, що розкривають сутність явищ. Підґрунтям таких думок і тлумачень для автора-християнина було насамперед Святе Письмо. В Євангелії від Матвія сказано: "І як правиця твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене" (Мф. 5, ЗО). В який же спосіб права рука могла "спокушати" Андрія?

Мотив відрубаної правої руки присутній ще в одному епізоді, пов'язаному з Андрієм Боголюбським:

"Том же леть [6680/1172] чюдо сътвори Богъ и святая Богородица новое Володимири городь. Изъгна Богъ и святая Богородица Володимирьская злаго и пронырьливаго, и гордаго лестьця лживаго владыку Федорьца из Володимиря от святое Богородици церкви Златоверхой. И о той вся земля Ростовьская не въсхоте благословения оудалися от него. И тако и сьи нечьтивыи не въсхоте послушати хрестолюбиваго князя Андрея, велящю ему ити ставиться, къ митрополиту Киеву не въсхоте. Паче же Богу не хотящю его и святое Богородици изверже его изъ земли Ростовьскоь. Богъ бо егда, хочеть показнити человека отиметь оу него оумъ. Тако же и надъ симъ сътвори Богъ, отя оу него умъ. Князю же о немъ добро мыслящю и добра хотя ему, се же не токмо не въсхоте поставлення от митрополита, но и церкви вси Володимири затвори и ключе церквеныя взя. И не бы звонения ни пения по всему граду, и въ зборнеи церкви, в неиже чюдотвореная Мати Божия ина вся святий ея, к неиже вси крестьяне страхомъ пририщють утеху и заступницю имуще тя, ицеления от нея приемлюще душемъ и теломъ своимъ, и ту церковь дьрьзну затворити и тако Бога разъгневи, и святую Богородицю томъ бо дьни изъгнанъ бысть месяца мая въ 8 день, на память святаго Ивана Богословьца. Много пострадаша человеци от него въ держание его, и селъ изнебыша, оружья и конь, друзии же роботы добыша, заточънья же и грабления, не токмо простьцемъ, но и мнихомъ, игуменомъ и ереемъ. Безъмилостве сыи мучитель другымъ человеком головы порезывая и бороды, а другымъ очи выжигаше и языкы вырезывая, другая же распиная по стьне и муча немилостивне, хотя въсхытити от всих имение имения бо не бе сыть, яко адъ. Посла же его Андреи к митрополиту Киеву. Митрополить же Костянтинъ обини его всими винами. И повеле его вести в Песий островъ. И тамо его осекоша, и языка оурезаша, яко злодею еретику, и руку правую отсекоша и очи ему выняша, зане хулу измолви на святую Богородицю и потребятся грешници от земля яко не быти им. И сбысться слово еуангельское на немъ глаголющее, ею-же мерою мерите възмерится вамъ. Имже судомъ судите судится вамъ судъ бо безъ милости не створшему милости. Другое же слово молвить, аще кто незаконно мученъ будет не венцается. Грешныи бо и зде по греху мучится, а на суде въ муку осудится. Тако же и сии бес покоя пребысть и до последняго издыхания, оуподобився злымъ еретиком не кающимся погубит дшю свою и с теломъ. И погибе память его с шюмом. Такоже чтуть беси чтущая их. Якоже и сего доведоша беси възнесъше мысль его до облакъ оустроиша в нем втораго Сотонаила, и сведоша и въ адъ. Обрати бо ся болезнь на главу его и на верхъ его неправда снидет. Ровъ издры ископа яму и впадеся в ню. То бо зъле испроверже животь свои. А хрестьяни, избавлени Богомъ и святою Богородицею, радующеся глаголаху и веселящеся: благословень еси Христе Боже, яко тобою проидохомъ сквозе огнь и воду и придохомъ во оутеху благу, изволениемь благимъ спасающа насъ. Ты бо страшенъ, кто противиться Тобе противу (мышца) величью мышца Твоя кто равниться? Ты всемощенъ еси убожа и богатя, умершвяяи и оживляя, творяи вся премудрено, творя от нощи день а от зимы весну, а от буря тишину, а от суша тучю, и воздвизая кроткая на высоту, и смиряя грешникы до земля. Видя бо видъ озлобление людии своихъ, сихъ кроткых Ростовьскыя земля от звероядиваго Федорьца погибающих, от него посетивъ. Спасе люди Своя рукою крепкою, мышцею высокою, рукою благочестивою, царскою правдиваго благовърнаго князя Андреа. Се же писахомь да не наскакають неции на святительскыи санъ, но его же позоветь Богъ. Всякъ бо даръ свыше исходить и от Тебе, Отца светомь. Его же благословять человеци на земли будеть благословленъ, а его же прокленуть человеци, и будеть проклять. Тако и сесь Федорець, не вьсхоте благословения, и удалися от него. Злыи бо зле погибнеть".

Така велика цитата знадобилася, аби продемонструвати ставлення літописця до Федорця. Річ у тім, що чи не всі претензії до єпископа можуть (і, вочевидь, мають) бути адресовані Андрієві. Федорець - князівський ставленик, і саме його князь хотів бачити на чолі нової - Володимирської - митрополії, яку задумав заснувати, відокремивши від митрополії Київської "и всея Руси". Кінець цієї історії нам уже відомий.

Уявити собі, що всі зловживання, в яких звинувачений Федорець, могли відбуватися без відома Андрія Юрійовича, - неможливо. Відповідно, потенційне звинувачення Андрія отримує додаткові підстави. Та водночас воно суперечить загальному апологетичному ладу "Повести об убиении Андрея Боголюбского". Це серйозний контраргумент, але не безперечний.

Відомо, що всі тексти, пов'язані з князем Андрієм, після його загибелі були піддані редакційній правці. Виправлені місця відображають вороже до нього ставлення і містять злісні випади проти нього. Можливо, фраза про відрубану руку - наслідок такої редакційної роботи, яка звинувачує князя і реабілітує певною мірою його вбивць? Тоді людина, якій це знадобилося (якщо, звісно, наша гіпотеза правильна), солідарна зі змовниками.

До таких "поновлень" можна зарахувати й зауваження про те, що Андрій вигнав зі своєї землі родичів і батькову дружину - "хотя самовластецъ быти". Річ у тім, що саме означення "самовластець" вочевидь засвідчує непомірні (як на той час) амбіції князя. Адже "самовластець" - мало не претензія на богорівність (пор.: "Аще ли хощеши разумети, что есть самовластець, что ли подь властию, то разумей: апостоли под властию, а Спасъ - властелинъ"). У такому контексті, до речі, стало б зрозумілим, чому літописець вважав, що Андрій "кровью мученичьскою умывся пригрешении своихъ", тобто князь начебто спокутував гріхи мученицькою смертю.

Хто виніс вирок?

Автор "Повести об убиении Андрея Боголюбского" доволі просто вирішує проблему витоків ненависті до князя його оточення: "всякни бо держася добродетели, не можеть бо безо многихъ врагъ быти". Звісно, можна порадіти за своїх предків і сказати, що вже у XII ст. було очевидно: той, хто живе доброчесно, обов'язково наживає собі ворогів! Але чи такий бездоганний син Юрія Долгорукого, яким його змальовано в "Повісті"?

Треба визнати, що автор "Повісті" не шкодує фарб, аби переконати читача в безгрішності Андрія. Він уводить у текст і докладні описи розкішних храмів, зведених за наказом князя у Володимирі та його околицях, і розповіді про заснування нових монастирів, і про щедрі нагороди "чернецемъ и черницамь, и убогымъ, и всякому чину", і про регулярні роздавання милостині хворим і знедоленим, і розповіді про нічні "бдения" Андрія, коли він тривалий час молився у храмі.

Які ж гріхи замолював Андрій? Якщо знову озирнути подумки його бурхливе і тяжке життя, підстав для каяття знайдеться чимало.

Він систематично порушував права своїх найближчих родичів - братів, племінників і дядьків, мачухи, зрештою. А як не згадати про жорстоке ставлення до найближчого оточення? А жорстоке ставлення до ворогів? І хоча тоді, відверто кажучи, гуманізм не був у моді, багато вчинків князя вражали навіть непризвичаєних до м'якості сучасників. Чого вартий хоча б триденний погром Києва 1164 року, який можна порівняти хіба із жахами монгольської навали: військо Андрія не милувало нікого й нічого - ні жінок, ні старих, ні дітей, ні храмів!

Усіляко демонструючи свою побожність, Андрій зухвало втручався у справи церкви, що викликало негативну реакцію з боку вищих ієрархів православної церкви, аж до константинопольського патріарха Луки Хризоверга. І все робилося з однією метою - зміцнення влади за будь-яку ціну. Показовий уже виїзд із Вишгорода у Володимир 1155 року. Андрій прагнув відійти якнайдалі від давньоруської столиці, де владу великого князя контролювали вічові збори. На північному сході, нещодавно колонізованому, вічові порядки не мали такого глибокого коріння, як у Києві. Однак його було достатньо, щоб ростовці й суздальці обрали князем Андрія Юрійовича всупереч клятві Юрієві Долгорукому. Та обраний "волею народу" князь відразу підкорив цей народ, запровадивши диктаторські порядки. Для початку він переніс столицю в передмістя, де віча взагалі немає. Змінилося також оточення князя. Андрій вигнав із Ростово-Суздальської землі не тільки родичів, а й усіх батькових "передних мужей", бояр. Особисту відданість дружини, де князь був "першим серед рівних", він замінив рабською відданістю "милостьников", "підручників", холопів, які повністю залежали від господаря, тому боялися і ненавиділи його, попри всі "милості".

Андрій був, здається, першим руським правителем, який назвався "царем і великим князем", протиставивши в такий спосіб себе не лише вічу й іншим князям, а й самому візантійському імператорові.

Андрія згубило бажання стати "самовладцем". Воно вивищувало його над усіма: рідними й чужими, близькими й далекими, світськими й духовними, вельможними й безрідними, багатими й бідними. Навіть ті, що ішли поруч з Андрієм або за ним, робили це озираючись. Це, зокрема, пояснює невдачі його останніх походів проти Новгорода і Києва, причиною яких стала не бездарність полководця, а небажання його війська виступити проти традицій. Адже традиції в середньовічному суспільстві мають неабияку силу, і нехтування ними чи, щонайгірше, спроби розхитати їх стали причиною ізоляції Андрія.

Однак є ще одна обставина, яка стрімко вела князя до загибелі. Аналізуючи його діяльність на Північному Сході, Володимир Кобрін і Андрій Юрганов дійшли досить важливого висновку: "саме в цьому регіоні і в цей час виникають перші симптоми кризи дружинних відносин і з'являються монархічні риси в князівській владі. За Андрія Боголюбського дедалі більшого значення набуває не старша дружина, а реальний адміністративний апарат, який рекрутували з молодшої дружини - "детьцких". Цей прошарок перебував у жорсткій службовій залежності від князя. Навряд чи випадково цей прошарок із кінця XII ст. отримує назву дворян, тобто людей князівського двору, особистих слуг князя, а не його друзів і соратників ("дружина"). Звідси випливає різке зниження частоти вживання терміна "дружина" у XIII ст., яке відзначив Антон Горський, і витіснення його терміном "двір". Зовні це виявилося у вбивстві Андрія Боголюбського. Вбивство князя, яке вчинили наближені особи, - це змова, палацовий переворот, він засвідчує посилення князівської влади, що набуває перших рис деспотизму. За "нормальних" стосунків князів із васалами невдоволення князем призводить до його вигнання. Неможливість вигнання провокує вбивство. У такий спосіб епізод сигналізує про те, що на зміну відносинам "князь-дружина" приходять відносини "правитель-піддані". Отже, зрозуміле невдоволення південного літописця поведінкою Андрія Боголюбського, який вигнав своїх братів і племінників з Північно-Східної Русі і бажав "самовластец быти всей Суждальской земли". Відповідно змінюється поступово й менталітет. Невипадково саме у XII-XIII ст. і саме в Північно-Східній Русі виникають "Моління" і "Слово" Даниїла Заточника - справжній гімн князівської влади". Залишається лише додати, що "Моління" і (або) і "Слово Даниїла Заточника" - гімн не тільки князівської влади, а й холопського становища.

Почуваючись дуже нещасним, такий собі Даниїл (персонаж, від чийого імені ведеться розповідь) формулює власне уявлення про щастя. В основу роздумів на цю тему він, вочевидь, покладає традиційні "сценарії" щасливого життя. їх виявляється не так уже й багато, спочатку всього два: 1) служба в князя і 2) щасливе одруження - "у богата тестя чти [чести] великиа ради; ту пий и яжь". Трохи пізніше (у першій половині ХІІІ ст. у так званому "Молінні") до них додаються ще два: 3) усамітнення в монастирі й, нарешті, 4) служба в боярина. Однак усі вони, за винятком першого, для Даниїла є нещастям. Власне, чи не все "Слово" зводиться до своєрідного пояснення причини цього. Якщо у випадку з одруженням Даниїла найбільш турбує небезпека натрапити (як "додаток" до багатого тестя) на "злую" чи, гірше, "злообразную" дружину, а в постригу в ченці бентежить, вочевидь, звичайний на той час "безсоромний" спосіб життя "черньцов і черниць", то у випадку зі службою в "боярина" йому явно бракує князівської "грози". Причина останнього - у статусі самого "боярина". Його Даниїл опосередковано визначає в такий спосіб: "Глаголет бо ся в мирских притчах: "ни птица во птицах сычь; ни в зверех зверь еж; ни рыба в рыбах ракъ; ни скот в скотех коза; ни холопъ в холопех, хто у холопа работает; ни муж в мужехъ, кто жены слушает"".

Минуть десятиліття, ба й сторіччя; знадобиться монгольська навала, яка фактично винищить старі дружинні порядки разом із самими j дружинниками, щоб на російських теренах знову з'явилися самовладні "царі й великі князі" в оточенні дворян і бояр-"холопів" (як вони називатимуть себе, звертаючись до царя), які засновуватимуть тут не тільки нові єпархії та митрополії, а й патріаршество. Але все це буде згодом.