dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 10 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Удільна Русь. Біля витоків деспотизму (частина 1)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Удільна Русь. Біля витоків деспотизму (частина 1)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

"Невідомий"

1934 року співробітник Інституту історії феодального суспільства (Інститут археології) археолог Микола Воронін надіслав до ленінградської рентгено-антропологічної лабораторії Державного рентгенологічного інституту неповний кістяк невідомого. Рентгенологи-антропологи Дмитро Рохлін і Варвара Майкова-Строганова мали його обстежити і визначити вік, антропологічний тип і причину смерті цієї людини. Археологи навмисне не повідомили, де було знайдено кістяк і кому, на їхню думку, він міг належати. Це мало вберегти експертів від спокуси наблизити свої висновки до бажаного результату.

Відповідь не забарилася: "хазяїн" кістяка - чоловік 45-55 років, зростом близько 170 сантиметрів, фізично сильний і активний, попри частково зрослі шийні хребці, спондильоз та остеохондроз, які значно обмежували рухливість хребта. Завдяки особливостям ендокринної системи ця людина була наділена живою фантазією, легко збуджувалася і дратувалася, навіть незначна подія могла викликати в неї бурхливу реакцію. У висновку сказано, що зазначені риси були притаманні цій особі не тільки наприкінці життя, а й замолоду.

Расовий тип черепа визначив антрополог Вульф Гінзбург: "північний, близький до курганних слов'янських" за наявності безсумнівних монголоїдних рис. Злегка скошене назад чоло, мабуть, додавало обличчю жорсткого, можливо, навіть лютого виразу. Це мало підсилювати враження, яке, ймовірно, справляли на людське оточення його часті емоційні спалахи та звичка різко розмовляти. А завжди гордо піднята (через зрослі хребці) голова і міцна нижня щелепа, що видавалася наперед, швидше за все, сприймалися як прояв непохитності, зарозумілості й жорстокості. Цей висновок було підтверджено за кілька років: 1941 року видатний вчений-антрополог і скульптор Михайло Герасимов відтворив його портрет.

За словами фахівців, кістяк "невідомого" свідчив, що ця людина не уникала бійок і битв, унаслідок яких лишилися численні "травматичні зміни в кістяку". Частина з них - результат "старих", загоєних поранень. Але були і "свіжі", одержані прямо перед смертю, вони, власне, і спричинили її. Можливо, перед ученими - кістяк воїна, що поліг на полі бою чи в двобої з ворогом? Проте численних ушкоджень кісток черепа, лівої руки, грудної частини кістяка і лівої ноги було завдано різною зброєю - такою, що рубає (мечами, шаблями), і такою, що коле (списами чи кинджалами). Мало того, лише один удар було здійснено спереду, решту - зі спини або збоку; основних травм було завдано вже лежачому. Відновлена за допомогою експертизи послідовність ударів засвідчила, що більшість із них одержала людина абсолютно беззахисна.

Висновок експертів стверджував: "Це, звісно, сталося ані в поєдинку, ані під час битви. Це напад озброєних різною зброєю кількох людей із визначеною метою: не поранення, хоч би й тяжкого, а вбивства відразу, на місці, за будь-яку ціну".

Людину було жорстоко і холоднокровно вбито, і вбивць було кілька.

Протокол обстеження кістяка "невідомого" достеменно підтвердив припущення археологів. їм була відома особа вбитого, але наукова сумлінність вимагала безперечного доведення їхніх припущень і здогадів. Тіло померлого неодноразово переносили з однієї усипальниці до іншої, тому не було цілковитої впевненості, що під час "посмертних подорожей" один кістяк випадково чи навмисне не підмінили іншим, адже такі випадки відомі.

Перед дослідниками лежав кістяк великого князя володимирського Андрія Юрійовича, якого було вбито в ніч на 30 червня 1174 року в його палаці у Боголюбові.

Жертва

Андрій Боголюбський народився близько 1112 року в родині ростовського князя Юрія Володимировича, якого пізніше прозвали Долгоруким. Його матір'ю була дочка половецького хана Аєпи (от звідкіля виразні монголоїдні риси його обличчя). Щодо висновку Вульфа Гінзбурга про близькість расового типу Андрія до "слов'янського", то це плід очевидної омани. Він ґрунтувався на тому, що Андрій - "наш" князь. Насправді слов'янином його навряд чи можна назвати. По чоловічій лінії (яка, за традиційним уявленням, переважно домінує у визначенні етнічної приналежності людини) великий князь, здається, саме "русич". Його дід - Володимир Мономах, прадід - Всеволод Ярославич, прапрадід - Ярослав Мудрий, прапрапрадід - Володимир Святославич (Святий), прапрапрапрадід - Святослав Ігорович, прапрапрапрапрадід - Ігор "Рюрикович". Усі ці князі в літературі й у масовій свідомості традиційно вважаються "нашими". Тут єдиний генеалогічний "прокол": родоначальник династії Ігор, за літописним переказом, очевидно, тяжіє не до слов'ян, а до скандинавів, це засвідчує і його ім'я. Зате звернення до жіночої генеалогічної лінії зазвичай викликає в необізнаних людей певну стурбованість. Бабкою Андрія була Гіда (Гіта), дочка останнього англосаксонського короля Гаральда II Годвінсона, який боровся з Вільгельмом Завойовником; прабабкою - дочка візантійського імператора Константина IX Мономаха (швидше за все, Марія); прапрабабкою - Ірина-Інгігерда, дочка шведського короля Олафа Скотконунга; прапрапрабабкою - полоцька скандинавка Рогнеда (її батько Рогволод "пришель из-заморья"), та й ім'я прапрапрапрапрабабки, "псковитянки" Ольги - цілком скандинавське. Тож усі предки князя принаймні до п'ятого коліна були "чужоетнічного" походження.

Інша річ, як називає Андрія "Дюгеревича" Василь Ключевський: "великорос". Ідеться тут, проте, аж ніяк не про етнічну приналежність князя, а про його, так би мовити, ментальність. Що ж собою являла, на думку Ключевського, нова, "великороська" система відносин? Славетний історик пише: "Від усієї постаті Андрія віє чимось новим; але навряд чи ця новизна була добра. Князь Андрій був суворий і норовливий господар, який в усьому діяв по-своєму, а не за стародавнім звичаєм... Прогнавши з Ростовської землі великих батькових бояр, він оточив себе такою двірнею, яка на знак подяки за його панську ласку гидко його вбила і розграбувала його палац". І продовжує: "Сучасники були готові вбачати в Андрієві провідника нових державних прагнень. Але його вчинки порушують питання, чи керувався він досить обдуманими початками відповідального самодержавства чи лише інстинктами самодурства?" Власне, це питання хвилюватиме нас найбільше.

Біографічна довідка

Отже, хлопчик народився і був вихований у Ростово-Суздальській землі. 1149 року, коли Юрієві вдалося захопити Київ, він віддав синові у володіння київську князівську резиденцію Вишгород. За рік Андрій був переведений у західноруські землі, де володів Туровом, Пінськом і Пересопницею. Але вже 1151 року за згодою батька повернувся до рідної Суздальської землі, де, швидше за все, мав уділ, можливо, Володимир-на-Клязьмі.

1155 року Юрій Долгорукий знову, на цей раз остаточно, заволодів київським престолом і вдруге спробував посадити сина на князювання у Вишгород. Однак і ця спроба закінчилася невдало. Усупереч бажанню батька Андрій уночі таємно залишив Київську землю, щоб назавжди утвердитися у Володимирі.

Після смерті Юрія Володимировича 1157 року Андрій, як старший у роду, став великим князем, однак у Київ, як того вимагав звичай, не поїхав. Жителі Ростова, Суздаля і Володимира обрали Андрія Юрійовича своїм князем. Це не позбавило його титулу "великого", проте відокремило велике княжіння від Київського князівства. Утім, південні руські землі князя мало турбували. Куди більше його хвилював рідний північний схід. За якийсь час, 1162 року, він вигнав із Ростово-Суздальської землі трьох своїх братів, двох племінників і мачуху, а також багатьох радників батька. Одночасно Андрій переніс столицю князівства у суздальське передмістя Володимир-на-Клязьмі.

Саме тут розгорнулося грандіозне будівництво: нова столиця мала зовні відповідати своєму статусові - так вирішив великий князь. У центрі міста звели величний Успенський собор, який вражав сучасників розкішшю. Дорогу до нього відкривали Золоті ворота. Творець "Повести об убиении Андрея Боголюбского" прямо пов'язує це будівництво з прагненням князя прирівняти свою нову столицю до Києва.

Так само пишно Андрій облаштував свою заміську резиденцію - укріплене місто-замок Боголюбово-на-Нерлі, яке літописець порівнює з київським Вишгородом. Кам'яний князівський палац, що його збудували німецькі майстри, за допомогою переходу був з'єднаний із палацовим храмом Різдва Богородиці, який став точною подобою храму Покрови-на-Нерлі. Підлогу собору вимостили товстими мідними плитами, що виблискували, за словами літописця, мов сонце. На хорах підлогу було складено з майолікових плиток, в їх дзеркальній поверхні грали відблиски сонця і свічок. Безліч фресок, дорогоцінного начиння і тканин укупі з прекрасним інтер'єром дивували усіх відвідувачів. Андрій не втрачав нагоди показати казковий собор послам і гостям, тому народна пам'ять назавжди пов'язала його ім'я з передмістям Володимира - князя прозвали Боголюбським.

У наведених описах привертає увагу особливий символічний зміст, якого літописець надає будівництву і оздоблюванню храмів. Андрій прямо ототожнений із Соломоном, церква у Боголюбові - зі старозавітним храмом Господнім в Єрусалимі, а Володимир - з Києвом як Новим Єрусалимом. Вочевидь, так задумав сам Андрій, і так вважали сучасники і свідки будівництва. Навіть деталі оздоблення храму набули в описі явно символічного характеру, формуючи ці образи в читача. Як зазначила Ірина Стерлігова, у переліку церковного начиння невипадкове згадування єрусалимів (трьох з одинадцяти відомих на сьогодні єрусалимів XI-XV століть!) - спеціальних літургійних моделей храмів, які виконані з матеріалів, що не піддаються тлінню (золота, срібла, дорогоцінних каменів і перлів), і призначені для зберігання євхаристичного хліба.

Будівнича діяльність Андрія Боголюбського та її опис, судячи з усього, мали надати новій столиці цілком визначеного статусу спадкоємиці Києва у справі порятунку "Русьской" (православної) землі, тобто Нового Єрусалима.

Андрій Юрійович, вочевидь, добре усвідомлював велику політичну силу церкви і намагався використовувати її у боротьбі за зміцнення своєї влади. Залишаючи 1155 року Вишгород, він вивіз із собою дорогоцінну київську реліквію - ікону Богородиці, яку, за переказами, створив євангеліст Лука. Згодом вона стала однією з найпопулярніших руських святинь. Володимирська (так її тепер називають) ікона Богоматері протягом дев'яти століть шанується переважно як "військова" ікона, що благословляла перемоги російської зброї.

Ідею богообраності Володимиро-Суздальського князівства підкріплювала літературно-ідеологічна діяльність Андрія Юрійовича. Саме він був ініціатором установлення на Русі нових державних свят - Спасу (1 серпня) і Покрови (1 жовтня). За розпорядженням і за діяльної участі князя в 1164-1165 роках у Володимирській землі створено цілий цикл програмних літературних творів: "Слово Андрея Боголюбського о празднике 1 августа", "Сказание о победе над волжскими болгарами 1164 года и праздновании 1 августа", а також "Житие Леонтия Ростовского", - що вплинули, своею чергою, на "Сказание о чудесах Владимирской иконы Богоматери" і "Слово на Покров".

Вирішивши політичні проблеми в Ростово-Суздальській землі, Андрій Боголюбський звернув свій погляд на південь і на північ. Протягом 1169-1170 років йому вдалося тимчасово підкорити собі Київ і Новгород. У давній столиці Русі він посадовив князювати свого молодшого брата Гліба, а в Новгород відправив "підручного" князя Рюрика Ростиславича. Після смерті Гліба Юрійовича Андрій призначив на київський стіл свого племінника - смоленського князя Романа Ростиславича, а його молодших братів Давида і Романа посадовив у Вишгороді й Білгороді.

Однак брати Ростиславичі незабаром перестали підкорятися своєму властолюбному дядькові, скривджені його принизливим поводженням - як із "підручниками". Тоді Андрій Юрійович організував 1173 року грандіозний похід на Київ. Військо його складалося з ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців, новгородців і рязанців. За наказом князя до нього приєдналися дружини полоцького, турівского, пінського, городенського, чернігівського, новгород-сіверського, путивльського, курського, переяславль-руського, торчеського і смоленського князів. Колосальне військо під стінами Києва зазнало поразки і змушене було з ганьбою відступити. Київський стіл (звісно, не без допомоги Ростиславичів) посів Ярослав Ізяславич Луцький, ворог Андрія Боголюбського.

Невідомо, як обернулися би події надалі, однак мученицька смерть підвела риску під життям Андрія Боголюбського. На мініатюрах, які ілюструють текст Радзивилівського літопису (їх вважають копіями оригіналів XII ст.), у сценах загибелі Андрій зображений із німбом над головою. Така честь випадала, та й то не завжди, лише канонізованим руським святим - князям Володимирові, Борису і Глібу. Однак офіційно до ліку святих Андрій був долучений тільки на початку XVIII ст. Його тіло зберігалося в Успенському Володимирському соборі, а після революції було передано до Володимирського краєзнавчого музею. Саме тут його знайшов Микола Воронін і переслав до Ленінграда.

Убивство

Чи можна сьогодні, через вісім століть, довідатися, як розгорталися події трагічної ночі 30 червня 1174 року в північній частині бого-любівського палацу? Очевидно, так.

В Іпатіївському і Лаврентіївському літописах збереглася так звана "Повесть об убиении Андрея Боголюбского" - докладна розповідь про останні години життя князя. Цю повість було написано, як-то кажуть, засвіжа. її автор, швидше за все, голова капітулу Успенського Володимирського собору Микула (називають також інших можливих авторів - Кузьму Киянина й ігумена Феодула), без сумніву, сучасник цієї події.

29 червня, напевне, ще до того, як князь пішов спати, слуга князя ключник Анбал тихцем виніс зі спальні господаря його меч. За переказом, цей меч належав ростовському князеві Борису Володимировичу, вбитому під час боротьби за київський стіл після смерті Володимира І Святославича 1015 року. Реліквію зберігали в роду Мономаховичів і передавали від одного ростовського князя іншому як символ влади. Вночі убивці перебили палацову варту, але піти до князівської спочивальні відразу не наважилися, натомість подалися до винного льоху, де й напилися для хоробрості. Відтак двоє з них піднялися нагору й постукали в замкнені двері спальні. Князь прокинувся і запитав, хто його турбує в позаурочну годину. Один з убивць назвався князівським улюбленцем Прокопієм. Однак голос свого "паробка" князь добре знав і, запідозривши недобре, кинувся шукати меч. Проте його не було. В цей час убивці виламали двері й увірвалися до князівських покоїв.

У боротьбі, що зав'язалася, Андрієві вдалося збити з ніг одного з нападників (попри свій поважний вік, князь мав неабияку силу). Бійка відбувалася в темряві, і князь, звісно, краще за вбивць орієнтувався у власній кімнаті, до того ж вони були п'яні. В цей час до покою вбігли й інші нападники, які були озброєні мечами, шаблями і списами. Андрій отримав кілька ударів, один із них - від особи, що стояла до князя обличчям. Це був порівняно легкий удар зброєю спереду, і він лише злегка збоку зачепив ліву ключицю. Наступні удари виявилися тяжчими. Серед нападників був, мабуть, досвідчений боєць. Він і завдав страшного удару мечем іззаду. "Професіонал-рубака" (як визначили його експерти-криміналісти) враз зітнув Андрієві ліве плече, зрізавши частину лопатки і плечової кістки. Удар спричинив сильну кровотечу. Швидше за все, князь знепритомнів і впав.

У плутанині, що виникла в темряві, через велику кількість нападників і винні випаровування убивці прийняли товариша, якого збив із ніг князь, за свою жертву і накинулися на нього. За якийсь час, переконавшись у його смерті, вони залишили кімнату і забрали труп із собою. Спустившись у двір, вони зрозуміли свою помилку. В цей момент князь покликав на допомогу, і нападники швидко повернулися. Однак, на їхнє здивування, у спальні нікого не було. У тьмяному світлі свічок убивці побачили кривавий слід, що вів за поріг кімнати. Вочевидь, князь, отямившись і перемагаючи біль і слабкість, зміг виповзти зі спальні. Спустившись сходами, він заповз під сіни з надією сховатися від переслідувачів, однак стогони, яких не вдалося стримати, видали його. Розв'язка не забарилася. На князя, шо лежав обличчям до землі, посипалися удари. Перший, що його зафіксували медики, було завдано мечем по потилиці. Ще один було спрямовано в обличчя, швидше за все, він і став смертельним - спис простромив лобову кісту над правим оком. Князь упав на правий бік, і його продовжували рубати мечами, колоти списами, не зауважуючи, шо він уже не дихає.

Нагадаємо, однак, що ця реконструкція події ґрунтується на буквальному розумінні тексту "Повісті", а він не завжди дослівно (точніше, практично ніколи) фіксує те, що відбувалося. Тому звернімося до деяких деталей "Повісті", які не так описують, як характеризують події.