dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 28 Июня 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Удільна Русь. Русь і Степ

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Удільна Русь. Русь і Степ

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

Обговорюючи уявлення літописця про "Руську землю" (у широкому значенні цього словосполучення), ми вже згадували дивний, на перший погляд, висновок одного з найкращих російських фахівців у галузі історичної географії Володимира Кучкіна про те, шо до складу "Руської землі" новгородський літописець долучав поляків і половців. Якщо присутність серед представників "Руської землі" польського "князя" Болеслава автор повідомлення Іпатіївського літопису хоч якось виправдує (Болеслав - зять Всеволода), то присутність "диких половців" у наведеному переліку, справді, видається "дикою".

Щоправда, у так званому етнографічному вступі до "Повісті временних літ" половців зображено поруч зі східнослов'янськими племенами: "Поляне бо своихь отець обычай ймуть кротокъ и тихъ, и стыденье къ снохамъ своимъ и къ сестрамъ, къ матеремъ и к родителемъ своимъ, къ свекровемъ и къ деверемъ велико стыденье имеху, брачный обычай имяху: не хожаше зять по невесту, но привожаху вечеръ, а заутра приношаху по ней что вдадуче. А Древляне живяху звериньскимъ образомъ, живуще скотьски: убиваху другъ друга, ядяху все нечисто, и брака у нихъ не бываше, но умыкиваху у воды девица. И Радимичи, и Вятичи, и Северъ одинъ обычай имяху: живяху в лесехъ, якоже и всякий зверь, ядуще все нечисто, и срамословье в нихъ предъ отьци и предъ снохами, и браци не бываху въ нихъ, но игрища межю селы, схожахуся на игрища, на плясанье и на вся бесовьская игрища, и ту умыкаху жены собе, с неюже кто съвещашеся; имяху же по две и по три жены. И аще кто умряше, творяху тризну надь нимъ, и по семь творяху кладу велику, и възложахуть и на кладу, мертвеца сожежаху, и посемь собравше кости вложаху в судину малу, и поставяху на столпъ на путехъ, еже творять Вятичи и ныне. Си же творяху обычая Кривичи и прочий поганий, не ведуще закона Божия, но творяще сами собе закон. <...> Якоже се и при насъ нынъ Половци законъ держать отець своихъ: кровь проливати, а хвалящеся о сихъ, и ядуще мерьтвечину и всю нечистоту, хомеки и сусолы, и поймають мачехи своя и ятрови, и ины обычая отець своихъ творять".

Як бачимо, літописця аж ніяк не бентежить таке сусідство. Воно здається дивним нам, адже спрацьовує стереотип: половці - споконвічні вороги Русі, інакше й бути не могло. Чи все-таки могло? Щоб розібратися з цими непорозуміннями, спробуймо зрозуміти, як сприймали половців автор і читач XII - початку XIII ст.

Перші згадки про половців у "Повісті временних літ" датовані 6562/1054 і 6569/1061 роками. Але справжня загроза з боку нових сусідів південноруських князівств назріла пізніше, коли на початку осені 1068 р. об'єднані сили руських князів не змогли протистояти їм у битві на Альті. Унаслідок цієї поразки в Києві стався переворот: кияни вигнали Ізяслава, а його місце дісталося Всеславу, який до цього був ув'язнений у "порубі". Однак половцям не судилося довго тріумфувати: "Посемь же Половцемъ воюющимъ по земле Русьсте, Святославу сущю Чернигове, и Половцемъ воюющимъ около Чернигова, Святославъ же собравъ дружины нъколико, изиде на ня ко Сновьску. И узреша Половци идуще полке, пристроишася противу; и видевъ Святославъ множьство ихъ, и рече дружинъ своей: "потягнемъ, уже намъ не лзе камо ся дьти", и удариша в конь, и одоле Святославъ в трехъ тысячахъ, а Половець бъ 12 тысяче, и тако бьеми, а друзии потопоша въ Снови, а князя ихъ яша рукама, въ 1 день ноября, и възвратишася с победою в града свой Святославъ".

* * *

Хто ж ці нові вороги Руської землі, яких літописець - поки що! -лаконічно характеризує як "иноплеменьникы", "поганыя" і "безбожный"?

Поява половців біля південних і південно-східних кордонів Русі пов'язана з міграційними процесами, що охопили всю Центральну Азію і степи Східної Європи. 1048 року печенігів, які панували в Північному Причорномор'ї, з південноруських степів у межі Візантійської імперії витіснили їхні давні суперники - торки (гузами). Та вже за кілька років під тиском народу сарів торки самі змушені були піти за печенігами. За повідомленням сельджуцького історика Марвазі, рух сарів на захід спричинило переселення якогось народу кунів, чия етнічна приналежність дотепер викликає дискусії. Якщо одні дослідники (Йозеф Маркварт, Ігор Добродомов) уважають їх половцями, то інші (Булат Кумеков, Сержан Ахінжанов) стверджують, що це самостійний народ, який не слід плутати з кипчаками.

Писемні джерела дають обмаль матеріалів про половців. Це насамперед більш-менш докладні описи сутичок руських військ із половецькими. Напевне, саме такі розповіді, доповнені геніальним "Словом о полку Ігоревім", сформували стереотипний образ половців у науковій і науково-популярній історичній літературі, мало того, і в сучасній щоденній свідомості. Складається враження, ніби половці тільки й мріяли, як пише Дмитро Ліхачов, "прорвати захисну лінію земляних валів, якими Русь обгородила з півдня і з південного сходу свої степові кордони, й осісти в межах Київської держави".

Образ "чръного ворона - поганого половчина" став своєрідним символом доординського Степу. Однак, усупереч поширеній думці, розповіді про руські набіги на кочовища половців трапляються, мабуть, так само часто, як і повідомлення про руйнівні напади номадів на давньоруські землі. Згадаймо хоча б знаменитий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на покинуті без прикриття половецькі вежі 1185 р. Не рідкістю були й спільні походи руських князів та половецьких ханів. Мало того, поведінка "підступних", "хижих", "злісних" і "жадібних" (як їх традиційно малює наша уява) половців часто-густо дивує саме тому, що вона аж ніяк не збігається з поширеним образом споконвічного ворога Руської землі. Кончак у драматичних подіях 1185 р. виступає радше як спостерігач, а не керівник розгрому війська Ігоря Святославича. Його ім'я навіть не згадане в описі битви. На полі бою Кончак "поручився" за полоненого тарголовцями Ігоря (на думку Бориса Рибакова, викупив його) як за свого свата, батька нареченого Кончаківни. Після перемоги над сіверськими полками він відмовився брати участь у розгромі обеззброєного Сіверського князівства і... спрямував свої війська на Переяславль, місто Ігоревого ворога - князя Володимира Глібовича. Кончак забезпечив Ігореві комфортні умови життя в полоні, а після втечі князя відмовився розстріляти його сина як заручника. Мало того, 1187 р. в Ігоря і Кончака вже був спільний онук: зреалізували домовленість про шлюб Володимира Ігоровича з Кончаківною. Схоже, Андрій Нікітін мав рацію, вважаючи метою поїздки Ігоря в степ зовсім не військовий похід, а... підготовку до весілля.

Інша справа, як цей похід могли сприймати сучасники, зокрема ті, для кого половці справді були "чужими". На думку Антона Горського, саме поява відразу трьох літературних творів ("Слова о полку Ігоревім" і двох літописних повістей) про "тривіальний факт" походу 1185 р. засвідчує, що осмислення цієї події в рамках християнської моралі стало для нещодавно християнізованої країни надзвичайно яскравим проявом волі Творця: він покарав Ігоря за сепаратний похід у степ, коли всі руські князі мали спільно виступити проти половців.

На жаль, дослідник не уточнює, на чому грунтуються його висновки щодо змісту текстів про похід 1185 р. Тому далеко не все у пропонованих оцінках зрозуміле (наприклад, у чому полягав "гріх" Ігоря або чому до "сепаратного" походу приєдналося стільки князів). Проте ця думка становить певний інтерес як гіпотеза, яку треба розвивати й доводити.

Повернімося, однак, до небанальної гіпотези Андрія Нікітіна. У такому припущенні немає нічого дивного хоча б тому, що першу звістку про шлюб руського князя з половецькою хатунь подибуємо ще в "Повісті временних літ" під 1094 р.: "В лето 6602. Сотвори миръ Святополкъ с Половци, и поя собе жену дщерь Тугорканю, князя Половецкаго". А відразу після цього повідомлення вміщено "звіт" про спільні бойові дії руських князів і половців проти... руських же князів (до речі, не вперше): "Томъ же леть приде Олегъ с Половци ис Тъмутороконя, и приде Чернигову; Володимеръ же затворися в градь. Олегь же приде к граду и пожже около града, и манастыре пожже. Володимеръ же створи миръ съ Олгомъ, и иде из града на столь отень Переяславлю; а Олегъ вниде в градь отца своего. Половци же начата воевати около Чернигова, Олгови, не възбраняющю, бе бо самъ повелелъ имъ воевати. Се уже третьее наведе поганыя на землю Русьскую, егоже греха дабы и Богъ простилъ, занеже много хрестьянъ изгублено бысть, а друзии полонени и расточени по землямъ". Приголомшлива картина...

Утім, не менше вражає й легенда про Кончакового батька, який замолоду не хотів повертатися в рідний степ із Руської землі. її записано в Іпатіївському літописі під 1201 р.: "В лето 6709... По смерти же великаго князя Романа [Галицкого] приснопамятнаго самодержьца всея Роуси одолевша всимь поганьскымъ языком оума моудростью, ходяща по заповъдемь Божиимъ, оустремил бо ся бяше на поганыя яко и левъ, сердить же бысть яко и рысь, и гоубяше яко и коркодилъ, и прехожаше землю ихъ яко и орелъ, храборъ бо бъ яко и тоуръ, ревноваше бо дъдоу своемоу Мономахоу, погоубившемоу поганыя Измалтяны, рекомыя Половци, изгнавшю Отрока во Обезы, за Железная врата. Серчанови же оставшю оу Доноу, рыбою оживъшю. Тогда Володимерь и Мономахъ пилъ золотом шоломомъ Донъ, и приемшю землю ихъ всю, и загнавшю оканьныя Агаряны. По смерти же Володимере оставъшю оу Сырьчана единомоу гоудьцю же Ореви посла и во Обезы река, Володимеръ оумерлъ есть, а воротися брате пойди в землю свою молви же емоу моя словеса, пои же емоу песни Половецкия. Оже ти не восхочеть, дай емоу пооухати [понюхати] зелья именемь евшанъ, ономоу же не восхотевшю обратитися ни послоушати, и дасть емоу зелье, ономоу же обоухавшю и восплакавшю, рче да лоуче есть на своей земле костью лечи, и не ли на чюже славноу быти. И приде во свою землю. От него родившюся Кончакоу".

До цієї зворушливої історії залишається тільки додати, що Руська земля для половця (якщо, звичайно, вірити переказові) зосталася все-таки "чюжа".

Цікаво відзначити ще один - дуже суттєвий момент, - що його літописець уважав за потрібне підкреслити, розмірковуючи про чергові походи на половців і половецькі набіги у відповідь під 6618/1110 p.: "Ко всимъ тваремъ ангели приставлени. Тако же ангелъ приставленъ къ которой оубо земли да соблюдають куюжьто землю, аще суть и погани. Аще Божий гневъ будеть на кую убо землю, повелъвая ангелу тому на кую оубо землю бранью ти то оной земле ангелъ не воспротивится повеленью Божью. Яко и се бяше и на ны навелъ Богъ, грехъ ради нашихъ иноплеменникы поганыя, и побежахуть ны повеленьемъ Божьимъ. Они бо бяху водими аньгеломъ по повеленью Божью... Тако и си поганий попущени грехъ ради нашихъ. Се же відомо буди яко въ хрестьянехъ не единъ ангелъ, но елико крестишася паче же къ благовернымъ княземъ нашим; но противу Божью повеленью не могуть противитися, но молять Бога прилежно за хрестьяньскыя люди яко же и бысть молитвами святыя Богородица и святыхъ ангелъ оумилосердися Богъ, и посла ангелы в помощь Русьскимъ княземъ на поганыя".

Виявляється, як і Руська земля, половці також мають янгола-охоронця! Тільки "въ хрестьянехъ не единъ ангелъ", а багато, але й вони не можуть чинити спротив Божому велінню, якщо - згідно з ним — "иноплеменникы поганыя" "бяху водими" своїм "аньгеломъ". А те, що давньоруський книгар визнав цей "факт", також про щось свідчить.

* * *

Інакше кажучи, відносини між Руссю і Степом складалися не так трагічно, а можливо, навіть не так драматично, як здається на перший погляд. На зміну збройним сутичкам приходили мирні роки, на зміну сваркам - весілля. За онуків і правнуків Ярослава Мудрого половці вже були "нашими". Багато руських князів (Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський, Андрій Володимирович, Олег Святославич, Святослав Ольгович, Володимир Ігорович, Рюрик Ростиславич, Мстислав Удатний та інші) одружувалися з половчанками або самі були наполовину половцями. Ігор Святославич теж не був винятком: у його роду п'ять поколінь князів поспіль були одружені з доньками половецьких ханів. Уже хоча б це підтверджує, що похід Ігоря не був звичайною помстою чи спробою, так би мовити, завдати превентивного удару потенційному супротивникові.

Причиною таких нерівних стосунків була, судячи з усього, специфіка економіки кочового суспільства. Проблема полягала лише в тому, щоб її зрозуміти. А тут думки дослідників розходяться, і то суттєво.

Що штовхало кочовиків на масові переселення й руйнівні походи проти землеробських цивілізацій? З цього приводу висловлено безліч найрізноманітніших суджень. Коротко їх можна звести до такого: 1) всілякі глобальні кліматичні зміни (посуха - за Арнольдом Тойнбі і Григорієм Грумм-Гржимайлом, підвищення вологості - за Львом Гумільовим); 2) войовнича і жадібна природа кочовиків; 3) перенаселення степу; 4) зростання продуктивних сил і класова боротьба, ослаблення землеробських суспільств унаслідок феодальної роздробленості (марксистські концепції); 5) необхідність поповнювати екстенсивну скотарську економіку шляхом набігів на стабільніші землеробські суспільства; 6) небажання осілих торгувати з номадами (надлишки скотарства не було куди продати); 7) особисті якості керманичів степових суспільств; 8) етноінтегрувальні імпульси (пасіонарність - за Львом Гумільовим). На думку Миколи Крадіна, кожен із перерахованих чинників має свої раціональні   моменти.   Однак роль окремих перебільшено.

Зарубіжні й російські дослідження останніх років дозволили упритул наблизитися до вирішення цієї проблеми. Виявляється, "чистий" кочовик

міг обійтися продуктами тільки своєї отари, але за умови, що він залишиться бідним. Номади потребували ремісничих виробів, зброї, шовку, вишуканих

прикрас для своїх вождів, їхніх дружин і наложниць, продуктів хліборобів. Усе це, зазначає Крадін, можна було здобути двома шляхами: у війні чи за допомогою мирної торгівлі. Кочовики використовували обидва способи. Коли вони відчували свою перевагу чи невразливість, то недовго думаючи сідали на коней і вчиняли набіг. А коли сусідом була могутня держава, скотарі вважали за краще мирно торгувати. Однак нерідко уряди осілих держав перешкоджали цій торгівлі, бо вона виходила з-під їхнього контролю. Тоді кочовикам доводилося зброєю відвойовувати право на торгівлю.

Вони зовсім не прагнули завойовувати території своїх північних сусідів, а воліли - наскільки це було можливе - разом з осілим населенням прилеглих землеробських регіонів одержувати максимальний зиск із мирної "експлуатації" степу. Саме тому, за спостереженнями Ірини Коновалової, розбій у степу був доволі рідкісним явищем. І жителі давньоруських земель, і половці були зацікавлені в стабільній степовій торгівлі. І російські князі, і половецькі хани спільними зусиллями боронили безпеку перевалочних торговельних центрів. Завдяки цьому Половецький степ був не бар'єром, який відгороджував Русь від країн Причорномор'я і Закавказзя, а ареною жвавих міжнародних торговельних зв'язків.

* * *

Отже, поява половців на південних кордонах Руської землі створила нову ситуацію, яку давньоруський книжник мав осмислити й оцінити з погляду її, так би мовити, сутності й вагомості для того, що ми сьогодні назвали б "ходом історичного процесу".

Уже перші сутички з половцями дали літописцеві підстави для цікавих роздумів. Після повідомлення про поразку на Альті він наводить розлоге "Повчання про покарання Божі". Його початок начебто безпосередньо пов'язаний із лихом, яке спіткало об'єднане руське військо: "Наводить бо Богь по гневу своєму иноплеменьникы на землю, и тако скрушенымъ имъ въспомянутся къ Богу; усобная же рать бываеть отъ соблажненья дьяволя. Богь бо не хощеть зла человекомъ, но блага; а дьяволъ радуется злому убийству и крови пролитью, подвизая свары и зависти, братоненавиденье, клеветы". Однак головний пафос "Повчання" зводиться до викриття того, що умовно можна назвати "двовір'ям", точніше - невиконанням християнських заповідей: "...любовью прилепимся Господи Бозе нашемь, постомь и рыданьемъ и слезами омываюше вся прегрешенья наша, не словомь нарицяющеся хрестьяни, а поганьскы живуще".

Лише наприкінці "Повчання" згадано привід, який спонукав автора почати розмову про покарання Господні: "Да сего ради казни приемлемь отъ Бога всячскыя, и нахоженье ратныхъ, по Божью повеленью приемлемъ казнь грехъ ради нашихъ".

Твір, швидше за все, був написаний у Києві саме у зв'язку з поразкою 1068 р. У ньому наявна тема гріха, але немає визначення "ратныхъ", насланих за ці гріхи. Відсутні навіть традиційні в таких випадках епітети "безбожні", "погані". Тоді, мабуть, ще не настав час осмислити, хто ж такі ці нові сусіди "Русьской земли", але він наближався і це відчувається в цілому літописному тексті. Очевидно, момент для цих роздумів настав 1095 р. Ця нічим не прикметна для людини початку XXI ст. дата мала для давньоруського книжника особливе значення. За апокрифами, 25 березня було створено людину і 25 березня було дано Добру Звістку про народження Спасителя, на цей же день припав (тільки за апокрифами!) кінець земного життя Спасителя: його було розіп'ято на Великдень, який збігся з Благовіщенням (так звана кіріопасха). "Здоровий глузд" середньовічної людини підказував: прийдешній кінець світу теж випаде на кіріопасху! Саме такий збіг Великодня й Благовіщення - уперше після 1022 р. - припав на 1095 р. Ситуація погіршилася, бо наприкінці вересневого 6603/1095 р. Русь "відвідала" сарана - ще один провісник кінця світу (до речі, згадана серед кар Господніх у "Повчанні" під 1068 p.: "В се же лето придоша прузи, месяца августа въ 28, и покрыта землю, и бе видъти страшно, идяху к полуношнымь странамъ, ядуще траву и проса".

Певно, всі ці віщування спонукали розпочати складання в Київському Печерському монастирі чергового, так званого Початкового, літописного зводу. І саме тоді сталися події, які змусили літописця замислитися над питанням: хто ж такі половці? Справа в тому, що кочовики опинилися безпосередньо в стінах монастиря: "В лъто 6000 и 604 [1096р.]... И придоша на манастырь Печерьскый, намъ сущимъ по кельямъ почивающимъ по заутрени, и кликнуша около манастыря, и поставиша стяга два предъ враты манастырьскыми, намъ же бежащим задомъ манастыря, а другимъ възбегшимь на полати. Безбожные же сынове Измаилеви выськоша врата манастырю, и поидоша по кельямъ, высекающе двери, и изношаху аше что обретаху в кельи; посемь въжгоша домъ святыя Владычице нашея Богородица, и придоша к церкви, и зажгоша двери, яже къ угу устроении, и вторыя же к северу и влезше в притворъ у гроба Феодосьева, емлюше иконы, зажигаху двери и укаряху Бога и законъ нашь. Богь же терпяще, еше бо не скончалися бяху греси ихъ и безаконья ихъ, темь глаголаху: "кде есть Богь ихъ, да поможеть имъ и избавить я?" и ина словеса хулная глаголаху на святыя иконы, насмихающеся, не ведуще, яко Богь кажеть рабы своя напастми ратными, да явятся яко злато искушено в горну: хрестьяномъ бо многыми скорбьми и напастьми внити в царство небесное, а симъ поганымъ и ругателемъ на семь свъте приимшимъ веселье и пространьство, а на ономь свете приймуть муку с дьяволомъ и огнь вечный. Тогда же зажгоша дворъ Красный, егоже поставить благоверный князь Всеволодъ на холму, нарецаемемъ Выдобычи: то все оканнии Половци запалиша огнемь. ...Се бо оскверниша и пожгоша святый домъ твой, и манастырь Матере твоея, и трупье рабъ твоихъ; убиша бо неколико отъ братья нашея оружьемь безбожний сынове Измаилеви, пущени бо на казнь хрестьяномъ".

У цьому тексті вперше подибуємо своєрідне означення половців як "синів Ізмаїлових" чи "Ізмаїльтян". Річ у тім, що перед кінцем світу мало відбутися кілька навал "иноплеменьникы", тому надзвичайно важливо було з'ясувати, з ким християнам довелося зіштовхнутися зараз. Тільки після цього вони могли визначити, коли саме настане кінець світу і Страшний суд. Як уже встановлено текстологічно і як потверджують прямі посилання літописця, головним "показником" для давньоруського книжника стало так зване "Одкровення" Мефодія Патарського. Цей твір був, напевне, одним із найпопулярніших у Давній Русі від межі XI-XII ст., хоча жодного списку, близького за часом до найдавніших літописних зводів, не збереглося.

"Одкровення" має складну структуру і містить фрагменти кількох самостійних творів (про царство Антихриста, про "останні дні", про царя Михаїла, про трьох нечестивих царів, про безбожну царицю Маймону), що спричинило повтори й суперечності в тексті. Саме тому користування ним як своєрідним довідником для визначення сакрального імені "иноплеменьникы" було суттєво ускладнене (втім, це могло не турбувати давньоруського книжника, який не вимагав від цього тексту суворо дотримуватися правил формальної логіки і суто наукової системи доказів, підкріпленої "експериментальними даними").

Насамперед, услід за Мефодієм Патарським, літописець кілька разів називає половців "синами Ізмаїловими" чи "Ізмаїльтянами" (вперше це означення прозвучало в статті 6601/1093 р. про половецький набіг на Південну Русь). Таке означення цікаве саме собою, бо трохи відсуває кінець світу. Нащадки Ізмаїла - при всіх їх негативних характеристиках - лише попередники "человекы нечистыя", яких "заклепав" Александр Македонський "в горахъ полунощныхъ". Тільки після їхнього визволення з'явиться Антихрист, і тільки після цього буде Друге Пришестя Спасителя. Але "последняя дни" ще не настали, хоча невблаганно наближаються: десь далеко на півночі рвуться на волю "людье заклепении Александромъ, Македоньскымъ царемь". I лише "сункліт", який розпадеться тільки з Божої волі, поки що рятує людство (і насамперед Руську землю), оплутане гріхами.

Якщо загалом така оцінка літописного тексту, який стосується половців, правильна, то деталі характеристики "безбожних" народів, що їх наводить літописець, поза сумнівом, потребують спеціального аналізу. Останнім часом їх проаналізувала Ірина Вєдюшкіна, котра відзначила безпрецедентне зведення повідомлень про всі гілки "нечистих народів", відомі з авторитетних джерел (хоча і з різною мірою та формами актуалізації книжкової інформації), в одному порівняно невеликому уривку. У статті 1096 р. вибудувана своєрідна ієрархія "нечистих" народів залежно від їхнього походження, що дозволяло хоча б приблизно "прорахувати" дату прийдешнього кінця світу.