dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Від Київської Русі до Русі удільної

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. Історія Росії. Від Київської Русі до Русі удільної

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

У російській історіографії межею існування нестійкого і дещо аморфного утворення з промовистою назвою Київська Русь, або Давньоруська держава, традиційно вважають злам першої-другої чверті XII ст. Тимчасом розсипатися на "складники" ця ефемерна конструкція почала набагато раніше.

Уже в рік смерті Володимира чітко виявилися ознаки, що загрожували її цілісності. Насамперед це пов'язано з ситуацією в Новгороді, де посадником київського князя був на той час Володимирів син Ярослав. Замість підтримати батька він став на бік новгородських бояр і 1014 р. припинив платити данину Києву. Київський уряд розцінив поведінку новгородців як перший крок до відокремлення від Києва.

Ясна річ, ще до "економічного" демаршу Ярослава "політичній" цілісності Давньоруської держави було завдано вельми відчутного удару. На початку XI ст. зі складу Київської Русі, тобто зі складу земель, якими номінально управляв київський князь через своїх синів-посадників, "непомітно" (бо "за правилами") випало Полоцьке князівство. Це було пов'язано зі смертю Ізяслава Володимировича, яка, очевидно, передувала смерті найстаршого серед братів-співправителів - Вишеслава. Другим же ударом стала 1014 р. відмова Ярослава платити данину з Новгорода в Київ. Своїм учинком він поставив під сумнів усю систему міжкнязівських відносин, на яких грунтувалося це державне утворення. "Адекватною" відповіддю Володимира Святославича на ці дії була підготовка війни з новгородським князем. Але "Бог не вдасть дияволу радости": смерть князя-батька відвернула його сутичку з сином. Потому почалася братовбивча різанина, яка звільнила Ярославу шлях до одноосібного правління.

Доля більшості синів Володимира І була трагічною. Гліба Муромського вбили під Смоленськом. Князь Борис, найнебезпечніший суперник для інших братів, загинув, повертаючись із походу на печенігів. Всеволода Волинського, згідно зі скандинавською сагою, спалила його наречена, вдова шведського короля Ерика, відома як Сигрид-убивця, разом з іншими претендентами на її руку. Святополк Окаянний, програвши Ярославові боротьбу за Київ, зник невідь де. Судислав Псковський упродовж 24 років був ув'язнений у "порубі". Лише через чотири роки після смерті Ярослава його звільнили племінники, і він одразу постригся в ченці. 1036 року, захворівши на полюванні, помер Мстислав Тмутороканський. Це дозволило Києву знову підкорити лівобережні землі, після чого Ярослав, за словами літописця, "бысть самовластець Русьстей земли". Він зміцнив свою владу в Новгороді і Пскові: посадив на новгородський престол старшого сина і поставив нового єпископа, у Пскові заарештував Судислава.

Позбувшись братів, які могли претендувати на київський стіл і підлеглі йому території, київський князь Ярослав відновив "нормальну" систему управління "державою", "посадивши" у найбільших давньоруських містах своїх синів. У родинних чварах запанувало порівняне затишшя. Це дає підстави багатьом поколінням істориків оптимістично оцінювати часи правління Ярослава. Часто цей період називають найвищим злетом Давньоруської держави. Це, мабуть, справді був розквіт, за яким насувався неминучий занепад.

Природно постає запитання: чи могла Давньоруська держава існувати й надалі, чи її зникнення з політичної карти Європи XII ст. - цілком закономірне явище? Ось як відповідав на нього Борис Греков, чий авторитет був незаперечним для кількох поколінь російських істориків: "Ми знаємо, що Київська держава не була монолітною ні в етнічному сенсі, ні в сенсі стадіального культурного розвитку своїх частин, ані в сенсі організації влади, яка здійснювалася з Києва. Це в повному значенні клаптикова держава, як і величезна держава Карла Великого. Чи теоретично обов'язковий розпад варварської держави? В історії європейських і неєвропейських варварських держав розпад - явище звичайне, але ми маємо випадок, коли цей розпад навіть у найменш помітній формі не відбувся. Історія Англії не знала такого періоду, який цілковито відповідав би періодові феодальної роздробленості материкових держав... Цей випадок, однак, поодинокий, як правило ж, варварські держави неминуче розпадалися. Чим же пояснити це повторюване явище розпаду? Швидше за все, тут є якась закономірність. Якщо ми продумаємо процес розпаду, то дійдемо висновку, що для окремих країн він справді був неминучим. Зокрема, Київська держава не могла довго існувати в такому вигляді, в якому ми її дотепер вивчали... Окремі частини, які ввійшли до її складу, унаслідок своїх особливих причин, економічних і політичних, досягай такого ступеня розвитку, що залежність від Києва ставала для них не тільки не потрібною, як раніше, а й обтяжливою... Київ допоміг дозріти цим новим організмам, однак, дозрівши в надрах Київської держави, вони розвалюють її, як шкаралупу, в якій їм стає затісно. Це справедливо і щодо інших варварських країн".

Основу нового ладу заклав, як свідчить літопис від 1054 р., сам Ярослав: "В лъто 6562. Преставися великий князь Русьскый Ярославъ. И еще бо живущю ему, наряди сыны своя, рекъ имъ: "се азъ отхожю света сего, сынове мои; имейте в собъ любовь, понеже вы есте братья единого отца и матере; да аще будете в любви межю собою, Богь будеть в васъ, и покорить вы противныя подъ вы, и будете мирно живуще, аще ли будете ненавидно живуще, в распряхъ и которающеся, то погыбнете сами, и погубите землю отець своихъ и дьдъ своихъ, юже налезоша трудомь своимь великымъ; но пребывайте мирно, послушающе брать брата. Се же поручаю в собе мъсто столъ старейшему сыну моему и брату вашему Изяславу Кыевъ, сего послушайте, якоже послушаете мене, да той вы будеть в мене место; а Святославу даю Черниговъ, а Всеволоду Переяславль, а Игорю Володимерь, а Вячеславу Смолинескъ". И тако раздали имъ грады, заповедавъ имъ не преступати предела братня, ни сгонити, рекъ Изяславу: "аще кто хощеть обидети брата своего, то ты помагай, его же обидять". И тако уряди сыны своя пребывати в любви".

"Заповіт" цей точно охарактеризував Василь Ключевський: "Він по-батьківському задушевний, але дуже обділений політичним змістом; мимоволі запитуєш себе, чи не літописець говорить тут вустами Ярослава".

Звичайно, цей "політичний зміст" важко вирізнити "не озброєним" якоюсь чіткою концепцією оком у джерелі, створеному в той час, коли самого поняття "політика", очевидно, не існувало. Що ж до зауваження про голос літописця, а не Ярослава, то воно, як-то кажуть, дорого вартує. Свого часу англійський дослідник Саймон Френклін підкреслив, що перед нами текст, без сумніву, пізнішого, суто літературного походження, а зовсім не справжня грамота Ярослава (думка цілком тривіальна, але від того не менш справедлива). "Змінивши" в такий спосіб "співрозмовника", ми змінюємо і своє ставлення до тексту, так би мовити, перспективу його вивчення. Слова, з якими батько перед смертю звертається до своїх дітей, щезають або відходять на другий план. На авансцену ж виходить сам літописець, який звертається до своєї аудиторії. Про що ж він їй говорить?

І тут, напевне, одне з найскладніших питань полягає в тому, як сприймали сучасники той стан, що його нинішні історики називають "періодом феодальної роздробленості", "удільним періодом", часом "самостійних князівств" або "суверенних феодальних земель"? Адже парадоксально: ні в наших предків, ні в наших сучасників, судячи з усього, не виникає жодних сумнівів, що Русь як одне ціле навіть у "клаптиковому" стані якось може існувати. Мало того, саме в період "роздробленості" процеси етнічної й культурної консолідації набрали таких обертів, що в ХІІІ—XIV ст. спостерігається поступове нівелювання діалектних особливостей півночі і півдня руських земель, які встановив Андрій Залізняк для ХІ-ХП ст. на основі взаємодії з сусідніми (насамперед із суздальськими) діалектами.

* * *

Цікаво, що в молодшому ізводі Новгородського першого літопису поряд із щойно наведеним повідомленням є запис, який йому суперечить. Він міститься в переліку київських князш, датованому 989 роком і складеному, певне, в Новгороді у середині XII ст.: "И преставися Ярославъ, и осташася 3 сынове его: вятшии Изяславъ, а средний Святославъ, менший Всеволод. И разделиша землю, и взя болшии Изяславъ Кыевъ и Новъгород и иныи городы многы киевьскыя во пределех; а Святославъ Черниговъ и всю страну въсточную и до Мурома; а Всеволод Переяславль, Ростовъ, Суздаль, Белоозеро, Поволожье".

Як бачимо, тут кількість синів Ярослава скорочено від п'яти до трьох; розподіл здшснює не Ярослав, а його спадкоємці; нарешті, діляться не "грады", а "земля". У певному сенсі повідомлення Новгородського першого літопису про розподіл Руської землі, зроблений синами Ярослава, можна порівняти зі звісткою про Любецький з'їзд 1097 р.: "В літо 6605. Придоша Святополкъ и Володимеръ, и Давыдъ Игоревичь, и Василко Ростиславичь, и Давыдъ Святославичь, и брать его Олегъ, и сняшася Любячи на устроенье мира, и глаголаша к собе, рекуще: "почто губимъ Русьскую землю, сами на ся котору деюще? а Половци землю нашю несуть розно, и ради суть, оже межю нами рати; да ныне отселе имемся по едино сердце, и блюдемъ Руськые земли, кождо да держить отчину свою: Святополкъ Кыевъ Изяславль, Володимерь Всеволожь, Давыдъ и Олегъ и Ярославъ Святославъ; а имже роздаялъ Всеволодь городы, Давыду Володимерь, Ростиславичема Перемышьль Володареви, Теребовль Василкови". И на томъ цьловаша кресть: "да аще кто отселе на кого будеть, то на того будемъ вси и кресть честный"; рекоша вси: "да будеть на нь хрестъ честный и вся земля Русьская"; и целовавшеся поидоша всвояси".

І в цьому повідомленні брати, начебто з власної ініціативи, "розділяють" Руську землю. Про заповіт Ярослава не згадано, йдеться лише про "отчину свою". Тож, на перший погляд, такі зміни можуть видатися несуттєвими: з позиції сучасного дослідника вони практично нічого не міняють. Однак для літописця вони могли бути (і, швидше за все, були) принциповими. Потрібні вагомі підстави для того, щоб "відредагувати" текст свого попередника (зберігши при цьому оригінальну звістку). Олексій Гіппіус, звернувши увагу на дивне повідомлення, підкреслив: реальна історична ситуація тут явно перекручена і про це не міг не знати укладач переліку князів.

Залишмо "за дужками" питання про те, чи можливе в принципі існування джерела, яке "явно" не спотворювало б "історичну ситуацію". До того ж зменшення кількості братів, до яких звертається Ярослав, можна і не сприймати як "перекручування реальності".

Навіть, здавалося б, очевидні "перекручування" "справжніх обставин" можуть мати цілком логічні для людини нового (або новітнього) часу пояснення. Інше питання - наскільки такі раціональні інтерпретації тексту відповідали уявленням автора аналізованого тексту і його "правомірних" читачів. Можливо, тому продуктивніший дещо інший підхід до таких розбіжностей між текстом і повідомленнями інших джерел. Ідеться про орієнтацію не на наші "здорові" уявлення, а на логіку середньовічного автора: наскільки її можна реконструювати за сучасного стану джерельної бази й методичного апарату джерелознавства.

Один із можливих варіантів такого підходу демонструє Олексій Гіппіус, зазначаючи, шо повідомлення про розподіл землі між синами Ярослава побудовано за зразком оповіді про розподіл землі між синами Ноя, з якої починається "Повість временних літ". Цю аналогію, що її проводив не лише новгородський автор XII ст., а і його попередник - укладач "Повісті временних літ", дослідники вже не раз відзначали. Справді, на перших сторінках "Повісті" читаємо: "По потопе трие сынове Ноеви разделиша землю, Симъ, Хамъ, Афеть. И яся въсток Симови... Хамови же яся полуденьная страна... Афету же яшася полунощныя страны и западныя <...> Симъ же, и Хамъ и Афеть, разделивше землю, жребьи метавше, не преступати никому же въ жребии братень, и живяху кождо въ своей части...".

Той самий мотив є і в статті 1073 р.: "В лъто 6581. Въздвиже дьяволъ котору въ братьи сей Ярославичихъ. Бывши распри межи ими, быста съ себе Святославъ со Всеволодомь на Изяслава; изіде Изяславъ ис Кыева, Святославъ же и Всеволодъ внидоста в Кыевъ, месяца марта 22, и сьдоста на столъ на Берестовомь, преступивши заповідь отню. <...> Святославъ седе Кыеве, прогнавъ брата своего, преступивъ заповедь отню, паче же Божью. Велии бо есть грехъ преступати заповедь отца своего: ибо исперва преступиша сынове Хамови на землю Сифову, и по 400 леть отмщенье прияша отъ Бога, оть племене бо Сифова суть Евреи, иже избивше Хананейско племя, всприяша свои жребий и свою землю, пакы преступи Исавъ заповедь отца своего, и прия убийство; не добро бо есть преступати предъла чюжего".

Поза сумнівом, оповіді про поділ руських земель між синами Ярослава літописець створив і закріпив як паралель до біблійного сюжету цілком свідомо. Залишається лише з'ясувати мету цього вчинку.

Знаково, що сама розповідь "Повісті временних літ" починається не зі створення світу (або "від Адама"), як можна було сподіватися, а саме з Потопу і поділу землі після нього. Потоп став кінцем старого людства, після якого з'явилися "нові люди" ("Слово про Закон і Благодать" Іларіона) - християни. їхня земля і має стати богообраною, недаремно перші руські літописці намагалися розповісти про те, "како избьра Богь страну нашю на последьнее время".

Вся наступна історія, зафіксована літописцем, зводиться до уточнення (в буквальному значенні цього слова) меж Землі обітованої. Від землі, яка дісталася Йафету, оповідь переходить до землі слов'ян, освяченої водохрещенням. При цьому межі обраної землі, де живуть люди, які мають бути врятовані на Страшному суді, то звужуються, то розширюються, перш ніж прибрати конфігурацію, що її літописець називає Руською (Русьской) землею. Водночас і сама Руська земля може поділятися на уділи, не втрачаючи, однак, своєї цілісності. Питання про гаранта цієї єдності поки що залишмо "за дужками", а головну увагу звернемо на проблему можливих (із погляду літописця та його читачів) принципів і меж розподілу нероздільної Руської землі.

Щоб зрозуміти мотиви укладача "Повісті", який обрав саме такий "сценарій" розподілу землі між синами Ноя, слід було знайти безпосереднє джерело літописного оповідання. Проте встановити його дотепер не вдалося, бо цей сюжет наявний мало не у всіх основних джерелах "Повісті временних літ". Хоча в кожному з них він має свої особливості, які не збігаються з окремими деталями, згаданими в давньоруському літописі.

Найближче до тексту "Повісті", за спостереженнями Олексія Гіп-піуса, текст Толкової Палеї. У ній, зокрема, читаємо: "Жить же Нои по потопе леть 300 и бысть же всехъ днии Ноевъ леть 9 соть, и оумретъ. Посем же оубо 3-е сынове Ноевии Симь, Хамъ и Афеть разделиша землю. И яшася Симови въсточьныя страны..., якоже есть рещи от въстока даже и до полудьня, толкоуеться тепло и красно. Хамови же вся полоуденьная часть... Афетоу же яшася полоунощные и западныя страны..."

Про те, що текст "Повісті" повторює Палею, може свідчити, зокрема, текстуальне запозичення фразеологізму "временні літа" (означає останні часи) з Толкової Палеї. Втім, мотив поділу землі ("уділів") між братами ("колінами") за жеребом - один із найпоширеніших у Біблії (див.: Чис. 26, 52-56; 33, 53-54; 34, 1-15; Нав. 14, 1-2; 18, 1-28; 19, 1—51). Отже, в даному разі набагато важливіше не точне з'ясування протографа цього сюжету, а його сенс. Очевидно, справа у зміні політичної ситуації. Автор статей 1054 і 1073 років (які, ймовірно, були внесені ще до зводу 70-х років XI ст.) працював у той час, коли ситуацію цю визначали ґрунтовані на батьковому "заповіті" взаємини трьох старших Ярославичів. Порушивши Ярослави? заповіт, Святослав уподібнюється до синів Хама, які переступили "предел" Сима всупереч волі батька. Вступ же до "Повісті временних літ" написаний на початку XII ст., коли жодного з синів Ярослава вже не було серед живих і князівські взаємини будувалися на інших засадах. Межа ХІ-ХІІ ст. - доба князівських з'їздів. На Любецькому з'їзді 1097 р. вперше було сформульовано новий принцип успадкування: "каждый да держит отчину свою". На цьому етапі "горизонтальні" відносини між братами (засновані на взаємодомовленості) набирають самодостатнього характеру. При цьому роль найстаршого в роду помітно слабшає, і найважливішим засобом вирішувати князівські суперечки в такій ситуації стає жереб.

"Горизонтальні" зв'язки між братами-князями, справді, цікавили літописців чи не найбільше з усіх питань, пов'язаних із міжособистісними взаєминами: іменники "брат", "брати" у "Повісті временних літ" за кількістю посідають друге місце після слова "літо" (у середньому 4-6 згадок на кожну тисячу слів тексту).

Нові принципи міжкнязівських стосунків реалізувалися в розчленуванні території, яку зазвичай називають Давньоруською державою, на уділи, закріплені за нащадками того чи того Ярославича. Тепер дев'ятьма землями управляли конкретні гілки давньоруського князівського роду Рюриковичів. Полоцьке князівство закріпилося за нащадками Ізяслава Ярославича; Перемишльська і Теребовльська волості, які пізніше об'єдналися в Галицьку землю, були передані в управління синам старшого онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича. На початку XII ст. відокремилася Ростово-Суздальська земля, де почали княжити нащадки Юрія Долгорукого, сина Володимира Мономаха. 1127 роком можна датувати остаточне відокремлення Чернігівської землі. Саме тоді відбувся поділ володінь, закріплених за нащадками Святослава Ярославича: Чернігівське князівство дісталося синам Давида й Олега Святославичів, а Муромське - їхньому дядькові Ярославу Святославичу (пізніше Муромське князівство розділилося на Муромське і Рязанське). Смоленська земля закріпилася за нащадками Ростислава Мстиславича, онука Володимира Мономаха. У Волинському князівстві почали правити нащадки іншого онука Мономаха  Ізяслава Мстиславича. Нарешті, за нащадками князя Святополка Ізяславича закріпилося Турово-Пінське князівство.

Одначе такий порядок установився не у всіх новоутворених князівствах. Чотири землі - Київське, Новгородське, Переяславське князівства і Псков - не закріпилися за жодним князівським родом. Цікаво зазначити, що серед цих центрів принаймні два - Київ і Новгород - були сакральними "столицями" Русі.

Щодо Києва ця теза не викликає жодного сумніву. Місто, яке сьогодні традиційно вважають столицею Давньоруської держави, сучасники сприймали, швидше за все, як центр світу, богоспасенної, православної землі - Руської землі в "широкому" сенсі слова. Підставою для цього була, зокрема, одна "деталь", що її точно завважив Олександр Назаренко. Розмірковуючи про "столичність" Києва, він підкреслив, що джерела фіксують два терміни: "старейшинствующий град" и "мати городов". Перший недвозначно узгоджує проблему столиці з загальнішою проблемою старійшинства як особливого державно-політичного ладу. Другий указує на значення цареградської парадигми для столичного статусу Києва та наявність у ньому загальноруського церковного центру, Київської митрополії "всея Русі". Значення цього факту для давньоруського суспільства важко переоцінити.

Інша справа, здавалося б, Новгород. Однак і тут маємо окремі риси, які дозволяють припустити, що давньоруська північна столиця цілком могла відчувати себе суперником Києва не тільки як політичного, а й як сакрального центру "Русьской земли" (втім, схоже, що для аналізованого періоду поняття "політичний" і "сакральний" надзвичайно близькі, якщо не тотожні). У кожному разі, до таких висновків підштовхують і будівництво в Новгороді храму Софії, і цілком серйозні претензії новгородських архієреїв на незалежність від київського митрополита, і колосальна роль архієпископів та архімандритів у державних справах Новгорода (до речі, роль новгородського архімандрита в міському врядуванні не так давно з'ясовано у працях Валентина Яніна).

Не дивно, що багато дослідників уважають Новгород теократичною республікою, на чолі якої фактично стояв новгородський владика (підставою для цього почасти стало те, що Жильбер де Ланнуа назвав новгородського архієпископа "сеньйором міста"). Проте Олександр Хорошев категорично заперечує таке визначення. Втім, це не знімає питання про особливий сакральний статус Новгорода (а згодом і Пскова, який виділився зі складу Новгородських земель) в "Русьской земле".

А особливий статус Переяславського князівства пояснюється, швидше за все, тим, що ним володіли нащадки тільки одного з представників Ярославового роду - Володимира Мономаха, який посів особливе місце серед спадкоємців великого князя київського.

Однак питання про зміну в цих містах "нормальної" системи управління руських земель потребує серйозного дослідження.