dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 15 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Політичні портрети. Дмитро Донцов

Політичні портрети. Дмитро Донцов

Дмитро Донцов

Донцов Дмитро Іванович (17(30) серпня 1883, м. Мелітополь – 30 березня 1973, Монреаль (Канада) – український політолог, публіцист і громадсько-політичний діяч. 1902 р. почав навчатися на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. Вже у студентські роки прилучився до політичної діяльності. З 1903 р. перебував в Українській студентській громаді в Петербурзі, а згодом – в УСДРП. За революційну діяльність 1905 р. Донцова було заарештовано й переведено до київської Лук’янівської в’язниці.

Звільнившись за амністією, він 1905 р. повертається до Петербурга, але невдовзі знову їде до Києва. 3 січня 1906 р. Донцов – член підпільного київського комітету УСДРП. Влітку 1907 р. він знову потрапляє за грати, де перебуває до весни 1908 р., коли його умовно звільняють на поруки та під грошову заставу. Цього ж року виїздить до Львова, який на той час перебував у складі Австро-Угорщини. 1909 р. переїздить до Відня, де навчається далі. На цей період припадає початок його публіцистичної діяльності. Донцов друкується в галицькій, австро-угорській, московській соціал-демократичній пресі, пропагуючи ідеї соціальної революції в Україні.

В цей же час остаточно сформувалося негативне ставлення Донцова до Росії. У брошурі «Модерне москвофільство» (1913) та рефераті «Сучасне політичне становище нації і наші завдання» (1913) він відмовляється від ідеї української автономії в рамках Росії та пропонує українському революційному рухові орієнтацію на Захід. Напередодні очевидного конфлікту центральних держав з Росією, Донцов закликає пов’язати майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. У майбутньому він бачив Україну у складі Австро-Угорщини у вигляді т. зв. «коронного краю». В цей же час «за шовінізм» (визначення самого Донцова) його було виключено з УСДРП.

Перша світова війна застала Донцова у Львові, де він займався організацією «Союзу визволення України», який і очолив. СВУ у своїх відозвах закликав українців всіляко підтримувати центральні держави у війні з Росією. Під його егідою з числа полонених українців було сформовано дві дивізії, відомі під назвами синьо- та сірожупанників, які мали брати участь у бойових діях проти Росії.

Після переїзду СВУ до Відня Донцов виходить з цієї організації. Наприкінці 1914 р. він переїхав до Берліна, де одержав посаду голови Української інформаційної служби. 1916 р. переїздить до Швейцарії, де очолює Бюро національностей Росії. У березні 1917 р. повертається до Львова. Цього ж року одержує у Львівському університеті ступінь доктора юридичних наук.

У березні 1918 р. Донцов приїздить до Києва. Після гетьманського перевороту П.Скоропадський призначає Донцова директором Українського телеграфного агентства (УГА). Видає в цей час ряд брошур, в яких активно пропагує гасла консолідації української спільноти навколо державницької ідеї. Найбільш значні з них – «Міжнародне положення України і Росія» (1918) та «Культура примітивізму» (1918).

Після повалення гетьманщини Донцов у січні 1919 р. переїжджає до Відня. Тут 1921 р. він видає першу значну монографію «Підстави нашої політики», в якій сформулював головне завдання України на той період у такий спосіб: «В політиці внутрішній – плекання всіх засад західної культури, котрі рятують Європу (і нас) від московської пошести, в політиці зовнішній – повна сепарація від Росії» (с. 66). Він закликав до створення антиросійського блоку у складі Польщі, Румунії та Угорщині. У тому ж 1921 р. Д. одержав запрошення Є.Коновальця, який став головою Української військової організації (УВО) на редагування у Львові часопису «Літературно-Науковий Вістник» (ЛНВ).

Як зазначає відомий дослідник творчості Донцова М.Сосновський, головним у публіцистичній діяльності Донцова в цей період було «поширювання фашистської ідеології, перенаголошення значення вольового елементу в суспільному, політичному й державному житті; нехтування розуму і пропагування ірраціоналізму, пропагування аморальности, анофеоза насильства, нелюдяности; заперечування ролі народу («антидемократизм») і пропагування ідеї «ініціативної меншости» та перенаголошення ролі одиниць – героїв у житті народу» («Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Торонто – Нью-Йорк, 1974. – С. 185-191). Саме на цих засадах він і розробляв ідеологічну систему, яка мала стати світоглядом галицької молоді у міжвоєнний період. Як зазначав один з провідників бандерівського крила Організації Українських Націоналістів (ОУН) С.Ленкавський, одним з головних засобів ідеологічного виховання в молодіжних націоналістичних організаціях того часу було «читання «ЛНВ» та писань Донцова».

Квінтесенцією цих писань став відомий твір Донцова «Націоналізм», що вперше побачив світ 1926 р. і в якому автор сформулював шість підстав чинного або інтегрального націоналізму. Відштовхуючись від ідей Макіавеллі, Шопенгауера, Ніцше, Шпенглера, Парето, Моски та ін., він наполягав на тому, що національно-визвольна боротьба українського народу має перш за все спиратися на культ волюнтаризму, волі до життя та експансії. Романтизм та догматизм запропонованої доктрини мали, за Донцовим, супроводжуватися безоглядним послухом категоричним наказам провідників. Для цього пропонувалося насаджувати фанатизм, аморальність та насильницькі методи управління масами. Донцов наголошує, що цей засіб (насильство) не є з тих, що може бути або не бути. Творче насильство – як «що», ініціативна меншість – як «хто», ось підстава всякого майже суспільного прогресу, спосіб, яким перемагає нова ідея.

На той час тоталітаризм правив політичним балом в Європі. І Донцов фактично спробував у своїй книзі підпорядкувати його догматам український національний рух. Як зазначав один з провідних діячів ОУН Л.Ребет, у цей період на окупованих Польщею українських землях «молодь шукала безпосередніх аргументів для свого поступування. Звідти (з писань Донцова – Авт.) черпала вона потрібне в політичній роботі знання і в цьому підході вона була подібна до середньовічних алхіміків, які, замість систематично засвоювати закони природи, силувалися знайти відразу таємницю творення золота» (Ребет Лев. Світло і тіні ОУН. – Мюнхен, 1964. – С. 45). За словами С.Ленкавського, завданням провідників українського руху спротиву на Галичині було опанувати течії, «що нуртують у душах покоління, яке шукає нових шляхів. Донцов намагався ті психічні процеси, що виникають стихійно, як негація існуючої дійсності, скріпити й дати їм теоретичне обґрунтування та на їх основі перетворити душу нового українця. Грунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний» («Розбудова нації». – Прага, 1928. – Ч. 7-8. – С. 273). На хвилі цієї «негації», використаної творцями майбутньої ОУН, і виникла ця організація.

«Без сумніву, - писала про той період оунівська активістка Д. Ребет, - найзнаменніші риси часу позначаються, так скажу, «школою Донцова», який так і ввійшов у свідомість сучасників як «духовний батько українського націоналізму». В умовному розумінні це і відповідає дійсності… Усі елементи донцовського волюнтаристичного ідеалізму та волюнтаристичного націоналізму, як-от вольова життєва динаміка, воля влади, романтизм, ірраціоналізм, догматизм, ілюзіонізм, фанатизм і аморальність, творче насильство і порядкуюча сила ініціативної меншості – все це ввійшло більш або менш глибоко у природу націоналістичного руху чи навіть точніше – у систему ОУН і її організаційного доросту, коли говорити про галицьку дійсність 30-х років» («Визвольний шлях», 1983. - № 8. – С. 910).

Формально Донцов ніколи не був членом ОУН. Але до 1943 р. на його постулатах будувалася вся ідеологічна та організаційна база цієї організації. У передвоєнні роки він видав дві брошури, присвячені цій проблематиці. Пізніше вони увійшли до збірника «Хрестом і мечем», який побачив світ в Торонто 1967 р. У першій з них – «Об’єднання чи роз’єднання» - автор закликає силоміць накинути волю ОУН усім іншим течіям українського політичного життя. Для цього, на його думку, слід «сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір’я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього – нема ніякого об’єднання, ніякої збірності. Що туподумна демократія цього не второпає – нічого дивного» (Хрестом і мечем. – С. 123). Окреслює Донцов і те, як ОУН мала б керувати підкореною спільнотою: «Передусім встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх колах збірного життя, різко очерчених, ясно протиставлюваних всім іншим, безкомпромісових, встановивши свою правду, єдину і непомильну… Вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитловою добою і чужими вправами мозки того загалу, без жалю поборюючи недовірків… В ролі того магнету (що об’єднує. - Авт.) все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він – зорганізований не в партію, не в «об’єднання» а в карний орден – веде ту масу» (С. 129-130).

Міркування щодо того, яким би мав би бути цей «гурт», Донцов виклав у другій зі згаданих брошур – «Партія чи орден». В ній він пропагує діяльність формувань орденського типу. За зразок йому правили як «владний орден» сталінського режиму, так і правлячі «ордени» Німеччини та Італії.

Авторитет Донцова в ОУН був настільки великим, що у червні 1941 р., за свідченням професора Українського Вільного Університету (Мюнхен) А.Білинського, С.Бандера запропонував йому очолити створюваний оунівцями у Львові український уряд. Але, не сподіваючись на те, що німці підтримають цю ініціативу, Донцов відмовився, відповівши: «Я радо прийму цю посаду, але не з ваших рук, пане Бандеро». В серпні 1943 р. ІІІ Надзвичайний Збір ОУН(б) прийняв нову програму, докорінну відмінну від постулатів Донцова. Після цього останній відійшов від співпраці з ОУН.

2 вересня 1939 р. польська поліція заарештувала Донцова, і до розгрому Польщі гітлерівцями він перебував у концентраційному таборі в Березі Картузькій. Вийшовши на волю, Донцов потрапляє до Данціга, а згодом – до Берліна, де проживав до літа 1940 р., коли переїхав до Бухареста. Тут Донцов протягом року видавав часопис «Батава». З нападом Німеччини на СРСР повертається до Берліна, звідти переїздить до Праги.

Більшість біографів Донцова вважають, що його духовна еволюція протягом десятиліть змінювалась від лівих позицій ортодоксального марксистського соціалізму до крайньо правих – волюнтаристського ідеалізму, ірраціоналізму і, врешті-решт, навіть містицизму у політичній філософії.

На празький період життя Донцова припадає його робота над монографією, яка знаменувала собою останню з багатьох трансформацій донцовського світогляду – апологію містичних джерел політики. Йдеться про книгу «Дух нашої давнини», що вийшла друком 1944 р. у Празі. В ній він обстоював необхідність повернення до «кастового» поділу українського суспільства, який нібито існував за часів Київської Русі, а також стверджував, що вирішальним фактором, який впливає на хід історії, є боротьба потойбічних сил.

Навесні 1945 р. Донцов дістається до американської окупаційної зони в Німеччині. 1946 р. переїздить до Парижа, а згодом до Лондона. Незабаром одержує дозвіл на виїзд до США, а з 1947 р. проживав в Канаді. У 1949-1952 рр. працював викладачем української літератури Монреальського університету, продовжував публіцистичну діяльність. Мешкав в основному під Монреалем.

Як справедливо зазначає М.Сосновський, «зв'язок між ідеологією українського націоналістичного руху та ідеологією «чинного націоналізму» можна б графічно подати в формі двох ліній, які виходять з різних пунктів і на окремому відтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком віддалитися. На протязі 40-х років цей зв'язок остаточно перервався, причому розвиток української націоналістичної думки пішов своїм власним шляхом, а розвиток ідеології «чинного націоналізму» припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися в межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового й справді оригінального. Ті ж автори, які вийшли за межі безкритичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, але навіь стали на позиції, цілком протилежні ідеології «чинного націоналізму» (Дмитро Донцов. Політичний портрет. – С. 23-24).