dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Урочище Межигір’я – урядова резиденція під Києвом

Урочище Межигір’я – урядова резиденція під Києвом

Урочище Межигіря - урядова резиденція під Києвом

Останнім часом в багатьох мас-медіа можна зустріти згадки про те, що нинішній Прем’єр-міністр України Ю.Тимошенко розгорнула цілу кампанію, присвячену викриттю злочинів Прем’єра колишнього – В.Януковича, і, зокрема, у зв’язку з цим конфіскацію його так званої "резиденції" в урочищі Межигір’я під Вишгородом Київської області. Не будемо зараз розмірковувати чому саме тепер піднялось це питання (адже рішення про передачу земель колишніх урядових дач радянського партійного керівництва Україною було прийняте ще 2007 року) – в переддень президентських виборів це в принципі не потрібно. Пропонуємо натомість, шановні читачі, ознайомитись з історією цієї місцевості, яка відігравала у минулому неабияку роль у житті України.

Отже, територія колишнього Будинку відпочинку "Пуща Водиця" – урочище Межигір’я (загальною площею понад 130 га), на якій, зокрема, довгий час існував комплекс споруд Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, розташована в адміністративних межах Новопетрівської сільської ради Вишгородського району.

Межигірський монастир, як зазначає відомий дослідник підземних споруд Києва та його околиць Т.Бобровський, на протязі кількох століть відігравав роль духовного центру українського козацтва, був одним з могутніх осередків православ’я на Дніпровському Правобережжі. Значущість цієї обителі, її сповнена драматичних епізодів доля і пов’язані з монастирем легендарні перекази привертали й привертають увагу багатьох істориків, археологів, краєзнавців.

Межигірський монастир, як стверджується у київській краєзнавчій літературі, виник ще за доби Давньої Русі. Проте документально підтвердженої дати заснування монастиря не існує. Також нічого не відомо про діяльність монастиря до часів татаро-монгольської навали у 1240-х роках ХІІІ ст. Найбільш вірогідно, мабуть, починати його історію з ХІІІ ст., коли за свідченням давньоруських літописів в Межигір’ї існувала божниця, яка, можливо, і поклала йому початок.

У 1482 р. монастир, як і всі київські околиці, став жертвою набігу кримських татар хана Менглі-Гирея.

Починаючи з 1520-х років монастир поступово відновлюється після запустіння. У 1523 році він ипереходить під патронат польського короля і Великого литовського князя Сигізмунда І. На початку XVI століття тут було вже три дерев’яні церкви. Вся інша забудова також була дерев’яною. Недалеко від монастиря, на Пекарницькій горі, було закладено ще й печерну церкву. Рештки підземних споруд Пекарницького печерного комплексу було відкрито протягом ХІХ-на початку ХХ століть.

У другій половині ХVІ ст. Межигірський монастир то втрачав, то повертав собі права і землі, декілька разів його було пограбовано. На початку ХVІІ ст. коштом нового ігумена монастиря – Афанасія, який був протеже князя К.Острозького, замість старих храмів, що занепали, було побудовано нові – Надбрамна Петропавлівська Церква, Трапезна Микільська, Спасо-Преображенський собор.

Зберігся рисунок загального вигляду монастиря, виконаний 1651 року А.Вестерфельдом. Проте всі дерев’яні споруди загинули в пожежі 1665 року.

Після зруйнування у 1660-х роках польськими військами Трахтемирівського монастиря, Межигірський Спасо-Преображенський монастир став "військовим" монастирем Запорозької Січі і шпиталем для поранених і старих запорожців. На їх утримання Січ передала у власність монастиря земельні володіння та щорічно виплачувала значні грошові кошти. З 1683 року козацька рада постановила запрошувати до січової Покровської церкви служителів саме з Межигірської обителі. Починаючи з 1691 року Межигірському монастирю підпорядковуються найближчі до Січі монастирі: Лебединський, Самарський та ін.

Монастирем опікувалися, зокрема, гетьмани Б.Хмельницький, І.Мазепа, останій кошовий Запорозької Січі П.Калнишевський. У монастирі було поховано фастівського полковника С.Палія і гетьмана Є.Гоголя – предка відомого письменника. Послушником цього монастиря був і один з ватажків Коліївщини М.Залізняк. Тут прийняв чернечий постриг московський патріарх Іоаким (Савьолов, 1620-1690, патріарх з 1674 року), котрий опікувався монастирем, надав йому 1687 року права ставропігії і фінансував будівництво мурованого Спасо-Преображенського собору в 1676-1690 роках.

Після зруйнування Запорозької Січі Межигірський Спасо-Преображенський монастир було ліквідовано указом російської імператриці Катерини ІІ 10 квітня 1786 року. А наступного року, вночі напередодні відвідин імператриці монастир раптово згорів.

Після секуляризації церковних земель урядом Російської імперії, ченців було розселено по інших монастирях, а монастирське майно, включаючи козацькі історичні реліквії, передане до новозаснованої Катерино-Лебяжої Миколаївської пустині на Кубані.

У 1798 році територію Межигірського монастиря передали для організації там фабрики фаянсових виробів, з пристосуванням корпусів келій та інших споруд для виробничих потреб. Ця фабрика проіснувала до 1874 року. З 1894 року комплекс Межигірського монастиря підпорядкували Покровському жіночому монастиреві в Києві. Діяльність монастиря була поновлена як жіночого і він проіснував до часів революції і громадянської війни.

У 1919 р. в Межигірському монастирі відкрили керамічну школу, яка потім перетворилась на технікум, а у 1928 році на його базі утворили інститут.

Постановою Ради народних комісарів УРСР від 10.05.1933 будівлі монастиря були передані для організації будинку відпочинку письменників України.

В 30-ті роки ХХ століття після будівництва Дніпрогесу виник план будівництва Дніпрогесу-ІІ в районі Вишгорода. На меті була індустріалізація Київського Полісся. В зв’язку з цим була створена експедиція, на яку покладалося вивчення всіх пам’яток історії і культури: археології, етнографії, мистецтва, палеонтології по берегах Дніпра від Вишгорода до Чорнобиля. Очолив експедицію Федір Козубовський, директор Інституту матеріальної культури. Начальником Вишгородського загону був призначений Таддей Мовчанівський. У зв’язку з репресіями 1937 року залишилось небагато документів цієї експедиції. Один з них – щоденник Вишгородської експедиції Федора Козубовського за 1934 рік, що зберігається в архіві Інституту археології НАН України.

Спочатку експедиція прибула до Межигір’я, але зустріла поганий прийом у дирекції будинку відпочинку для письменників, який тут було створено у 1933 році. Тільки чотири дні прожили вчені в Межигір’ї, а потім переїхали до Вишгорода. В Межигір’ї експедиція розташувалась у церкві св. Петра і Павла, де екскурсовод будинку відпочинку, колишній новопетрівський вчитель Іван Сидорович Марчук зібрав невеличкий музей. Експонатами були знахідки з Вишгородського городища.

Марчук супроводжував вчених в їх дослідженнях околиць Межигір’я. Козубовський записав у своєму щоденнику 12.07.34.: "Нами оглянуто коло самого будинку відпочинку його околиці:

І. Ур."Хутор" на захід від будинку відпочинку, оточене з усіх боків яром і крутим схилом плато розміром до 2-х га. По краям плато і з сходу до нього валоподібні підвищення. На картопляному полі знаходили дуже багато фрагментів слов’янської кераміки ХІ-ХІІІ століття, фрагменти орнаментованих виробів, пласта великокнязівської цегли, і поруч цегла, кахлі пізніших часів.

ІІ. Виноградна гора - ті самі вироби, що і з урочища "Хутор".

ІІІ.Над берегом коло пристані в урвищі є печера. Печера ця служила давно ще як "затвор" для монахів Межигірського монастиря."

В щоденнику міститься схематичний план монастиря, на якому показані і урочище "Хутор", і оборонні споруди ХVІІІ ст. на горі Виноградній, і печера на горі Пекарницькій.

29 червня 1934 року Козубовський пише в щоденнику: "На попередній нараді ухвалено взяти під захист і охорону увесь комплекс споруд Межигір’я, та в дальнейшому окремі ділянки його зробити заповідними".

На жаль, цього так і не відбулось. 13 квітня 1935 року Політбюро ЦК КПБУ ухвалило всю садибу Межигірського монастиря передати для будівництва урядових дач, а вже 22 березня цього ж року члени політбюро санкціонували виділення з державного бюджету 300 тис. крб. на руйнування церков і приміщень Межигір’я.

Проте за даними дослідниці історії Межигірського Спасо-Преображенського монастиря О.Бреяк, не всі будівлі Межигірського монастиря були зруйновані під час будівництва урядових дач. Зберігся Спасо-Преображенський собор. За свідоцтвами місцевого населення, остаточне руйнування собору слід віднести до кінця 80-х років ХХ ст. Вказують, навіть місце на березі Дніпра, куди, в навмисно викопану траншею, звозили цеглу від стін зруйнованого храму.

За інформацією писемних та архівних джерел кінця XIX- початку XX ст., а також за результатами обстеження території урочища Межигір’я в 1990-1992 рр., тут було зафіксовано наявність історичного культурного шару часів Київської Русі та пізнього середньовіччя (козацької доби), відомі знахідки скарбів прикрас ІІ-ІІІ ст. н.е., рештки стін і фундаментів кам’яних капітальних споруд ХVІІ-ХІХ ст.ст., монастирський цвинтар тощо.

На превеликий жаль, з 1935 року Межигір’я набуло статусу території з обмеженим доступом та закритої для дослідників через розміщення в її межах комплексу дач працівників українського уряду.

На хвилі незалежності 1990 року було створено урядову комісію, на чолі якої стала М.А.Орлик – заступник Голови Ради Міністрів УРСР. Археологічні дослідження проводив інститут археології, начальником експедиції був призначений Віктор Харламов. Редакція тижневика "Андріївський узвіз" заснувала "Межигірський фонд" для фінансової підтримки досліджень. Але все виявилось марним. В зв’язку з закритим характером урядових дач експедиція мала обмежені можливості у виборі об’єктів досліджень (одним словом, копали там, де дозволяли, а не там, де було необхідно), а потім вона і зовсім припинила існування у зв’язку зі змінами у складі уряду. Хоча дослідникам не було надано планів території монастиря ХVІІІ–ХІХ ст., землерийних машин та геологічного обладнання, як планувалось при створенні експедиції, певні роботи були проведені.

З доповіді В.Харламова в науковому товаристві охорони пам’яток історії та культури в 1993 році дізнаємось: "...в результаті археологічних робіт 1990 року була відкрита площа близько 500 м.кв. Виявлені рештки стін та фундаментів кам’яних монументальних споруд ХVІІ-ХХ ст., а також залишки підземних ходів та приміщень.... в 1992 році... вдалося знайти та локалізувати стародавнє кладовище". На жаль, науковий звіт про археологічні дослідження 1990 року малоінформативний і не містить планів місцевості, а звіт за 1992 рік відсутній.

Де в 1992 році В. Харламов зафіксував монастирський цвинтар з’ясувати поки не вдалося, звіту від 1992 року не лишилось. Відомо лише, що на початку ХХ століття на паперті Спасо-Преображенського собору можна було побачити старовинний надгробок – залишок запорізьких поховань, та біля храму – поховання останнього архімандрита Гавриїла Гуляницького.

В останні роки дослідниками проведена велика робота по висвітленню історії Межигір’я. Зараз займається цими питаннями історик Неля Олексіївна Герасименко, журналісти Данило Кулиняк і Володимир Шаров. Мистецтвознавець Інна Володимирівна Пархоменко виявила і провела атрибутацію портретів патріарха Іоакима і князя Андрія Боголюбського, що знаходились колись у Спаському соборі монастиря і були передані до музею в 1931 році Федором Ернстом. Нині портрети знаходяться в запасниках Національного художнього музею…

Підсумовуючи, зазначимо, що територія колишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря на Вишгородщині містить надзвичайно цікавий матеріал для дослідників. Цілком прийнятним, на нашу думку, могло б стати надання цій території заповідного статусу, для чого нагально необхідним є здійснення комплексного дослідження урочища Межигір’я. З цього боку можна тільки підтримати рішення Ю.Тимошенко стосовно повернення у державну власність будівель, споруд та іншого майна, розташованих в урочищі, а також відповідної земельної ділянки, прийняте на засіданні Кабінету Міністрів України 9 вересня. Єдине, що викликає занепокоєння, це одвічна біда наших урядових ініціатив – "хотіли як краще, а вийшло як завжди". Цілком можливо, що у випадку тріумфального повернення цих земель вони знову набудуть статусу закритої території, яка чекатиме на нового власника "резиденції".