dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Давня Русь. "Руська земля" (частина 2)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Давня Русь. "Руська земля" (частина 2)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

Як відомо, захопивши Київ, Олег промовив: "Се буди мати городом русьским". Зазвичай цей вислів тлумачать як оголошення Києва столицею нової держави (пор. аналогічний грецький термін "мати міст, метрополія, столиця"). Проте ця розповідь має есхатологічне забарвлення. Київ тут явно ототожнено з Новим Єрусалимом. Саме Єрусалим називають у давньоруських текстах "матерью городов". Отже, Київ оголошено не лише столицею Русі, а центром православного, богом спасенного світу. Недаремно в тексті "Голубиної книги", висхідної до домонгольського часу, про Єрусалим - прообраз Києва - мовиться: "тут у нас среда земли".

З останнім твердженням мимоволі асоціюються слова князя Святослава Ігоровича, який мріяв перенести столицю з Києва "в Переяславци на Дунай, "яко то єсть середа земли моей..."". Попри, здавалося б, далеку паралель, така асоціація має право на існування. Річ у тім, що своє бажання Святослав пояснює: "...ту вся благая сходятся: отъ Грекь злато, поволоки, вина и овощеве разноличныя, изъ Чехъ же, изъ Угорь сребро и комони, из Руси же скора и воскъ, медъ и челядь".

Тираду князя можна зіставити з пророцтвом Єзекіїля: "Ось Я візьму Ізра'шевих синів з-посеред народів, куди вони пішли, і позбираю їх знавкола, і введу їх до їхньої землі. І зроблю їх за один народ у Краї на Ізраїлевих горах, і буде для всіх них один цар за царя, і не будуть уже двома народами, і не будуть уже більш поділені на двоє царств. І більш не будуть вони занечищуватися своїми бовванами й гидотами своїми та всіма своїми переступами, спасу їх зо всіх їхніх осель, де вони грішили, й очищу їх. І будуть вони мені народом, а Я буду їм Богом!" (Єз. 37, 21-23).

За такого тлумачення сенсу слів "Русьська земля" і домагань, пов'язаних із ними, стає зрозумілою і вельми своєрідна реакція давньоруських священиків на спроби парафіян вирушити в паломництво до Святої землі. На питання Кирика (XII ст.), чи правильно він вчиняє ("есть ли ми, владыко, въ томь грехь?"), відраджуючи свою паству від таких подорожей ("йдуть въ сторону, въ Ерусалимъ къ святым, а другымъ азъ бороню, не велю йти: сде велю доброму ему быти"), новгородський єпископ Нифонт відповідає: "Велми... добро твориши". Ще рішучіше звучить його відповідь Іллі: "Ходили бяхоу роте, хотяче въ Ерусалимъ. — Повеле ми опитемью дати: та бо, рече, рота губить землю сию". Справді, жителям нової землі обітованої нікуди не треба ходити: Свята - "Русьськая" - земля не тільки сама "есть пошла" до них, але вже "прийшла" і "стала єсть".

Наскільки радикально таке тлумачення може змінити сприйняття тексту, що містить прикметник "русьський", показує, наприклад, фрагмент "Ходіння ігумена Даниїла в Святу землю": "Тогда азъ худый, недостойный, в ту пятницю, въ 1 час дни, идох къ князю тому Балъдвину и поклонихся ему до земли. Он же, видів мя худаго, и призва мя к себъ с любовию, и рече ми: "Что хощеши, игумене русьский?" Познал мя бяше добр* и люби мя велми, яко же есть мужь благодътенъ и смърен велми и не гордить ни мала. Аз же рекох ему: "Княже мой, господине мой! Молю ти ся бога ДБЛЯ И князей дъля русских: повели ми, да бых и азъ поставил свое кандило на гробъ святьмь от всея Русьскыя земля!".

Отже, давньоруські джерела, мабуть, не тільки семантично, а й орфографічно розрізняли прикметники "руський" (як етнонім, висхідний, судячи з усього, до "Руської землі" у вузькому сенсі слова) і "русьський" (як етноконфесіонім незрозумілого походження, який міг окреслювати безліч центрально- і навіть західноєвропейських етносів і земель).

Таке розрізнення доволі послідовне, скажімо, в тексті Радзивілівського літопису. З 82 згадок у ньому (у всіх списках) 51 раз трапляється "Руська земля", яку можна, зокрема, опоганити кров'ю людських жертв, навернути на каяття, просвітити хрещенням; у ній збувається пророцтво про глухих, що почули книжні слова "в оны дни"; до неї приходять печеніги та половці тощо. З другого боку, в ньому ж трапляються принаймні 4 згадки "Руської (Русьської) землі", яка може "піти" і почати "прозиватися", якою можна сотворити добро. Либонь, найцікавіша в аспекті, що нас цікавить, заувага літописця, яка стосується святих Бориса і Гліба: "подающа сцелебныя дары Р у с с т є и земли, и инем приходящим странным с верою даета исцеление". Вони водночас "еста заступника Р у с к о и земли".

У 24 випадках Радзивілівський і Московський академічний списки подають різні написання "Руская" / "Русская" (Русьськая) земля. У 8 випадках такі самі різночитання відзначено у Радзивілівському літописі й літописі Переяславля Суздальського. Як правило, варіативні написання трапляються у фразах, сенс яких не дозволяє однозначно визначити, чи йдеться про географічну "землю", чи про конфесійне поняття.

Пропоноване розуміння "Руської землі" давньоруських джерел не може не позначитися на наших уявленнях про "політичну позицію" давньоруських князів. Наприклад, аналізуючи літописне повідомлення 6605 (1097) року про князівський з'їзд у Любечі, Дмитро Ліхачов дійшов висновку, що Володимир Мономах "був ідеологом нового феодального порядку на Русі", за якого кожен із князів "держить отчину свою" (тобто володіє князівством батька), але це рішення було тільки частиною загальнішої формули: "отселе имемься во едино сердце и съблюдемь Рускую землю".

У такий спосіб, на думку Дмитра Ліхачова, Володимир Всеволодович закріпив у державній та ідеологічній діяльності нестійке "балансування" між обома принципами — відцентровим і доцентровим. Це стало домінантою "у всьому ідеологічному житті Русі в подальші часи". А економічний розпад Русі нібито компенсувався новою "ідеологічною" настановою: "имемься в едино сердце". Ідею цілісності Русі Ліхачов протиставляє (як, втім, і більшість інших дослідників) "дробленню" Київської Русі на князівства й землі.

Звернення до текстів, які, очевидно, лягли в основу опису любецького з'їзду (принаймні їх узяв до уваги автор літописної статті), дозволяє певною мірою змістити акценти, а разом із ними - і загальне розуміння літописного тексту. По-перше, зворот "єдине серце" літописець не вигадав, а запозичив із Біблії. "Єдине серце" — Божий дар народам Іудеї, яким подаровано землю Ізраїлеву, "щоб дати їм одне серце для виконання наказу царя та зверхників за Господнім словом" (2 Пар. ЗО, 12), "щоб вони ходили за уставами Моїми, і додержували Мої постанови та виконували їх. І вони стануть Мені народом, а Я буду їм Богом!" (Єз. 11,20).

Остання цитата повертає нас до непрямої характеристики "Руські ської землі" як землі, що її спасає Бог (у вже згадуваних словах Олега і Святослава), і до ототожнення Києва з Новим Єрусалимом.

За такого тлумачення висловів, у яких зафіксовано результати князівських переговорів, зрозуміліші стають наслідки Любецького "снему" 1097 р. Заставою мирного "устроенья" стало "держание" (правління, дотримання) кожним князем своєї "отчини" (території, що належить йому за спадком). При цьому, мабуть, малося на увазі, що кожен із них "ходитиме у заповідях" Господніх і дотримуватиметься Його "статутів", не порушуючи "межі ближнього свого". Такий порядок тримання земель (спадкова власність, закріплена за прямими нащадками князя) був покликаний уберегти "Русьську (тобто всю православну) землю" від загибелі. Своєю чергою, сам християнський світ виступав вищим, сакральним гарантом збереження цього порядку (разом із "хрестом чесним"). Реальне ж дотримання умов миру мали контролювати всі князі-християни, які присягали в Любечі, цілуючи хрест.

Отже, йшлося не про "природне і характерне для цього часу нестійке становище "балансування"" між тими, хто діяв одночасно "протилежними силами" (відцентровими і доцентровими, економічними й ідеологічними), а про юридичне оформлення нового порядку вступу князів на престоли. Він остаточно руйнував минулу ефемерну "політичну" цілісність Давньоруської держави (його основу становили обов'язкова сплата данини Києву і рівні, звісно, за умови дотримання встановлених порядків, права князів на здобуття будь-якого руського престолу). Водночас зберігалася базова "державна" ідея, що оформилася як принаймні загальне уявлення не пізніше 30-х років XI ст.: Київ — Новий Єрусалим, а навколишні християнські землі — богообрані (пригадаймо назву "Початкового літописного зведення" - "Временьник, иже нари-цается Летописание Русьских кьнязь и земля Русьскыя, и како избьра Бог страну нашю на последьнее время").

Очевидно, саме цю ідею було втілено в назвах усіх православних земель "Русьської землі". Богообраність "Русьської землі" була тісно, навіть нерозривно пов'язана з уявленням про кінець світу, шо наближається. Страшний суд і наступний після нього кінець світу - домінантна тема російського літописання, оригінальної давньоруської літератури в цілому. Очікування неминучих кінця світу і Страшного суду, судячи з усього, додавало вельми специфічного забарвлення всього життя державних утворень Східної Європи, позначившись буквально на всіх його сферах. Самі ж "русьські" держави від Русі Київської і аж до Російської імперії, попри всі відмінності, ґрунтувалися на загальній ідеї богообраності й за своєю суттю були міленаристськими чи хиліастичними. Означення "міленаристський" у цьому випадку здається вдалішим. Тоді, як поняття "міленаризм" (вчення про тисячолітнє царство Христове, що передує кінцю світу; від лат. "mille" - тисяча і "annus" - рік) і "хиліазм" (від грец. – "тисяча") синонімічні, хиліастичне вчення Російська православна церква засуджує як єретичне.

Ця риса специфічна для давньоруських держав. Вона й відрізняє їх від багатьох політичних утворень Західної та Центральної Європи. До числа найважливіших державних функцій тут, судячи з усього, зараховували сотеріологічні за своїм характером функції захисту "благочестя". При цьому на монарха покладали певну частину сакральних функцій, і в такий спосіб легітимізувалося (принаймні до певної міри) втручання світських правителів у справи церкви (скликання помісних соборів, спроби заснувати нові єпархії аж до митрополій і патріархії) та виконання архієреями державних функцій (як це було з новогородськими єпископами, архієпископами й архімандритами). Непрямим підтвердженням такої ситуації може служити те, що багато хто з великих князів, принаймні від Олександра Невського аж до Івана Грозного, постригалися в ченці чи йшли у схиму (швидше за все, офіційне вінчання на царство - оскільки царський титул, на відміну від цісарського, сам собою сакральний - зробило це згодом непотрібним). Не менш показове й повсякчасне звернення до руських царів "цар-святитель" і похідне від нього, можливо, ближче до патріархальних форм правління - "цар-батечко". Сакралізація світського правителя остаточно й до Смути безповоротно відчужувала владні функції від суспільства, а влада персоніфікувалася. Деспотичні форми правління за таких обставин здавалися самозрозумілими й безальтернативними.

Пізніша контамінація понять "Русьськая земля (Русия)" и "Руська земля (Русь)", поглинання першим другого, зумовила вельми могутні та стійкі месіанські настрої серед руських людей. Ідея спокутування гріхів світу через власні страждання характерна для всієї історії Росії аж до сьогодні. Вона виправдовувала навіть найвищу ціну, що її російському народові доводилося платити за захист своєї держави, яка, власне, й існувала насамперед для того, аби її захищали.

* * *

Отже, запропоноване тлумачення мовних зворотів "Руська" / "Русьськая земля" (яке, поза сумнівом, потрібно додатково перевірити) дозволяє не лише задовільно пояснити цілий ряд не до кінця зрозумілих текстів, у яких трапляються ці словосполучення, а й трохи уточнити чи навіть змінити уявлення про характер руської державності на ранніх етапах її розвитку.