dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 14 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Давня Русь. "Руська земля" (частина 1)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Давня Русь. "Руська земля" (частина 1)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

Намагаючись осмислити історію нашої батьківщина, ми неминуче починаємо з витоків державності, з Київської Русі. Тоді дослідник обов'язково звертається до історичних джерел, в яких шукає поняття, близькі до сучасних політичних, економічних, етнічних, культурологічних, конфесійних та інших уявлень. І що дивно: хоча науковця початку XXI ст. і, скажімо, давньоруського літописця розділяють кілька сторіч, такі аналогії (принаймні так, мабуть, здається переважній більшості політологів, соціологів, культурологів і трохи меншою мірою історикам) відшукуються без особливих зусиль.

Сьогодні вже мало кого огорне сумнів щодо того, чи можна Київську Русь називати Давньоруською державою. І це тоді, коли до неї, як ми неодноразово говорили, не можна застосувати поняття територіальної цілісності, єдиного економічного, культурного і політичного простору. Не було навіть чітко визначених кордонів. До того ж політичних функцій вона, швидше за все, взагалі не виконувала.

Сьогодні вже доволі зрозуміло, що в етнічному плані населення Давньої Русі не можна представити як "єдину давньоруську народність". Воно досить чітко ділилося на кілька етнічних груп - із різною зовнішністю, мовою, матеріальною і духовною культурою. Попри всю гадану близькість, вони різнилися системами метрології і словотворення, діалектними особливостями мови й улюбленими видами прикрас, традиціями та обрядами. Не менш складно на формально-логічному рівні пояснити, як події, що відбувалися в IX-XVII ст. у Києві й Чернігові, Володимирі Волинському та Переяславі Південному, Мінську й Берестові, могли стосуватися історії Росії, яка розгорталася переважно на периферії і далеко за межами тієї Русі (аж до Дикого Поля, Заполяр'я, Уралу, Сибіру і Далекого Сходу).

Однак російські історики з непохитною впевненістю починають, відлік часу існування нашої держави саме від тієї миті й від тих територій. При цьому найчастіше спираються на переконання, що й та земля, і наша - в принципі, Руська земля. Це словосполучення (у кількох орфографічних варіантах) трапляється чи не у всіх пам'ятках давньоруської писемності. Проте зміст його досі загадковий.

Літописну "Руську землю" Арсеній Насонов уважав державним утворенням східних слов'ян, яке склалося в IX ст. і стало ядром Давньоруської держави. Аналіз понад семиста згадок про "Руську землю" в літописних зведеннях до другої чверті XIII ст. дозволив уточнити значення цього словосполучення, як-то кажуть, "у вузькому сенсі". Праці Арсенія Насонова, Бориса Рибакова, Володимира Кучкіна дають повне уявлення про те, що літописці ХІ-ХШ ст. до Руської землі зараховували Київ, Чернігів, Переяслав Південний, Городець-Остерський, далі на захід — Вишгород, Білгород, Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів, Божський на Південному Бузі, Меджибіж, Котельницю, Бужеськ на Західному Бузі, Шумськ, Тихомль, Вигошев, Гнойницю, Мічеськ, басейн Тетерева, Здвижень. Основна частина Руської землі тягнулася на захід від Дніпра. В кінці X ст. прикордонною річкою Руської землі на півдні була Стугна, а не південніша Рось, від назви якої часто виводять назву "Русь". Поросся стало вважатися частиною Руської землі лише наприкінці XII ст. Більша частина Давньої Русі була розташована на правобережжі Дніпра, займала вододіл, що відокремлював басейни Прип'яті й Західного Бугу від басейнів Південного Бугу та Дністра, і на заході сягала верхів'їв Горині й Західного Бугу.

До її складу не входили: Новгород Великий із прилеглими землями, князівства Полоцьке, Смоленське, Суздальське (Володимирське), Рязанське, Муромське, Галицьке, Володимиро-Волинське, Овруч, Нерінськ, Берладь.

Визначення територіальних кордонів Руської землі (у вузькому сенсі слова) не знімає, проте, ще двох серйозних проблем:

1) що таке Руська земля в широкому сенсі;

2) яке з цих понять — широке чи вузьке — первинне, а яке похідне. У другому питанні Насонов, Кучкін та інші дослідники схиляються до думки, що початковим було поняття вузьке. Інші ж (наприклад, Ірина Вєдюшкіна), навпаки, впевнені, що вузького територіального (хоча не цілком визначене, на їхню думку, адже перебуває "не в постійних географічних кордонах") значення терміни "Русь" і "Руська земля" набули лише в літописних статтях 30-40-х років XII ст. Проте, можливо, тут має йтися про контамінацію омофонічних, але етимологічно різних словосполучень, жодне з яких не перегукується з іншим.

І ще проблема: з якими саме географічними межами зіставлене поняття "Руська земля" в широкому розумінні? Дані джерел тут настільки особливі, що ця проблема тоді, як видається зрозумілою, залишається невирішеною. Тим часом відповіді на більшість історико-політичних, культурних, соціологічних питань здебільшого визначає саме вона.

Мало не аксіомою вважають те, що широкий сенс даного терміна (наскільки взагалі можна говорити про тогочасну термінологічність) мав на увазі, на думку Бориса Рибакова, всі східнослов'янські землі "в їх етнографічній, мовній і політичній цілісності". Конкретніше межі "Руської землі" в широкому сенсі слова запропоновано, звісно, визначати як сукупність племінних територій усіх східнослов'янських племен, виходячи з тези літописця: "словеньскый язык и рускый — одно есть".

На думку більшості дослідників, доволі точно географічні кордони "Руської землі" в широкому розумінні визначені в "Слові про погибель Руської землі" (1238-1246). Викликає, проте, певне здивування таке: тоді, як вельми докладно перераховано країни й народи, що оточували Руську землю, в "Слові" відсутня згадка про Болгарське царство, яке безпосередньо межувало з нею на південному заході.

Як "найсистематичніше джерело", задіяне для визначення меж Руської землі в широкому сенсі, визнано "Список руських міст дальніх і ближніх" (1375—1381). Парадокс, проте, полягає в тому, що до "Списку", v як відомо, потрапили не лише власне руські, а й болгарські, волоські, польські та литовські міста. Щоб це пояснити, Михайло Тихомиров висловив здогад: "в основу визначення того, що вважати руськими містами, було покладено принцип мови". Справді, уявлення автора "Списку" про єдність росіян, українців, білорусів, молдован і болгар (за всієї умовності вживання сучасних етнонімів для XIV ст.) могло базуватися на тому, що всі вони користувалися однією писемною мовою: "бол-гаре, басани, словяне, сербяне, Русь — во всех сих един язык". Однак із цього факту неминуче випливає, що саме ця мова має називатися "руською". Ідеться, очевидно, про літературну (книжно-писемну) мову, яку в сучасній славістиці традиційно називають церковнослов'янською (або церковно-книжною). Вже умовна назва показує, що ця мова була безпосередньо пов'язана з конфесійною єдністю: нею були "перекладені" книги Святого Письма, богослужебні й богословські тексти. Отже, прикметник "руський" принаймні у низці давньоруських джерел цілком може відповідати конфесійному, а не етнічному визначенню. Саме так можна зрозуміти і вже згадуване твердження літописця про тотожність слов'янської та руської мов.

Це дозволяє дати нетрадиційне визначення "широкого" значення словосполучення "Руська земля". Очевидно, так має розумітися фразеологізм "Руська земля" в описі подій 1145 р. в новгородському і південноруському літописанні. У Новгородському першому літописі старшого ізводу маємо: "том же лтль ходиша вся Русска земля на Галиць...". Докладніше цей похід змальовано в Іпатіївському літописі: "Всеволод съвкоупи братью свою Игоря, и Святослава же остави в Києві, а со Игоремъ йде к Галичю и съ Давыдовичема, и съ Володимиромъ, съ Вячеславом Володимеричем, Изяславъ и Ростиславъ Мсьтиславича, сыновчя его, и Святослава поя, сына своего, и Болеслава Лядьскаго князя, зятя своего, и Половце дикеи вси, и бысть многое множество вой, идоша к Галичю на Володимирка...". За справедливим зауваженням Володимира Кучкіна, якщо новгородський літописець мав на увазі всіх учасників походу 1145 року, то під Руською землею слід розуміти ще й поляків і половців.

Окрім того, вже було згадано, що в "Слові про погибель" і в "Списку міст" до Руської землі (хоч би непрямо, за умовчанням) додано землі Болгарського царства, Литви, Валахії.

Усі наведені факти вимагають розробки внутрішньо несуперечливої гіпотези, що дозволила б пояснити таке означення територій, які ні мовно, ні політично не можуть називатися "Русьськими".

Мабуть, крім спільного походження, найсильнішою (а для середньовічного книжника - і найважливішою) рисою, що поріднювала народи і землі, була й залишається спільна віра. Якщо саме цю ознаку укладачі "Слова про погибель" і "Списку міст" розглядали як суттєву, зараховуючи певні території чи географічні пункти до категорії "руських", що саме собою цілком вірогідно, то слід зробити висновок: під терміном "руський" вони мали на увазі радше етноконфесійну єдність, близьку до сучасної "православної".

На тотожність (або подібність) цих двох понять свого часу звернув увагу Георгій Федотов. Аналізуючи російські духовні вірші, він дійшов висновку, що для співця духовних віршів не було християнської країни, 1 яка б не була "руською землею".

Цю тезу чудово підтверджує зрідка цитований фрагмент Тверської літописної збірки: "Того же лета [6961/1453] взять быль Царьградъ оть царя турскаго оть салтана, а веры Рускыа не преставилъ, а патриарха не свелъ, но один въ граде звонъ отнять; у Софии Премудрости Божия, и по всемъ церквамъ служать литургию Божественную, и завтреню и вечерню поють безъ звону, а Русь кь церкви ходять, а пениа слушають, а крещение Руское есть". Те, що тут визначення "руська", "руське", як і власне "Русь", не мають як такого етнічного змісту, підтверджує, зокрема, фраза "крещение Руское". Хрещення - основа і найважливіша складова віри (як виконання обрядової частини культу). Інакше кажучи, в цьому випадку йдеться про православну віру і православних, а не про етнічних руських.

Аналогічне протиставлення "Ляцких божниц" і "Латынского двора" "Русскому концу" і "христианским дворам" знаходимо у Псковському І літописі під 6979 (1471) роком у повідомленні про пожежу у Вільно: "И бысть на ту нощь къ недели, того же месяца [марта] 31, и загореся въ полнощь посадъ въ Вилне, Лядцкии конецъ, и горе до света и сгоре съ 400 дворовъ и божницы Ляцкия, и быша во ужасти велицеи вси мужи Вилняне, и самь король и со всемъ своимъ дворомъ и съ казною на поле выбеже, мало Богъ и самого града Видна упасе; и Божиею милостию къ свету едва угасиша, а предь Псковскими послы, а Русского конца и святыхъ Божиихъ церквей Бог ублюде, христианскыхъ дворовъ и Своихъ храмовъ, а иноверныя на веру приводя, а христианъ на покаяние, понеже посполу толко промежи улица съ Латынскимъ дворомъ".

Як іще один приклад такого типу можна навести фрагмент "Повісті про ікону Володимирської Божої Матері": "...и собрав [Дмитрий Иванович] силу многу Русского воинства, и поиде съ Москвы з братиею своею и со князи Рускими ко граду Коломне. ...Пресвященныи же Киприанъ митрополить тогда украшая престолъ Рускиа митрополиа, подвизаяся прилежно по вся дни и часы, не отступая от церкви, непрестанныя молитвы и жертвы бескровныя со слезами къ Богу принося за благочестиваго князя и за христианское воиньство и за вся люди христоименитаго достояниа".

Із розумінням прикметника "русьський" у гранично широкому, етноконфесійному, сенсі добре узгоджується і "Руське море" "Повісті временних літ": "А Днъпръ втечеть в Понетьское море жереломъ, еже море словеть Руское, по немуже училъ святый Оньдрей, брать Петровъ, якоже ръша". Арабські автори називали його "Румським", тобто візантійським. Ібн Хордадбех зазначає: "Що ж стосується руських купців, а вони — вид слов'ян, — то вони вивозять боброве хутро і хутро чорної лисиці та мечі з найвіддаленіших (частин) країни Слов'ян до Румського моря, а з них (купців) десятину стягує цар Рума (Візантії), і якщо вони хочуть, то вони вирушають по [Танаїсу чи Ітилю?], річці Слов'ян і пропливають протокою столиці Хозар, і десятину з них стягує їхній (Хозар) правитель".

Судячи з усього, це не просто синонімічні пелагоніми, а топоніми з означниками, що семантично збігаються. Хоча Борис Рибаков уважає, що на момент написання "Повісті" "Чорне море, "море Рума" Візантії, ставало "Руським морем", як його й називає наш літописець", у зв'язку з тим, що в ньому "озброєні флотилії русів не обмежилися південно-східним узбережжям Тавриди <...>, а здійснювали морські походи й на південний анатолійський берег Чорного моря в першій половині IX ст.".

Проте здійснювати походи — це одне, а вважати море "своїм" — геть інше. Такі домагання видаються дещо дивними для народу, чиї професійні воїни навіть у X ст. вирушали в морські подорожі ще на однодеревних моноксилах (якщо, звісно, вірити Константинові Багрянородному). Та й автор літописної статті 6452/944 року підкреслює, що дружинники Ігоря віддали перевагу певній здобичі перед непевним Чорним морем: "Игорь же совкупивь вои многи, Варяги, Русь, и Поляны, Словъни, и Кривичи и Тьверьцъ, и Печенъти наа, и тали у нихъ поя, поиде на Греки в лодь-яхъ и на конихъ, хотя мьстити себе. Се слышавше Корсунци, послаша къ Раману, глаголюще: "се идутъ Русь бещисла корабль, покрыли суть море корабли". Такоже и Болгаре послаша въсть, глаголюще: "вдуть Русь, и наяли суть к собъ Печенъги". Се слышавъ, царь, посла к Игорю лучиъ боляре, моля и глаголя: "не ходи, но возьми дань, юже ималъ Олегъ, придамь и еще к той дани". Такоже и къ Печенъгомъ посла паволоки и злато много. Игорь же дошедъ Дуная созва дружину, и нача думати, и повода имъ ръчь цареву. Ръша же дружина Игорева: "да аще сице глаголеть царь, то что хочемъ боле того, не бившеся имати злато, и сребро, и паволоки? егда кто въсть, кто одолЪеть, мы ли, онъ ли? ли с моремъ его светенъ? се бо не по земли ходимъ, но по глубине морьскей; обьча смерть всемъ". Послуша ихь Игорь, и повел Печенъгомъ воевати Болъгарьску землю; а самъ вземъ у Грекъ злато и паволоки и на вся воя, и възратися въспять, и приде къ Киеву въсвояси". Отже, як видно, для "відважних мореплавців" — Ігоря та його дружини — "глубина морьсгья" є "обьча смерть всемь": їх неодноразово розбивали тут грецькі флотилії. Навряд чи за цією ознакою літописець міг називати море "Руським". Інша річ, якщо йдеться про "Православне" море, море "Ру-ма". Тоді стають зрозумілі й слова, які завершують "географічний" опис "Руського моря", — "по немуже училъ" апостол Андрій.

Запропоноване розуміння визначення "русьський" суттєво змінює думку про тексти, в яких воно трапляється.