dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 24 Мая 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Оборона Батурина - сучасні погляди на події початку ХVІІІ ст. (продовження)

Оборона Батурина - сучасні погляди на події початку ХVІІІ ст. (продовження)

batyrin1.jpg
karta2.jpg
karta1.jpg

Продовжуємо знайомити шановних відвідувачів сайту з точкою зору на події, пов’язані з обороною, штурмом і захопленням Батурина, дослідників С.Павленка та О.Ткаченко, викладеною в статті "2 листопада 1708 р. – трагічна сторінка історії Батурина", опублікованої у збірці наукових праць "Батуринська старовина".

"Було б помилково ідеалізувати увесь батуринський гарнізон: зрозуміло, не всі у фортеці дотримувались однієї точки зору в оцінці подій, що відбувалися. Прихід парламентерів, переговори, блокування Меншиковим вісток від Мазепи, звичайно, посилювали невпевненість, побоювання за успіх непокори. Задум гетьмана піти на союз з Карлом XII теж, без сумніву, викликав чимало запитань, на які важко було дати відповідь одразу. Адже щойно перед цим він розсилав укази, "дабы народ в великом был опасении, начаясь к себе сильнаго неприятеля шведа". Ці настрої, підсилені контрагітацією Меншикова, очевидно, були висловлені під час обговорення старшиною небезпечної ситуації протистояння ще увечері 31 жовтня наказним полковником Прилуцького полку Іваном Носом та мазепинським перекладачем з польської, турецької, татарської і волоської мов Стефаном Зертисом, які не бажали марного кровопролиття з такими ж, як і вони, православними.

Що вони говорили, як переконували (категорично, конфліктно чи помірковано-спокійно) Д.Чечеля, Ф.Кенігсека, про це не маємо історичних відомостей. Та їх виявлене чітке бажання впустити у Батурин московський корпус поставило керівництво перед необхідністю вжити рішучих заходів. Ймовірно, що І.Ніс та С.Зертис, не знайшовши підтримки у старшини, могли звернутися прямо до козаків. Панікерські настрої могли заволодіти дедалі більшою частиною залоги. А це б означало, що гарнізон відрікся від свого гетьмана, зрадив гетьманську столицю, яку, за переконанням Чечеля і свідків погромів російського війська на Стародубщині, прийшли палити за наказом царя, щоб нічого не залишити шведам. Тому командування гарнізону вдалося до жорстких каральних санкцій. С.Зертиса, батька майбутнього архієпископа Московського Амвросія, було прикуто до гармати. Закували в кайдани подібним чи¬ном й Івана Носа. Неважко припустити, що один із мотивів, який визна¬чив поведінку цього представника старшини у критичні хвилини облоги, був досить прозаїчний. Якби полковники, Д.Чечель, Ф.Кенігсек пристали на його пропозиції, то про вірнопіддані дії полкового обозного стало б відомо Меншикову, і шлях із наказних полковників у полковники для нього був би відкритий. Опозиції в особі І.Носа та С.Зертиса можна було б якоюсь мірою з сьогоднішніх позицій поспівчувати: ці люди мали право на свою думку, вибір. Тим паче, що вони виросли у середовищі автономії, імперії, в умовах зловживань влади, посилення соціального гніту. Їх сумніви і побоювання були цілком закономірними, випливали з характеру дійсності України, позбавленої незалежності. Та заслуговує на увагу і той факт, що сердюки, козаки, простий люд при своїх подібних ваганнях не проявляли активності у підтримці антимазепинської партії. Навпаки, їхня нестриманість, грубість, образливі викрики-випади щодо Меншикова, російських посланців на стінах валу засвідчували про протилежний настрій.

Прикуті до гармат І.Ніс та С.Зертис підлягали військовому суду, їхню долю, очевидно, мав вирішити після свого повернення сам Мазепа з генеральною старшиною. Д.Чечель і Ф.Кенігсек не наважувалися нічого їм заподіяти, не маючи відповідних повноважень. Тому й послали до гетьмана гінця зі звісткою про зраду, але його перехопили драгуни. І якщо попередні дії наказного полковника Прилуцького полку І.Носа ще якось можна зрозуміти і виправдати реаліями 1708 р., то наступні слід кваліфікувати як зраду батуринців, козаків, сердюків. Приступ військ Меншикова давав йому надію на визволення. Але героїзм залоги, початок відступу корпусу, радість захисників від перемоги позбавляли І.Носа цього шансу. Рятуючи себе від майбутнього суду, зустрічі віч-на-віч з полковником Д.Горленком, він вдався до ще однієї спроби змінити ситуацію на свою користь. На цей раз І.Ніс поставив своє життя вище життя тисяч батуринців. М.Костомаров про це пише так: "...Один із полкових старшин, Іван Ніс, прибув до Меншикова і вказав йому таємний спосіб добути Батурин. За переказом, Ніс указав у батуринській стіні непомітну ні для кого хвірточку, через яку можна було вночі потай царським людям проникнути в замок. Меншиков відрядив туди солдат. Таємний хід був відкритий. За першими, що туди увійшли, пішли інші, а з другого боку був початий приступ, і батуринці, відбиваючись протягом двох годин, врешті здались".

Відомий історик з якихось причин не мав змоги ознайомитися з важливим царським документом, деталі якого вказують на неможливість І.Носа непомітно покинути фортецю: "А он, Иван, помня страх Божий, обещание свое к нам, великому государю, по верности своей противу наших, царского величества ратных великороссийских людей не бился и там ворами и изменниками выбранными... бит был, окован и посажен... от генерала нашего, князя Александра Даниловича Меншикова, освобожден и послан в Прилуки".

Отже, як бачимо, І.Ніс був закутим у фортеці. І все ж це не завади¬ло йому вчинити чорну справу. Автор "Історії Русів" повідомляє, що він "вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим Старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам Полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами немовби арештант".

При деяких неістотних помилках (Ніс не сам себе прикував, був він не полковник, а наказний полковник) у згаданому описі маємо більш-менш логічне трактування перебігу події. У всякому разі автор мав у своєму розпорядженні цілком достовірне джерело-свідчення про проникнення московського війська в Батурин. На користь версії посилання І.Носом свого довіреного вістуна в табір Меншикова свідчить, по-перше, царське вшанування наказного полковника за велику послугу, по-друге, підступне проникнення війська у фортецю. Час міфологізував деякі деталі: драгуни та стрільці, можливо, пробралися через потайну хвірточку або підземний хід, або, найімовірніше, були проведені через одну із підземних вилазок, яких фортеця мала чимало. Різносторонні перекази про саме потайне проникнення у фортецю московських стрільців підтверджують трагічну реальність: захисників Батурина небезпека застала зненацька, несподівано. Легкий штурм добре озброєного гарнізону стався завдяки зрадницькому удару зсередини. Він відволік увагу варти, нейтралізував оперативне керівництво полками, зруйнував надійну систему оборони. Це вирішило долю захисників міста.

Останні години й хвилини батуринців, козаків, сердюків минули у героїчній боротьбі. Почавши вранці (а о шостій годині стояла ще суцільна темрява) удаваний штурм, російське військо, пробравшись тайником, вдарило підступно в ряди оборонців зсередини оборонних укріплень. Побачивши московських стрільців, які один за одним з’являлися у форте¬ці, городяни на чолі з дияконом і його дочкою кинулися їм навперейми. Та вже було пізно. У потайному проході з’явилося дедалі більше росіян. "Завдяки цій енергії козаки були захоплені зненацька", – інформував статс-секретаря Войля англійський посол Чарльз Вітворт. Піднятий по тривозі Ф.Кенігсек, як читаємо у згаданому вище повідомленні, "ще не встиг розставити своїх людей в належний порядок" і був тяжко поранений.

Уцілілі від першої штурмової хвилі наступу козаки, сердюки, городяни мужньо оборонялися. Та й бій без головної переваги – артилерії, на кілька сторін, у неясній спантеличеній обстановці, при відсутності старшин підрозділів (Мазепа взяв із собою сотників, більшість полковників) вже не мав успіху.

Протягом двох годин переважаючі удвічі-утричі війська Меншикова завершили навальний наступ. Спалені та обгорілі п’ять батурипських церков виразно засвідчують, що в них на якийсь час знайшли прихисток оборонці, але озлоблені стрільці не спинялися навіть перед православними святинями розбивали двері, закидали у вікна факели. Особливо вони полювали за сердюками, більшість яких було безжально винищено. Тих, хто потрапив у полон, в’язали в одну юрбу мотузками для майбутніх катувань.

Лизогубівський літопис дає широку панораму моторошної кривавої ночі загибелі гетьманської столиці: "...Войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившиеся (понеже везде изобилие было всякого напою) кололи людей и рубали, а для того боячися прочие: в скрытых местах сидели, аж когда огонь обойшел ввесь город, и скрыты пострадали; мало еднак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стеною вала от запада стоячая уцелела неякогось старушка; церков же в замку деревяная сгорела, в городе Троицы Святой каменная верхами и работою внутрь огорела".

Винищивши козаків, сердюків, стрільці, драгуни з ненавистю накидалися на беззахисних і беззбройних стариків, жінок, дітей. Ніякі молін¬ня про пощаду не допомагали. Їм рубали голови, кололи груди.

Різними шляхами ішла інформація про злодіяння у Москву, Новгород, зарубіжжя, але літописці, посилаючись на свідчення очевидців, були спільні в оцінках масштабів трагедії українського міста: "Великий государь... град его стольный разори до основанія и вся люди посече" (Новгородський літопис), "Люди в нем бывшие вырублены, церкви разорены, дома разграблены и сожжены" (Рукописний збірник XVIІІ віку), "Город Батурин войска государевы, доставши, спалили и людей всех вырубали. Тогда зима прежестокая была: снеги превеликия и морозы такие сильные были, что и птицы мерзли" ("Краткое летоизобразительное знаменитых и памяти достойных действ и случаев описание"); "И тот город взяли приступом, и вырубили, и выжгли" ("Записки" московського окольничого Івана Желябузького за 1708 рік); "Меншиков зараз добыл Батурина и сплюндровал его огнем и мечем" (Чернігівський літопис за новим списком (1587-1725). Подібний опис подавав у своему щоденнику шамбелян Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 р.: "Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант родом прусак був взятий, з ним гірко вчинили".

Французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками – "Страшна різня", "Руїна України", "Жінки й діти на вістрях шабель". "Газет де франс", "Летре гісторік" та інші газети сповіщали болючу новину: "Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів.... Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства".

Отримавши на світанку від царя заспокійливого листа про можливість 2 листопада ще "бавитца" під Батурином, О.Меншиков вирішив сповна проявити свій хист ката і поглумився над усіма, хто не виявив належної пошани до його особи. Захоплений кривавим видовищем, діями своїх підлеглих, він звелів нашвидкуруч збудувати шибеницю і принести з палацу портрет І.Мазепи. Під збуджені вигуки п’яних стрільців, приречені погляди пов’язаних докупи бранців зображення гетьмана "повісили... посеред города Батурина". Усе це настільки сподобалось О.Меншикову, що за таким самим його сценарієм подібне вчинили невдовзі й у Глухові.

Далі розпочалася зловтішна оргія московських переможців. "Меншиков звелів прив’язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина", – повідомляє про її початок шведський історик Фріксель, автор "Історії життя Карла XII". Одних спійманих козаків-оборонців по-садистськи, шляхом відрубування по черзі правої руки, лівої ноги, потім лівої руки і правої ноги, четвертували. Інших саджали на загострені коли і ті в муках приречено конали. Але ці знущання, за "Історією Русів", були звичайнісінькими і поступалися перед тим, "що саму уяву жахали". Тортури проводилися під наглядом О.Меншикова з особливою ретельністю. Вони назавжди вкарбувалися в народну пам’ять…

Не вдовольнившись результатами пошуку скарбів у резиденції, Меншиков вирішив поживитись у багатому Крупицькому монастирі. Надісланий загін здійснив у ньому "спустошувальний обшук". Автори "Историко-статистического описания Черниговской епархии", виданої у XIX ст., зазначають, що при цьому "дзвіниця, настоятельські та братські келії, гостинний двір були вщент поруйновані". Колишнього ректора Київської академії, настоятеля Батуринського Крупицького монастиря з 1695 р. Гедеона Одорського за підтримку "зрадників" царські сатрапи згодом заслали на Соловки.

А в Батурині продовжувався шабаш завойовників. Знімали з кріплень гармати і вантажили на вози, найбільші ж Меншиков наказав знищити. Їх частини, розкидані вибухами по місту, знаходили ще й у XIX ст.

Усе ж інше – будинки канцелярії, цеххаузи – піддавалося вогню. Після грабунку було підпалено чудовий гетьманський палац, 30 млинів, великий хлібний магазин (тобто сховище борошна).

Про масштаби руйнувань дізнаємося з першого після трагедії опису гетьманської столиці 1725 р.: "город Батурин земляний, в том городе два замка пустые, около них фолварки и стены разваленные... На Гончаровке изменника Мазепы дворовое место с садом; где жил сам Мазепа, строения ныне нет; оное место, взявши с яру от поля, по самое низкое место на реку Сейм, обведено земляным валом и внутри онаго гай березовый небольшой".

Більш детальний опис зроблено у 1726 р., коли Батурин мали віддати у володіння О.Меншикову. Він дещо спростовує попередній, переконуючи, що в колишній резиденції Мазепи все-таки щось залишилося: "В оном дворе каменные палаты пустыя и разбитыя; там же церков деревянная цела с некоторой частью иконостаса: в оном дворе гай березовый и около его поле пахотное". Але загалом картина запустіння, спаплюженої столиці була вражаючою: "Ныне по разорении город Батурин весь пуст, и около его болварки и степы все поразвалились, и ввесь зарос, и в обоих замках никакого строения старого и нового нет, только две церкви каменные пустые: Живоначальныя Троицы да Николая Чудотворца, недостроена вполовину; и в них некакого церковного вбору – дверей и окончинъ – нет, и в местах своды обвалились; да бывших гетманов и изменника Мазепы бывал войсковой каменный малый дом, три полаты, ввесь поразвалился, да изменника Мазепы бывшего господаря Самойла Целюрика каменные две полатки кладовые пустые, все разбиты".

Неважко уявити стан Івана Мазепи, коли він отримав звістку про падіння Батурина. Приголомшений гетьман, за свідченням учасника походу, не повірив почутому. Проте вислана ним наперед партія козаків підтвердила жахливу новину, яку він з висловленим "великим незадоволенням з того приводу" повідомив королю.

Розповіді про звірства корпусу Меншикова його приголомшили. Як згадує Пилип Орлик, Мазепа, дізнавшись гірку правду про гетьманську столицю, яку він вже не міг ні врятувати, ні захистити, "жалосним был, и сказал тии слова: "Злые и нещастливые наши початки! Знатно, что Бог не благословит моего намерения, а я тем же Богом засвидетельствуюся, что не желаем и не хотели Христианского кровопролития".

Лише 7 листопада 1708 р. гетьман нарешті мав можливість на власні очі побачити наслідок московського погрому у гетьманській столиці. Кривава картина попелища вразила його в саме серце. Як засвідчує Чернігівський літопис, "ревно плакал по Батурину Мазепа", спостерігаючи, скільки "крови людской в месте и на предместью было полно калюжами". Стан душі гетьмана у ті хвилини і години підтверджують свідчення спійманого драгунами сотника Корпія Савина. На допиті він повідомив, що "король и Мазепа пришли к Батурину и стали над Сеймом и ночевали по разным хатам. И Мазепа, видя, что Батурин разорен, зело плакал".

Перші рядки пекучої правди про меншиковську різню належать йому. У розісланому 10 листопада 1708 р. по всій Україні універсалі він сповіщав народ про вчинену наругу над святостями і людьми, показав справжнє лице царату, його "турботу" про українців. Це послання, без сумніву, зачепило за живе головних виконавців жорстокої акції.

Дискусія указів 1708 р. про жертви Батурина зачахла, відтіснена новими подіями. Пізніше, у зв'язку з повною поразкою мазепипців, вона й не поновлювалася. Питання про те, скільки городян, захисників загинуло при спаленні-взятті Батурина, актуальне й сьогодні.

На початок XVIII ст. його населення зросло максимально до 7-8 тисяч. Батурин мав приблизно 800-820 дворів. Дуже великого приросту мешканців гетьманської столиці не могло бути: причина цього – втрати козаків під час постійних військових походів, подальше розселення батуринців на нових хуторах, слободах. Та й землеволодіння під Батурином мали сталий характер, великі ж сім’ї не могли забезпечити всіх своїх членів належними засобами прожиття. Місто змушувало надлишок робочої сили або займатися ремісничими справами, або виштовхувало за свої межі, на незаселені землі.

Скільки ж людей загинуло у вогні 2 листопада 1708 р.?

Навіть якщо припустити, що в кожній родині, яка залишилася після погрому (а таких виявилося 288), врятувалося в середньому по 5 осіб (що малоймовірно), тобто разом 1440 батуринців, то підсумкова цифра втрат все одно вражаюча: 5500-6500 осіб (7-8 тис. мешканців Батурина до 2 листопада 1708 р. мінус 1440 тих, кому вдалося сховатися, втекти). Лизогубівський літопис, описуючи різню, яку вчинили п’яні московські стрільці, зазначає, що "многошь в Сейме потонуло людей, утекаючи чрез лед еще не крепкий, много погорело, крившихся по хоромах, в льохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погорели". Ці деталі прояснюють мученицьку і страдницьку загибель більшості городян, їх зібралося багато під захисток залоги. Про те, що "сердюки все, также и прочие тутошние жители, убравшись в замок засели", доповідав О.Меншиков царю. Д.Чечель, Ф.Кенігсек "и протчие подобные им Сотники и Есаулы с сердюками и некоторыми городовыми и со всею батуринскою черню, – як зазначав палач гетьманської столиці у жалувальній грамоті, – засев в Батурине, и укреплясь воинским обычаем", чинили опір.

У переповненій фортеці, яка була в стані облоги, певно, ніде було і яблуку впасти. Мирних мешканців, швидше за все, тримали у безпечному місці – замкових підземеллях, ходах. Розгалужена їх мережа (викладені у традиційній формі зрубу лабіринти шириною і висотою 2 м) могла сховати тисячі людей. Спалення надвірних будов, жорстокість стрільців, які озвіріли від попередніх поразок, опору і влаштували нагорі кривавий погром, примусили жінок, стариків і дітей вибрати легшу смерть: гинути в димовій задусі.

Автори "Журналу, або Поденної записки... Петра Великого", який читав і правив сам цар, пишучи по гарячих слідах літопис діянь монарха, не думали, що їхнє тлумачення взяття Батурина буде суперечити пізнішому, офіційному. "И первых воров Полковника Чечеля и Генерального Есаула Кениксека с некоторыми их единомышленники взяли, – читаємо у ньому, – а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли".

Окрім батуринців, які стали основними жертвами погрому, у гетьманській столиці їхню долю розділили і мешканці найближчих сіл. Налякані чутками про тактику "випаленої землі" російських військ, люди сім’ями знімалися з насиджених місць і шукали безпечніший прихисток за стінами фортеці. Про те, що подібне справді відбувалося, свідчить заспокійливе звернення фельдмаршала Б.Шереметєва напередодні спалення Батурина до українського народу, "дабы из городов и деревень, на которые пойдет войско его царского величества, никто не выбегал, понеже жителям никаких обид и разорения и грабительств и протчаго своеволия чинено не будет". Однак налякані іншими звістками, які мали реальну основу, люди не вірили цим запевненням. Та й перед згаданим зверненням сам Б.Шереметєв доповів царю, що на Стародубщині "деревни пред неприятелем велел жечь: токмо здешние жители нетерпеливо сие приемлют". Мирне населення шукало шляхів для порятунку від війни, що наближалася. Чітка позиція командування Батуринської фортеці щодо недопущення паліїв їм імпонувала. Захист своїх життів вони довірили великому військовому гарнізону. Лише підступна зрада обернулася для них непоправною трагедією. "Много там людей пропало от меча, понеже збег был от всех сил", – читаємо в літописі.
Частині захисників і городян вдалося прорватися з кривавого пекла і вціліти. Коли події почали набувати небезпечного розвитку, таємно покинули гетьманську столицю дружини Кочубея та Іскри, яких утримували в одній із хат на Гончарівці під наглядом, щоб вони заздалегідь не попередили царя про рішення Мазепи. "Того ж часу приехала Черница з монастыря девичого Новомлинского возком, – читаємо в старому рукописі, – и на возку будка простая, и в черничину одежду ее милость пани Кочубеева и пани Искрина убравшися, а панну Параскевию убравши в простую одежду, вийшла пешком з девками з города, а панича Феодора з собою посадивши у возку черничином черниця вместо черниць з города вывезла и простовали на Митченки, на Куреню, на Ичню, на Прилуку..." Після штурму, коли почалася паніка, батуринці рятувались, як могли. Декому з них поночі пощастило скористатися таємними вилазками, вирватися з фортеці з боку Сейму (тут замість стіни був крутий обрив), чи пересидіти добу у надійних сховах, які не зачепила пожежа. Спіймані ж після ранкової оргії не всі були покарані смертю. "Прошлого 1708 г., во время вынятья города Батурина, – писали пізніше у скарзі гетьману Апостолу брати Гончаренки, – взято нас, братов двох родних, в полон на Москву, в якому полону були ми роков сем". Меншиков, як видно, із цього документа, прихопив для себе непоганий ясир. Лише через багато літ бранці повернулися на рідні попелища.

Захоплені зненацька, відчайдушно оборонялися сердюки. Після двогодинного бою лише невелика їх частина ціною значних втрат прорвалася крізь щільно стиснуте кільце оточення. Із показань сердюка Корнія Семененка, якого допитували 11 грудня 1708 р. у Посольській похідній канцелярії, довідуємося про долю захисників Батурина: "По приказу де изменника Мазепы велено их сердюцким четырем полкам, а именно: Покотилову, Денисову, Максимову и Чечелеву, у которого наказным сотником Герасим (в тех де четырех полках сердюков, чает он, что и трехсот человек не будет) стоять в Гадячю с шведами". Отже, саме стільки з них врятувались, інші загинули у герці або були спіймані й закатовані.

Вдалось утекти й Дмитрові Чечелеві у сусідній Обмачів. З фортеці він, певно, вийшов потайною вилазкою і змушений був, криючись, перебиратися через Сейм чи перебувати у воді рову. Знесилений, він ледь дістався до свого родича. "Однак кум его, – повідомляє Лизогубівський літопис, – в селе Обмочевке, когда он утекал и забегал верхом обогретись, понеже ввесь обмок, да заснул на печи, то кум пошел, ознаймил войту и прочим и так взяли его и поймали и отдали великороссиянам".

Невідома доля козаків Лубенського, Миргородського, Прилуцького полків. Якщо останніх завдяки Івану Носу Меншиков міг амністувати, то інших – навряд. Таким чином, з 7,5-8-тисячної залоги гетьманської столиці не загинуло 300 сердюків і, будемо вважати, 1000-1500 козаків Прилуцького та інших полків. Отже, загальні втрати батуринського гарнізону становили 6-7,2 тис. осіб (7,5-8 тисяч оборонців мінус 1300-1800 козаків і сердюків). Додамо до цієї цифри 5,5-6,5 тис. мирних городян, приблизно 1000 мешканців навколишніх сіл (беремо за мінімальними розрахунками) і отримаємо разом 11-14 тис. жертв. Ця кількість збігається з даними І.Борщака та Р.Мартеля, які називають 15000 осіб. Важливим підтвердженням наведених вище підрахунків є повідомлення англійського посла Чарльза Вітворта, який інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: "Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать". Лорд Ч.Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 р. "Звіт про Росію", з якого дізнаємося про те, як "місто Батурин негайно було взято і спалено, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі". Історик О.Субтельний теж обстоює думку, що Меншиков вирізав "6 тисяч чоловік, жінок і дітей".

Таким чином, жертвами погрому 2 листопада 1708 р. у Батурині стали 5-7 тис. мирних громадян, 6-7,2 тис. військовиків, а разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків."