dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Давня Русь: загальна характеристика. Чим же була Київська Русь?)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Давня Русь: загальна характеристика. Чим же була Київська Русь?)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

Згадуючи про данину і полюддя, ми вже порушували питання про можливість розглядати їх як державний податок, пов'язаний з уявленням про "одержавлення" землі. Тема ця безпосередньо пов'язана з питанням про те, чи була Давня Русь державою в буквальному розумінні цього слова і що ми маємо на увазі під терміном "держава" в цьому випадку. Погодьмося з Ігорем Фрояновим, який вважає: треба ще довести існування в X ст. цілісної Давньоруської держави, яка охоплювала величезні простори Східної Європи, що їх обжили численні східнослов'янські племена. І додає: "Але зробити це, на жаль, неможливо, хоча зусиль тут докладено немало".

Така ситуація не унікальна і не видається специфічно давньоруською. Досить пригадати питання Фернана Броделя "Імперія Каролінгів -а чи була вона?" та цілий ряд заперечувальних відповідей на нього, аж до категоричних на зразок фрази французького історика Нікола Йорга: "Цієї імперії ніколи не існувало ані в територіальному, ані в адміністративному сенсі...".

Отже, чи можна Київську Русь назвати державою? І якщо так, то що це була за держава? Мало того, бажано також знати, чи розуміли жителі Давньої Русі, що вони живуть у державі? І що це для них означало? Чи збігаються наші та їхні уявлення про державу? Таких питань можна поставити чимало. То як же їх вирішують сучасні російські історики?

Перш ніж відповісти на всі ці питання, бажано з'ясувати, що таке держава.

Наші традиційні уявлення про державу сформувалися під впливом так званого марксизму. Навіть зрікаючись його, ми не перестали бути "марксистами", адже досі побутує думка, що держава — це спеціальний апарат соціального примусу, який насамперед регулює класові відносини, забезпечує панування одного класу над усіма іншими соціальними групами (іншими класами," станами тощо). Отже, вона може з'явитися лише "там і тоді, де і коли з'являються класи" (Володимир Ленін).

Таке твердження було зручне і цілком прийнятне для викладу теорії Карла Маркса перед аудиторією з мінімальною підготовкою. Самі засновники марксизму, щоправда, були обережніші у власних твердженнях. Зокрема, Фридрих Енгельс писав, шо лише "за загальним правилом" держава є інструментом наймогутнішого, економічно домінантного класу, який з її допомогою стає також політично панівним і набуває в такий спосіб нових засобів для придушення й експлуатації класу пригноблюваного.

Появу державних структур він пов'язує передусім із виконанням суспільно важливих функцій, передусім із захистом від зовнішніх ворогів та від "внутрішніх нападів" (функції поліції). І лише потім цей "орган для захисту загальних інтересів" набуває самостійності стосовно суспільства і стає "органом одного певного класу".

У цих висловах ідеться (хоч би як виняток) про можливість існування державних структур, які спочатку не мали класового змісту, а набули їх мірою розвитку. Проте за радянських часів традиційні визначення держави виходили саме з ленінського формулювання.

Останнім часом російські історики освоюють "м'якші" означення держави, що їх розробляють західні філософи, соціологи й політологи. Типовим прикладом такого підходу можна вважати формулювання, яке запропонував Роберт Пол Вольф. Він означує державу як керівну групу людей, яка видає закони, управляє соціальними процесами й виробляє правила для соціальних груп на певних територіях і в межах певних кордонів. Причому, підкреслює Вольф, "хай би ким був той, що видає закон, командує і змушує коритися всіх, хто проживає на цій території, він є державою".

В основі цього означення — узагальнений досвід безлічі народів, які перебувають на різних стадіях суспільного розвитку. Люди завжди і скрізь були організовані в соціальні групи з певними територіальними обмеженнями, або кордонами. У кожному такому союзі є люди, які управляють, встановлюють порядок, керують, використовують силу, щоб примусити інших підкорятися. Інакше кажучи, якась група завжди встановлює закон і стежить за його виконанням. "Ця невеличка група і є тим, що ми називаємо державою", — підсумовує Вольф.

Така група може складатися з "однієї-єдиної людини та її прихильників", а може бути спадковим класом, політичною клікою чи партією. Зрештою, це може бути просто велика група людей, які отримали на виборах голоси більшості виборців.

Своєю суттю такий підхід до питання про державу не суперечить означенням, що їх сформулювали російські історики. Ще чверть століття тому, вивчаючи владні інститути народів, які перебувають на ранніх стадіях розвитку, етнографи дійшли висновку про те, що державі передували "додержавні" - потестарні (від лат. potestas — влада) — органи, котрі виконували ті самі функції, але, на відміну від держави, не мали політичного характеру.

Такий підхід призвів до спроби відокремити власне державні суспільні утворення від додержавних. Водночас із таких спостережень логічно випливало, що держава не могла бути визначена телеологічно (через те, що мав на меті соціальний інститут).

Отже, судячи з усього, всяка держава має дві загальні характерні риси: 1) використовує силу, щоб домогтися виконання своїх наказів; 2) претендує на право командувати і право підкорювати, тобто на легі-тимність. Друга риса видається особливо важливою, бо дозволяє встановити чітку відмінність між бандою грабіжників і державним апаратом. Річ у тім, що на ранніх стадіях розвитку цей "апарат" дуже нагадував саме банду, адже складався з невеликої групи добре озброєних людей на чолі з ватажком.

На відміну від "простої" банди, вимогам якої підкорялися з примусу, тобто під загрозою застосування зброї, державному органові з певного моменту почали коритися добровільно. Правитель претендував на право підкорювати своїх підданих. Якщо ті не чинили опору, то, судячи з усього, вони не просто звикли коритися, а визнавали право державних структур диктувати їм свої умови. Це, власне, й забезпечувало правителям можливість за допомогою невеликих збройних загонів підкорювати великі групи людей, які найчастіше були доволі добре озброєні і цілком могли боронити своє право не коритися вимогам, що їх не визнавали законними.

Які ж функції виконувала держава?

У радянській історіографії, найчастіше "по умолчанию", мали на увазі, що діяльність держави, як стверджував Йосиф Сталін, характеризують дві основні функції: "внутрішня (головна) — тримати експлуатовану більшість у покорі і зовнішня (неголовна) — розширювати територію свого, панівного, класу за рахунок території інших держав або захищати територію своєї держави від нападів із боку інших держав".

У новітній, зокрема, російській історіографії дедалі виразніше лунає думка, що на ранніх етапах існування держави її основна функція — захист інтересів громадян або підданих. Якщо заперечити таке визначення, то буде абсолютно незрозуміло, як "народні маси" (за всієї невизначеності цього терміна) могли миритися з існуванням "апарату", що здійснює насильство над ними? Інша річ, якщо погодитися з тим, що кожна держава вирішує певні завдання, важливі для кожного з тих, над ким вона стоїть. Змиритися з насильством над собою людина може лише тоді, коли розуміє (і, відповідно, приймає) його мету. Інакше кажучи, спочатку держава, хоч би декларативно, захищає інтереси не лише панівної соціальної групи (класу), а й суспільства в цілому і кожного зі своїх громадян (або підданих) осібно.

Тепер, визначивши деякі опорні точки, можна спробувати відповісти на запитання, що нас цікавить: чи була Київська Русь державою?

Напевне, ні, якщо брати за основу "класичні" марксистські визначення. В кожному разі, повною мірою Київська Русь під них не підпадає. По-перше, в ній не можна віднайти класових структур. Добре відомо, що соціальні класи як такі формуються лише в буржуазному суспільстві. За феодалізму ж існують стани — соціальні страти, статус яких залежить не так від реального місця у процесі виробництва, як від походження та прав, зумовлених законом для кожного з них. Стани мають юридичний характер. Тому до появи законів, які визначають станові права і привілеї (для Росії це, в кращому разі, кінець XVст., а за суворішого підходу ще пізніше - XVIII ст.), навіть говорити про них у зв'язку з Київською Руссю не випадає. Вочевидь, саме тому ще в період безумовного панування марксистсько-ленінських підходів у російській історіографії наголошували: якщо зводити експлуатацію до пригноблення з боку держави до XII ст. (оскільки в Давній Русі князі роздавали дружинникам не землі, а доходи від них) і відмовлятися розглядати данину як ренту, що зароджується, буде неможливо схарактеризувати суспільний устрій Київської Русі і давньоруської державності в класовому сенсі.

По-друге, правом на примус у Київській Русі володіли князь, дружина і міське віче. Але чи були вони частинами цілісного "апарату насильства"? Навряд чи. До того ж "певна територія", на яку поширювалося право князя або віча застосовувати насильницькі заходи, досі не визначена. Точніше, вона розпадається на ряд невеликих територій, у кожній з яких можуть діяти свої закони і свої "апарати насильства".

По-третє, князівське право на видання законів лише зароджувалося. До того ж основна частина населення Київської Русі, мабуть, узагалі не збиралася коритися новим писаним законам і переважно керувалася у своїх вчинках традицією, звичаєвим правом, на яке князь не міг впливати безпосередньо.

Крім того, важко без перебору говорити про економічне панування певної соціальної групи в суспільстві, що базоване на позаекономічному, особистому примусі. А без цього важко говорити про будь-яку державу, адже вона має бути, як ми пам'ятаємо, "державою економічно домінантного класу".

Інакше кажучи, Київську Русь лише за дуже великого бажання можна назвати державою в тому сенсі, який вкладали в це поняття радянські історики. Втім, ще в XIX ст. це питання вважали дискусійним. У результаті неодноразово лунали сумніви, чи справді в Х-ХІ ст. у східних слов'ян була своя цілісна держава. Водночас наче ніхто не сумнівався в існуванні давньоруської державності як такої. Наприклад, Василь Сергеевич відверто писав, шо "наша старовина" не знає цілісної "держави Руської", а має справу з безліччю невеликих держав (волостей, земель, князівств, доль, отчин князів, повітів), які існують одночасно.

До такої думки схилялися Михайло Дьяконов, Михайло Влади-мирський-Буданов та інші дослідники. Рішучіше були налаштовані деякі радянські історики. Підкреслюючи "федеральний" характер об'єднання давньоруських міст-"республік", Михайло Покровський писав, що ніякого грунту для "цілісної" держави, і взагалі держави в сучасному сенсі слова, на Русі не було.

На думку Сергія Бахрушина, говорити про міцну державну організацію за перших Рюриковичів іще важко. Він уважає, що тут не було навіть державної території в повному розумінні слова. Скорені племена "відпадали" при першій нагоді, і їх доводилося впокорювати знову. Скажімо, древлян приборкав спочатку Олег, потім - Ігор, але за його правління вони не лише позбулися (хоч би на певний час) київської данини, а й загрожували Києву. Утретє їх довелося завоювати вдові Ігоря — Ользі. Лише відтоді древлянська земля міцно увійшла до складу Київської держави. Так само Володимир мав двічі здійснювати походи в землю в'ятичів, яку свого часу підкорив його батько Святослав. Буквально кожен новий князь починав своє правління з того, що підпорядковував племена, які вже входили за його попередників до складу давньоруського державного об'єднання.

Справді, називати державою Київську Русь можна лише за однієї умови: якщо дотримуватися "м'якого" визначення держави й не наполягати на тому, що для визнання її існування необхідна чітка класова структура суспільства, єдині кордони, мова, культура, етнос, економічний і правовий простір. Залишається хіба уточнити, з якого часу існувала така "недержавна" держава.

Судячи з усього, про державу в повному розумінні цього слова може йтися з того часу, коли не лише князь, а і його намісник стали спокійно збирати данину з тієї чи тієї території. А ще точніше - відтоді, як князь припинив їздити в полюддя.

Владислав Даркевич уважає, що при утворенні держави панування ґрунтується на усвідомленому переконанні в законності встановлених порядків, правоможності й авторитеті органів, покликаних здійснювати владу. Воно спирається не так на пряме насильство, як на насильство символічне" — на знакову систему, ієрархію цінностей, які в очах суспільства видаються природними, самозрозумілими.

Другий характерний момент, який може розглядатися як завершення формування нових, державних, відносин, - поява писаного законодавства. Саме видання нового закону слугує межею у встановленні відносин між державою, шо народжується, і суспільством, яке "звикло" жити за нормами звичаєвого права (радше не уявляє, як можна жити інакше). Такий "момент" у нашому випадку є досить тривалим процесом - від запровадження за княгині Ольги правил і термінів збирання данини ("уставляюши уставы и уроки") до появи "Руської Правди" за Ярослава Володимировича ("Закон Руський" ми змушені не брати до розгляду через невизначеність згадок про нього).

Основні функції Давньоруської держави, судячи з усього, можуть бути зведені передусім до захисту зовнішніх кордонів племен, що увійшли до "суперсоюзу" (союзу племінних княжінь), наведення "ладу" всередині державного об'єднання (тобто виконання поліцейських функцій) і, нарешті, до контролю міжнародних торговельних шляхів, які проходили через східнослов'янські землі (насамперед шляху "з варяг у греки"). Виконання останнього спричинило, зокрема, ряд походів Русі на Константинополь (907, 911 і 944 років).

Важче відповісти на запитання: який був характер Давньоруської держави?

У радянській історіографії навколо цієї проблеми точилися доволі тривалі, хоча й малопродуктивні дискусії. Плідність їх була заздалегідь визначена жорстко обмеженим набором "відповідних", "правильних" визначень (як-то "дофеодальне", "варварське", "готичне", "ранньокласове", "ранньофеодальне" тощо).

За академічними переказами, "суто наукове" визначення Давньоруської держави як ранньофеодальної було отримане так: безпартійний Борис Греков, киваючи на портрет Сталіна, запитав одного зі своїх партійних співробітники?: "Яка концепція сподобається Йому?".

Спробою вирватися за межі наперед заданих визначень стала сенсаційна для свого часу заява Ігоря Фроянова: "Вивчення залежного населення в Давній Русі показує, що найбільш архаїчною формою експлуатації у східних слов'ян було рабство, яке простежується ще від часів антів. Із виникненням у X ст. великого (князівського) землеволодіння рабську працю почали застосовувати й у вотчині. Спершу челядь (раби-поло-нені), а потім холопи (раби місцевого походження) складали робочий люд давньоруської вотчини. Отже, спочатку вона мала рабовласницький характер, і так тривало приблизно до середини XI ст., коли з'явився контингент феодально залежних і напіввільних, таких, що еволюціонували в бік феодальної неволі (кріпацтва). Від цього часу феодальні елементи (окремі групи смердів, ізгоїв) поступово дістаються і вотчини, під оболонкою якої ховаються тепер рабські та феодальні інгредієнти. Вотчина перетворюється на складний соціальний організм: вона і рабовласницька, і феодальна водночас. Та все-таки рабів і напіввільних у ній було більше, ніж феодально залежних. Тоді треба рішуче підкреслити, що давньоруські вотчини впродовж XI—XII ст. були схожі на острівці, загублені в морі вільного селянського землеволодіння і господарства, яке панувало в економіці Київської Русі".

Наступним кроком стала характеристика Київської Русі як держави докласової, потестарної. її запропонував Фроянов, і ґрунтувалася вона на виділенні трьох "головних прикметних ознак", поєднання яких у потестарно-політичній етнографії є показником завершення політоге-незу й формування держави: 1) розміщення населення за територіальним принципом, а не на основі кровних зв'язків; 2) наявність публічної влади, відокремленої від основної маси народу; 3) стягування податків для утримання публічної влади.

На жаль, навіть характеристика Київської Русі як потестарної держави, тобто держави недержавної, суперечлива за своєю суттю. До того ж вона не відповідає на просте й водночас дуже важливе запитання: як уявляли собі цю "державу" її піддані (а заразом і правителі)? Негативне визначення ("іїгститут, який зовні нагадує класовий, але не виконує політичних функцій") не дає можливості отримати позитивний критерій, який дозволив би зрозуміти, чим ця держава для її сучасників відрізнялася від усіх інших соціальних інститутів, що не були такими. . У російській історіографії широко побутує думка, що завдяки тісному зв'язку між утворенням держави й утворенням народності у свідомості людей раннього середньовіччя державний патріотизм та етнічна самосвідомість міцно перепліталися: саме наявність особливої "своєї" держави насамперед відокремлювала ту чи ту народність від інших частин слов'янського світу. В деяких випадках виникнення державного патріотизму передувало виникненню усвідомлення приналежності до особливої народності. Зокрема, традиційно вважають, що термін "Русь" у ІХ-X ст. позначав особливу державу - "Руську землю", а до XII ст. став позначати всіх східних слов'ян, які жили на території цієї держави.    

Очевидно, проте, що мешканець Києва, а надто Новгорода, не кажучи вже про інші міста і села Східної Європи X - початку XII ст., був би невимовно здивований, якби раптом дізнався, що він - підданий Давньоруської держави.

По-перше, він навряд чи уявляв собі, що таке "держава". Саме це слово з'явилося у джерелах лише в XV ст. (один із перших випадків його вживання стосується 1431 року). Причому його значення зводили до понять "певна територія, країна, земля, держава" або "правління, царювання; влада государя". Утім, і російське слово "государь" стало вживатися в сучасному значенні лише за Івана Грозного.

По-друге, навіть якби йому пояснили значення цього слова, він усе одно не знав би, що означає назва держави, в якій він живе. Словосполучення "Давньоруська держава" і "Київська Русь" йому ні про що не говорили.

Уявлення тогочасної людини про місце її проживання визначалися тим, у якій "землі" він перебував. Насамперед людина мислила себе в масштабах одного міста. Характерне в цьому сенсі титулування князя за назвою або стольного міста, або центру землі, якою він управляв.

Патріотичні почуття давньоруської людини були обумовлені її приналежністю до того, шо сьогодні називають "малою батьківщиною". Разом із тим кожен житель Давньої Русі, як справедливо зазначив Борис Флоря, знав, що він живе в Руській землі. Інше питання, чи була вона для нього державою. До того ж саме поняття "Руська земля" неоднозначне. Як делікатно зауважив Борис Романов, "Русская земля", довкола якої вибудовується весь ідейний лад "Слова о полку Ігоревім", навіть не пахне словником і запасом понять Даниїла Заточника.

Отже, в нашому випадку питання полягає в тому, чи можна вважати "Руську землю", згадувану в наших джерелах, синонімом Давньоруської держави?

Тут ми на деякий час перервемося, аби обговорити один дуже важливий момент. Він заслуговує, поза сумнівом, набагато серйознішого і ґрунтовнішого висвітлення, але в цьому випадку занадто відволік би нас від основної теми. Тому обмежимося лише короткою заувагою.

Згадуючи про державу, зокрема державу Давньоруську, не можна випускати з уваги ще одну організацію, яка, поза сумнівом, була на той час державною за своєю суттю. Ідеться про церкву. Адже в принципі церква, не володіючи практично ніяким "апаратом придушення" (крім тиску морального і загрози потенційного покарання душі після смерті), мала колосальну владу, видавала закони, яким корилися всі. Про вельми помітну політичну роль церкви в Давній Русі свідчить, скажімо, становище церковних ієрархів (архієпископа, архімандрита) у Новгородській республіці.

Разом із тим світські правителі, безсумнівно, були наділені владними повноваженнями і в церковній сфері. Недаремно доволі часто князі (пригадаємо Ярослава Мудрого, Андрія Боголюбського, Дмитрія Донського, а надто Івана Грозного) втручалися у сферу церковної компетенції, намагаючись нав'язати церкві свої рішення, зокрема з приводу кандидатур на заміщення вищих посад у церковній ієрархії

На чималі претензії щодо витіснення церкви з державних сфер, либонь, претендував і титул "царя і великого князя всія Русі". Вже неодноразово було підкреслено, що він "перетинався" з титулом митрополита Київського і всієї Русі. На жаль, історики оминули увагою цей факт, так і не з'ясувавши суті.