dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 20 Июля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. (Історія Росії. Давня Русь: загальна характеристика (частина 2) 11)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран. (Історія Росії. Давня Русь: загальна характеристика (частина 2) 11)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

Як і всяка держава, Київська Русь використовувала силу, щоб домогтися покори. Основною силовою структурою була князівська дружина. Проте жителі Давньої Русі підкорялися їй не тільки і навіть не так із примусу, під загрозою застосування зброї (хоча, пригадаємо, що Олег спочатку "примучує" племена, з яких отримує данину), як добровільно. Вони робили це сумлінніше, ніж того вимагала загроза покарання. У такий спосіб піддані визнавали право князя підкорити їх собі.

Дії князя і дружини (зокрема збирання данини/полюддя) були визнані легітимними. Це, власне, й забезпечувало можливість князеві з невеликою дружиною управляти величезною державою. Інакше вільні жителі Давньої Русі, найчастіше доволі добре озброєні, цілком могли боронити своє право не підкорятися незаконним (на їхню думку), нелегітимним вимогам банди грабіжників.

Приклад того - добре відомий прецедент убивства київського князя Ігоря (6453/945): "рекоша дружина Игореви: "отроці Свеньлъжи изодьлися суть оружьемъ и порты, а мы нази; пойди, княже, с нами в дань: да и ты добудеши и мы". И послуша ихъ Игорь, йде в Дерева в дань, и примышляше къ первой дани, и насиляше имъ и мужи его; возьемавъ дань, поиде въ градъ свой. Идущу же ему въспять, размысливъ, рече дружинъ своей: "вдъте съ данью домови, а я возъвращюся, похожю и еще". Пусти дружину свою домови, съ маломъ же дружины возъвратися, желая болыпа имънья. Слышавше же Деревляне, яко опять вдеть, сдумавше со княземъ своимъ Маломъ: "аще ся въвадить волкъ в овць, то выносить все стадо, аще не убьють его; тако и се, аще не убьемъ его, то вся ны погубить"; и послаша к нему, глаголюще: "почто идеши опять? поималъ еси всю дань". И не послуша ихъ Игорь, и вышедше изъ града Изъкоръстъня Деревлене убиша Игоря и дружину его; бъ бо ихъ мало".

Сам Ігор, вирушаючи до древлян, очевидно, не міг уявити, що хто-небудь наважиться сперечатися за його право на отримання данини, хай і понад звичну міру. Через те князь узяв із собою лише "малу" дружину. Цікаво, що літописець, судячи з усього, своєю розповіддю легітимізує право не підкорятися правителеві, який порушує негласний "суспільний договір" про міру й терміни збору данини. З повстанням древлян пов'язана подія, надзвичайно важлива в житті молодої держави, що формувалася: Ольга, жорстоко помстившись за смерть чоловіка, була змушена встановити уроки і погости (міру і місце збору данини).

Так уперше було реалізовано одну з найважливіших політичних функцій держави: право формулювати нові норми життя суспільства, видавати закони. На жаль, невідомо, що являли собою "закони", які встановила Ольга для древлян.

Першою ж пам'яткою писемного права, що дійшов до нашого часу, є "Коротка Руська Правда" (20-70-ті роки XI ст.). її вважають кодексом норм прецедентного права. Всі ці норми, либонь, регламентують відносини в межах князівського (пізніше - і боярського) господарства і за межами офіційної столиці держави. Можливо, це визначило і назву пам'ятки - "Правда роськая" (тобто дружинна: непрямим підтвердженням такого здогаду може бути те, шо в багатьох списках "Руську Правду" продовжує "Закон Судний людям"). Саме у ній відображено нові соціальні відносини, які складалися між самими дружинниками, між дружинниками і "службовою організацією", між князем і слугами, а також між князем і вільними селянами-общинниками, - не регламентовані традицією. Решта всього населення Київської Русі в житті, напевне, й надалі керувалася нормами звичаєвого права, ніде не записаними.

Поява писаного права, швидше за все, викликана тим, що саме в князівському оточенні почали формуватися нові, нетрадиційні соціальні відносини, які не підпадали під звичаєві норми. Основою "офіційного", "незвичаєвого" законодавства могли бути як перероблені традиційно норми права, так і принципово нові норми, запозичені радше з найбільш авторитетного для князя та його оточення джерела - Святого Письма. В тому, що саме біблійні норми стали основою писаного законодавства, можна переконатися хоч би з очевидних паралелей між статтями "Руської Правди" і старозавітними текстами:

1) А иже межоу переореть любо перетесь, то за обидоу 12 гривні (Коротка Правда.Ст. 33*).

2) Аще оубьють татя на своемь дворі, любо оу кліти, или оу хліва, то той оубить; аще ли до світа держать, то вести его на княжь дворъ, а оже ли оубьють, а люди боудуть виділи связанъ, то платити в немь (Коротка Правда. Ст. 38)

3) Аже кто оубиеть княжа мужа в разбои, а головника не ищють, то виревную платити, въ чьей    же верви голова лежить, то 80 гривень; паки ли людинъ, то 40 гривень (Поширена Правда, Ст. 3).

1) Не пересунеш межі свого ближнього, яку розмежували предки в наділі твоїм, яке посядеш ти в Краю, що Господь, Бог твій, дає його тобі на володіння. (Втор. 19, 14).

2) Коли злодій буде зловлений в підкопі, і буде побитий так, що помре, то нема провини крови на тому, хто побив. Але як засвітило сонце над ним, то є на ньому провина крови. Злодій конче відшкодує, а якщо він нічого не має, то буде проданий за свою крадіжку. (Вих. 22, 1-3).

3) Коли на землі, яку дає тобі Господь Бог твій на володіння, буде знайдений забитий, що впав на полі, і не буде відомим, хто вбив його, то повиходять старші твої та судді твої, та й виміряють до тих міст, що навколо забитого... (Втор. 21, 1-4).

Розбивка тексту на статті - за Михайлом Тихомировим.

Як бачимо, норми Святого Письма зазнали на давньоруському грунті певних змін, що цілком природно. На жаль, досі не вивчені ані ці паралелі, ані ті трансформації, яких зазнали біблійні правила, можливо, за допомогою грецьких законів, у "Руській Правді" (точніше, в "Руських Правдах").

Новим явищем у політичному житті став розподіл території Давньоруської держави на "сфери впливу" між синами київського князя. 970 року, вирушаючи у воєнний похід на Балкани, київський князь Святослав Ігорович "посадив" на князювання (фактично як намісників) у Києві свого старшого сина Ярополка, в Новгороді - Володимира, Олега - "в деревех" (у землі древлян, сусідній із київською). Очевидно, вони отримали право збору данини для київського князя. Отже, вже відтоді князь припинив ходити в полюддя, і почав формуватися певний прообраз державного апарату на місцях, контроль над яким залишається в руках київського князя.

Остаточно такий тип управління склався під час правління київського князя Володимира Святославича (980-1015). Святослав був змушений розділити всю Руську землю разом із Києвом поміж своїми синами, адже сам кілька років перебував за її межами. Володимир же залишив за собою київський престол, а своїх старших синів посадовив у найбільших руських містах, які до того ж були, ймовірно, колись центрами племен. У такий спосіб він поклав край існуванню "союзу племінних княжінь". Замість колишнього союзу виникла цілісна держава, різними регіонами якої управляли намісники київського князя.

Тепер уся повнота влади на місцях перейшла до рук Володимировичів, їхня підлеглість великому князеві-батьку виражалася в регулярній передачі йому частини данини, яку збирали із земель, де сиділи великокнязівські сини-намісники. Про те, як розподілялася данина, можна дізнатися з літописної згадки під 1014 р. про данину, яку збирав Ярослав Володимирович, що сидів у Новгороді: "В л*то 6522. Ярославу же сущю Новгороді, и урокомъ дающю Кыеву дв* тысяч* гривень оть года до года, а тысячю Новігородт. гридемъ раздаваху; и тако даяху вси посадници [в Новгородскому першому літописі - князі] Новъгородьстии".

На думку Антона Горського, дружини союзів племінних князівств, на землях яких "сиділи" представники київської князівської династії, вірогідно, частково  влилися до дружин князів-намісників. При цьому зберігалося спадкове право влади. Водночас  при визначенні порядку успадкування влади поступово закріплювалося домінуюче право старшинства.

Такого принципу дотримувалися і в разі перерозподілу княжінь між синами великого князя київського після смерті одного з братів. Якщо помирав старший (який зазвичай сидів на новгородському "столі"), то його місце посідав наступний за старшинством брат, а решта братів пересувалася "лєствіцею" влади на одну "сходинку" вгору, переходячи на престижніші княжіння. Якщо хтось із молодших братів помирав раніше від старшого, володіння цього молодшого брата в подальшому перерозподілі княжінь не брали участі: його успадковували прямі нащадки - сини й онуки. Така організація передачі влади зазвичай називається "лєствічною" системою сходження князів на престоли.

Уже за Володимировичів повною мірою простежується її дія. По смерті старшого, Вишеслава (близько 1012 р.), що сидів у Новгороді, його княжіння прийняв Ярослав, адже Ізяслав, який був наступний за старшинством після Вишеслава, на той час також помер. Полоцьке княжіння, в якому правив Ізяслав, дісталося спочатку Брячиславу Ізяславичу, а потім Всеславові Брячиславичу. Так земля Полоцька після смерті Ізяслава Володимировича фактично вийшла зі складу Давньоруської держави, перетворившись на суверенне князівство. Цікаво, що цю територіальну втрату цілком лояльно сприйняли київський князь і його нащадки. А ось спроба новгородського князя Ярослава Володимировича усупереч традиції припинити 1014 року виплату данини до Києва викликала негайну реакцію: Володимир Святославич, як ми пам'ятаємо, одразу почав готуватися до війни проти сина з метою відновити законний порядок управління державою.

Проте, як неодноразово було наголошено, такий порядок існував лише за життя голови роду. Після смерті батька, як правило, починалася активна боротьба між братами за право володіти Києвом. Той, хто перемагав у ній, роздавав усі княжіння своїм дітям, "відроджуючи" "лєствічну" систему. Ще Василь Ключевський зазначав, що зі смертю батька, вірогідно, розривалися всі політичні зв'язки між його синами. У кожному разі, залежність молодших "обласних" князів від старшого, який посідав київський престол після батька, доволі непомітна. У батьківсько-синівських стосунках діяло "сімейне право", але між братами ніякого визнаного права не існувало. Це спричинила, на думку деяких науковців, особлива роль київського князя. Як відзначав Олександр Пресняков, "сімейне право" грунтувалося на неподільності життя і володіння. Сімейний союз був зруйнований із розділом князівств, бо звичаєве право не знало переваг старшого брата перед молодшими. Міжкнязівські відносини, що базувалися на відносинах сімейних, суперечили політичній тенденції, яку підтримували київські князі, до міцного підпорядкування Києву підвладних областей. Звідси - прагнення об'єднати в руках київського князя всі володіння батька, "бути, володіючи, єдиному в Русі".

Після того як Ярослав Володимирович посів київський престол, він зумів позбутися майже всіх своїх братів, які хоча б найменшою мірою претендували на владу. Є достатньо вагомі підстави припускати, що саме він був свідомим чи мимовільним убивцею не лише Святополка Окаянного, а й Бориса і, можливо, Гліба. Їхні місця посіли сини Ярослава. Перед смертю Ярослав заповів Київ старшому синові Ізяславу, який до того ж залишався князем новгородським. Святославові батько дав Чернігів, Всеволоду — Переяславль, Ігорю - Володимир, а Вячеславу - Смоленськ. Розподіливши міста між синами, Ярослав заборонив їм "преступати предала братня, ни сгонити". Підтримувати встановлений порядок мав Ізяслав як старший у роду. В такий спосіб формально закріплювався політичний пріоритет київського князя.

Проте вже до кінця XI ст. влада київських князів помітно ослабла, тому активізувалося київське віче. Воно стало відігравати велику роль у житті не лише міста, а й держави в цілому. Зокрема відомо, що віче виганяло князів або запрошувало їх на престол. Скажімо, 1068 р. кияни скинули Ізяслава, який програв битву з половцями, і посадовили на його місце Всеслава Брячиславича Полоцького. За півроку, після втечі Всеслава до Полоцка, київське віче знову запросило Ізяслава повернутися на престол.

З 1072 року відбулося кілька князівських "снемів" (з'їздів), на яких Ярославичі намагалися домовитися про основні принципи розподілу влади і про взаємодію в боротьбі із загальними супротивниками. 1074 року між братами розгорнулася запекла боротьба за київський престол. Старшинство вже не відігравало вирішальної ролі у визначенні права на владу. Зміна правителів у столиці призвела до зміни влади на периферії Київської Русі: кожен новий київський князь призначав своїх синів намісниками до інших міст (насамперед до Новгорода). До того ж у політичній боротьбі дедалі частіше використовували половецькі загони.

Усобиці, що почастішали, серйозно погіршили внутрішньо- й особливо зовнішньополітичне становище руських земель. Це змусило руських князів знову розпочати пошуки політичного компромісу. 1097 року в

Любечі відбувся з'їзд князів, на якому онуки Ярослава Святополк Ізяславич, Володимир Всеволодович, Давид Ігорович, Василько Ростиславич та Давид і Олег Святославичі встановили новий принцип стосунків між правителями руських земель: "кождо да держить отчину свою".

Відтоді "отчину" (землю, в якій князював батько) почали передавати у спадок - від батька до сина. У такий спосіб було відмінено "лєствічну" систему посідання престолу, засновану на уявленні про право всіх членів великокнязівської сім'ї володіти Руською землею. "Лєствічну" систему змінило династичне правління. Руські землі були розподілені між окремими гілками нащадків Ярославичів. Усупереч настановам Ярослава тепер гарантом дотримання нових нормативних відносин виступав не "старший", київський, а всі князі: "Да аще кто отсел* на кого будеть, то на того будемъ вси и кресть честный".

Тоді ж, очевидно, було продовжено роботу над загальним законодавством. Ярославичі "уставили" "Правду Ярослава" всій Руській землі та доповнили її рядом норм, зокрема остаточно заборонили кревну помсту, замінивши її грошовим штрафом.

Хоч ані цей, ані подальші князівські з'їзди (1097, 1100, 1101, 1101, 1110) не змогли попередити усобиці, значення його надзвичайно велике. Саме на ньому було закладено юридичні засади існування суверенних держав на території колись цілісної Київської Русі. Давньоруська держава залишалася у минулому. Остаточний розпад її традиційно пов'язують із подіями, що відбулися після смерті старшого із синів Володимира Мономаха, Мстислава (1132 р.).