dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Оборона Батурина - сучасні погляди на події початку ХVІІІ ст.

Оборона Батурина - сучасні погляди на події початку ХVІІІ ст.

batyrin.jpg
karta.jpg

13-14 листопада 2008 року (2-го за старим стилем) в багатьох містах України, за широкої підтримки громадських організацій, установ і структурних підрозділів Міністерства культури і туризму України, участі високопосадовців держави відбулись урочистості, присвячені 300-річчю оборони Батурина – подіям часів Північної війни початку ХVІІІ ст. між Росією та Швецією, які призвели до спустошення тогочасної гетьманської столиці та значним чином вплинули на перебіг військових дій 1708-1709 років.

Проте взяття полками О.Меншикова міста та наступні каральні заходи, спрямовані на позбавлення підтримки "зрадника" І.Мазепи широкими козацькими та селянськими масами населення тогочасної України, до цього часу не знайшли однозначної оцінки серед науковців-дослідників історії наших країн цього періоду.

За радянської доби будь-які об’єктивні дослідження Батурина, як і всіх питань, що пов’язані з історією взаємовідносин Гетьманщини з Російською імперією і, тим більше, зі "зрадником"-Мазепою були неможливими. Лише за часів хрущовської "відлиги" деякими спеціалістами вивчалось оборонне зодчество та історичне планування міста. Дослідження активізувались після виходу у 1994 році монографії С.Павленка, чернігівського історика та журналіста, присвяченої цим подіям, та початком у 1995 році грунтовних археологічних розкопок території колишньої фортеці.

Однак, незважаючи на значний обсяг вже уведених до наукового обігу, опублікованих матеріалів, результатів вивчення як писемних, так і речових джерел, одностайності серед їх оцінки не спостерігається. Цьому причинами є низка факторів, серед яких пов’язані з політичною кон’юктурою різних урядів України та Росії займають не останнє місце.

Тим не менше, перебуваючи на позиціях якомога об’єктивнішого висвітлення подій нашої спільної історії, пропонуємо шановним відвідувачам сайту ознайомитись з двома точками зору на події, пов’язані з обороною, штурмом і захопленням Батурина, відповідно українського та російського дослідників – С.Павленка та В.Артамонова, які, на нашу думку, є одними з найбільш знакових у сучасній історіографії даної проблеми.

Отже, розпочнемо з витримок із статті С.Павленка та О.Ткаченко "2 листопада 1708 р. – трагічна сторінка історії Батурина", опублікованої у збірці наукових праць "Батуринська старовина":

"Проаналізувавши напрямки руху шведів, Петро І зрозумів, що Карл XII невипадково намагається уникнути бою, залишив у спокої Новгород-Сіверський і спрямував свої сили до Батурина, де зберігалися великі запаси продовольства та зброї. 30 жовтня 1708 р. у цьому його ще раз переконали О.Меншиков та Д.Голіцин, які, приїхавши у Погребки, відразу доповіли про оперативну обстановку. Дії мазепинців ставали дедалі яснішими. Як повідомляє "Журнал, або Поденна записка... Петра Великого", невдовзі відбувся "воинский совет, на котором положено, дабы помянутому Князю Меншикову с частию войска ити добывать Батурин, где Мазепины единомышленники Полковник Чечель, да генеральный Есаул Кениксек с Черкассами засели"'. Фактично гетьманській столиці було винесено жорстокий присуд. ІЦоправда, цар не полишав надію і на вірнопідданий елемент у Батуринській фортеці. Київський воєвода Д.Голіцин був відряджений поперед О.Меншикова до Батурина з розпорядженням полковнику Д. Чечелю від президента Посольського приказу Г. Головкіна "по именному великого государя указу": "Понеже ведомость имеем о зближений неприятельском к Десне и о намерении его, переправлясь оную, идти к Батурину, того ради указал великий государь во оной замок для лутчаго отпору неприятелю в тот гарнизон прибавить к малороссийским ратным людям полк великороссийской пехоты, как тож для лутчаго отпору неприятельського и в Стародуб и Новгород-Северский наши великоросийские ратные люди посажены были. И для того оных неприятель и добывать не стал. И того ради надлежит господину полковнику Чечелю в тот замок немедленно великороссийских людей впустить и обще со оным в наступление неприятельское отпор чинить, к которому замку на выручку сам великий государь со всем войском особою своею быть изволит". Неважко збагнути мирно-ділову тональність написаного – цим посланням у російському таборі прагнули переважити чашу вагань, непевності у батуринському гарнізоні на свій бік.

Прибувши 31 жовтня у першій половині дня до міста-фортеці, Д.Голіцин констатував, що батуринці, залога вжили заходів посиленої готовності для зустрічі росіян – мости через Сейм були розібрані. Батурин, як повідомляє одне з джерел, "заперся от всех сторон и трох ворот, тилко одни четвертые ворота береговие, что от Сейму, не заперти були"'. Вибратись із зачиненої фортеці без дозволу і непоміченим для варти стало практично неможливим.

Перепливши човном через Сейм, князь усе-таки передав наказ царя і Г.Головкіна сердюкам, що несли охорону на березі. Він також "пояснив їм усно про Мазепин вчинок і радив їм змиритися". Керівництво фортеці не довго вивчало наказ. У відповідь, як дізнаємося з вечірньої депеші Меншикова, "как старшина, так и товарищество единогласно отвешали, что без нового гетмана нас в город не впустят, а гетмана де надлежит им выбирать общими голосами. И пока де швед из здешних рубежей не выпустит, по то время и гетмана им обирать невозможно".

Повертався Д. Голіцип на другий берег приниженим і наляканим. Його короткочасні переговори супроводжувалися погрозливими вигуками козаків, а насамкінець – рушничними пострілами услід.

Опівдні біля Сейму почали скупчуватися полки корпусу, що надходили до Батурина. Коли Меншиков віддав їм наказ підійти впритул до мостів, щоб спробувати зробити переправу, "из замку выслали шесть пушек, и оные навели против нас на мосты, которые уже прежде приходу нашего были у них разбросаны". Це справило враження. Російське військо відступило подалі від берегів.

Невдовзі з фортеці виїхало п’ять вершників і через річку прокричали-пригрозили, щоб Меншиков забирався геть зі своїм військом, інакше батуринці його "стануть бить". Командир корпусу попросив прислати для розмови двох-трьох осіб. Але посланці Чечеля у відповідь грубо вилаялися і повернулися назад.

"Потом в двух лотках малых переправили мы на ту сторону граннадиров человек с 50, что увидя, те, кои при мостах с пушками стояли, тотчас великою тревогою в город побежали и нам мосты очистили, которые направя, стали мы через реку перебиратца, – читаємо у донесенні царю. – И сея ночи совсем переберемся, а в завтра з Божею помощею будем чинить промысл ибо ни малой склонности к добру в них не является, и так говорят, что хотят до последнего человека держатца".

Меншиков прийшов вершити суд над Батурином з 14 драгунськими полками свого корпусу, в якому налічувалось від 15 до 20 тис. осіб. Крім того, поряд з гетьманською столицею дислокувалось два російські піхотні полки. Київський воєвода Д. Голіцин прибув із Києва під Мену не сам: за наказом царського командування він повинен був з московськми стрілецькими полками та пристойною артилерією рухатися в середину України. Отже, це щонайменше 5 полків. Згадані "київські" сили були, очевидно, об’єднані під Меною з корпусом Меншикова, оскільки останній та Д.Голіцин надалі діють разом. Таким чином до гетьманської столиці російське командування стягнуло до 20 полків. Хоч це був значний військовий контингент, О.Меншиков розумів, що Батуринську фортецю так просто здолати неможливо. Це вже її взяття коментувалося дослідниками посиланнями на донос В. Кочубея, який зазначав у ньому, що "Батурин 20 лет стоит без починки и того ради валы около него всюду осунулись и обвалились", а тому, мовляв, це не створювало серйозної фортифікаційної перешкоди для російського війська. Насправді ж у вересні-жовтні 1708 р., перед початком основних бойових дій та під час вступу шведів на територію України, фортецю було укріплено. Про це свідчить і прохання, надіслане тієї пори самим гетьманом в Посольську канцелярію про необхідність поновлення оборонних споруд Батурина, і висновок відомого історика-літописця, фахівця фортифікаційних робіт, інженера генерал-майора О. Рігельмана, який у своєму дослідженні зазначав, що Мазепа резиденцію "поновленням валу і всього міського укріплення укріпив".

 

 

Гетьман через постійну участь у бойових діях (тільки за 12 років після приходу до влади він здійснив 11 літніх та 10 зимових походів) справді не мав достатньо часу, щоб потурбуватися про надійніший захист гетьманської столиці. Проте небезпечна ситуація змусила здійснити терміновий ремонт усіх оборонних споруд Гетьманщини.

Центральна фортеця була оточена з трьох боків глибоким ровом, земляним валом. З боку річки батуринці не чекали серйозної небезпеки, тому тут і не будували валу. Батуринська фортеця мала, крім цього, декілька потайних вилазок, через які можна було зробити несподіваний напад, послати розвідників, вістунів.

Навіть якщо ремонт оборонних споруду 1708 р. і не був значним, все одно Батурин мав інший суттєвий козир, з яким не міг не рахуватися Меншиков, — потужну гетьманську артилерію… У гетьманській резиденції "арматними" ділами відала найсерйознішим і найсуворішим чином канцелярія генеральної військової артилерії. Вона тримала під контролем ливарні, порохові та кінні заводи. Батурин мав великі запаси пороху, бо Гетьманщина була головним постачальником його царському війську. Відомо, що, наприклад, у 1703 р. за наказом Петра І порохові заводи України мали дати для армії 2 тис. пудів пороху. Під час облоги, за деякими джерелами, у замку налічувалося до 315 гармат. На нашу думку, ці дані є перебільшенням (можливо, стільки одиниць далекобійного на той час озброєння було на рахунку канцелярії генеральної військової артилерії загалом).

Після запеклої битви, спалення Батурина і знищення великих мортир переможці взяли з собою лише 40 гармат. За оцінками шведських учасників походу та В.Шутого, М.Павленка, В.Тарле, гарнізон мав їх на озброєнні 70-80 одиниць. У написаному 1733 р. "Житії Петра Великого" йдеться про "сто добрых пушек", знайдених у Батурині. Звезена заздалегідь до Батурина артилерія становила найбільшу загрозу для меншиковського корпусу. У зв’язку з цим О.Меншиков не поспішав розпочинати штурм фортеці, а вперто намагався домовитися з "бунтівниками". Продемонструвавши побіля Сейму грізну силу свого корпусу, він відіслав у фортецю Андрія Марковича, зятя І.Скоропадського. Той, певно, за якихось обставин потрапив йому під руку і змушений був заявляти про своє вірнопідданство.

Із пізнішого доносу Д.Забіли на А.Марковича видно, що останній симпатизував Мазепі, але, обтяжений страхом за сім’ю, виконував волю петрівців як парламентер.

Після переправи через Сейм 50 гренадерів батуринська залога вжила додаткових заходів безпеки. Усі ворота фортеці були зачинені і "завалені землею". Посланця підняли па стіну вгору віжками. Дізнавшись про мету появи Марковича в Батурині, обурені козаки і сердюки почали "терзати його і смертю грозити". І все ж невдовзі показали його наказному гетьманові сердюцькому полковнику Д.Чечелю. Після візиту Марковича напружена обстановка змушувала старшину батуринського гарнізону додатково зважувати негативні фактори небезпеки, що насувалася. Росіяни під вечір полагодили мости. Чимало кавалерійських полків, переправившись через Сейм, почали займати порожнє передмістя, оточувати фортецю з усіх боків. Російські солдати заходили у покинуті батуринські домівки, готувалися на ночівлю.

Проаналізувавши з усіх сторін небезпечну ситуацію, старшина вирішила схитрувати і затягнути переговори на свою користь. Вночі до О.Меншикова, який не переїжджав через річку і стояв на хуторі Городищечку (нині куток с.Матіївка Бахмацького району. – Авт.), вістові передали лист "із запевненнями про незмінну, хоча б і зрадив гетман, вірність свою государю". Батуринці, як видно із донесення царю, "обявляли извычайною своею палитикою, что они при первой своей верности и нас в гарнизон пустить хотят, толко б их свободно совсем выпустить, и на то б дать им на три дни сроку".

Обурений О.Меншиков, прочитавши послання, усно відмовив командуванню гарнізону в цьому проханні й надав їм для визначення час до ранку.

Вранці Д. Чечель і Ф. Кенігсек відповіли на нічну пропозицію князя рясним залпом гармат, причому далекобійні були націлені на резиденцію Меншикова. Літописці, сповіщаючи про це, не помиляються. У XIX ст., як зазначає в історичному нарисі М.Ісаєнко, "в деяких місцях Городищечка, особливо, де тепер город священика О.Бєглевського, часто знаходять кремені з рушниць, рештки ядер і навіть цілі ядра, що певним чином виправдовують те повір’я, що на цьому місці була ставка".

Підпал шквальним вогнем передмістя, в якому розташувались основні сили корпусу, без сумніву, наробив переполоху серед росіян, дезорганізував їхній порядок розміщення.

Звістка змушувала прискорювати події. Затримка корпусу під Батурином ставала небезпечною: шведи могли відрізати його від головних сил Петра. Але ж іти вдень на приступ фортеці – вірна смерть. О.Меншиков, однак, не бажав залишати Батурин иепереможеним, а тому знову вдався до тактики переговорів. Після того, як батуринці "посад кругом города зажгли", князь написав, ніби нічого не трапилось, відповідь командуванню залоги і послав її з якимсь Зажарським. У посланні він запевнив гарнізон, що ніякої кари нікому не буде.

Відповідаючи на лист Петра І з табору, О.Меншиков так інформує про реакцію захисників фортеці та свої плани у зв’язку з цим: "И Зажарского в крепость впустили и письмо наше в кругу прочли, на что сказали, что отповеди нам чинить неколи. И хотели ево, Зажарского, убить, потом выпустили ево вон, сказав ему многими голосами, что мы де здесь помрем, а президиума в город не пустим. И с сея ночи с помощию Божиею будем мы над ними надлежащий чинить промысл". Однак невдовзі цей задум знову довелося змінити. Обставини вимагали від Меншикова рішучих дій.

Московський літописець Іван Желябузький у записках за 1708 р. розповідає про неприступний, за свідченнями очевидців, батуринський гарнізон: "И он посылал к ним многажды, – констатував окольничий, – чтоб город отперли. И они не послушали, и стали палить из пушек".

Невдалі спроби мирним шляхом приборкати захисників міста наштовхнулися на різку реакцію-відповідь. Гарнізон дав зрозуміти: він спроможний дати відсіч навіть такому великому корпусу, а тому найкращий шлях і без пролиття крові, – залишити Батурин у спокої.

В історичній літературі та архівах залишилося мало відомостей про оборонців Батурина. Однак навіть незначні деталі досить красномовні. Із них довідуємося, що сердюцький полковник Дмитро Васильович Чечель був одним із найвідданіших гетьману серед сердюцької старшини. Не випадково Мазепа посилав його з полком виконувати відповідальне завдання ще раніше, 1696 р., в місто Тавань для захисту його і південного кордону від очікуваного набігу турків і татар на українські міста після взяття росіянами та українськими козаками Азова. З цим завданням він успішно впорався. Д.Чечель був у складі почесного посольства Мазепи у поїздці до Петра І 1689 р. Як "пристав гетманский" він виконував доручення гетьмана, супроводжуючи у 1690 р. до Москви київського митрополита Варлаама Ясинського.

"Породний шляхтич православний" народився на Правобережній Україні. У молодості він пішов на Лівобережжя шукати кращої долі, і тут йому поталанило під час гетьманування Мазепи швидко просунутися на військовій службі. Спочатку Чечель був дворянином у резиденції, а згодом отримав звання значного військового товариша. З 1696 до 1708 р. він був сердюцьким полковником. Його сім’я жила у маєтку села Тростянки, за 14 км від Батурина.

Співпрацюючи з гетьманом протягом двох десятиріч, Д.Чечель зарекомендував себе як надійний, дисциплінований і безвідмовний виконавець. Тому І. Мазепа й призначив його наказним гетьманом па час своєї відсутності в Батурииі. Гетьман вірив у незрадливість, надійність свого висуванця, і в дні вибору, важких переговорів, спокусливих пропозицій сердюцький полковник, якому він довірив командування батуринською залогою, не піддався сумнівам.

Охорону Батурина було також доручено генеральному гарматному осавулу Фрідріху Кенігсеку (правильно Кьонігсек, з німецької кьоніг – "князь"), німцю із Пруссії. Маємо відомості, що він з’явився в Батурині на початку 1700-х рр. і прийняв православ’я. У Сиволожі (нині село Борзнянського району) стояв його маєток. Очевидно, тут, у ранговому селі, він проживав із сім’єю.

Артилерійській справі гетьман надавав найсерйознішого значення, оскільки сам мав військову освіту – у Голландії вивчав технологію дальнобійного бойового мистецтва. Це вказує на те, що гармати Мазепа не міг доручити просто будь-кому. Ф.Кенігсек був запрошений завідувати величезним гарматним господарством насамперед як інженер і знавець найсучасніших європейських досягнень у цій галузі. Сприяли ділу і його педантичність, сумлінність. Свідчення на допиті канцеляриста О.Дубяги переконують, що німецький фахівець суворо дотримувався військових артикулів. І, очевидно, підрозділ гармашів завдяки муштрі, навчанню, вимогливості командування був одним із найбоєздатніших у фортеці.

Про склад війську зачиненому Ватурині залишилося важливе для су¬часності свідчення на допиті спійманого канцеляриста: "А в Батуринском де замке ныне войска четыре полка сердюцких, Чечелев, Покотилов, Денисов, Максимов, да казаки городовые полков Миргородского, Прилуцкого и Лубенского; а по сколку которого полку человек о том не знает". Це повідомлення, на перший погляд, не збігається з донесенням Андрія Кандиби, який інформував царя, що в місті залишено немалу кількість війська і тільки два надійніші піхотні сердюцькі полки. Пояснити це протиріччя неважко. Після того, як Мазепа 25 жовтня переправився через Десну, з боку Коропа залишилася значна частина війська, за деякими оцінками, 5-6 тисяч козаків. Де ж вони поділися? Чому не переправилися на другий бік? Річ у тім, що орієнтовно 27 жовтня 1708 р. до Батурина додатково прибуло 5 полків. Нічого дивного, а тим паче фантастичного у факті їх появи в фортеці немає. Мазепа повернув значні сили козаків та сердюків з-під Коропа у свою резиденцію для посилення залоги.

Козаками керували наказні полковники Іван Ніс, Левой Герцик і, можливо, Антон Гамалія, що засвідчує: вони очолювали не сотні! Підтверджує це й дослідник Прилуччини В.Маценко, який, аналізуючи події 1708 р., зазначає, що полковник Д.Горленко, їдучи у ставку до Карла XII, залишив полк під управлінням Івана Носа. Якщо охотницькі полки налічували у своєму складі переважно по 500-800 осіб, то маємо відомості, що, наприклад, Миргородський мав у 1650 р. 3188 шабель, у 1723 р. 4386 кінних і 454 піших козаків.

Н.Полонська-Василенко зазначає, що кількість батуринської залоги досягала 23 тис. осіб (за умови, що кожен із 7 полків мав трохи більше ніж по 3 тисячі військовиків). Та насправді охотпицькі полки налічували менше сердюків і компанійців, ніж козацькі. Максимально в залозі фортеці було 2600 сердюків (4 полки по 500-800 сердюків). У похідному варіанті городові козацькі полки під час Північної війни мали в середньому по 1500 козаків, тобто мобілізувалися не всі ті, хто був занесений до реєстру як козак. Таким чином, у трьох полках (Миргородському, Лубенському і Прилуцькому), які стали на захист Батурина, разом максимально налічувалось 4500 осіб (3 полки по 1500). Ця кількість козаків плюс два сердюцькі полки (1600) відповідає тим оцінкам війська, що підійшло до Десни, супроводжуючи Мазепу (5-6 тис).

Отже, військовий гарнізон, який спочатку складався з двох сердюцьких полків, гармашів, батуринської сотні (а це приблизно 1200-1500 осіб) 1 листопада 1708 р. мав, за нашими оцінками, 7,2-8 тис. військовиків. Ядро його становили компанійці та сердюки – гетьманська гвардія, яка у мирні дні виконувала караульні, поліцейсько-охоронні функції, стояла на захисті кордонів і була напоготові першою дати відсіч агресорові. Вона набиралася за плату і, як зазначає В. Модзалевський, "з тих елементів, які мали дуже мало спільного з корінним населенням". Це були переважно українці-втікачі, переселенці з Правобережної України.

Велика артилерія і, без сумніву, значні сили батуринського гарнізону давали змогу Д.Чечелю, Ф.Кенігсеку забезпечити протягом 24-30 жовтня 1708 р. надійну оборону Батурина. З години на годину батуринці очікували приходу шведських союзників та Мазепи. Доля Батурина вирішувалася не тільки у Погребках і на підступах біля фортеці.

Шведське військо, трохи відпочивши у Горках та навколишніх селах від швидкого просування по Сіверщині, зібралося для рішучого кидка-маршу на зимову квартиру до гетьманської столиці. Прискорювало це рішення й оперативне повідомлення про рух корпусу Меншикова. Ще 30 жовтня, зробивши невдалу спробу переправитися біля Комані, Карл XII звелів увечері будувати мости поблизу Мезина, але вдарив мороз. Десна вкривалася кригою, і це зашкодило проводити роботи. Наступного ранку на місці спроби переправитися супроти шведів було виставлено 8 гармат і 4 батальйони генерала Гордона. Шведи ж на вищому березі поставили 28 гармат у 3 ряди: їхній вогонь був настільки щільним, що на протилежному рівнинному березі "только в один человек с нуждою за оным бруствером укрыться могли, а в четыре человека стать было не возможно от неприятельской стрельбы".

31 жовтня шведи з допомогою козаків Мазепи виготовили кілька плотів і, прив’язавши канати на іншому березі, почали під прикриттям артилерії по 15-20 осіб переправлятися. Увечері, коли росіян послали атакувати ці сили, на другому боці вже було 200 вестландців та 400 фінляндців. Через кілька годин їх переправилося на інший бік Десни ще більше.

Зайнявши плацдарм, вони, розстрілявши набої, мужньо здійснили багнетову атаку на російських піхотинців.

Загалом же при цій та наступних атаках з різних сторін (гренадери тричі намагалися скинути противника у воду) "Гордон втратив тоді до осьмисот чоловік і одержав стільки ж поранених, а з шведського боку втрата склала дві тисячі мертвих та поранених". Але армія Карла XII завойовувала дедалі більший плацдарм, все значніші сили з’являлися на протилежному боці Десни.

Дізнавшись приблизно о 1-2 годині ночі 1 листопада про вдалі атаки противника, його вперте і настійливе бажання вийти на Батуринський тракт, цар негайно відправив депешу під Батурин: "Объявляем вам, что нерадением генерала-маера Гордона шведы перешли сюди. И того ради позвольте быть опасны, понеже мы будем отступать к Глухову. Того ради, ежели сей ночи к утру или поутру совершить возможно, с помощью Божиею окончивайте. Ежели же невозможно, то лутче покинуть, ибо неприятель перебираетца в четырех милях от Батурина".

Отримавши царський наказ після відправлення свого ранкового донесення, О.Меншиков не міг упродовж цілого дня сидіти, склавши руки. Хоч корпусу й було достатньо для відбиття шведської атаки, але на той час ні він, ні цар не мали повної інформації про сили армії Карла XII. Вони їх значно перебільшували.

"День минув у підготовці до приступу", писав відомий російський історик С.Соловйов. Не згадує про цю добу й М.Костомаров у "Мазепі". Тим часом в історичній літературі маємо цікаве повідомлення про 1 листопада автора "Історії Русів". У ньому живописно передано штурм Батурина. Меншиков "прийняв одважний намір узяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення. Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані Сердюками і створені з вольниці, а більше з українських Поляків та Волохів, знавши також, чого їм сподіватися треба од військ Царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою. Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників і Росіяни відступили од міста і перейшли ріку Сейм для зворотнього походу". Спростувань цього детального опису штурму фортеці літописцем XVIII ст. не маємо. Відсутнє у багатьох російських істориків і посилання на відоме їм джерело. Це дає підставу зробити висновок, що героїчний опір мазепинців навмисне або замовчувався, або цензурувався. Адже він був досить незручним аргументом для імперсько¬го трактування подій 1708 р., за яким народ не підтримав задумів Мазепи, практично скрізь осудив його і заявив про відданість царю.

Логіка ж дій Меншикова після нової депеші царя цілком зрозуміла. На довгі переговори вже не залишилося часу. Шведи переправляються за 40-50 кілометрів через Десну! Потрібно було негайно прискорювати події. Без великої надії Меншиков послав у фортецю останнього посланця, рядового козака із Кролевця Федора Стожка з ультиматумом. Але його вже не слухали і не відпустили, відразу прикували до гармати. У грамоті, даній Меншиковим Ф.Стожку, сказано, що він був "самовидец" жорсткого бою, "ибо при том времени в оной крепости был" і бачив, як "по оным войскам из Батурина из пушек и из ружжа стреляли".

Відголоси запеклої битви 1 листопада є і в Чернігівському літописі. У ньому зазначається, що по війську Меншикова "давано огню з гармат велми з Батурина". Тут, напевно, згадується руйнівна дія найважчих мортир. їх робили у Глухові на спеціальному заводі. ІЦе в XIX ст. у Брянському арсеналі зберігалася 50-пудова з написом "За царства... старанием же и коштом ясновельможного его милости пана Иоана Мазепы, гетмана с войском запорозким". Всі ознаки вказують на те, що вона стояла 1708 року в гетьманській столиці, адже виготовлена за кошти гетьмана. Важко уявити, яку небезпеку несли випущені з неї ядра.

Хроніст "Картины жизни и деяний... князя Александра Даниловича Меньшикова" зазначав, що "осаджені в Батурині були віддані Мазепі та Карлу і оборонялись в чеканні їх прибуття відчайно".

Цікавий народний переказ про героїчний опір захисників гетьманської столиці записав у 50-х рр. XIX ст. П. Куліш у селі Кумейках на Черкащині. Столітній дід Клим Вілик розповів йому таке: "Ото, як став бить Мазепа на Царя, то Бог знає, що й робить. Аж на розділ на церкву постягнув у Батурині пушки да бив. Так избив, що вже каже козак (від якого чув переказ оповідач. - Авт.) так наше військо завертілося, що пропадать та й тілько!"

Очевидно, згадана оповідь не містить перебільшення, а базується на реальному фактажі. Адже кам’яні храми фортець мали товсті стіни і в ході оборони використовувалися для встановлення у вікнах-бійницях гармат. Поруйнована у 1708 р. в замку церква Живоначальної Трійці за описом 1725 р. була "непокрытая, глав окончин и дверей нет, связей железных в стенах малое число". На думку дослідників "Историко статистического описания Черниговской епархии", у народній пам’яті вона збереглася як "Мазепин стовп", з якого пізніше "одержано декілька тисяч пудів заліза і стільки ж цегли, що було достатньо для побудови церкви". Як бачимо, оборонне призначення храму Живоначальпої Трійці очевидне. З дзвіниці, найвищого місця над округою, та вікон церкви захисники влучно вели обстріл нападників.

Здійснивши невдалий приступ, О.Меншикову нічого не залишалось, як покинути гетьманську столицю. Полки, отримавши наказ, почали відходити."

Далі буде...