dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Давня Русь: загальна характеристика 10)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Давня Русь: загальна характеристика 10)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

У 80-х роках ІХст. сталася подія, яку в російській історіографії вважають надзвичайно знаменною. Завершення організаційного оформлення Давньоруської держави заведено пов'язувати із захопленням Києва, яке здійснив легендарний Олег (6390/882).

От як розповідає про це літописець: "Въ лъто 6390. Поиде Олегъ, поимъ воя многи, Варяги, Чюдь, Словъни, Мерю, Весь, Кривичи, и приде къ Смоленьску съ Кривичи, и прия градъ, и посади мужь свои; оттуда поиде внизъ, и взя Любець, и посади мужь свои. И придоста къ горамъ хъ Киевьскимъ, и увїда Олегъ, яко Осколдъ и Дирь княжита, и похорони вой въ лодьяхъ, а другая назади остави, а самъ приде, нося Игоря дьтьска. И приплу подъ Угорьское, похоронивъ вой своя, и посла ко Асколду и Дирови, глаголя: "яко гость есмь, и идемъ въ Греки отъ Олга и оть Игоря княжича; да придъта к намъ к родомъ своимъ". Асколдъ же и Диръ придоста, и выскакавша вси прочий изъ лодья, и рече Олегъ Асколду и Дирови: "вы нъста князя, ни рода княжа, но азъ есмь роду княжа", и вынесоша Игоря: "а се есть сынъ Рюриковъ". И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, и погребоша и на горъ, еже ся ныне зоветъ Угорьское, кде ныне Олъминъ дворъ; на той могиле поставилъ церковь святаго Николу; а Дирова могила за святою Ориною. И сьде Олегъ княжа въ Киев*, и рече Олегъ: "се буди мати градомъ Русьскимъ". И беша у него Варязи и Словени и прочи прозвашася Русью. Се же Олегъ нача городы ставити, и устави дани Словъномъ, Кривичемъ и Мери...".

Цікаво й те, що кривава драма, яка розігралася на березі Дніпра, мала, судячи з усього, певні реальні підстави, попри всю її "фольклорність". В одному з анонімних хозарських документів X ст., так званому Кембриджському документі, або тексті Шехтера (за ім'ям першого публікатора), читаємо таємничу згадку про такого собі "царя русів" Хельгу, який підступно захопив місто Самкарая: "І ще, в дні Иосифа царя [хозарський цар (бл. 920-960)]... гоніння розпочалося у дні Романа [Роман І Лакапін, візантійський імператор (919-944)] лиходія. Коли це стало [відомо] моєму панові, він позбувся багатьох християн. Мало того, Роман (лиходій) відправив великі дари HLGW [Х-л-г-у Halgu (Halgo) або Helgu (Helgo)], царю RWSY [у Павла Коковцова - "Русі"], спонукаючи його на його власне нешастя; він прийшов вночі до міста SMKRYY (С-м-к-рай) [можливо, S-m-k-r-c - Тмуторокань] і взяв його у злодійський спосіб, бо його начальника, вождя війська, на той час там не було. Коли це стало відомо BWLSSY, тобто Песаху HMQR [Бул-ш-ци або "високоповажний Песах" - великий хозарський полководець часу правління царя Иосифа, правитель хозарської провінції Боспор зі столицею в Керчі (давньоруський Корчів)], він пішов розгніваний на міста Романа й убивав і чоловіків, і жінок. І він узяв три міста, крім великої кількості сіл. Звідти він пішов на місто SWRSWN [у Коковцова - "Шур-шун"; можливо, грецький Херсонес (Корсунь руських літописів)] і воював проти нього, [...] і вони вийшли з країни, як черв'яки [...] [І]зраїля, і померло з них 90 осіб. [Він не остаточно розбив їх у битві], але він зобов'язав їх служити йому. Так [Песах] урятував [казар від] руки RWSW. Він уразив усіх, кого знайшов, [...м]ечом. І звідти він пішов війною на HLGW; він воював [чотири] місяці; Господь підкорив його Песаху, і він пішов [далі] [і зн]айшов... здобич, яку (HLQW) взяв із SMKRYW. Тоді сказав (HLGW): "Воістину, Роман підбив мене на це". І сказав йому Песах, "якщо це так, то йди і воюй проти Романа, як ти бився проти мене, і я залишу тебе, але якщо ні, тоді тут я або помру, або, доки живий, мститиму за себе". І пішов він проти своєї волі і воював проти Константинополя (QWSTNTYN) на морі чотири місяці. І полягли там його мужі доблесні, бо македоняни перемогли його завдяки (грецькому) вогню. Він біг, і, посоромившись повернутися до своєї (власної) країни, він біг морем до FRS [або PRS; у Павла Коковцова - Персія], і там він і все його військо полягло. Тоді RWS була підкорена козарам".

Самбатисом ("містом-межею") Константин Багрянородний називає Київ. Мабуть, те саме означає й топонім "Самкерц" (Самкарая) у цитованому документі.

Ця подія започаткувала своєрідне "об'єднання" новгородських і київських земель, до яких згодом приєдналися племінні землі древлян, сіверян і радимичів.

Як вважають Анатолій Кірпічніков, Ігор Дубов та Гліб Лебедев, Олег

уперше створив міжплемінну слов'яно-варяго-чудську армію і, здійснивши 882 року небачений за складом його учасників похід, остаточно

об'єднав північну (Верхню) й південну (Долішню) Русь у цілісну державу зі столицею в Києві.   

Дивним це об'єднання видається хоча б тому, що землі, які увійшли до нього (новгородські та київські), не мали спільного кордону. їх розділяло кілька сотень кілометрів непрохідних лісів і боліт. Сюди слід додати вже згадувані відмінності в культурі, мові, антропологічному типі й етнічній приналежності населення цих територій. Звісно, тоді не могло бути мови і про єдині "економічний" та "правовий" простір. Утім, існувало щось, що реально сполучало ці землі, а саме торговельні шляхи між Сходом і Заходом, європейською Північчю і Півднем, які проходили землями східних слов'ян.

У IX ст., як свідчать дані археології, основним міжнародним торговельним маршрутом Східної Європи був шлях до Чорного моря Доном, а не Дніпром. Володимир Петрухін підкреслює, що від межі VIII-ІХ ст. і до XI ст. цим шляхом із країн Арабського халіфату до Східної Європи, Скандинавії та країн Балтики рухалися тисячі срібних монет - дирхемів. Вони осідали у скарбах на тих поселеннях, де вели торгівлю і жили купці. Такі скарби ІХ ст. відомі на Оці, у верхів'ях Волги, далі по Волхову аж до Ладоги. Проте на Дніпрі їх немає. Найбільше торговельно-ремісниче поселення на цьому шляху, що існувало вже з середини VIII ст., - Ладога. Відтоді в Ладозі та її околицях пліч-о-пліч жили скандинави, слов'яни й фіни (літописна чудь).

Літописець знав, що шлях на схід, на Каспій і до Хорезму (Хваліси) ішов Волгою, паралельно Дніпровському шляху. Східний географ Ібн Хордадбех, який описав усі відомі йому "шляхи і країни" в 40-х роках IX ст., у 80-ті роки додав до своєї праці маршрути купців-русів; це була перша згадка про торговельні шляхи Східної Європи. Ці купці везли боброві й чорнобурі хутра та мечі з "віддалених слов'янських земель до моря Румійського", там із них брав десятину володар Рума (Константинополя) - столиці Візантійської імперії. Інший маршрут проходив "річкою слов'ян", яку більшість дослідників уважають Доном; звідти купці йшли до Хамліджа - столиці Хозарії (одна з назв Ітиля), де платили десятину правителеві хозар. Потім вони прямували до Каспію і далі - караванним шляхом до Багдада. Там руси називали себе християнами, аби зменшити розмір мита, а їхніми перекладачами були слов'янські раби.

Торговельний шлях, який вів до Каспію, як зазначає Володимир Петрухін, був, судячи з усього, добре відомий східному географові. Маршрут же, яким руси йшли до Румійського (Середземного) моря, був йому незнайомий: можливо, це перша згадка про шлях "із варяг у греки".

Установити контроль над цим найважливішим торговельним шляхом, мабуть, намагався Хозарський каганат. За Борисом Рибаковим, хозари стягували торгові мита в Керченській протоці та в Ітилі на Волзі, повз який проходили маршрути слов'янських купців. Проте прибрати до рук руську зовнішню торгівлю і зробити її транзитною собі на користь хозари не зуміли.

Можливо, саме ці дії хозар підштовхнули скандинавських купців до пошуків нових торговельних шляхів - оминаючи території, які контролював каганат. У X ст. ситуація змінилася. Якщо раніше торговельні каравани, що йшли до Скандинавії з півдня, просувалися переважно за маршрутом Дон-Ока-Верхнє Поволжя-Балтика, то тепер основною торговельною магістраллю став Дніпро. Як пишуть автори цікавого дослідження "Русь і варяги: русько-скандинавські відносини домонгольського часу" Анатолій Кірпічніков, Ігор Дубов і Гліб Лебедев, саме в середині X ст. співвідношення інтересів київських "русів" дещо змінилися. Успішні походи Святослава на Волгу 964-965 років призвели до знищення Хозарії та ослаблення Булгара. Волзький шлях утратив колишнє значення, а незабаром припинився і потік арабського срібла. Уже в 950-х роках Дніпровська магістраль стає головною транспортною артерією Київської держави. її використовують для утворення мережі погостів і станів, нових міст і фортець.

Цей новий торговельний маршрут традиційно називають "шляхом із варяг у греки". Докладний опис його південної частини наводить Константин Багрянородний. Повністю ж весь маршрут викладено в недатованій частині "Повісті временних літ" (звідки він і отримав свою назву): "бе путь изъ Варягъ въ Греки и изъ Грекъ по Дніпру, и верхъ Дніпра волокъ до Ловоти, и по Ловоти внити въ Илмерь озеро великое, из негоже озера потечеть Волховъ и вътечеть в озеро великое Ново, и того озера внидеть устье в море Варяжьское, и по тому морю йти до Рима, а оть Рима прити по томуже морю ко Царюгороду, а оть Царягорода прити в Понтъ море, въ неже втечеть Дніпр ріка. Дніпр бо потече из Оковьскаго ліса, и потечеть на полъдне, а Двина ис тогоже ліса потечеть, а вдеть на полунощье и внидеть в море Варяжьское; ис тогоже ліса потече Волга на въстокъ, и вътечеть семьюдесятъ жерелъ в море Хвалисьское. Тімже и из Руси можеть йти по Волзі в Болгары и въ Хвалисы, и на въстокъ дойти въ жребий Симовъ, а по Двині в Варяги, изъ Варягъ до Рима, оть Рима же и до племени Хамова. А Дніпрь втечеть в Понетьское море жереломъ, еже море словеть Руское".

Саме цей ланцюжок річок і волоків став ниткою, яка пов'язувала північні та південні землі, що їх населяли східні слов'яни, балти й фінно-угри. Саме навколо неї почало формуватися ядро тих земель, які за кілька років склали Давньоруську державу. Центрами об'єднання земель стали, звісно, Новгород і Київ, вони контролювали крайні точки "шляху з варяг у греки".

Кірпічніков та інші науковці зазначають, що головними центрами нової держави були Новгород і Київ, розташовані у двох "фокусах" області, залученої до "торговельного руху". "Шлях із варяг у греки" став віссю не тільки економічного, а й політичного життя Київської Русі. її цілісність могла зберігатися, допоки обидва кінці шляху перебували в одних руках.

Синхронність перших повідомлень про "шлях із варяг у греки" з поширенням норманських поховань на територіях, які заселяли східні слов'яни, спонукає припустити, що зростання ролі нового торговельного шляху з Балтики до Чорного моря було якось пов'язане з активізацією тут варягів. Питання лише в тому, який із цих процесів первинний, а який - вторинний. Аналіз археологічного матеріалу показує, що ієрархічно вибудувана організація "росів", яку очолював "великий князь руський", "світлі князі" (мабуть, керівники племінних союзів), залежні від нього, та "всякое княжье", і яка спиралася на "бояр", численних озброєних "мужів" і "гостей"-купців, перетворила Волховсько-Дніпровський шлях на головну політично-адміністративну магістраль Давньоруської держави, облаштовану новими фортецями. Роль варягів же була винятково службова й нетривала.

Поблизу Чернігова у першій половині X ст. з'явився укріплений військовий табір, який контролював підходи до цього другого за значенням центру Середнього Подніпров'я (ключові позиції тут належали місцевій чернігівській боярській знаті). На городищі біля села Шестовиці (12 км від Чернігова), очевидно, була дислокована дружина київського великого князя, в якій служили й варязькі воїни. Загалом, як підкреслює ряд авторів, діяльність варягів на цьому шляху була підпорядкована інтересам і цілям Давньоруської держави. Цей висновок підтверджує сукупність речових і писемних джерел, зокрема і якісно нових, виявлених останнім часом.

Допоміжну, другорядну роль дружинників скандинавського походження підкреслюють також інші дослідники. Варяги діяли не самостійно, а лише у складі князівського війська. Інакше кажучи, контроль над новим торговельним шляхом встановлювали не скандинави, а місцеві східнослов'янські князі (хай навіть скандинавської "крові"), що спиралися на силу своїх дружин.

Після захоплення Києва Олег здійснив ряд походів. У результаті під його владою опинилися практично всі племена і племінні союзи, що населяли басейни річок, які й складали "шлях із варяг у греки".

Так було закладено підґрунтя міжплемінного "союзу союзів", або "суперсоюзу", східнослов'янських та ряду угро-фінських племен, які населяли лісову й лісостепову зони Східної Європи.

"Спільнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності для VIII-IXCT., - пише Рибаков, - окреслений достатньо зрозуміло: південним лісостеповим областям, безумовно, належить віддати першість, оскільки вони вже стали відомі в зовнішньому світі, але процес тривав і в північній лісовій зоні, що поступово наближалася за рівнем розвитку до прогресивнішого півдня. Важливий момент саме стрибка з первісності у феодалізм, той момент, коли передумови, що складалися століттями, інтегруються в масштабі союзу племен, або "союзу союзів", яким стала Русь приблизно в VIII-ІХст. Ознакою такого якісного переходу слід уважати "полюддя", величезний інститут прямого, позаекономічного примусу, напіввійна, напівоб'їзд підлеглого населення, де в оголеній формі виступають відносини панування і підпорядкування, так само, як і початкова фаза перетворення землі на феодальну власність".

Антон Горський уважає, що це об'єднання доцільніше було б називати союзом племінних князівств.

Формальне входження до такого "суперсоюзу" було пов'язане з початком виплати данини київському князеві. Це об'єднання, власне, й заведено називати Давньоруською державою, або Давньою чи Київською Руссю. Впадає в око той факт, що особливу роль у формуванні території Давньоруської держави відіграли річкові торговельні шляхи. Справді, важко не відзначити, що поява на економічній карті Східної Європи нових купецьких маршрутів, передусім "шляху з варяг у греки", накладається в часі із завершенням першого етапу об'єднання східнослов'янських племен під владою київського князя. Навряд чи це просто збіг. Аби зрозуміти, що за цим стоїть, пригадаємо: Русь не володіла - як Західна Європа - "римською спадщиною". Місцевості на північ і північний схід від Чорного моря перебували поза межами ойкумени античного світу. Тому тут відсутнє й одне з найважливіших надбань європейських варварів, що їх залишили римські завойовники у своїх колоніях, - мощені дороги.

Важко переоцінити вартість такого "спадку" для підтримки цілісності держави, що зароджується. Втім, на жаль, на Русі таких шляхів сполучення не було. Навіть на початку XI ст. літописець у розповіді про усобицю, що ледь не почалася між київським князем Володимиром Святославичем і новгородським князем Ярославом Володимировичем (1014), підкреслював таке: перед походом на Новгород "рече Володи-меръ: "требите путь и мостите мость", хотяшеть бо на Ярослава йти, на сына своего...".

Неважко здогадатися, навіщо Володимир наказав розчищати шляхи і мостити "мости" (греблі), перш ніж виступити в похід. Упродовж кількох сотень років на Русі не було мережі постійних наземних доріг. Але були річки, якими влітку можна було плисти, а взимку - з'їжджати кригою. Вони й стали тими сполучними ланками, які об'єднали віддалені одна від одної землі.

Іншим важливим чинником, що сприяв об'єднанню населення, яке входило до "суперсоюзу" (назвемо його так скорочено умовно), була, звісно, зовнішня небезпека. Північні землі постійно жили з острахом чергового набігу вікінгів. Південні землі також постійно турбували кочовики. Та головне - могутній Хозарський каганат, що претендував, вочевидь, окрім усього, на контроль за південною частиною "шляху з варяг у греки". На сході землі, що їх колонізували східні слов'яни, межували з підлеглою Хозарії Волзькою Булгарією. Крім того, за допомогою кочовиків південних степів на землі Давньої Русі намагалася чинити тиск і Візантія. Зовнішня небезпека (разом із необхідністю контролювати водні торговельні шляхи) була могутньою консолідуючою силою, що змушувала східнослов'янські та інші сусідні з ними племена утворювати між собою тривалі військові союзи та військово-адміністративні об'єднання.

Управління об'єднаними землями, наскільки можна зрозуміти з уривчастих повідомлень джерел, здійснювали представники ("мужі") або (можливо, це одне й те саме) "великі князі", що "сиділи" у великих містах "під рукою" київського князя. Зовнішнім показником визнання за київським князем права на виконання владних функцій була регулярна виплата йому полюддя і (або), можливо, данини - своєрідного державного податку, який витрачали на утримання "державного апарату" - князя і його дружин. Його збирання, на думку, напевне, більшості сучасних істориків, відбувалося щорічно. Для цього в листопаді, коли відкривався зимовий шлях, князь із дружиною вирушали в об'їзд підпорядкованих йому територій. До квітня він повертався до столиці, везучи зібрану данину. В кожному разі, так описане полюддя у трактаті "Про управління імперією" Константина Багрянородного (40-ві роки X ст.) - єдиному, де збережено його опис.

Можливо, як припускають Михайло Свердлов і Антон Горський, полюддя збирали відразу кілька загонів, виїжджаючи кожен у "свою" землю. На такий порядок збору данини вказує згадка Константина Багрянородного про кількох "архонтів", які вирушали в полюддя і поверталися до Києва в різний час, "починаючи з квітня".

Часів правління Олега стосується також єдина звістка про якийсь "Закон Руський". Його згадано в договорі Русі з греками 911 року: "аще ударить мечем, или копьем, или кацемь любо оружьемь русин гречина или грьчин русина, да того деля греха заплатить сребра литр 5 по Закону Рускому".

"Закон Руський" заведено вважати першою пам'яткою східнослов'янського права, яка не дійшла до нас. Втім, згадка (з посиланням на нього) штрафу в розмірі 5 літрів срібла породжує цілком певні сумніви в його східнослов'янському походженні. У зв'язку з надзвичайно мізерними даними про нього щонайменш чітка характеристика "Закону Руського" (у такій формі його назва закріпилася в історіографії) ускладнена. Вірогідно (на підставі розуміння русі як дружини), ішлося про якісь норми (можливо, записані), що регулювали відносини всередині дружини, а також між дружинниками і "службовою" організацією, яка забезпечувала їх усім необхідним. Справді, на думку більшості дослідників, "Руська Правда" зорієнтована насамперед на князівське оточення.