dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 22 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Влада в Давній Русі 8)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Влада в Давній Русі 8)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

Данина і полюддя

Основним джерелом коштів для існування професійних воїнів, звісно, була війна. Слід зазначити, що в ранніх суспільствах основною метою ведення воєнних дій було, як правило, захоплення здобичі, зокрема рабів. Набагато рідше йшлося про зазіхання на чужу територію. Причиною цього було особливе ставлення до землі, на якій проживав інший етнос.

Кожне етнічне об'єднання займало територію, яка належала їй у містичному значенні слова. Вона пов'язувала живих і мертвих представників роду, що населяли її. Потойбічні сили, які забезпечували цей зв'язок, поза сумнівом, не мирилися б із присутністю на цій землі іншої групи. От чому, на думку Люсьєна Леві-Брюля, ми спостерігаємо між сусідніми племенами конфлікти і війни через набіги, напади й порушення кордонів, але не натрапляємо на завоювання у буквальному сенсі слова. Супротивники руйнують, винищують ворожу групу, але не захоплюють її землі: на ній неминуче належить зіткнутися з ворожістю (що вселяє страх) тваринних і рослинних духів, які господарюють тут і, поза сумнівом, помстилися б за переможених. Містичний зв'язок між суспільною групою і грунтом вважався таким тісним і близьким, що не виникало навіть думки про вилучення землі з власності певного племені.

Утім, було б неправильно вважати причиною воєнних дій лише прагнення особистого збагачення. Не забуватимемо, що війни в ранніх суспільствах були однією з найважливіших форм культурних контактів та обмінів. Саме завдяки воєнним зіткненням народи часто знайомилися з найважливішими культурними і науковими досягненнями сусідів.

Крім того, війни мали ще одну важливу рису - сакральність. Ідеї честі й слави - основний мотив описів воєн у давньоруських джерелах. Водночас багатства, які здобували у війнах, призводили до майнового розшарування суспільства, що порушувало традиційні засади. Проте це створювало лише передумови ділення на класи, але не призводило до класової диференціації суспільства. Навпаки, війни консолідували етнос, що формувався.

Попервах дружина нагадувала розбійницьку зграю, носія ідеї державності, за словами Миколи Костомарова. Останнім часом такий погляд на дружину періоду зародження Давньоруської держави розділяє багато російських дослідників. У програмній статті про зародження деспотизму на Русі Володимир Кобрін і Андрій Юрганов порівнювали давньоруську дружину з військовою общиною, своєрідним козацьким військом, яке очолював отаман. Головним джерелом її існування була військова здобич - як у буквальному розумінні, так і у формі данини (як викуп за похід, що не відбувся).

До такої думки був близький і Анатолій Новосельцев, уважаючи, що принаймні в IX ст. полюддя мало відрізнялося від набігів із метою захоплення здобичі. Саме в них закорінене полюддя.

Дії князя, який очолював озброєний загін, що ступав на чужу землю, і справді, вельми нагадують добре знайоме явище: "Въ лъто 6392 [884]. Иде Олегь на Съверяне, и победи Съверяны, и възложи на нь дань легьку, и не дасть имъ Козаромъ дани платити, рекъ: "азъ имъ противень, а вамъ нечему". Въ лъто 6393 [885]. Посла къ Радимичемъ, рька: "кому дань даете?" Они же ръша: "Козаромъ". И рече имъ Олегь: "не дайте Козаромъ, но мнъ дайте", и въдаша Ольгови по щьлягу, якоже и Козаромъ даяху".

Це дуже схоже на дії групи рекетирів, які встановлюють свій кон-  троль над новою територією. Подібність цих явищ закріплено навіть у лексиці, яка позначає саму процедуру стягнення данини. Скажімо, в легендарній розповіді про хозарську данину, яку виплатили поляни, читаємо: "Сьдумавше же Поляне и вдаша оть дыма мечь, и несоша Козари ко князю своєму и къ старъишинамъ, и ръша имъ: "се, налъзохомъ дань нову".

Напрошується порівняння із сучасним жаргонним "наїхали". Не випадково існує теорія, згідно з якою держава постає шляхом інституалізації рекету (Чарльз Тіллі). За цієї теорією, основними ознаками держави є монопольні права на застосування насильства та оподаткування. Водночас слід зазначити, що сама категорія "володіння" тими чи тими землями реально могла бути втілена лише в забороні (або, навпаки, в дозволі) користуватися благами, які отримані з цієї території: згадаймо наведені вище слова князя Олега, звернені до сіверян і радимичів.

Стягування платежів із підвладних територій існувало у формі данини і полюддя. Ці поняття в історичній літературі часто ототожнюються. Антон Горський вважає, що полюддя було способом збору данини. Схожої думки дотримуються Борис Рибаков (київський князь і його дружина по колу об'їздили землі древлян, дреговичів, кривичів і сіверян, щоб зібрати данину, яку стягують для Києва місцеві князі) і Михайло Свердлов (у першій половині X ст. князь і його наближені з дружинами роз'їжджалися різними "племінними союзами" і всередині кожного з них один із київських дружинних загонів збирав данину).

Є, проте, й інша думка, що розділяє данину і полюддя як дві різні форми отримання коштів для існування князівської дружини. Ігор Фроянов визнає, що на вільних общинників ("люди") данина не накладалася. Данина збиралася з невільних, таких, що не належали до "чільної спільноти". У такому разі данину справді розглядають як плату за набіг, що не відбувся. Стягувана з "примучених" східнослов'янських племен, вона була своєрідним "харчем" для київських князів та їхніх дружинників. У цьому виражалася її грабіжницька суть. Вона була засобом збагачення, придбання скарбів, які мали насамперед сакральне і престижне значення. За даниною ховалися релігійні й етичні спонуки, і з цього погляду вона втілювала духовну цінність.

Характер, властивий данинництву в такому розумінні, на думку Миколи Данилевського, виявляється, коли народ, який узалежнює від себе інший (такою мірою відмінний від нього за "народним характером", за ступенем розвитку і способом життя, що не може злитися з поневоленим), підпорядковує його особистісній залежності, залишаючи при цьому його внутрішнє життя більш-менш вільним від свого впливу. Тому данинництво і буває, за його словами, вельми різною мірою обтяжливе.

На відміну від нього, полюддя мало зовсім інший характер. За словами Фроянова, у XII ст. на Русі вільні люди становили основну масу населення, що перебувало з князями переважно у відносинах співробітництва й партнерства, а не панування і підпорядкування. За цих умов полюддя було однією з винагород князеві за виконання суспільно корисних функцій і формою спілкування людей зі своїм правителем.

Утім, поповнення княжої "казни" не єдина функція, яку виконувало полюддя. Мало того, можливо, вона була й не найважливішою. Проте до основних зараховують релігійно-комунікативну - найдавнішу і первинну, на думку Ігоря Фроянова, функцію полюддя. Пізніше вона була доповнена і поступово витіснена іншими функціями. Залишаючись засобом спілкування князя з населенням та способом володарювання, полюддя перетворилося на князівський збір, що наближався до податку.

Отже, давньоруське полюддя змінювалося упродовж століть. Спочатку воно виконувало переважно релігійну функцію, зумовлену сакральною роллю вождя у східнослов'янському суспільстві. Згодом воно набуло значення спеціальної плати князеві за управління суспільством, забезпечення внутрішнього і зовнішнього миру. Проте певні первинні елементи в ньому, ймовірно, продовжували існувати. У всі часи основою полюддя були подарунки, добровільні приносини. Тому полюддя, як уважає Ігор Фроянов, не мало жодного зв'язку з феодальною експлуатацією виробників.

Чим же платили данину? Відповідь на це запитання в принципі зрозуміла. У "Повісті временних літ" читаємо: "Въ літо 6367 [859]. Имаху дань Варязи изъ заморья на Чюди и на Словінехь, на Мери и на Всіхь, и на Кривичъхъ; а Козари имаху на Полянъхъ, и на Сіверіхь, и на Вятичіхь, имаху по білій віверице от дыма"; "Въ лето 6390 [882]. Олегь... устави дани Словіномь, Кривичемъ и Мери, и устави Варягомъ дань даяти отъ Новагорода гривень 300 на літо, мира діля, еже до смерти Ярославлі даяше Варягомъ. Въ літо 6391 [883]. Поча Олегъ воевати Деревляны, и примучивъ а, имаше на нихъ дань по черні куні"; "Въ літо 6393 [885]. Посла къ Радимичемъ рька: "кому дань даете?" Они же ріша: "Козаромъ". И рече имъ Олегъ: "не дайте Козаромъ, но мні дайте", и въдаша Ольгови по щьлягу, якоже и Козаромъ даяху"; "Въ літо 6415 [907]. ...И заповіла Олегъ дань даяти на 2000 корабль, по 12 гривень на человікь, а въ корабли по 40 мужь..." тощо.

Наведених прикладів достатньо, аби зрозуміти, що основну частину данини становили грошові кошти (бєль, або шеляги - срібні монети, або злитки срібла - гривни), а також хутра звірів, які можна було продати (чорні куни, вивірки). Очевидно, отримані за такого "наїзду" гроші мали бути витрачені на прожиття й озброєння дружини і князя.

Джерела дозволяють з'ясувати й питання про те, в який спосіб розподілялися зібрані під час полюддя (і/або збору данини) кошти. Як пише Борис Греков, "бюджет" князівського двору був відокремлений від "державного бюджету". На потреби князя і на утримання його двору витрачалося 1/3 прибутку-данини, а 2/3 - на державні потреби. Ольга брала 1/3 данини з древлян для власного двору у Вишгороді, 2/3 ішло на Київ. Ярослав та інші новгородські представники влади київського князя сплачували 2/3 данини до Києва, а 1/3 залишали собі. Мстислав Удатний узяв дань із чуді і 2/3 віддав новгородцям, а 1/3 роздав своїм "дворянам" (двору).

Як уже наголошувалося, і при отриманні данини й полюддя, і при розподілі такої данини, або "данини пошани", князь залишався, так би мовити, першим серед рівних. Кошти, які він розподіляв між дружинниками, вони всі отримували під час спільного походу. Мабуть, доти, доки данину отримували під загрозою застосування сили, князь не міг вважатися її повноправним господарем. Він лише ділив гуртову власність між співвласниками.

Ще один важливий момент, на який хотілося б звернути увагу: ні данина, ні полюддя не зачіпали власне економічної сфери. Князь і дружинники не втручалися у процес виробництва. Мало того, вони, мабуть, докладали всіх зусиль, аби не зачепити його своїми діями. У цьому сенсі показове обговорення питання про терміни спільного виступу руських князів проти половців ПОЗ року: "В лъто 6611. Богь вложи в сердце княземъ Рускымъ Святополку и Володимиру, и снястася думати на Долобьскь; и съде Святополкъ с своею дружиною, а Володимеръ с своею въ единомь шатръ. И почаша думати и глаголати дружина Святополча: "яко негодно нын-ь веснъ ити, хочемъ погубити смерды и ролью ихъ". И рече Володимеръ: "дивно ми, дружино, оже лошадий жалуете, еюже кто ореть; а сего чему не промыслите, оже то начнеть орати смердь, и приьхавъ Половчинъ ударить и стрълою, а лошадь его поиметь, а в село его ехавъ иметь жену его и діти его, и все его имънье? то лошади жаль, а самого не жаль ли?" И не могоша отвещати дружина Святополча. И рече Святополкъ: "се язъ готовъ уже"".

Що змушувало дружинників Святополка заперечувати проти негайного виступу в похід? Чому їх так турбувала доля смердів? Відповіді на ці питання доволі зрозумілі. Князі та їхні дружинники навряд чи були безкорисливими захисниками інтересів селян. Радше ними керував простий розрахунок: виплата полюддя безпосередньо залежала від результатів роботи смердів. Зрештою, надзвичайно важливим залишається і питання про те, чи можна розглядати стягнення данини й полюддя як форму володіння землею, з якої збирали ці добровільні або ж примусові платежі. Інакше кажучи, чи були данина і (або) полюддя формою феодальної ренти? Відповісти на ці питання зовсім не просто.

Звісно, можна розглядати землі, що увійшли до системи збору данини, як своєрідну державну власність - так уважає Михайло Свердлов. Проте, на думку Антона Горського, суб'єктом власності на землі, що на них у Х ст. накладено фіксовану данину-податок, слід визнати військово-дружинну знать, а форму власності означити терміном "корпоративна власність військово-дружинної знаті". її неможливо трактувати як князівську власність, оскільки князь у X-XI ст. виконував роль керманича дружинної корпорації і не був вільним розпорядником додаткового продукту, який постачало населення: його обов'язком був розподіл отриманих доходів серед дружинників. Князі й дружинники ще не обзавелися вотчинним господарством і представляли міцну корпорацію, голова якої мав чіткі обов'язки щодо її членів. Означення ранньофеодальної форми власності, що зустрічається в історичній літературі, як "державної" можна вважати традиційним, адже в ранньому середньовіччі функції військової знаті й державного апарату здебільшого збігалися. Найбільш правильним у цьому випадку буде, як вважає Антон Горський, визнати суб'єктом власності військово-дружинну знать.

У такому разі право князя як головного власника землі полягало в можливості розпоряджатися територіями, що входили до складу Київської Русі. Це могло виглядати як передача уповноваженим (від держави чи київського князя) особам права збору данини (або полюддя) з тих чи тих земель. Зазвичай такими функціями були наділені найближчі родичі князя, найчастіше сини, які посідали "провінційні" престоли як князі-намісники, або "близоки" князя (його дядьки, двоюрідні брати та ін.), яких призначали князівськими намісниками.

Однак Ігор Фроянов висловив іїпігу думку, вважаючи, що земельна експропріація того чи того східнослов'янського племені й установлення верховної власності на захоплену землю з боку київського князя - "це кабінетні винаходи вчених, які підганяють факти минулого під теоретичні засади історичного матеріалізму". Він визнає, що східнослов'янське данинництво не можна розглядати в системі поземельних соціально-економічних відносин і кваліфікувати данину як земельну феодальну ренту. "Тут потрібні інші виміри", - резюмує дослідник.

До того ж, підкреслює Фроянов, стягування данини не супроводжувалося зазіханням київських князів на землі підкорених східнослов'янських племен. Території, на які було накладено данину, не входили до складу Руської землі, а "залучалися лише до сфери зовнішньополітичного впливу Києва". Данина до кінця X ст. залишалася "зовнішнім побором", що його здобували силою зброї. її не можна вважати внутрішнім податком, а надто - централізованою феодальною рентою, яку отримувала корпорація феодалів в особі держави.

Можливо, проте, що землі, включені до системи полюддя, все-таки можна зараховувати до сфери володіння князівсько-дружинної корпорації. Як зазначав Арон Гуревич, установити реальну межу, яка відокремлювала б данину від феодальної ренти, надзвичайно важко, а подекуди й неможливо. І в основі відносин данинництва, і в основі васальної залежності було дещо спільне: влада над людьми. В одних випадках вона мала особистий характер і не супроводжувалася поземельно-ленною залежністю підданих, а в інших випадках така залежність існувала.

Хай там як, а в полюдді можна вбачати перший крок із боку князів у привласненні верховної влади на землю. Зі зростанням феодального землеволодіння частину землі (спочатку у вигляді права на збирання полюддя) князі почали передавати за службу феодалам-дружинникам. Перші чіткі згадки про князівські землеволодіння пов'язані з межею XI-XII ст. Мірою розвитку спадкових земельних володінь дружинників-бояр (вотчини) ставало можливим передавати окремі наділи іншим феодалам (професійним воїнам), які не мали своєї землі, проте ці ділянки вони отримували на час служби верховному власникові землі. У такий спосіб поряд зі спадковими землевласниками з'являлися умовні утримувачі землі. Цей процес, що почався у XII ст., у третьому десятилітті наступного сторіччя перервало монгольське нашестя.