dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Влада в Давній Русі 7)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Влада в Давній Русі 7)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

Князь і дружина (частина 2)

Основи стосунків між князем і дружиною. Як справедливо зауважив Антон Горський, уже своїм існуванням дружина заперечувала родову організацію суспільства. До неї, за словами науковця, набирали не за родовою приналежністю, а за принципом особистої вірності. Дружина перебувала поза громадською структурою, відірвана від неї соціально (дружинники не були членами окремих обшин) і територіально (через відособлене проживання).

Разом із тим князівсько-дружинні зв'язки стали продовженням соціальних відносин періоду військової демократії. Давньоруська дружина була своєрідною військовою общиною, якою керував князь – перший серед рівних. Від общини походили рівноправні стосунки, що зовні проявлялися у дружинних бенкетах, які нагадували селянські "братчини", зрівняльний, судячи з усього, порядок розподілу воєнної здобичі (пізніше трансформувалася в данину) - основного джерела існування дружини. За свідченням Льва Диакона, який на власні очі бачив Святослава Ігоровича 971 року, князя від "рядових" дружинників відрізняла хіба чистота сорочки.

Отже, відірвавшись від общини, дружина попервах відтворювала громадські порядки за своїм внутрішнім устроєм. Проте основи дружинних зв'язків були іншими, ніж у "цивільному" суспільстві. Це була корпорація професійних воїнів, за якою, либонь, визнавалася номінальна колективна власність на землі, з яких вона збирала данину. Водночас було б хибним абсолютизувати відірваність дружини від суспільства. З часом відбувалося деяке взаємопроникнення громадських і дружинних елементів. Проте ці процеси стали помітні лише з XII ст., коли частина дружинників "осіла" на землі.

Сучасникам питання відносин між князем і дружиною були цілком зрозумілі. Ми ж можемо скласти уявлення про те, що лежало в їх основі, які питання князь вирішував із дружиною, як це відбувалося тощо, тільки за випадковими згадками, збереженими в літописах. Чи був давньоруський князь повністю вільний у своїх рішеннях? Питання ці не такі прості, як може видатися на перший погляд.

Скажімо, питання про те, чи варто продовжувати воєнний похід, чи краще укласти мир на доволі вигідних умовах, князь вирішував не самостійно, а з дружиною. Саме її думка була визначальною. При цьому дружина могла підтримати рішення князя.

Чому ж князі мали радитися з дружиною, перш ніж, приміром, укладати (або не укладати) договори з Візантією? Чи могли вони самостійно ухвалити такі рішення? Звісно, відповіді на ці питання, здається, підказує "здоровий глузд". Проте можна спробувати віднайти відповідь у самих давньоруських джерелах. Ось, наприклад, як пояснює літописець відмову Святослава прийняти християнство: "Како азъ хочю инъ законъ прияти единъ? а дружина моа сему сміятися начнуть". Чому Святослава так турбувало, що дружина почне сміятися з нього, якщо він охреститься? Мабуть, дружина була для князя тим, що сучасні психологи називають референтною групою: саме на думку дружини він передусім мав орієнтуватися у своїх вчинках. Можливо, це пов'язано з тим, що статус князя в дружинному середовищі тоді ще не був безумовний. Напевне, ставлення дружини до свого князя багато в чому визначалося тим, якою мірою його вчинки відповідали змістові поняття честі. Йдеться про сукупність морально-етичних засад, якими керувалася людина у своїй поведінці і які давали їй право на пошану з боку оточення. Саме слово "честь" походило зі спостереження за поведінкою людини та її розуміння (і прийняття) з боку інших. Найближчі "родичі" цього слова (від спільнослов'янського *cbstb) означають "розуміння", "мислення" і "розуміє", "спостерігає" (давньоіндійські слова "cittih" і "cetati"; в останньому, до речі, можна впізнати спільнокореневе зі словом "читати"). Отже, навіть етимологічно поняття честі було похідним від "прочитування" вчинків людини, і заслужити честь вона могла за умови, що її поведінка зрозуміла "товаришам". Повага була безпосередньо пов'язана з оцінкою вчинку, його вагою (це етимологічно точно відображає значення слова "пошана"). Інакше кажучи, місце "сильної особи" (у нашому випадку - князя) в суспільстві напряму залежало від оцінювання її поведінки. Претензії на визнання обов'язково мали відповідати усталеним нормам поведінки.

Характерно, проте, що для літописця XI ст. така відповідь князя вже недостатньо обгрунтована. Автор літописної статті 6463 року підтримує, радше, княгиню Ольгу не лише тому, що "аще кто отца ли матере не послушаеть, то смерть прииметь". Для нього слушність думок княгині було підтверджено вже відомою йому історією хрещення князя Володимира (так звана Корсунська легенда, що збереглася в "Повісті временних літ"). У цьому випадку князь вчинив на свій розсуд (і з волі Божого промислу), і дружина підтримала його. Звісно, літописець пов'язує це з дивом, свідком якого вона була. Втім, у цьому сюжеті є ще один важливий момент: не тільки князь орієнтувався у своїх вчинках на дружину, а й дружина ішла за князем.

Зрештою, тут ми можемо відзначити і деякий злам у стосунках князя й дружини. Якщо раніше авторитет товаришів був вищий від авторитету їхнього вождя, то тепер, навпаки, дії керманича стали певним зразком поведінки для дружинників.

Отже, князь у своїх діях постійно орієнтувався на дружину, і якщо не виконував її вимоги, то, в кожному разі, змушений був зважати на її думку. І то так відбувалося навіть за ситуації, коли вимоги або рішення дружини явно порушували традицію чи усталену норму.

Скажімо, 945 року Ігор скорився вимогам дружини, яка була не-вдоволена своїм матеріальним забезпеченням. Думка дружинників виявилася для князя важливішою за справедливість і власну безпеку: він повернувся в Іськоростень за повторною даниною і заплатив життям. Очевидне порушення давньої традиції турбувало його куди менше за невдоволеність дружини.

Звісно, не йдеться про те, що літописець буквально описав конкретну ситуацію (хоча не можна виключати вірогідності таких конфліктів). Мало того, навряд чи автор точно переказав слова дружинників і князя. Такі описи думок і почуттів персонажів - очевидна вигадка літописця. Часто основою такого "авторського свавілля" служили біблійні чи апокрифічні тексти, які описували схожі, на думку літописця, ситуації.

Певна річ, описи думок і почуттів людей, які померли задовго до складання літопису, свідчать не про те, що насправді відчував, думав і говорив той або той історичний діяч, а як його дії сприймав сам автор літописного тексту. Та й мета літописця дещо інакша: передати сенс взаємин князя і дружинників, які він вважає нормальними, навести, якщо вже так, зразок для наслідування. Це підтверджує неодноразове обігравання близьких за контекстом ситуацій у літературних творах Давньої Русі.

Стосунки князя і дружинників ґрунтувалися на тому, що останні отримували певні матеріальні цінності. Але самі собою вони не були важливі. їх неможливо тлумачити як збагачення воїнів. Отримувані багатства, судячи з усього, не мали економічного характеру. Виникає враження, що дружинників більше хвилював сам акт передачі, аніж збагачення як таке. Глибше зрозуміти таку систему відносин дозволяють спостереження дослідників, які вивчали формування ранніх феодальних держав Західної і Північної Європи. Як зазначав Арон Гуревич, жадоба до срібла, така сильна у вікінгів, - незрозуміла, якщо лишити поза увагою їхні релігійні вірування. Тривалий час скандинави використовували благородні метали майже винятково як прикраси. Ставлення дружинників до багатства радикально відрізнялося від звичного і зрозумілого нам. Воно грунтувалося на особливих уявленнях про сакральність матеріального виявлення добробуту. Золото і срібло самі собою не містили цих благ. Проте вони ставали причетними до властивостей людини, якій належали, наче "вбираючи" добробут і успіх їх власника. Тому дружинники домагалися від свого вождя дарів, сподіваючись у такий спосіб дістати частину успіху і щастя, якими той був "багатий". їхнє прагнення отримати від князя коштовності не можна пояснити звичайною пожадливістю. Воно пов'язане з язичницькими уявленнями. Недаремно новий власник подарованих цінностей усіляко прагнув їх зберегти.

Привертає увагу те, що скарги дружинників справді стосувалися якихось зовнішніх ознак багатства (наприклад, ложок, якими їм до водилося їсти: "Зло есть нашимъ головамъ: да намъ ясти деревяными лъжицами, а не сребряными", - скаржаться дружинники Володимира Святославича, "егда же подьпьяхуться"). Водночас, на відміну, скажімо, від західноєвропейського рицарства, їм ніколи не йшлося про земельні наділи. Отже, напрошується висновок про нерозвиненість феодальних відносин у Київській Русі. Проте проблема полягає не тільки (а можливо, і не так) у тому, що такі відносини справді не були розвинені, а й у тому, чому вони не розвивалися.   

Однією з можливих відповідей може бути дещо своєрідне уявлення про власність на землю, яке склалося в Давній Русі. Як відомо, феодальні відносини базуються, по-перше, на корпоративному землеволодінні і, по-друге, на роздаванні земельних ділянок воїнам за умови їхньої служби власникові землі. Проте на Русі земля не мала цінності як такої. З одного боку, її було дуже багато, з іншого - завжди відчувався дефіцит в освоєних ділянках (необхідність постійної зміни оброблюваних земельних ділянок унаслідок того, що розчищені від лісу угіддя швидко "виорювалися"). За таких умов земельні обдарування були великою мірою безглузді. їх межі неможливо було закріпити. Можливо, саме через це у Східній Європі тривалий час не розвивалися "нормальні" феодальні відносини. Вони почали складатися на Русі (з характерними маєтками-бенефіціями, всілякими імунітетами і скрупульозною регламентацією васальної служби) лише на рубежі XIII-XIV ст. і отримали повний розвиток у XVI ст. До того часу зв'язки, що їх умовно зіставлено з васально-сюзеренними відносинами Західної Європи, існували в більш патріархальній формі особистісних взаємин, які пов'язані з централізованою експлуатацією земель, котрі перебували в корпоративній власності.

Тут ми стикаємося з формуванням корпорації професійних воїнів, яка базувалася не так на "умовному землеволодінні", як на особистісних зв'язках князя-вождя і його воїнів (зв'язках, майже непомітних нашому сучасникові, але від того не менш міцних). Вони були засновані на системі дарувань, однією з форм якої можуть вважатися спільні бенкети князя і дружини. Все, що князь давав дружинникові, узалежнювало останнього від дарувальника; будь-який подарунок накладав на його одержувача зобов'язання стосовно того, хто обдаровував. В основі подяки обдарованого було усвідомлення свого нерозривного зв'язку з дарувальником. За спостереженням Арона Гуревича, цей взаємозв'язок - один із провідних мотивів поезії скандинавських скальдів, які оспівували щедрість конунгів і вірність дружинників, котрі служили їм за подароване золото, зброю та інші цінності. Таке обдарування міцно прив'язувало дружинника до господаря і накладало на нього обов'язок бути вірним аж до смерті.

Існування такої системи накладало обов'язки й на самого князя. Він мав використовувати майно, а не нагромаджувати його. Інакше це сприймалося як порушення права володіння. За словами Гуревича, майно не було багатством у сучасному розумінні, не було засобом нагромадження та економічної могутності.

Якою мірою в Давній Русі усвідомлювали, що речі не можуть і не мають служити предметом накопичення, показує "Повчання" Володимира Мономаха: "Паче всего гордости не имейте в сердци и въ умъ, но рцьмъ: смертни есмы, днесь живи, а заутра в гробь; се все, чьстны єси вдаль, не наше, но твоє, поручил ны єси на мало дний. И в земли не хороните, то ны єсть великъ грьхъ... Господь бо нашь не человъкъ єсть, но богъ всей вселень, иже хощеть, в мегновеньи ока вся створити хощеть, то сам претерпи хуленьє, и оплеванье, и удареньє, и на смерть вдася, животом владея и смертью. А мы что есмы человъци гртлдни и лиси? - днесь живи, а утро мертви, днесь в славъ и въ чти, а заутра в гробъ и бес памяти, ини собранье наше раздвлять. Зри, брате, отца наго: что взяста, или чим има порты? но токмо оже єста створила души своей".

Проте матеріальні цінності могли розглядати як засіб соціального спілкування, це також цілком адекватно сприймали і той, хто дарував, і той, хто приймав подарунки і ставав особисто залежним від дарувальника. Саме про це свідчить "Повість временних літ" у статті 6504 (996) року: у відповідь на процитовані вище п'яні нарікання дружинників на дерев'яні ложки Володимир Святославич "повел* исковати лжиць сребрены ясти дружин*, рекь сице: "яко сребромь и златомъ не имамъ налъсти дружины, а дружиною налізу сребро и злато, якоже дъдъ мой и отець мой доискася дружиною злата и сребра". Б* бо Володимеръ любя дружину, и с ними думая о строи земленьмъ, и о ратехъ, и о устав* земленъмъ; и б* живя съ князи околними миромъ...".

Отже, зв'язок князя і його дружини базувався насамперед на особливих відносинах власності. Говорячи про власність у Давній Русі, слід звернути увагу на принципову відмінність розуміння цієї категорії в ті часи від сучасного. Для давньоруської людини у предметі її власності містилася частина самого власника. Це засвідчувало прояв середньовічного усвідомлення єдності світу людей і світу природи.

На відміну від наших днів, на той час володіння будь-яким майном неминуче зобов'язувало користуватися ним. Усе, що належало людині, за винятком життєво необхідного мінімуму, мало постійно переходити з рук у руки. Той, хто зберігав чи приховував своє майно, за уявленнями того часу, по-перше, дискредитував себе як власника, а по-друге, впадав у гріх користолюбства. Таку людину не можна було вважати багатою (тобто "причетною до Бога, береженою Богом", на відміну від убогого). Цікаво, що споріднене за походженням давньоіндійське слово "bhagas" означало "надбання", "щастя", "доля" і водночас "той, хто наділяє" (!), "пан"; це, напевне, цілком відповідає комплексу первинних значень слова "багатий".

Можна впевнено говорити про те, що в давньоруському суспільстві багатство виконувало специфічну соціальну функцію. Вона полягала у придбанні й підвищенні особистого престижу шляхом передачі свого майна іншим людям. У цьому й полягав домінуючий сенс багатства. Збереження та накопичення багатств громадська думка розцінювала негативно, і це підривало авторитет власника. Особливо негативно сучасники сприймали прагнення князів до накопичення. Для прикладу можна навести гостру реакцію князя Володимира на відмову Ярослава Мудрого 1014 року виплатити новгородську дань Києву. Щоб покарати сина, київський князь  навіть почав збирати військо: "В лъто 6522. Ярославу же сущю Новъгородъ, и урокомъ дающю Кыеву дв-ь тисяч* гривень оть года до года, а тысячю Новъгородъ гридемъ раздаваху; и тако даяху вси посадници Новъгородьстии, а Ярославъ сего не даяше к Кыеву отцю своему. И рече Володимеръ: "требите путь и мостите мость", хотяшеть бо на Ярослава ити, на сына свого, но разболъся".

Зазвичай стимулом до дій Володимира Святославича дослідники називають боротьбу проти сепаратистських тенденцій Новгорода. Проте автор "Повісті временних літ", описуючи цю подію, вклав у вуста київського князя слова, які дозволяють зрозуміти справжню причину конфлікту. Виступаючи проти Ярослава, Володимир нібито промовив фразу "требите путь и мостите мость" ("прокладайте шлях і рівняйте дорогу"). Як правило, її згадують, коли йдеться про шляхи сполучення в Давньоруській державі. Проте літописець навряд чи просто нарікав на відсутність постійних доріг між Києвом і Новгородом. Інформувати про це читачів не було ніякого сенсу: вони неодноразово могли переконатися в цьому на власні очі. Сенс цього тексту стане зрозумілий, якщо врахувати, що автор літопису вустами Володимира процитував пророка Ісайю: "І Він каже: Будуйте дорогу, будуйте дорогу, почистьте дорогу, заберіть перешкоди з дороги народу Мого!" (Іс. 57, 14).

Ця "цитата" підводила читача до мотивації вчинку Володимира і пояснювала, що саме бентежило батька в поведінці Ярослава. А далі в пророцтві Ісайі є текст: "Я гнівався був за гріх користолюбства його, та й уразив його, заховав Я обличчя Своє й лютував, та пішов він, відступний, дорогою серця свого" (Іс. 57, 17).

Таємнича форма "подачі" такої мотивації засвідчує її важливість, оскільки для літописця "невидиме" за своєю значущістю перевершувало "видиме". Отже, для автора літопису мав значення не "сепаратизм" Ярослава, а його жадоба.

Особливо слід підкреслити, шо передача майна з рук у руки не була власне економічною. Мислення середньовічної людини взагалі, якщо так можна висловитися, аекономічне. Передача й обмін речами та продуктами на ті часи встановлювали, фіксували і розвивали певні суспільні відносини. Тому такий обмін часто-густо був нераціональним із міркувань вартості обмінюваних предметів. Пояснюється це тим, що цінною була не сама річ, а її власник і акт передачі новому господареві як такий. Разом із дарованою річчю від колишнього власника переходила частина успіху, багатства дарувальника ("с-частье"; втім, до кінця XIV ст. слово "щастя" ("съчастие" - у значенні "успіх") у джерелах не трапляється, немає навіть слова, близького за значенням). Одночасно встановлювалися відносини особистої залежності того, хто отримував подарунок, від того, хто його дарував. Тому подарунки, якщо людина не бажала потрапляти в таку залежність, потрібно було компенсувати відповідним віддарюванням. Дар, не відшкодований "рівноцінним" даром, ставив отримувача в принизливу і небезпечну для його честі, свободи, часом і життя залежність від дарувальника. В результаті між дарувальником і обдарованим установлювався тісний зв'язок: на останнього покладалися особисті зобов'язання стосовно першого.

Ця ідея видається сучасній людині такою, що суперечить здоровому глузду. Проте вона меншою мірою виглядатиме дивною і нелогічною, якщо ми пригадаємо, що в нашому суспільстві не заведено (без усіляких раціональних пояснень!) брати подарунки, особливо дорогі, від незнайомих людей. Із цим уявленням пов'язане й таке явище, як хабар. Той, хто отримав "подарунок", бере на себе певні зобов'язання щодо "дарувальника". Не вступаючи у власне економічні відносини, він стає особисто залежним від волі хабародавця і зобов'язується "відплатити" йому порушенням закону. В кожному разі, саме так розцінює дії і наміри обох сторін, які беруть участь у цій процедурі, Кримінальний кодекс Російської Федерації.

У певному сенсі можна сказати, що сам акт дарування чи обміну подарунками мав для давньоруської людини (як і для людей практично всіх традиційних суспільств) магічне значення. Передача якоїсь власності до рук іншої людини надавала тому, хто дає, особистої влади і впливу. Тому в багатьох випадках люди остерігалися брати безоплатно чуже майно, побоюючись опинитися в особистій залежності від дарувальника. Куди "безпечніше" було силоміць захопити чуже. Тому слова дружинників Ігоря "что хочемъ боле того, не бившеся, имати злато, и сребро, и паволоки?" у відповідь на пропозицію греків "не ходи, но возьми дань" (під 6452/944 р.) в очах літописця і його читачів навряд чи могли мати позитивне значення.

Можливо, уявлення про особисту залежність того, хто отримував певні матеріальні блага у вигляді подарунків, пригощання (це слово походить від слова "гість") тощо, від того, хто давав ці блага, склали основу звичаю гостинності. Той, хто отримав притулок у будинку і їжу, не міг зробити нічого поганого господареві, який надав їх. Типовий приклад - традиційна відповідь героя російських казок, який потрапив до Баби-Яги, на її питання, хто він і куди прямує. Спочатку непроханого гостя слід було "нагодувати, напоїти і спати покласти", а розпитувати - коли він був уже зобов'язаний відповідати.

З огляду на такі звичаї, цілком логічною видається і поведінка печенігів у легенді про білгородський кисіль, записаній в "Повісті временних літ": "В літо 6505 [997]. Володимеру же шедшю Новугороду по верховьниі воі на Печенігьі, бі бо рать велика бес перестани, в се же время увідіша Печенізи, яко князя ніту, и придоша и сташа около Бълагорода. И не дадяху вьілісти из города, и бысть гладъ великъ в городь, и не бъ лзі Володимеру помочи, не бъ бо вой у него, Печенігь же множьство много. И удолжися остоя в городе, и бъ гладъ великъ, и створиша віче в городі, и ріша: "се уже хочемъ померети отъ глада, а отъ князя помочи ніту; да луче ли ны померети? дадимъ ся Печенъгомъ, да кого живять, кого ли умертвять; уже помираемъ от глада"; и тако совіть створиша. Б-ь ж единъ старець не былъ на вічи томъ, и въпраша: "что ради віче было?". И людье повідаша ему, яко утро хотять ся людье передати Печенъгомъ. Се слышавъ, посла по старейшины градьскьы, и рече имъ: "слышахъ, яко хочете ся передати Печенъгомъ". Они же ріша: "не стерпять людье глада". И рече имъ: "Послушайте мене, не передайтеся за 3 дни, и я вы что велю, створите". Они же ради обіщашася послушати, и рече имъ: "сберіте аче и по горсти овса, или пшениці, ли отрубей"; они же шедше ради снискаша. И повелі женамъ створити ціжь, в немьже варять кисель, и повелі ископати колодязь, и вставити тамо кадь, и нальяти ціжа кадь. И повелі другый колодязь ископати, и вставити тамо кадь, и повелі искати меду; они же шедше взяша меду лукно, бі бо погребено в княжи медуши; и повелі росытити вел-ми и въльяти в кадь в друзъмъ колодязи. Утро же повелі послати по Печенігьі; и горожане же ріша, шедше к Печенігомь: "пойміте к собі таль нашь, а вы пойдіте до 10 мужь в градъ, да видите, что ся діеть в граді нашемъ". Печенізи же ради бывше, мняше, яко предатися хотять, пояша у нихъ тали, а сами избраша лучьшиі мужи и послаша в градъ, да розглядають в городі, что ся діеть. И придоша в городъ, и рекоша имъ людье: "почто губите себе? коли можете престояти насъ? аще стоите за 10 лъть, что можете створити нам? иміемь бо кормлю отъ землі; аще ли не віруєте, да узрите своими очима". И приведоша я кь кладязю, идъже ціжь, и почерпоша відромь и льяша в латки, и яко свариша кисель, и поимше придоша с ними к другому кладязю, и почерпоша сыты, и почаша ясти сами первое, потомь же Печенізи. И удивишася, и рекоша: "не ймуть вірьі наши князи, аще не ядять сами". Людье же нальяша корчагу цъжа и сыты отъ колодязя, и вдаша Печенъгомъ; они же пришедше повідаша вся бывшая. И варивше яша князи Печенізьстии, и подивишася, и поимше тали своя и оніхь пустивше, въсташа отъ града, въсвояси идоша".

Те, що печеніги залишили Білгород, мабуть, пояснюється не тільки наївністю печенізьких князів, яких "обдурили" білгородці. Вони, крім того, не могли тримали в облозі місто, жителі якого їх почастували.

Те саме стосується і князівських бенкетів. Частування дружинників закріплювало особистісні зв'язки, що існували між ними і князем із дитинства.

Можливо, із середньовічними уявленнями про багатство пов'язані й численні скарби, що їх власники закопували в землю. Традиційно вважається, що це робили в момент небезпеки, скажімо, під час ворожих нападів. У джерелах, проте, не згадано, що скарби ховали на певний час, аби викопати їх, коли лихоліття мине. Але відомо, що в багатьох народів існувало повір'я, ніби срібло і золото, заховані в землі, назавжди залишалися у володінні їх власника і його роду та втілювали їхній успіх, щастя і сімейний добробут. Мабуть, саме з такими уявленнями про скарби пов'язана фраза з "Повчання" Володимира Мономаха "все, чьстны єси вдаль, не наше, но твоє, поручил ны єси на мало дний. И в земли не хороните, то ны єсть великъ гръхъ" та з Євангелія від Матвія, що передує розповіді "Повісті временних літ" про організацію княжих бенкетів: "Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть" (Мф. 6, 19-20). Для людей того часу гроші були не джерелом багатства й матеріального добробуту, а свого роду "трансцендентними цінностями", нематеріальними благами. Показово вже, що за символ таких цінностей було обрано передусім золото і срібло - "реальні" матеріальні цінності тих народів, у яких їх було запозичено. Язичницькі уявлення "варварів", пов'язані з благородними металами, стали певним кроком в освоєнні нової ідеї багатства та залученні до цивілізації, яка добре знала "земну" ціну грошей.

Із часом, проте, взаємини князя і дружини почали змінюватися. Майнове розшарування дружини призвело до формування у XII ст. нового соціального прошарку - боярства. Воно "виросло" з дружини і, мабуть, частково злилося з найзаможнішою частиною міського населення, ставши керівною силою суспільства.

Отже, взаємини князя і дружини будувалися на особистих зв'язках, які були закріплені у розвиненій системі різноманітних форм "дарів". При цьому князь був "перший серед рівних". Він залежав від своїх дружинників не менше, ніж вони від нього. Всі власне державні питання (про облаштування "землі", війну і мир, про закони, що приймаються) князь вирішував не самостійно, а з дружиною, дослухаючись до думки своїх воїнів.

Разом із тим зрозуміло, що утримання такого озброєного загону вимагало від князя певних коштів для того, щоб одягнути, нагодувати й озброїти своїх дружинників та утримувати штат прислуги, без якої все це було просто неможливо. Звідки ж бралися такі кошти, і що являв собою інститут, який обслуговував князя і дружину?