dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 19 Ноября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Влада в Давній Русі 5)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Влада в Давній Русі 5)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П.

Давньоруське віче

Віче - один із найвідоміших і водночас найзагадковіших інститутів Давньої Русі. Всім відомо, що це орган руського "народовладдя". Втім, стосовно справжнього змісту цього терміна в давньоруських джерелах дослідники не знаходять спільної мови з низки принципових питань:

- коли виникло віче як політичний інститут?
- який був соціальний склад учасників вічових зборів?
- які питання були у сфері компетенції віча?
- яке географічне поширення вічових порядків?

Звісно, для відповіді на ці запитання слід урахувати всі свідчення і згадки про віче. Дотримання такого правила насамперед примушує погодитися з висновком Володимира Пашуто про багатозначність цього поняття. Воно могло бути пов'язане з:

- нарадами знаті,
- зборами міських "менших" людей,
- змовами,
- військовими радами,
- повстаннями тощо.

Окрім прямих згадок самого слова "віче", мабуть, слід зважати й на ті повідомлення, які оповідають, що городяни (або князь і городяни) "сдумаша" про щось. Принаймні Ігор Фроянов мав доволі вагомі підстави, щоб використати ці звістки у дослідженні "вічових" питань.

Такий підхід до визначення обсягу матеріалу для вивчення віча зустрічає серйозні заперечення. Зокрема Михайло Свердлов уважає, що ці дані надто загальні, аби визначити: йдеться про племінні збори чи про вибраних осіб - князя і знать. Утім, зауваження Свердлова стосується радше самого характеру і складу зборів, аніж їх зв'язку з колективними рішеннями.

Порівняно нечисленні прямі згадки про вічові збори настільки неясні й неоднозначні, що дозволяють робити найрізноманітніші припущення, аж до прямо протилежних.

Зрозуміло лише, що передмістя не збирало свого віча й мало підкорятися рішенням вічових зборів міста.

Як видно з усього, немає жодних підстав уважати, що віче - продукт розвитку державного апарату. Радше, навпаки, воно - попередник і початок (або один із витоків) давньоруської державності. Водночас, мабуть, слід дослухатися до думки Бориса Грекова, який вважав: не все, що називалося чи могло (як вважають історики) називатися вічем, означало те саме. Таке обмеження стосується не лише різних періодів історії, а й інститутів, які існують одночасно.

Як же визначити час появи вічових порядків і чи може він узагалі бути встановлений хоч якоюсь мірою точно?

Дослідники, які говорять про давнє походження віча, найчастіше наводять свідчення Прокопія Кесарійського: "Цими племенами, слов'янами й антами, не управляє одна людина, вони з давніх-давен живуть за народовладдя, тому щастя і нещастя в їхньому житті вважаються спільною справою". Отже, віче - архаїчний інститут, чия історія сягає сивої давнини.

Зі змінами в соціальній структурі східнослов'янського суспільства змінювалася і суть самого інституту колективної влади. Раннє, "племінне", віче епохи первісного ладу або військової демократії, напевне, дуже відрізнялося від "волосного" віча другої половини XI-XII ст. Водночас викликає серйозні сумніви теза Грекова про те, що віче тимчасово (у зв'язку зі зростанням міст) припиняло свою діяльність у період існування Київської Русі. Таке твердження не лише позбавлене логіки, а й не підтверджене фактичним матеріалом. Радше віче продовжувало функціонувати, проте змінилося. У кожному разі, про скликання віча йдеться в розповіді "Повісті временних літ". 6523 (1015) року владу в Києві захопив Святополк Окаянний, і Ярослав Мудрий, дізнавшись про це, звернувся по допомогу до новгородців, яких напередодні жорстоко покарав за напад на дружинників-варягів ("нарочитые мужи, иже бяху иссекли Варягы").

Немає підстав говорити про те, що в цьому випадку новгородське віче за своїм характером нічим не відрізнялося від народних зборів попередньої доби чи від подальших вічових зборів. Проте ще менше причин стверджувати, що в XI ст. вічова діяльність тимчасово припинилася. Зрештою, можна послатися на думку Фроянова, який дійшов висновку, що віча збиралися і в X, і в XI, і в XII століттях.

Про віче як чинний орган міської влади йдеться в "Повісті" і під 6576 (1068) роком, коли кияни "створиша вече" і, так би мовити, висловили недовіру своєму князеві Ізяславу. Згадано київське віче і під наступним 6577 (1069) роком. Востаннє "Повість временних літ" розповідає про віче 6605 (1097) року, коли в битві за Володимир Південний загинув від тяжкого поранення князь Мстислав Святополчич.

Як бачимо, жодних підстав уважати віче бездіяльним у XI ст. ми не маємо. Отже, мав рацію Свердлов, коли писав, що питання про владу в Київській Русі було органічно пов'язане з долею найвищого органу племінного народного самоврядування і суду - віча.

З іншого боку: хто міг брати участь у вічі й чи залишалося воно упродовж свого існування "найвищим органом народного самоврядування і суду"?

Соціальний склад віча викликає серед дослідників, можливо, найбільші суперечки й розбіжності. Одні вважають, що віча були масовими зборами і вирішували найважливіші питання життя міста і його околиць. Ігор Фроянов, скажімо, вважає, що вічові наради в Київській Русі мали демократичний, "народний" характер. На них могли бути присутні (очевидно, нерідко й керували) і племінна знать, і князі, й церковні ієрархи, і бояри, й багаті купці. Проте керувати й панувати - різні речі. Присутність лідерів-керівників на вічовому зібранні, на думку Фрояно-ва, не можна розцінювати як ознаку, шо вказує на відсутність вільного волевиявлення "вічовиків". Знать не могла ані підпорядкувати собі віче, ані саботувати його рішення. Втім, така думка є наслідком презумпції "широкого" складу міського віча. Мало того, Фроянов припускає, що у вічових зборах "брали участь не тільки городяни, а й сільські жителі". Вчений посилається на літописну згадку про те, що після смерті Андрія Боголюбського "нарочитые мужи Ростовци и Суздальци и Переяславци и въся объласть его сниидошася в Володимерь". На його думку, виділені слова означають: "представники всієї волості". Можливо, так і є. Проте саме слово "область" означало в давньоруській мові не лише населення певного володіння, але й трактувалося як "влада", "панування" (пор.: обладать). До того ж у літописі йдеться про "його", тобто Андрія, "області". Отже, постає питання: чому цю фразу не можна прочитувати як "усі представники княжих владних органів"? Така інтерпретація суттєво змінює уявлення про склад віча у Володимирі.

Навіть якщо припустити можливість участі селян у вічових зборах, доведеться визнати, що насправді віче було-таки міським інститутом влади. Бо, як абсолютно справедливо свого часу підкреслив Микола Рожков, "одна справа - присутність на вічі, інша - право вирішального голосу на ньому".

На відміну від згаданих учених (і тих, які висловили схожі думки), Петро Толочко вважає, що інститут віча ніколи не був органом справжнього народовладдя. До нього приєднується Валентин Янін - найкращий знавець давнього Новгорода. Загальноміське віче Новгорода Великого, вважає він, - це "штучне утворення, що виникло на основі кончанського представництва", в якому в ранній період його існування брали участь 300-400 власників міських садиб (а з утворенням п'яти кінців кількість вічовиків могло сягати 500). Віче тоді об'єднувало лише найбільших феодалів і не було формою народних зборів. Приблизно такої ж думки дотримувався Марк Алешковський, вважаючи, втім, що з XIII ст. до новгородського віча приєдналася невелика група найбагатших купців.

Розгорнуту характеристику "аристократичного" віча дав Михайло Свердлов. Він уважає, що в X-XI ст. вічові збори уже не вирішували державних політичних і судових питань. На зміну обласним органам народного самоврядування прийшов князівський адміністративно-судовий апарат. При цьому місцеві сільські і, можливо, кончанські збори перетворилися на інститут місцевого самоврядування. Племінні віча взагалі перестали існувати. їхні функції замінили на вищі прерогативи князя - керманича держави й ієрархії панівного класу, а раду старійшин племені замінила старша дружина і вища частина адміністративного державного апарату. В найбільш великих містах (щоправда, не у всіх давньоруських землях) віче відроджується в XI-XII ст. - як форма політичної активності міського населення.

Така думка демонструє різницю між найдавнішим вічем, яке було органом народовладдя, і пізнішими вічовими зборами, тими штучними утвореннями, що були пов'язані тільки з панівними станами. До речі, майже не вивчене питання про роль представників церкви у вічових зборах. Тож дискусії про віче тривають, і ставити в них крапку зарано.

Неважко переконатися, що за питанням про соціальний склад віча насправді стоїть серйозніша проблема: які реальні суспільні сили протистоять князеві й дружині? Чи це були всі городяни, як у західноєвропейських ремісничих і торговельних центрах, чи міський патриціат, тобто боярська верхівка міст (тоді хто такі ці міські, невійськові, "бояри"? Великі торговці, що стали землевласниками, як це було в Новгороді Великому і Пскові)? Чи це якісь представники міської влади, власне апарат міського самоврядування? Всі ці запитання поки що залишаються без відповіді. Причина ж у тому, що багато зі згаданих соціальних категорій погано вивчені в російській історіографії. Дослідники схильні частіше "вкладати" в той чи той термін джерела "свій" зміст, близький з якихось причин самому історикові чи потрібний для доведення його власних концептуальних гіпотез. До того ж методи вилучення й обробки джерельної інформації надто недосконалі. Залишається хіба констатувати: попереду велика робота з вивчення соціальної стратифікації давньоруського суспільства, яка вимагає розробки витонченіших методик добування й опрацювання історичної інформації з джерел, що дійшли до нашого часу.

Усі перераховані проблеми примушують нас надалі відмовитися від деталізації "третьої влади" в Давній Русі. Умовимося вживати щодо неї соціально майже нейтральне слово "місто". На жаль, здебільшого конкретизація цього нечіткого поняття неможлива.

Порядок проведення віча. Зазвичай у вічових зборах убачають своєрідні напіванархічні мітинги, на яких ухвала рішення залежить від сили крику учасників. Насправді, як показують джерела, віче, мабуть, мало доволі чітку організацію і виглядало як добре зрежисований спектакль.

Літописні розповіді про віче дозволяють реконструювати порядок його проведення. Це не натовп, де чутно крики на різні лади, а цілком упорядкована нарада, яка відбувалася з дотриманням певних правил. Спочатку учасники віча розсідалися, статечно чекаючи на початок "засідання". Вічовою громадою керував князь, митрополит (єпископ чи архієпископ) і тисяцький. Промовці по черзі вітали митрополита, тисяцького й інших учасників віча, відтак переходили до вирішення питань. Усе це свідчить про сталий порядок ведення віча. Можливо, існували протокольні записи вічових рішень.

Доволі цікаво, що вічові збори відбувалися сидячи. Тому ряд дослідників вважає, що на вічовій площі мали стояти лави. Ця деталь повертає нас до питання про кількість вічовиків. Точно встановивши місце проведення вічових зборів у Новгороді Великому, Валентин Янін провів, так би мовити, слідчий експеримент: на вічовій площі було виставлено лави, на яких розсілися учасники Новгородської археологічної експедиції і студенти місцевих вузів. Як виявилося, за таких умов тут могло розміститися не більше 300-400 осіб, а це побічно підтверджувало згадки Кільбургера про те, що Новгородом управляють 300 "золотих поясів". На думку Яніна, 300 боярським сім'ям могли належати практично всі великі садиби, розташовані в межах міста (з розрахунку, що площа кожної садиби в середньому становила 2000 кв. м).

Василь Андреев - один із небагатьох фахівців, які виступили проти такої думки. Він уважає, що середня площа новгородських садиб була вчетверо меншою (близько 500-600 кв. м). Якщо так, то кількість присутніх на вічі городян має бути геть більшою. Але найголовніше, вважає Андреев, що єдиний літописний текст, де підтверджене "сидіння" вічовиків (у кожному разі, в Новгороді), - стаття Новгородського першого літопису під 6867 (1359/1360) р.: "...отъяша посадничьство у Вондреяна Захарьиница не весь город, токмо Славеньскыи конець, и даша посадничьство Селивестру Лентиеву, и створися проторжь не мала на Ярославле дворе, и сеча бысть: занеже славляне в доспесе подселе бяху, и розгониша заричанъ, а они безъ доспеха были...".

Із цього контексту не цілком зрозуміло, яку саме дію означено дієсловом "підсісти". В давньоруській мові воно могло позначати не тільки "сісти поряд", а і "напасти", "насісти" (пор. сучасне "підсидіти"). В міркуваннях Василя Андреева є певна логіка. Проте ґрунтовнішою сьогодні видається все-таки думка Яніна. А це, своєю чергою, підштовхує до визнання переваги думки цього дослідника щодо соціального складу віча.

Компетенція віча. Матеріали джерел дозволяють також дослідити коло питань, які могли вирішувати на вічі. Воно виявляється доволі широким. Насамперед це питання війни і миру, долі княжого столу і князівської адміністрації. Крім того, на вічі розглядали проблеми, пов'язані з грошовими зборами серед городян та з орудуванням міськими фінансами й земельними ресурсами.

Як ми побачимо далі, коло питань, що їх вирішували під час віча, майже збігалося зі сферою тих проблем, які князь обговорював зі своєю дружиною. Отже, князь, дружина і віче могли спільно (чи навпаки, нарізно й абсолютно по-різному) вирішувати ті самі завдання. При цьому, поза сумнівом, рано чи пізно мали виникати конфлікти. Князь не завжди міг діяти на свій розсуд. Часто йому доводилося стикатися не тільки зі своїм найближчим оточенням, а й із городянами (незалежно від того, про які саме міські прошарки йдеться в цьому випадку). Тому висновки Ігоря Фроянова, напевне, хоч і видаються дещо категоричними, але частку істини містять. Він уважає, що віче було верховним демократичним органом влади, який вирішував питання війни і миру, санкціонував збирання коштів для воєнних заходів, змінював князів. Із XII    ст. у прерогативах віча з'явилися деякі нові риси. Тепер воно керує державними фінансами, земельними фондами і смердами, контролює укладання міжнародних угод. При цьому, вважає дослідник, ми маємо справу з масовими зборами городян, на яких присутні делегати від передмість і сільської округи.

Не менше за попередні питання викликає інтерес і проблема географічного поширення вічових порядків у давньоруських землях. Більшість згадок про віче стосуються Новгорода, специфіка державного розвитку якого полягала саме у вирішальній ролі цього владного інституту.

Розглядаючи це питання, Михайло Свердлов наводить приклади вічових ухвал у Білгороді (997), Новгороді (1015), Києві (1068-1069), Володимирі Волинському (1097). Водночас він помічає, що віче скликалося лише в екстрених випадках війни чи повстання. До того ж воно збиралося тільки у великих містах. Але й такі повідомлення про віче украй рідкісні: всього 6 за 100 років (997-1097). Дані про вічові збори в сільській місцевості або про його соціально-політичні й судові функції відсутні.

Усі наведені згадки стосуються кінця X - середини XI ст. Що ж до пізнішого часу - доводиться ретельніше враховувати конкретний зміст цього терміна в різних джерелах і в різних регіонах Східної Європи. Зокрема привертає увагу те, що віче не згадано в законодавчих пам'ятках і актових джерелах XI-XII ст. Про всі відомі випадки збирання віча повідомлено в літописах і творах давньоруської літератури, а це ускладнює правову характеристику цього інституту. До того ж, за спостереженням Свердлова, слово "віче" у XII ст. не вживалося в новгородському і північно-східному літописанні. Там воно з'явилося лише з XIII    ст. Повідомлення про віче як орган самоврядування на північному сході Русі взагалі відсутні.

У південноруському літописанні віче згадано по одному разу за сторіччя у значенні "змова" в галицькому Звенигороді, Полоцьку, Смоленську. Зібрання городян у Києві названі "вічем" усього двічі: під 1146 і 1147 роками. У галицько-волинському літописанні XIII ст. (до 1292 p.), уміщеному в Іпатіївському списку, слово "віче" на означення народних зібрань як органів міського самоврядування в Південній і Південно-Західній Русі не трапляється.

Водночас Свердлову доводиться пояснювати, чому в новгородському літописанні XII ст. відсутні згадки про вічові збори. Відмовити Новгороду в існуванні віча неможливо, тому виникає думка, яка великою мірою знижує ступінь доказовості й усіх попередніх контраргументів Фроянова: це звичне у літописах замовчування органів державного управління.

Якщо зіставити це зауваження з відсутністю прямих згадок про віче за "нормальних" обставин в інших містах Давньої Русі, гіпотеза Фроянова отримує навіть додаткове обгрунтування. До того ж, якщо заперечувати поширення вічових порядків у містах за межами Північно-Західної Русі, то треба довести, що літописна фраза про "споконвічність" віча не лише в Новгороді, а й у Смоленську, Києві і Полоцьку є "політичною конструкцією" і аж ніяк не узагальненням реальних відносин, які породила вічова практика.

Тим часом зробити це не легше, ніж довести гіпотезу Фроянова: і її прихильники, і супротивники оперують переважно непрямими аргументами й логічними конструкціями. Тому поки ніщо не може перешкодити дотримуватися думки, що віче в Київській Русі існувало у всіх землях-волостях як верховний орган міської влади, за допомогою якого народ впливав на хід політичного життя. Хоча безумовних доказів такої думки наразі немає.