dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Історичні корені теоретичних основ сучасної української політики (продовження)

Історичні корені теоретичних основ сучасної української політики (продовження)

lipninskyi.jpg

Аналізуючи два інші напрями українського політикуму – популізм і консерватизм (традиціоналізм), звернімось до теоретичної спадщини найбільшого вітчизняного політичного мислителя ХХ століття В.Липинського.

Поняття території є центральним у вченні Липинського про націю. До нього панувала думка, започаткована ще Геродотом, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінгвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм – це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія є руйнівною для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп і класів, що населяють цю територію.

У своєму основному труді «Листах до братів-хліборобів» В.Липинський аналізує причини, які призвели до знищення української державності в формі УНР та гетьманщини. Особлива увага при цьому надається висвітленню ролі української інтелігенції в державотворчих та руйнівних процесах тієї доби, а насамперед – оцінки різних форм державного устрою, що практикувались у тогочасній Україні. Він підкреслює: «Українська демократична інтелігенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими колами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, - ролю посередників між російською державою й українськими народними масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати».

Політик з історичним сумом констатує: «Побили ми себе самі. Ідеї, віри, легенди про одну-єдину, всіх Українців об’єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла» .

Які ж рецепти для подолання перманентної для України кризи державності залишив нам В.Липинський? Перш за все він радить змінити методи державного будівництва: «Історія наша вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху… на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу… Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартості не змогли б місце старої вирізаної аристократії зайняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люде всі разом творили руйнуюче тіло, якому на ім’я – демократія» .

Тут маємо справу з емоціями послідовного державника стосовно руїнницької діяльності доморощених демократів. І В.Липинський, і його однодумці робили марні спроби співпрацювати з Центральною Радою, допомагати їй будувати нову Україну. Більше того, В.Липинський вважав найліпшим для нашого народу скористатися в цьому будівництві цивілізаційним досвідом справді демократичної країни – США. Застерігаючи від культивування соціалістичних та націоналістичних настроїв у суспільстві, в тих же «Листах» він писав: «Цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу, ми хочемо мати патріотизм – любов до спільної Батьківщини, а не Ваш, соціялізм, зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм – зненависть місцевих «Українців» до місцевих «не-Українців»… Тільки тоді, коли державники українські  всіх місцевих класів і всіх місцевих націй переможуть агентів, яких метрополії мають на Україні теж у всіх місцевих класах і всіх місцевих націях (також у «нації українській»!) – зможе повстати Держава Українська. І тільки в Українській Державі – тільки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території – може витворитись з них Українська Нація. Так, наприклад, як повстає, на наших очах Американська Нація з процесу співжиття різних націй і різних класів на території Сполучених Держав».

Природно тому, що з таких самих позицій оцінював він діяльність соціалістів та націоналістів, нерідко ставлячи між ними знак рівняння. Ані перші, ані другі, вважав Липинський, ніколи не зможуть побудувати суверенну Україну. Обгрунтував він це твердження у такий спосіб: «Ви – соціялісти і націоналісти – творити Україну хочете… поділом горизонтальним. Ви хочете відділити «чужі» верхи від «українських» низів і винищити верхи низами. При чим Ви не ріжнитесь між собою не психікою, ні методом, ні темпераментом, а тільки словесним, зверхнім гаслом. Соціялісти хочуть знищити на Україні верхи низами під гаслом соціяльним: «бий панів, бо вони буржуї», а Ви – націоналісти – хочете зробити те саме, тільки під гаслом племенно-національним: «бий панів, бо вони не Українці». І ціль та самісінька: владу на Україні при помочі «соціалістичного» чи «націоналістичного» народу захватити в свої, інтелігентські руки. Тому то так легко з соціялістів Ви стаєте націоналістами і з націоналістів «зміновіховцями». І тому то одні і другі Ви засуджені як Українці на загибель. Придумати щось таке, щоб підняти масу і на її спині виплисти наверх – ось на що скеровані всі Ваші розумові потуги. І тому Вас б’ють і завжди бити будуть. Тому не бачити Вам незалежної Вашої соціалістичної чи націоналістичної України. Її не здобуде Ваш соціялізм чи націоналізм, а дисципліна, організація і, головне, ублагодження Вас самих і і провідників».

У цій перспективі В.Липинський аналізує роль українських зовнішньополітичних орієнтацій та їхнє співвідношення з внутрішньою політикою. «Орієнтацією серед політиків на Україні, - пише він, - (без огляду на їх національну приналежність) називається спосіб знайти собі поза межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданості і, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками» . Чи не правда, ці визначення і зараз можна використовувати стосовно всіх без винятку політичних сил в Україні.

Вирішальне значення в житті кожної держави, за В.Липинським, надавалось діяльності провідної верстви – національній аристократії. Він пояснював, що вживає «слово аристократія для означення фактично правлячої в даний момент і в даній нації верстви, однаково – чи це буде англійський лорд, чи російський сов нарком, чи якісь «вибрані народом» демократи».

Виходячи з цього, Липинський створив оригінальну схему, за якою будь-яке суспільство може перебувати в трьох фазах розвитку: охлократії, демократії та класократії, які в процесі історичного розвитку змінюють одна одну.

Охлократія, за В.Липинським, «це метод організації такої нації, яка в процесі свого примітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попереднього матеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно складених по способу своєї матеріяльної продукції і своєму расовому спорідненню класів, і яка ділиться тільки на політично безформену, економічно і расово недиференційовану юрбу (охлос, звідси: охлократія) та тих, що правлять цією безкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяної організації. Набирається оця правляча охлократична аристократія шляхом виучки, або з прийшовших ззовні кочовників, або з місцевих здекласованих і матеріяльно непродукуючих, расово і економічно неоднородних елементів».

Якщо екстраполювати ці положення на наш час, то відразу виникає аналогія з популістським напрямом українського політикуму, який ототожнюється з БЮТ. Збігається майже все: і харизматичний лідер-вождь, і спаяна міцною дисципліною тоталітарна за своєю природою основна партія блоку «Батьківщина», і схильність до силових сценаріїв вирішення політичних проблем, і орієнтація на декласовані елементи суспільства, і безмежна популістська демагогія як основний метод політичної агітації. Автор «Листів» відносив до охлократії старі східні деспотії та революційні диктатури його доби і, перш за все, більшовизм. Оскільки охлократичний режим може утримуватися лише жорстким примусом населення з боку партії, що захопила владу, Липинський вважав його найгіршим з усіх можливих для України.

Демократія для Липинського «означає метод організації аристократії такої нації, яка під впливом неорганічного та хаотичного матеріяльного розвитку і під впливом своєї чи чужої колоніяльної експанзії, класово і расово настільки вже перемішалась, що природні угрупування працюючих людей, якими являються фізично, духовно і матеріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались; де вибився на верх расово неусталений і психічно не зрівноважений тип мішанця-метиса, та, замість поділу на органічно спаяні класи, появився хаотичний конгломерат демократично «рівних» індивідумів-одиниць, взаємно собі зовні чужих, взаємно себе ненавидячи, в зв’язаних в одне ціле, тими останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої, розложеної демократією, класократичної чи охлократичної аристократії».

Тут, звичайно, ми не можемо повністю поділяти безапеляційність автора «Листів». Демократичний устрій в різних модифікаціях є державною системою, що домінує в сучасному світі, й заперечувати його життєздатність в Україні немає жодних підстав. Тим більше, що і в країнах конституційної монархії, зокрема в Англії, яку Липинський вважав взірцем для наслідування, саме демократичні інститути складають основу державних механізмів. Інша справа, що в Україні, особливо після приходу до влади «помаранчевої команди», склалася така «демократична» система, яка є скоріше карикатурою на цей лад. Націонал-демократи на чолі з діючим президентом майже вщент знищили державну інфраструктуру. В Україні зараз при владі безвідповідальний націонал-демократичний режим, при якому невдоволення суспільства порушеннями закону з боку чиновників і сановників ніяким чином не відбиваються на їх політичній кар’єрі. З одного боку, як справедливо зазначає народний депутат Д.Табачник, - це безвідповідально, тому що суспільство начебто є, воно чимось невдоволене, але в жодному випадку трансформувати своє невдоволення або своє відторгнення від того чи іншого персонажу не може.

З іншого боку, ці ж чиновники прекрасно знають, що треба догоджати не суспільству, а лише одному українцю з 46 мільйонів! І тоді у чиновника все буде гаразд з кар’єрою. В цьому різниця між хуторянським режимом Ющенка і авторитарним режимом Кучми! Кучма принаймні був вимогливий (хоча і не завжди справедливий) у питаннях кадрової політики: безталанних людей, відверто нездібних демагогів і шахраїв він на високих державних посадах не затримував. А зараз непрофесійність і дилетантство піднесені до рангу чесноти, а порушення президентом Конституції України перетворилося для нього у своєрідне хобі.

Найбільш оптимальною Липинський вважав «класократичну» форму державного устрою, за якого інститут влади формується з кращих представників кожного класу на основі виборчо-професійних спілок. Всі відносини між державою і суспільством регулюються законом. Під ним вчений розумів загальні «обов’язуючі поняття про громадську правду і неправду, про громадське добро і зло… В основі закону лежить взаємне обмеження права… тих, хто править, правом тих, ким правлять, і навпаки» . Запропонована ним система допускає такі суттєві елементи демократії як свобода економічної, культурної, політичної самодіяльності, свобода критики і опозиції. Як слушно відзначають дослідники творчості В.Липинського, форма політичного режиму, який він вважав оптимальним, з сучасної точки зору можна охарактеризувати як «традиціоналізм». Цю форму вчений вважав універсальною для будь-яких країн перехідного типу. І тому – найактуальнішою для України.

З певними застереженнями можна погодитися з тим, що в сучасній Україні цю форму державного устрою найбільш послідовно відображають Партія регіонів.

Наприкінці свого життя В.Липинський дійшов висновку, що найліпшою формою урядування в Україні може стати парламентська монархія на зразок британської. Він підкреслював, що «на землі українській і в державі українській може удержатись своя монархія тільки західного, англійського типу, а не типу східного, московського чи балканського: монархія царствуюча, але не управляюча – монархія, ублагороднююча українських отаманів, а не монархія, сама даюча приклад отаманства».

В.Липинський вважав, що кожна політична система, яка претендує на поступальний розвиток, мусить поповнювати свою еліту, кооптуючи до неї кращих представників різних класів і груп. Це має бути динамічний процес, який він визначав як «постійне відновлення аристократії», що у західній термінології має назву «кооптація еліт».

Якщо застосувати термінологію В.Липинського, то найліпший, на його думку, класократичний (органічний) метод організації суспільства, характеризувався правлінням лицарської або військової верстви, яка заробляє на життя матеріальним виробництвом і є прикладом для еліт інших соціальних груп, кожна з яких інтегрована в корпоративний монархічний державний порядок. Липинський вважав Англію ідеальною країною для плекання класократичної системи і функціонування еліт. Він обґрунтовував це типологічне означення дещо суперечливим аналізом англійської класократичної системи, в якій вбачав гармонійний та ритмічний баланс функцій між консерватизмом старої аристократії та поступовістю й революційністю нових соціальних груп. Згідно з Липинським, англійська монархія та англійська парламентська система були кінцевим результатом цього динамічного балансу соціальних сил.

Д.Донцов, за тією-таки термінологію, обстоював охлократичну систему побудови суспільства. Згідно з цим «механічним», за окресленням Липинського, методом, влада належить не натовпу, а невеликій структурі – партії орденського типу, що стоїть над натовпом. Охлократична еліта з її обмеженим інтересом до матеріального виробництва та нездатністю підтримувати економічну і культурну творчість (творчу діяльність) найкраще окреслюється як ні до чого не прив’язана кочова соціальна верства. Члени цієї еліти, організовані в залізну, механічну і войовничу формацію (партію), яка мотивована фанатичною вірою (ідеологією) і вишколена особливо інтегруючою муштрою, здійснюють тоталітарне правління суспільством. Охлократична еліта експлуатує пасивність, слабкість і неорганізованість мас і править ними, застосовуючи силу, терор і демагогію. Система свідомо не дає повстати громадянському суспільству, а отже, не здатна створити модерну націю і цивілізацію. Вона є найпрямолінійнішим, найжорстокішим і найпримітивнішим соціо-політичним режимом.

І перша, і друга спроба БЮТу керувати державою в якості виконавчої влади переконує, що ця політична сила повністю підпадає під вищезгадані характеристики. В.Липинський вважав, що «без пориву до творення власної вищої техніки матеріального життя, що йде поруч з поривом до твореннія вищих форм громадської моралі і вищих форм організованости громадського життя, нації поневолені не визволяться ніколи з-під матеріяльної і моральної переваги націй пануючих» . Помаранчева команда, роблячи ставку на спекулятивний капітал і нехтуючи розвитком національної промисловості, тим самим, якщо погодитись з Липинським, нищить українську державність.

Кардинально розрізнялися погляди Д.Донцова і В.Липинського на стосунки України та Росії. Перший ще з дореволюційних часів виключно негативно ставився до будь-яких контактів з Росією, закликаючи українців підтримати Центральні держави у війні з нею.

В.Липинський наполягав на тому, що «всякі т. зв. «міжнародні комбінації» Україна зможе повернути собі на користь тільки тоді, коли вона в питаннях «Руського Сходу» буде чинником позитивним, будуючим, а не негативним і руйнуючим, коли органічне, класократичне і національне відродженняі трьох Русей (в якому Україна має всі дані зайняти перше місце) зміцнить їх спільну союзну силу, а не ослабить цю силу в порівнянні з тією минулою «всеросійською» формою їх охлократичної і механічної «неділимої єдности», яку вони з великою шкодою для себе – були досі витворяли» . Таким чином, вчений відстоював тезу про те, що після розвалу Радянської імперії та створення в Росії, Україні і Білорусі політичних націй, тільки їхній подальший союз (без об’єднання в єдину державу) дозволить їм гідно репрезентувати себе на міжнародній арені.

Попри абсолютну негацію росіян як цивілізаційної системи й нації, Донцов вважав, що режим, який встановили більшовики, має бути взірцем для «інтегральної» України. ВКП(б) і НСДАП він апологетизував як партії «орденського типу», що накинули свою волю народові й залізною рукою утримують його у послусі.

Липинський не робив різниці між Російською і Радянською імперіями, передрікаючи неминучий крах останньої саме через те, що вона успадкувала всі вади своєї попередниці: відсутність громадянських свобод, тоталітарну систему організації суспільства, засилля бюрократичного апарату, механічне поєднання в одній державі багатьох етносів, які внаслідок історичних закономірностей врешті-решт мали трансформуватися в нації. Оскільки ж цей процес, на його переконання, не міг відбутися без попереднього створення власних держав, розпад Радянського Союзу він вважав питанням часу. Що ж до росіян, то їх вчений бачив, як зазначалося вище, природними союзниками українців у постімперську добу.

І В.Липинський, і Д.Донцов були засадничими противниками демократичного ладу. Але якщо антидемократизм Донцова мав скоріше зоологічне, а не науково обґрунтоване коріння й випливав з його апологетики тоталітарних режимів, то стосовно Липинського ми не можемо оперувати такими категоріями. Свій вирок демократії він виніс під впливом невдачі визвольних змагань революційної доби, коли демократично налаштовані діячі Центральної Ради і Директорії не зуміли скористатися зі здобутків української революції й у черговий раз привели країну до національної руїни. Аналізуючи творчу спадщину Липинського, доходиш висновку, що його несприйняття вітчизняної моделі демократичного суспільства, походило в першу чергу від розчарування діями доморослих демократів. Він критикував демократів, втім, як і соціалістів та націоналістів, з позицій послідовного державника, який бачив руйнівні для України наслідки їхньої політики.

Д.Донцов вважав, що майбутня незалежна Україна має стати імперіалістичним хижаком або загинути. В.Липинський вбачав історичну місію України в тому, що вона має створити нову цивілізацію на порубіжні Сходу і Заходу, яка б увібрала в себе все краще, що було на обох цивілізаційних полюсах людства. Таке глобальне завдання здавалося його сучасникам утопією. І тільки зараз в умовах глобалізаційної кризи світової цивілізації, перед якою тьмяніє навіть шпенглерівська песимістична оцінка перспектив Європи у ХХ столітті, ми можемо по-справжньому оцінити велич задумів вченого. Як це не парадоксально, але попри всі, здавалося б нездоланні перешкоди, Україна саме зараз має можливість виконати покладену на неї долею місію.

Як справедливо зазначає член-кореспондент НАН України Н.Михальченко, українська політична цивілізація суперечлива, інколи контрастна, але досить динамічна і перспективна. Відходячи від євразійської бінарності, що була системотворчим фактором Російської імперії і СРСР, Україна не здатна одним кроком повернутися в Центральну Європу, як це могло бути три з половиною століття тому або трапилося для деяких частин України в першій половині ХХ ст. Вона має завершити етап внутрішньої селекції – коли єдність і цілісність цивілізації досягається за рахунок «відсікання», «відторгнення», «вилучення» з її складу тих «зайвих» частин та елементів (цінностей, норм, орієнтацій, ідеалів тощо), що є чужородними і неприродними. Селекція як політико-культурний регулятивний механізм відбирає ті політико-культурні компоненти розвитку, способу життя, що відповідають національному характеру, культурі народу.

Поряд з селекцією формотворчим конфігуратором політичного життя виступає конвергенція. Її функція – об’єднання й синтез різних (інколи протилежних) цінностей, смислів, наприклад, національного й інтернаціонального, слов’янської громади і європейського самоврядування тощо. Конвергенція як політико-регулятивний механізм протистоїть селекції, між ними точиться постійна боротьба, але в цілому суспільство виграє від їх конкуренції. Інакше селекція перетворювала б суспільство і державу на закриті від іншого світу організми і гальмувала розвиток внаслідок перешкод на шляху залучення світового досвіду.

Український цивілізаційний вибір зумовлений колізіями посттоталітарного розвитку політики, економіки й культури, що зумовлює його драматичний і переважно кризовий характер. Цивілізаційне роздоріжжя, на яке вийшла Україна, зберігається і в головах політиків, і звичайних громадян, що позначається на їхніх діях, які часом створюють небезпеку для України. І це не стільки небезпека ззовні – вона існувала сторіччями, - скільки зсередини, від поліетнічності, поліконфесійності, конфліктності соціальних і політичних сил.

Отже, ми спробували проаналізувати, на якому теоретичному фундаменті базуються три основні політичні сили сучасної України. Про «продуктивність» їх діяльності на чолі України найкраще свідчать статистичні дані. Так, за даними соціологічного дослідження, проведеного у листопаді ц. р. фірмою «Research & Brending Group», 89% українців вважають поганим економічний стан країни і 92% - політичний . Тепер від політичної волі українського народу залежатиме, як давно збережеться нинішній стан речей.