dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 21 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Переяслав 1654 у пам’яті. Переяславська угода в контексті гетьманської державної політики. Частина 2

Переяслав 1654 у пам’яті. Переяславська угода в контексті гетьманської державної політики. Частина 2

232323

Ще одна тема, яка повністю не розроблена сучасними етнографами: що таке народ і нація в епоху середньовіччя? Чи можна віднести до цих категорій ту "етнографічну масу", з якої складалося населення тогочасної України? Хто питав думку цієї "мовчазної більшості", як її часто називають у сучасній англомовній історіографії? Як справедливо зазначав уже згадуваний І. Лисяк-Рудницький, подібно до англійської Великої хартії вольностей (1215 р.), "не знає Переяславський договір рівної для всіх громадян особистої та політичної свободи. Обидві грамоти (йдеться знову про англійську Велику хартію вольностей. - Авт.) говорять тільки про права й вольності баронів і лицарства (чи пак козацтва), міст, церкви та про судові і податкові привілеї цих станів". Зрештою, в той період саме ці стани й уособлювали собою націю.

 
Повертаючись до викладення подій, пов'язаних з діяльністю гетьмана, слід вказати на фундаментальну працю В. Смолія і  В. Степанкова "Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет", в якій  характеризується ця непересічна особа, в тому числі й під час підготовки та укладення Переяславського договору. Звістку про рішення Земського собору в Москві Богдан отримав під Баром, де він перебував на чолі свого війська, готуючись до нового бою з поляками. Новину гетьман зустрів позитивно. Посол повідомив також про рішення царя послати на допомогу свої війська. У відповідь російським послам був переданий лист, в якому гетьман дякував за те, що цар «нас со всем Войском Запорожским под крепкую руку принимает и милостиво жалует...», просив їх зачекати його повернення до Переяслава і нагадати Олексієві Михайловичу про обіцянку направити в Україну "рать свою". З цього робиться висновок: ці події засвідчували, що в Східній Європі складається нова політична ситуація, яка відкривала можливість для об'єднання усіх українських земель під гетьманською булавою. Звісно, ще треба було подолати Річ Посполиту, союзником якої, більш ніж вірогідно, міг стати Крим. Однак це була перспектива
 
Після закінчення воєнної кампанії гетьман збирається в Переяслав, але, дізнавшись про затримку послів у дорозі, вирушає перед тим у Чигирин. Військо було розпущене, а полковникам, осавулам і сотникам наказано "съезжатца в Переяславль к Василеву дни безо всякого молчанья". Вже в Чигирині він прийняв царську грамоту і запевнив посланців, що служитиме "всею правдою". Було обговорено кілька нагальних питань, у тому числі й можливі спільні військові операції. В кінці грудня через послів було передано листа від гетьмана, з яким ті і відбули до Москви, а також прохання про надання військової допомоги. Одночасно ще одне російське посольство на чолі з В. Бутурліним, отримавши у Путивлі для Хмельницького знамено, булаву, ферязь (верхній одяг) і шапку, рушило до Переяслава. Сам гетьман наприкінці місяця займався похоронами свого сина Тимофія, який загинув під час молдовськго походу під Сучавою.
Вранці 8 січня 1654 р. (за старим стилем) була скликана таємна старшинська рада, в якій взяли участь лише представники генеральної старшини та полковники. О другій годині дня вдарили барабани, скликаючи козаків і мешканців міста на раду. Сюди ж прибули гетьман і 13 полковників, представники генеральної та полкової старшини, а також козаки. На майдані зібралося коло, а в його центрі Б. Хмельницький виголосив відому промову. Пізніше гетьман з оточенням та посли на чолі з Бутурліним вирушили до церкви. Там Хмельницький звернувся до російської сторони із проханням, щоб вони присягнули "за государя царя" в тому, "что ему, государю, их гетмана Богдана Хмельницкого и все войско Запорожское, польскому королю не выдавать, и за них стоять, и вольностей не нарушать". Бутурлін у цьому рішуче відмовив і до кінця стояв на своєму, чим заробив згодом схвалення Москви і отримав нагороди. 
 
Це був серйозний прорахунок з українського боку. Адже не було взято до уваги відмінність між політичними устроями Росії і Речі Посполитої та не з'ясовано повноваження послів щодо їхньої присяги від імені царя. Росія була самодержавною монархією, яка вже еволюціонувала в бік абсолютизму, а Польща - слабкоцентралізованою становою монархією на чолі з королем, який обирався сеймом. Тому, маючи великий досвід у контактах з Польщею, Богдан трактував прийняття козацькою державою протекції не як односторонній політичний акт царської милості Війську Запорозькому, а як двосторонній, в якому кожна сторона брала певні зобов'язання. Але цього не сталося, незважаючи на певний демарш з українського боку. Повторна рада все ж вирішує прийняти вимогу боярина Бутурліна й присягнути на вірність царю, але при цьому звернутися до Олексія Михайловича з чолобитною про затвердження прав Війська Запорозького. Всі повернулися до церкви, де їх чекали "московські гості", і там присягнули.
 
Після присяги гетьман і посли поїхали в кареті до місця їхнього мешкання, а полковники та інші учасники йшли пішки. По прибутті до "съезжего двора" Бутурлін вручив Хмельницькому передані царем гетьманські клейноди, а також платню соболями. Булава символізувала концентрацію вищої влади; ферязь вказувала на те, що цар "покривав своєю незмінною ласкою» гетьмана і його підлеглих; шапка повинна була служити охороною гетьманської голови «наділеної від Бога високим розумом", але, з іншого боку, вона мала тримати "многоумну" гетьманську голову в покорі цареві, у вірності йому з усім військом. Тоді ж була виголошена промова, а старшині виплачена платня. Після того Хмельницький під розгорнутим знаменом, з булавою у руці, одягнутий у ферязь і в шапці, пішки вирушив до свого двору. Слідом йшла старшина.
 
14 січня за старим стилем відбулася прощальна зустріч і було передано лист Олексію Михайловичу. Того ж дня гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали до Чигирина. Як відзначає М. Грушевський: "Насухо, як бачимо, без обідів і банкетів і мабуть не дуже вдоволені з цього епізоду". Не все у козаків вийшо, як планувалось.
 
Але справу було зроблено і почалося "приведення до віри". Звичайно, першими до цієї справи були залучені присутні 8 січня у Переяславі. Нагадаємо, що, згідно з деякими науковими працями радянських часів, маси людей приходили на козацьку раду, стояли не лише на майдані, а й на бокових вулицях і, більш того, сиділи на деревах і дахах. Виникають, однак, запитання:
- що могли чути ті, хто не стояв у козацькому колі?
- як у січневі морозні дні можна було вилізти на зледенілі дерева і сидіти на крихких у ей час гілках?
- як можна було розташовуватись на промерзлих і слизьких солом'яних стріхах?
 
Але це не головне. Згідно з інформацією московських джерел, "всенародний прояв" радості з нагоди возз'єднання України з Росією у Переяславі продемонструвало аж... 284 особи. І це враховуючи те, що тут була присутньою переважна більшість козацікої еліти. З інших джерел відомо, що "радість і добровільність" виявлялась, наприклад, у переяславського війта досить дивним чином: він відмовлявся недугою, проте його звеліли на ліжку принести до церкви, і на другий чи третій день після цього він помер.
 
Ще "патріотичніша" акція відбулася у Києві: тут за одними списками присягнули 14 осіб, за іншими - аж 60. Опір чинив і митрополит Сильвестр Косів, якого, мабуть, змусили підтримати цей захід підлеглі Хмельницькому козаки.
 
І взагалі, у 1654 р. київське духовенство в цілому зайняло нейтральну позицію – в переяславі не був присутнім жоден із ієрархів української церкви. Службу проводив прибулий із царськими послами казанський архімандрит Прохор. Та і у звітах царських дипломатів постійно підкреслювалося, що московський володар прийняв "под свою вісокую руку" гетмана і Військо Запорозьке, але по церкву нічого не згадувалося.
 
Всього ж, згідно зі "Сводными данными из записных книг о приведенных к присяге жителях украинских сел и городов", на території козацької України "к вере приведено: гетман Богдан Хмельницкий, писарь Иван Выговской да войсковых 3 ч. судей, 1 ч. обозной, 2 ч. ясаулов. Полковых и наказных полковников [20]... 1 ч. гетман костырской, 188 ч. шляхты. Полковых ясаулов, и судей, и обозных, и сотников, и атаманов, и [зна]менщиков, и писарей 1674 ч., 1 ч. у наряду прикащик, 62 949 ч. казаков, 62 454 ч. войтов, и буймистров, и ещан, 37 ч. служек монастырских. И всего 127 338 ч.".
 
З цього можна зробити один висновок: на вірність царю присягнули лише козацька старшина на чолі з гетьманом, реєстрові козаки, місцева, теж повністю залежна від Б. Хмельницького адміністрація, а також якась частина міщан та церковнослужителів. Згадаймо ще раз і репліку у французькій газеті, що гетьман цареві присягнув від імені козаків. Тож твердження про всенародний характер даної акції є сумнівним. Проте вона відбулася, і з цим незаперечним історичним актом потрібно рахуватись.
 
Як могло статися, що такий договір було підписано? За твердженням тих же В. Смолія та В. Степанкова,  це було пов'язане із вельми несприятливим перебігом подій міжнародного рівня, у зв'язку з чим постала проблема пошуку потужної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні. За тодішніх обставин її можна було одержати або від Туреччини, або від Росії. Тому не можна не погодитися з думкою Я. Дашкевича, що трагедія тогочасної України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й розвиватись лише під протекторатом одного з прихильних до неї сусідів. Одним з тестів стала поява в червні 1653 р. турецького посольства, котре привезло атрибути влади й наполягало на складанні присяги султану. Однак скликана старшинська рада відхилила протекцію Порти, хоч гетьман і приховав це рішення (щоб уникнути конфлікту на дипломатичній ниві зі Стамбулом) від турецького посла, пояснюючи це тогочасною воєнною ситуацією.
 
Але ці розбіжності між старшиною та самим гетьманом свідчили, що при виборі протекторату перевага віддавалась Москві. Це пояснювалось кількома причинами: приналежністю до одного й того ж віросповідання, наявністю в історичній пам'яті українського народу ідей спільної політичної долі за часів Київської Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови і культури, військово-політичною слабкістю Росії порівняно з Туреччиною, що давало Україні надію на збереження державної самостійності. Та й Росія, не бажаючи зближення України з Портою, активізувала у другій половині 1653 р. дипломатичні зносини з гетьманом і підготовку до війни з Річчю Посполитою.
 
Непоступливість Бутурліна в Переяславі могла зірвати цей процес. Але усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз'єднання всіх українських земель у межах єдиної держави змусили Богдана і старшину погодитись на однобічну присягу цареві як протектору. Адже в разі відмови від неї знесилена козацька держава залишилася б сам на сам з Річчю Посполитою, яка в цей час заручилася підтримкою Кримського ханства на проведення її негайної окупації. За таких обставин спроби української сторони протистояти цій акції з боку польської влади неминуче призвели б до початку воєнних дій не лише з Річчю Посполитою, а й з Кримом. Здобути в цій боротьбі перемогу не було ані найменшого шансу. Після розглянутих подій зими 1654 р., у березні в Москві  з'явилися вищезгадані "Статті Богдана Хмельницького" - договір, який, за виразом тієї ж Олени Апанович, для України був ані трагедією, ані ганьбою. Досягнувши конфедеративного союзу із Росією, Б. Хмельницький основну увагу приділив розв'язанню двох кардинальних проблем: реалізації ідеї соборності держави та запровадження в ній спадкоємного гетьманства. Як ці наміри були реалізовані, стало відомим із подальших подій та процесів.
 
Що ж до значення договору 1654 р., то воно, з погляду сучасного рівня вивчення тієї епохи, полягало в тому, що: по-перше, в царині міжнародних відносин засвідчувалася юридична форма відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої ; по-друге, це було правове визнання Московією внутрішньополітичної суверенності Української держави, недоторканності існуючих у ній державних інституцій і соціально-економічних відносин; по-третє, цей договір відкривав перспективу в союзі з Московією довести до переможного кінця війну із Річчю Посполитою й завершити об'єднання всіх етнічних українських земель у кордонах національної держави; по-четверте, він виступав у свідомості національно-патріотичної еліти наступних поколінь, за визнанням Пилипа Орлика, "найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України".
 
Однак у контексті змісту цього розділу слід дещо ширше зупинитися на міжнародному аспекті теми якраз під час підписання договору. Напередодні і на початку війни з Річчю Посполитою російська та українська дипломатії провели досить значні зовнішньополітичні акції. На деяких напрямах чигиринські й московські посланці певний час діяли погоджено (стосовно Кримського ханства та Дунайських князівств), а на інших - напівпогоджено (щодо Швеції, куди, зокрема, їздили московські й козацькі місії, але не одночасно та з цілями, що не співпадали). В інших місцях вони працювали самостійно: гетьманські представники проявили традиційну активність у Стамбулі, тоді як царські - в ряді столиць Центральної і Західної Європи, а також Данії. Результати їх діяльності виявились неоднозначними. На півдні, попри початкові оптимістичні розрахунки Хмельницького, добитися позитивних результатів не вдалося, а реальністю став найнесприятливіший варіант - блок між Кримським ханством і Річчю Посполитою. В результаті цього татарські сили брали участ вже в зимовому поході 1654-1655 pp.
 
Набагато оптимістичніші перспективи відкривались на півночі. З вірним політичним відчуттям козацький гетьман віднайшов варіант, що давав тоді найкращі можливості розв'язувати з вигодою для потенційних союзників їх суперечки з Річчю Посполитою: він намагався "змонтувати" російсько-шведсько-український альянс. За реалізації даного плану, зокрема, посилювались позиції України, але й московський двір поступово почав схилятися до нього. Досить показовим є те, що у вересні 1654 р. через Росію до Стокгольма пропустили козацьке посольство на чолі з отцем Данилом Афінянином, метою якого було з'ясувати можливість створення військового союзу (про це в Посольському приказі було достатньо інформації). Мали місце й інші ознаки, але царські дипломати бажали прослідкувати перші кроки з боку нового шведського короля Карла X Густава. Вказана політична альтернатива, реалізація якої могла істотно змінити ситуацію й подальший хід справ у цій частині континенту, щ певний час не втрачала актуальності.
 
Але хід подій (про що мова піде далі) невблаганно змінював історичну картину і призводив до нових реалій. Значення акту 1654 р. слід розглядати не лише в контексті практичних українсько-російських взаємовідносин. Привертає увагу і те, як основи української козацької держави відповідали європейській політичній специфіці і до чого міг би привести Україну надалі рух у цьому напрямі за сприятливих умов (хоч цього тоді і не сталося). Тут мабуть варто навести думку М, Драгоманова: "Однако, як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було у государстві Московськім, то усе-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційнх, ніж Московське царство і теперішня російська імперія.
 
Всі знають, як з дуже малого почала рости теперішня воля народу в Англії. Як порівняти ті права, що витребували собі пани англійські у короля Івана, званого Безземельним (1215 p.), звісну Велику Грамоту про вольності (Magna Charta libertatum), то вийде, що вони були не багато більші, ніж вольності наших козаків у 1654 p., і служили попереду на користь ще меншому числу людей.
 
Англійська грамота була писана після бунту проти короля, через те де в чому вона виразніше напира на права підданих перед королем, особливо на те, що король не буде брати податків без того, щоб не згодилась рада земська. Одначе про права і вольності осіб, громад і городів і в англійській грамоті не виразніше сказано, ніж в нашій. Деякі слова англійської грамоти мов би слово в слово такі самі, як в українських козацьких умовах з царем; ось напр. пункт 1), по котрому обіцяється, що церков англійська буде вольна і вживатиме усі свої права і вольності і що ніхто їх не дотикатиметься; або пункти 2, 16, 48, 49 у котрих король каже: "Ми подарували усім нашим вольним підданим у королевстві Англії за себе і за наслідників усяку вольність, котру пересчитуємо далі, - ми даруємо усім городам, містечкам і селам їх старинні права і привілії, - наперед ніхто не буде ні задержаний, ні ув'язнений, ні в кого не одніметься добро йоґо, ні права, ні вольності, ніхто не буде покараний смертію, ніяким способом без суда рівним з ним людей, по законам краєвим".
 
І англійська грамота вимовляла права і вольності найбільше баронам, панам, воякам! А далі, за великими панами, баронами, в Англії ширшу волю получили менші вояки, ось якби наші козаки, далі міщани, а тепер має її увесь народ. Скрізь в великих краях в Європі вольності попереду вимагали собі вояки, з котрих виходили пани, а далі вольності ширилися і обнімали більшу частину людей. Правда, скрізь ми бачимо, що зрівняння прав усіх людей у країні не йшло поруч з ширенням вольності. Ті, хто був поставлений нижче, міщани, селяни, аби тільки вибавитись з-під керування панського, раді були помогти королям уменшити вольності панські. Од того згодом скрізь уряд чиновничий узяв гору над виборним, та не до кінця... Вигода України двісті років назад була в тім, що вона через війну з татарами, через повстання проти Польщі мала ще земський вольний, воєнний стан і виборний уряд, - вже тоді, як скрізь по більшій часті європейських земель військо було вже не земське, а королівське, вербоване, котре слухало тільки королів та князів, коли вже уряд чиновничий узяв майже скрізь гору над виборним. До того на Україні простір і свіжа оселя на степах робили те, що більша частина сільського люду була на ділі вольною. А тоді вже були часи, коли встроїлись народоправства, або республіки Голландська і Швейцарська, а на який час було і Англійська, котра хоть і перемінилась вп'ять в королівство, та таке, в котрім вже в кінець не стало самодержавства, або самовольства королівського, і в кінець розрослись зерна старої англійської вольності... Тоді, як наша Україна прилучилась до Московського царства, такі вольності заводились не тільки по стародавньому звичаю, як було колись за часи городських народоправств руських до татар, або в Пскові і Новгороді, котрі вибирали і виганяли князів "по старине"; ні, двісті років назад вже думка про вольність піддержувалась і освітою, читанням книг про народоправства у греків та у римлян. Так же само двісті років назад скрізь вже по Европі освіта стала вменшати кріпацтво, котре українці майже скрізь тільки що скинули у себе, повставши проти польських панів.
 
Од того можна думати, що в Україні мала б з'єднатись старосвітська вольність вояцька з новою, всенародною, про котру вже турбувались освічені люди в Європі, можна було ждати, що те, що завелось на Україні само по собі, буде піддержане нарочитою думкою, бо й на Україні тоді вже чули й писали, напримір, про Голландську республіку, котра також одбилась од королів іспанських, як Україна одбилась од королів польських".
 
Але подальші реалії виявилися іншими. І вони розпочалися вже безпосередньо після декларування вищерозглянутого російсько-українського договору. В першу чергу мова повинна йти про Віленське перемир'я, укладене у 1656 р. між Польщею та Росією. Цим актом російський уряд виявив перед Військом Запорозьким те, що в попередні два роки після Переяславської ради приховувалося за невизначеною політикою царя Олексія Михайловича в Україні: спочатку пасивна реакція на військові пропозиції козацького гетьмана в 1654 р., а потім надмірне активне  втручання в українські ініціативи під час організації і проведення другого походу на Львів. Власне, мирні переговори під Вільном для Б. Хмельницького в заначній мірі перекреслювали те, заради чого він від самого початку повстання відправляв свої посольства у Москву, шукаючи військового союзника проти короля Яна Казиміра. Пояснюється це тим, що міжнародна ситуація, котра на той час складалася (і в першу чергу загроза із боку Швеції) заставляла Олексія Михайловича все більше цікавитися перспективами московсько-польського перемир'я. Тому ситуація складалася не на користь українського гетьмана, який відчайдушно противився мирному співіснуванню своїх сусідів – вона на той час суперечила основній суті тогочасної російської політики, а тому не мала реального успіху.
 
Та в кінцевому результаті Віленсько комісія 1656 р. не вирішила і проблем між Польщею та Росією ні в територіальних питаннях, ні в справі об'єднання двох держав шляхом обрання царя Олексія Михайловича польським королем. Річ Посполита і Москва залякували один одного можливостями укласти мир зі шведами. Однак на практиці такі домовленності із шведським правителем Карлом Густавом були неможливими – на заваді стояли сильні суперечності обох сторін зі Шведським королівством у Прусії, Великопольщі, Литві і на Балтиці в цілому. Окрім того, знаючи наперед, що не можна буде знайти компромісу у справі українсько-польського кордону, ці питання навіть не намагалися тоді серйозно обговорювати. Хоча перемир'я під Вільно давало великі перспективи для майбутніх переговорів, воно все ж залишалося досить непевним й нетривким – занадто складними являлися суперечності між Москвою і Річчю Посполитою, щоб вирішити їх із першої спроби.
 
Для  української сторони вищезгадані переговори взагалі не мали  жодного позитивного змісту. Але, як казав М. Горбачов, "процес пішов": запущений у 1654 р. у Переяславі "механізм", лише набував надалі все більших та більших обертів.