dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Переяслав 1654 у пам’яті. Переяславська угода в контексті гетьманської державної політики. Частина 2

Переяслав 1654 у пам’яті. Переяславська угода в контексті гетьманської державної політики. Частина 2

232323

Однак був один виняток із правила, на якому слід зупинитися окремо. Йдеться про роботу М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції", що була підготована для "Українського історичного журналу" ще у 1966 p., але спершу поширювалася лише в самвидаві (спочатку вона була надрукована окремою брошурою в Канаді, а в 1991 р. – в Україні).

Згаданий дослідник відзначав, що ситуація з оцінкою Переяславської ради ускладнилася в період гучного святкування її 300-літнього ювілею, під час якого ця акція була піднята на рівень всесвітньої події, яка за своїм значенням майже дорівнювала найвизначнішим переворотам в історії людства. В цей час замість загальновживаного терміна "приєднання" України до Росії почав використовуватися термін "возз'єднання", що надалі став обов'язковим для вживання. З погляду філологічного ця заміна виглядала абсолютно некоректною: возз'єднуватися можуть лише частини чогось цілого, єдиного. Тому стосовно вивчення міжетнічних контактів возз'єдннання може бути в межах одного народу, а не народів. Україна і Росія сформувалися після монголо-татарської навали XIII століття, в умовах роздільного існування і до 1654 р. ніколи не були об'єднані. Але суть справи полягала не в цих двох словах, а в тому, що стояло за ними. Відбувалася сама переоцінка даної історичної події: якщо в "Історії України" 1943 р. видання перехід під протекторат Росії оцінювався як "зло менше" порівняно з тим, що чекало українців під владою Польщі чи Туреччини, то вже у 50-і роки того ж століття те ж саме явище вже розглядалося як безумовне благо, як найкраща перспектива для українського народу, як необхідна умова для подальшого його прогресу.

Тому М. Брайчевський вимушений був констатувати: виходило, що, на відміну від усіх інших народів, для яких шлях незалежного існування стверджувався як необхідна умова нормального розвитку, український народ міг розквітати лише під благодійною опікою російського царизму! А тому всякий національно-визвольний рух в Україні, спрямований проти царського уряду, є рухом реакційним і ворожим, бо веде до "відриву" України від Росії, тоді як інтереси українського народу, мовляв, вимагали перебування під зверхністю імперії.

З погляду загальноісторичних роздумів та аналогій з іншими країнами теоретична неспроможність подібної імперської "аргументації" очевидна. Адже за допомогою подібних тверджень можливо виправдати будь-який акт колоніального захоплення в будь-яку епоху і в будь-якій точці земної кулі. З таким же успіхом можна твердити, що загарбання Англією Індії сприяло зближенню англійського та індійського народів у їхній спільній боротьбі проти англійського і всякого іншого імперіалізму. А хіба це загарбання не сприяло встановленню тісних економічних контактів Індії та Англії, яка знаходилась на значно вищому рівні соціально-економічного розвитку і тим самим сприяла певному економічному прогресові в індійському суспільстві? Хіба це загарбання не сприяло культурному зближенню обох країн і впливу англійської культури на індійську? Нагадаємо хоча б про поширеність англійської мови в сучасній Індії. Хіба "приєднання" Індії до Англії не гарантувало її від «поглинення» тими ж Францією, Португалією, Нідерландами чи якоюсь іншою країною? І хіба загарбання Індії не зміцнювало міжнародні позиції Англії, не завдавало удару її суперникам?

Такі теоретичні роздуми відомого науковця призвели його до неодноразових викликів у відділи спецслужб, позбавлення на тривалий час роботи в академічних установах та права друкуватися. Режим не дозволяв нікому ні з яких питань відхилятись від "генеральної лінії партії".

Що ж до їх суті, то, віддаючи данину публіцистичному запалу автора, відзначимо, що з історичної точки зору точніше було б порівнювати відносини російського уряду до українців з відносинами англійського уряду, скажімо до шотландців, або французького – до нормандців, тобто представників етносів, яких правлячі кола включали до проекту «великої спільної нації».

Звичайно, було б дивним, якщо б до М. Брайчевського ніхто з українських діячів не звертав уваги на проблему Переяслава. Їх точку зору оприлюднив ще в 1900 р. харківський адвокат М. Міхновський. У роботі "Самостійна Україна" він проаналізував історію українсько-російських відносин та правові аспекти конкретних статей, сформульованих у 1654 р. "Держава наших предків, - зазначається в ній, - злучилася з Московською державою як "рівний з рівним" і як "вільний з вільним", каже тогочасна формула, цебто дві окремі держави, цілком незалежні одна від другої щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з'єднати ся для осягнення певних міжнародних цілей". Юрист за фахом, він звертається до змісту статей, які підтверджують міждержавний характер договору та рівноправність сторін: "Власть законодатна і адміністраційна належиться гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства. Українська держава має своє окреме самостійне військо. Суб'єкт не української національносте не може бути на уряді в державі українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що розглядають певність збирання данини на користь московського царя. Українська держава має право обирати собі голову держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обрання. Незламність стародавніх прав, як світських, так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя української республіки. Право гетьманського правительства вільних міжнародних зносин з чужими державами". На підставі цих документів М. Міхновський робить такий висновок: "В ній (Переяславській угоді. - Авт.) є всі ті прикмети, які характеризують "спілку держав". Таким чином, головний закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, - є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права".

Відзначає значення Переяславської ради і В. Липинський. Він обґрунтовано довів, що без радикальної зміни внутрішнього устрою Речі Посполитої, на яке не бажали йти польські магнати, місця для козацької України в польській державі не було. Доба козацького автономізму, коли Б. Хмельницький розраховував на реформи польської системи державного устрою, скінчилася договором 1654 р. Говорячи про діяльність гетьмана в цей час, Липинський відзначав: "державотворчий розмах, простолінійність - у відношенні до головного тодішнього ворога - Польщі - катастрофічність ("або пан, або пропав") забезпечили йому повну побіду над всіма іншими, може більше практичними, логічними, дипломатичними і т. д. - тогочасними політичними комбінаціями".

Таким чином, цей історик і дипломат цілком однозначно висловився щодо суті Переяславського договору. За логікою Липинського, договір був тактичним кроком Б. Хмельницького у боротьбі з Польщею. Військовий союз із Росією, отже, не міг претендувати на якусь винятковість. Він акцентує увагу на тому, що цілі кожного з учасників договору були абсолютно різні. Якщо Україна розраховувала з допомогою Москви закріпити державну незалежність, то Росія вважала, що завдяки Переяславу вона отримала ще одну провінцію. Це одразу зробилотрактат малоефективним.

Давав свою оцінку розглядуваній події і М. Грушевський, який називав її "многоважним в історії України моментом". У своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси" він відзначав, що козацька Україна в момент її переходу під протекторат царя становила практично самостійну державу із своїм устроєм. Це фіксується з 1648 p., що було підготовлено політикою козацького війська упродовж півстоліття. "Зійти на становище простої провінції Москви з переходом під протекторат царя - сього не мали на думці не тільки українські провідники, але й самі московські політики - хоча й висували помаленьку ідею повернення до царя його старих "отчин" - спадщини великого Володимира", - відзначав він. Але ці бажання прикривались утисками в Україні православної віри, яку слід спільно захищати. Окрім того, в Переяславі Бутурліним була обіцяна військова допомога козакам у боротьбі із зовнішнім ворогом. "В сих неясних виразах, се треба одмітити - все-таки містилося щось більш ніж прийняття України в склад Московського царства як його провінції...

Коли навіть триматися московського звідомлення - правдоподібно, кажу, в тім пункті дуже "спрощеного", воно все-таки дає багато. З одного боку, характеристично, що гетьман цілком поминув справу віри, на котрій весь час їхала московська політика, з другого - що він висунув сакраментальну формулу "непорушимості вільностей українських" ("вольностей не порушить") - формулу випробувану в столітніх торгах з польським урядом і шляхтою, і в змісті своїм безконечно плястичну і здатну до розтягнення. В даному випадку вона означила очевидне захованнє всього політичного і соціяльно-економічного надбання української революції: української державности, горожанських і економічних привілеїв, всього політичного і соціяльного укладу українського життя - всього того, що гетьман потім виложив конкретніше, в певній частині, в конференції з Бутурліним два дня пізніше, а ще детальніше і ясніше воно було сформульовано в лютневи "пунктах".

Були й більш різкіші трактування документів, пов'язаних із Переяславськими подіями. Зокрема, А. Яковлів стверджував, що вже через 5 років, тобто у 1659, договірні статті були в Москві перероблені, а суть попередніх домовленостей сфальсифіковано на користь Московії. Якраз на цьому зміненому договорі й присягали всі гетьмани, починаючи з Юрія Хмельницького.

До цього питання нині знову звернувся  В. Горобець, який в статті "День, якого не було?.." відзначав, що інтерес до договору найбільше підживлюється різного роду політичними мотивами та навколополітичними спекуляціями. Немало цьому сприяє і те, що оригінал договору, який так багато важив не лише для України, а й всієї Центрально-Східної Європи - безслідно зник. Адже загальновідомо, що найбільше можливостей для появи різних інтерпретацій дають саме ті документи, яких ніхто не бачив або які бачило дуже вузьке коло осіб, до того ж у вкрай обмежений проміжок часу.

Дослідник визначає, що в Україні вперше оригінал договору намагалися знайти вже по смерті Богдана Хмельницького у серпні 1657 р. Два роки по тому російська сторона надала "допомогу" в його пошуках Юрію Хмельницькому (про цей сфальсифікований варіант мова йшла вище). Восени 1708 р. після переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII оригінал українсько-російського договору 1654 р. за наказом Петра І розшукували вже канцеляристи зовнішньополітичного відомства Росії - Посольського приказу. Але також марно. Тому виникає у зв'язку з цим декілька питань. Можливо, ніякого договору й не існувало? Якщо ж він був насправді, то чому як одна, так і друга сторони так прагнули його позбутися?

Звичайно, така кардинальна точка зору являється досить безапеляційною й не цілком обгрунтованою – все ж існують такі Березневі статті. Але вона вказує на те, що сама по собі дана тема не закрита для подальшого вивчення. Точка зору згаданого науковця теж може стати "до лав" думок критично налаштованих авторів, які вдавалися до характеристики українсько-російських відносин часів пізнього средньовіччя та раннього модерну.

Після такого бачення проблеми одним із сучасних дослідників слід звернутися до більш широкого висвітлення й розуміння подій зими-весни 1654 р. з точки зору української науки останніх десятиліть. Зокрема, О. Апанович погоджувалася з думкою про те, що для Хмельницького договір був передусім договором оборонним, складеним для того, щоб дістати військову допомогу у війні проти Польщі. Окрім того, українська сторона цим актом ставила завдання закріпити за Україною всі її права та вольності, не допустити в майбутньому їх порушення та обмеження з боку Москви. В умовах тієї історичної доби, політичних і фактичних обставин було використано звичайну для того часу, всім тоді знайому форму договору між двома державами, так звану форму протекції, коли вдаються за допомогою до сильного сусіда у боротьбі проти свого ворога. До такої форми договору також вдавалися усі монархи й володарі. Дослідниця наводила також цитату із французького часопису "Gazette de France" від 21 березня 1654 p.: "Щоб знайти Польщі ще одного ворога, Богдан Хмельницький піддався під протекцію московського великого князя та прсягнув йоу від імені козаків".

Це свідчення іноземного джерела важливе в плані аналізу "загальнонародного волевиявлення" щодо приєднання України до Росії. Адже після 1954 р. у численних вітчизняних виданнях декларувалися твердження типу: "в пізній морозний ранок 8(18) січня, коли бій барабанів і звуки литавр сповістили про початок ради, міська площа і прилеглі до неї вулиці були заповнені козаками, селянами, міщанами і купцями. Ті, що не встигли зайняти місце на площі або прилеглих вулицях, влаштовувались на деревах, парканах і навіть на деревах.

На раді були присутні жителі не тільки Переяслава, але й інших містУкраїни. Ще до кінця грудня Богдан Хмельницький розіслав "листы" ко всем начальным людем... чтоб де полковники и сотники и атаманы и ясаулы съезжались в Переяслав". І вже з перших днів січня в Переяслав щоденно з'їжджались посланці з усіх кінців визволеної території України. На раді, незважаючи на воєнний час і серйозну загрозу з боку Польщі і Криму, були присутні, за поодинокими винятками, представники всіх полків. На раді були представлені різі соціальні верстви українського населення".

Таке саме небачене народне піднесення перед тим буцімто було і в Москві: "На Земському соборі були присутні представники різних верств російського населення, і всі вони були за прийняття України у підданство Росії. Особливо гаряче підтримали рішення про возз'єднання двох братніх народів представники селянства, стрільців, міського населення і купецтва ("и гости, и гостинные, и суконные сотни, и черных сотен, и дворцовых слобод тяглые люди, и стрельцы")". Ми ще повернемось до цього пізніше, а тут лише вкажемо на "демократичність" прийняття рішень у тогочасній Росії і врахування волі широких народних мас, котрі, всі без винятку, були для царя лише холопами, рабами царської величності. Це стосувалося й князів та великих бояр, і навіть Рюриковичів.