dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Переяслав 1654 у пам’яті. Переяславська угода в контексті гетьманської державної політики. Частина 1

Переяслав 1654 у пам’яті. Переяславська угода в контексті гетьманської державної політики. Частина 1

232323
Вже відзначалося, що Переяславська рада, проведена більше трьох із половиною століть тому, являється об'єктом вивчення дослідниками різних поколінь і різних країн. Адже цей акт на досить тривалий час змінив, в першу чергу, долю українського народу й спрямував основний вектор його контактів на північний схід Європи. Але, залежно від наукової й політичної позиції того чи іншого автора (або ж авторського колективу), такі концепції могли бути діаметрально протилежними. Тож зупинимося тут на їх характеристиці, а також поточненні деяких деталей проведення  згаданої ради. Звичайно, це буде робитись певною мірою вибірково, за основними точками зору, позаяк сама лишень історіографія питання у повному обсязі могла б зайняти сторінки не однієї монографії.
 
1822 р. Д. Бантиш-Каменський у своїй праці "История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства" в принципі позитивно оцінював згадану подію: "Таким образом, без пролитія крови, возвращена была Россійскому государству страна, вмещавшая в себе сто шестьдесят шесть городов и местечек, и пріобретено шестидесятитысячное храброе войско, без малейшихъ на оное царских издержекъ". До речі, лише після приєднання України до Росії, з 1 липня 1654 p. вводиться новий царський титул: "всея Велиія и Малы Россіи Самодержец".
 
В 30-х роках XX століття переяславський акт у радянській історіографії оцінювався, згідно з текстом "Великої Радянської Енциклопедії", як "Союз українських феодалів з російськими, який, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною". Нова "модернізація" офіційної концепції відбулась вже під час підготовки і святкування 300-річного ювілею цієї ради, що було "освячено" Тезами, схваленими Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу. В них, зокрема, відзначалося: "Возз'єднання мало величезне значення для подальшого історичного розвитку двох великих народів, "таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією" (Ленін).
 
"Навіки зв'язавши свою долю з братнім російським народом, український народ врятував себе від іноземного поневолення і забезпечив можливість свого національного розвитку. Разом з тим возз'єднання України з Росією значною мірою сприяло зміцненню російської держави і піднесенню її міжнародного авторитету. В спільній боротьбі проти спільних ворогів - царизму, кріпосників і капіталістів, а також проти іноземних загарбників - зростала і міцніла дружба трудящих Росії і України. В епоху імперіалізму цю боротьбу очолив найреволюційніший в світі російський робітничий клас, керований своїм бойовим авангардом - Комуністичною партією. Російський робітничий клас привів народи Росії до всесвітньоісторичної перемоги над самодержавством, а потім над поміщиками і капіталістами.
 
Велика Жовтнева соціалістична революція назавжди поклала край соціальному і національному гнобленню народів колишньої царської Росії, створила умови для формування соціалістичних націй і заклала основи їх тісного співробітництва в спрві будівництв комуністичного суспільства.
 
Дружба і братерський союз українського, російського та інших народів нашої країни міцніли і загартовувалися в суворі роки громадянської війни та іноземної інтервенції, в процесі соціалістичного будівництва, в історичних битвах Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників. Нерушима дружба народів СРСР - одна з найважливіших основ багатонаціональної Радянської соціалістичної держави і головна умова всіх успіхів братніх радянських республік".
 
Вказівки було отримано і робота над новим трактуванням даної події "закипіла" з новою силою. В Москві вийшла фундаментальна праця "Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трех томах", у вступній частині котрої читачам пояснювалося, що в той період процес формування української державності не міг завершитися створенням суверенної держави. За певних історичних умов Україні загрожувало повне поглинення або шляхетською Польщею, або султанською Туреччиною, і для українського народу єдиним правильним, історично прогресивним шляхом розвитку стало возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі. Більш детально, з точки зору розробників нової переяславської концепції,  основні події розивалися слідуючим чином.
 
Ще у 1651 р. російський уряд вирішив відкрито заявити про свою готовність прийняти Україну у підданство Росії. В лютому згаданого року на Земському соборі в Москві була висловлена думка, що якщо польський король продовжуватиме свою ворожу відносно Росії політику, то Запорозьке військо і все населення України будуть прийняті у підданство Росії.
 
З цього приводу в указі царя Олексія Михайловича про скликання Земського собору (19 лютого 1651 р.) відзначалося: "Также и запорожского гетмана Богдана Хмельницкого присылки обьявити, что они бьют челом под государеву высокую руку в подданство. А на соборе говорити всяких чинов людем вслухи молить... (потому что - Авт.) с королевской стороны многие неправды учинились, а исправленья в том от короля и от панов рад не бывало". Через два роки, 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві знову виніс одноголосне рішення про приєднання України до Росії. Його рішення було таке: "А о гетмане о Богдане Хмельницком и о всем Войске Запорожском бояре и думные люди приговорили, чтоб великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович всеа Русии изволил того гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами их и з землями принять под свою государскую высокую руку для православные християнские веры и святых божиих церквей, потому что паны, рада и вся Речь Посполитая на православную христианскую веру и на святыя божиих церкви восстали и хотят их искоренить, и для того, что они, гетман Богдан Хмельницкой и все Войско Запорожское, прислали к великому государю царю и великому князю Алексею Михайловичу всеа Русии бити челом многижда, чтоб он, великий государь, православные христианские веры искоренить и святых божиих церквей разорить гонителем их и клятвопреступником не дал и над ними умилосердился, велел их приняти под свою государскую высокую руку. А буде государь их не пожалует, под свою государскую высокую руку приняти не изволит, и великий бы государь для православные христианские веры и святых божиих церквей в них вступился, велел их помирити через своих великих послов, чтоб им мир был надежен".
 
У кінці грудня згаданого останнім року в Україну прибуло велике російське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Для вирішення питання про союз України з Росією й була скликана  Переяславська рада.
 
18 січня слідуючого 1654 р. (за новим стилем) у козацькому місті Переяславі на Київщині, із виключною урочистістю, що підкреслювалося творцями нової радянської концепції, відкрилася така рада, на котрій із промовою виступив сам Богдан Хмельницький: "Панове полковники, осавули, сотники, і все Військо Запорозьке, і всі православні християни. Відомо вам усім, яко нас Бог свободив з рук ворогів, гонящих церкву божію і озлобіющих все християнство нашого православія восточного. Що вже шість літ живемо без государя в нашій землі в безпрестанних бранях і кровопролитіях…Для того нині зібрали єсмя раду, явну всьому народу, щоб єсте собі з нами обрали государя з чотирьох котрого ви хочете. Первий цар є турецький, як многожди через послів своїх призивав нас під свою область, вторий – хан кримський, третій – король польський, котрий буде сами похочем, і тепер нас ще в прежню прийняти може; і четвертий є православний  Великоя Росія государ…котрого ми вже шість літ безпрестанними моліннями нашими собі просимо, - тут якого хочете ізбирайте. Цар турецький є бусурман і всім вам відомо, як братія наші, православні християни греки, і в якому суть від безбожних утиснені. Кримський хан теж бусурман, котрого ми по нужді і в дружбу прийнявши, які нестерпні біди прийняли єсмя. Яке пленіння, яке пролиття крові християнської от полььких панів утиснення – нікому вам сказувати не надо. Самі ви все відаєте, що лучче жида і пса, а ніж християнина, брата нашого почитали. А православний християнський великий государ цар восточний, є з нами одного благочестя грецького закона, єдиного сповідання, єдино єсми тіло церкви…А буде хтось з нами не згоден, нині уди хоче вільна дорога".
 
Всі учасники Переяславської ради від імені всього українського народу одностайно і з величезним піднесенням висловилися за воз’єднання України з Росією. Воз’єднання в одній державі стало величезною історичною подією, котра врятувала український народ від шляхетською Польщі чи султанської Туреччини, підкреслювала радянська  історична наука.
 
Після прийняття цією радою історичного рішення про воз’єднання України з Росією перша увійшла до складу Російської держави. Умови, на яких українські землі були прийняті до складу російських, викладені в так званих "статтях", підписаних у Москві в березні того ж 1654 р. Царське самодержавство не визнавало ніяких інших відносин між населенням Росії та його владою, окрім підпорядкування необмеженій владі царя. Тому Березневі статті, або ж статті Богдана Хмельницького, були складені у вигляді пожалування царською владою прав та привілеїв Війську Запорозькому, козацькій старшині, українській шляхті й багатьом великим містам. Таких прав і привілеїв Україна ніколи не мала, коли перебувала у складі польсько-литовської держав.
 
Згідно із цими статтями зберігалися військово-адміністративні органи управління на чолі з гетьманом, а кількісний склад українського козацького війська визначався у розмірі 60 тисяч осіб, залишалося чинним місцеве право. Разом з тим Березневі статті обмежували економічні й політичні права гетьманського управління яке тепер було підпорядковане царському урядові.
 
Україна увійшла до складу Російської централізованої держави, яка в економічному, політичному і культурному відношеннях була державою більш прогресивною, ніж шляхетська Польща. Це позитивно відобразилося на всьому житті українського народу протягом усієї наступної його історії, попри те, що український народ, як і інші народи Росії, пригноблювався царизмом - відзначалосяу згаданому трьохтомнику документів і матеріалів.
 
Незважаючи на далеку від наукового підходу риторику, це фундаментальне московське видання мало позитивне значення - в ньому була зібрана майже вся документальна інформація, що стосувалася вищезгаданої історичної події. Після цього простіше й "набагато правильніше" йшла робота над подібною  узагальнюючою працею у Києві, підготовка якої велась майже синхронно із вищезгаданим трьохтомником. Маємо на увазі "Историю Украинской ССР" (т. І), що побачила світ у 1953 р. Згідно із твердженнями її авторів, Визвольна війна українського народу переросла рамки українсько-польських відносин і стала подією великого міжнародного значення, в якій брали участь кілька держав: Росія, Польща, Туреччина, Кримське ханство, Молдавія, Угорщина та інші. Найбільш ворожими силами, що протистояли визвольним рухам українського народу, були панська Польща й султанська Туреччина, а єдиною державою, котра була зацікавлена у визволенні українського народу, стала Російська держава, народні маси якої глибоко співчували українцям. Тільки в одній Російській державі український народ, який піднявся на визвольну війну, бачив надійний захист від Польщі та Туреччини. Така війна проти іга панської Польщі була одночасово боротьбою українців за об'єднання України із Росією. А Богдан Хмельницький повністю поділяв прагнення народу до возз'єднання. Російські посли, купці, ченці та інші люди доносили в Москву про одностайне бажання українців до возз'єднання із Росією.
 
Відзначалося також, що дана рада не була звичайною козацькою. На відміну від військових чи закритих старшинських рад, Хмельницький оголосив цю раду "явною всьому народу", тобто відкритою для усіх. Тому Переяславська рада 1654 р. була народною радою і в ній брали участь усі верстви українського населення - шляхта, козацтво, міщани, купці, духівництво й селяни. Після рішення ради Хмельницький і козацька старшина в присутності царських послів принесли в переяславській соборній церкві присягу на підданство царю. За ними прийняв присягу весь український народ (звичайно, на землях, що були звільнені).
 
Залишимо на совісті радянських доктринерів вигадки про споконвічні мрії українців одержати "старшого брата". Як зазначав ще  В. Липинський, єдиним позитивним наслідком Переяслава було остаточне відокремлення України від Польщі: "Ця абсолютна й легальна емансипація, як в поняттю самих українців, так і в поняттю сусідніх володарів, - писав він, - творила всю ідеологічну суть Переяславської умови. Тим тільки вона відріжнялась від усіх попередніх союзів з Туреччиною, в тім лежала вся її вага і все її - для самих її творців ще тоді не обчислене - значіння для цілої будуччини України. Щоб "груба й дика", в розумінні тогочасних українців, Москва могла коли-небудь заняти на Україні місце єзуїтської, європейської, блискучої своєю культурою і привабливою своїм "раєм шляхецькім" Польщі - така смішна на ті часи думка ні одному політикові українському - ту Польщу ненавидячому, але в школі польській вихованому - не могла прийти навіть в голову".
 
Політичне й правове становище України після об'єднання із Росією визначалося в цілому російським законодавством. У той же час царський уряд дав згоду на збереження місцевих особливостей адміністративного устрою, організації військових сил, політичного і правового життя України. Ці особливості узаконювались царським урядом даними ним 17 березня козацькій старшині згаданими Статтями Богдана Хмельницького, царським привілеєм Війську Запорозькому від 27 березня 1654 р. та ще деякими окремими грамотами. Під час переговорів і права гетьмана, і його старшини були урізані щодо відносин із Польщею й Туреччиною. Крім того, всі зібрані податки повинні були концентруватись у царській казні з наступним виділенням коштів для української сторони. Тож із самого початку об'єднання України і Росії царська влада обмежила економічні й особливо політичні права гетьманського уряду. Цей процес продовжувався й надалі. Головне значення Переяславської ради представники офіційної радянської науки бачили в тому, що Україна не була загарбана Польщею чи Туреччиною. Стверджувалось також, що Польська держава гальмувала економічний розвиток, а входження до складу Російської централізованої держави суттєво поліпшило ситуацію - адже Росія стояла на шляху економічного, політичного і культурного прогресу. Це, у свою чергу, давало Україні можливості швидкого економічного розвитку. Російська культура теж позитивно вплинула на українську. Як аргумент наводилася цитата із В. Бєлінського: "Слившись навеки с єдинокровною ей Россией, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке... Вместе с Россией ей предстоит теперь великая будущность". Український народ звільнився й від національного та релігійного гніту з боку польської шляхти та католицької церкви. І останнє: під проводом російського народу україні виступали проти поміщиків і капіталістів.
 
Дісталося й "українським буржуазним націоналістам", які, і звичайно в першу чергу М. Грушевський, нібито перекручували та зфальсифікували акт Переяславської ради, зображуючи його як укладення Хмельницьким лише тимчасового військового союзу; трактували діяння гетьмана в цьому питанні як політичну помилку. На думку авторів "Истории Украинской ССР", це призводило до культивування в українців шовінізму, ворожого ставлення до росіян, роз'єднання трудящих двох братніх народів і ослаблення їхньої спільної боротьби. Працювали вони й на міжнародний імперіалізм, який хотів загарбати народ України, відірвати його від СРСР.
 
Взагалі 300-річчя Переяславського договору відзначалося в Радянському Союзі 1954 р. із безпрецедентною помпою. "Що означає це несподіване воскресіння старорежимного міфу під комуністичним правлінням?" – ставить риторичне запитання відомий український історик і публіцист І. Лисяк-Рудницький. І дає на це відповідь: "Як і перед її царською попередницею, перед Радянською Росією постала проблема легітимізацїї російського панування на Україні. Вирішальним чинником у встановленні радянської влади на Україні була воєнна інтервенція російської Червоної Армії; місцеві комуністи, переважну більшість яких становили етнічні не-українці, відігравали лише допоміжну роль. Проте факт військового завоювання був політично замаскований під братню допомогу російських робітників і селян своїм українським братам. Функцію легітимізації виконувала ідеологія революційного марксизму і пролетарськго інтернаціоналізму".
 
Лише на останньому етапі існування Радянського Союзу  у вітчизняній історичній літературі почали з'являтися ще несміливі й короткі репліки, які ставили під сумнів попередній офіціоз: "Українському народові, який щойно пережив столітнє панування іноземних загарбників, у перспективі було важко збагнути тяжкі наслідки входження республіканської вільної України до складу Російської держави, під зверхність самодержавної царської влади. Але, мабуть, іншого виходу в тих політичних умовах для Української держави він знайти не зміг і в цьому полягала трагедія її історичної долі, що не привела до незалежності й суверності українську народність".