dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Переяслав 1654 у пам’яті. Передумови угоди. Частина 4

Переяслав 1654 у пам’яті. Передумови угоди. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Згаданим у попередніх випусках двом виконавцям конкретного замовлення досить точно підходить характеристика, котру вималював у своєму знаменитому романі "1984" Д. Оруел – ідейно кріпкий речекряк. Згідно його роздумів (вірніше його літературних героїв): "Кто управляет прошлым, - гласит партийный лозунг, - тот управляет будущим, кто управляет настоящим, тот управляет прошлым". И, однако, прошлое, по природе своей изменяемое, изменению никогда не подвергалось. То, что истинно сейчас, истинно от века и на веки вечные. Все очень просто. Нужно всего-навсего непрерывная цепь побед над собственой памятью. Это называется "покорение действительности" на новоязе – "двоемыслие".  Та бог з ними – "нам своє робить" .

А що ж дійсно відбувалося на східноєвропейських просторах у післямонгольські часи? Коротко зупинимося  на цьому питанні, але не відкриваючи нових "революційних" істин і в цілому спираючись на доробок попередників.

"Киевская Русь умерла, не оставив завещания и не упорядочив дела. Умерла, когда дела были в растройстве, а имущество описывали для конфискации. Добрые люди растащили что оставолось, да и зажили себе, беззаботно проматывая остатки некогда крупных имений. Наследники появились позже, с сомнительными бумагами и неопределенной степени родства с покойником. Как бывает в подобных случаях, выяснение прав превратилось в долгую тяжбу между претендентами. Взаимных обвинений в самозванстве, апелляций к крови, земле, заверений в особой любви к умершему было в избытке. Пока длился процесс, усадьбы превратились в руины. Но как раз подоспела мода на руины.

Украина унаследовала физические остатки имения, Россия –документы на владения ими. С конца ХІХ века между двумя историографиями продолжается спор, чьи претензии на "киево-русское" наследие предпочтительны и по каком праву наследовать – по праву "земли" или по праву "крови" (О. Толочко).

Говорячи про дану історичну добу, то на півдні східнослов'янського світу, поруч із старою "руською" назвою, поступово, але все більш широко починають використовуватися нові терміни – "малоросійський" (вірогідно в основному після подій 1654 р.) та "український". В цілому процес формування сучасних східнослов'янських народів йшов у магістральному напрямі свого поступу: появі Московського царства й української козацької держави під назвою "Військо Запорозьке" – серйозних супротивників, у першу чергу, Речі Посполитої та інших тогочасних політичних утворень. Але у своїй орієнтації обидва вищеназвані структури на теренах Східної Європи орієнтувалися за власними інтересами.

Це почалося ще в золотоординські часи. Яскравою ілюстрацією цього може бути політика Олександра Невського та Данила Галицького. Перший із них чітко й послідовно орієнтувався на підтримку Чингізідів (його син навіть побратався із сином Батия). А другий, отримавши "благословіння" із боку згаданого грізного хана, потім ще й прийняв королівську корону із рук посланця Папи Римського.

Представники панівної верхівки в князівствах поволзького регіону й надалі орієнтувалися на східних володарів, а південно-західні землі бувшої Київської Русі увійшли до складу Великого князівства Литовського та Руського. Східна орієнтація предків сучасних росіян знайшла навіть відображення у тому, що в часи царювання Івана ІІІ частина його оточення вмовляла свого зверхника не ламати старих відносин із на той час вже знесиленою Ордою. Але це все ж трапилося у 1472 р. На півдні східнослов'янської ойкумени поступовий програш старих кочівницьких структур (бувші номади тоді вже у подавляючій більшості  осідали на землю) розпочався на 110 років раніше, коли у 1362 р. литовсько-білорусько-українські військові формування під керівництвом князя Ольгерда у битві на Синіх Водах (сучасна Кіровоградщина) розбили війська трьох татарських "князьків". Після цього розпочався процес витіснення золотоординців на схід від Дніпра.

На північному сході розглянутого світу ще в часи того ж Івана ІІІ формуваня суспільства й держави почало набувати риси національної (конфесійної) монархії із представництвом, але із самого початку  досить слабким, різних прошарків суспільства (цей напрямок далі значно загальмувався, що й призвело до конструючання абсолютизму в управлінні країною). Пізніше поняття  "національної монархії" було реалізоване у ідеологічній формі "Росія – єдине у світі православне царство", що мало кілька смислових рівнів. Її очевидним зовнішньополітичним продовженям стала в першу чергу спроба об'єднання старих давньоруських територій.

Все ХVІ століття пройшло під укріпленням та розвитком цієї ідеї, але вже століття ХVІІ призвело до першої громадянської війни – Смутного часу. Якраз тоді й перервалася спадкова династія Рюриковичів (на півдні це трапилося ще в часи безпосередньо після монголо-татарської навали), а їй на зміну прийшла династія Романових. Центральною фігурою в управлінні тогочасною Росією стало царювання Олексія Михайловича – безпосереднього участика переяславських подій.

Одночасно, але за своїм власним "сценарієм", розвивалися події на теренах сучасної України. Після сходження з історичної арени Галицько-Волинської Русі та Люблінсьої унії 1569 р., коли була сформована Річ Посполита, "першу скрипку" у регіоні почала відігравати Польща. А на причорноморському півдні все більшу роль почав відігравати сателіт Османської імперії Кримський ханат – останній "уламок" Золотої Орди. Його структури сформувалися на початку ХV ст. Нова політична організація спочатку виділася в окрему державу, але такий її статус тривав недовго.Зразу ж після захоплення півострова турками в 1475 р. дане об'єднання підпало у залежність від Туреччини. А тому "…вся дальнейшая политическая история Крымского ханства со времени утверждения над ним верховентва Оттоманской Порты складывалась и протекала при постоянном действии двух начал – местного национально-татарского, стремившегося к полной самостоятельности и самобытности, и внешнего, постороннего, турецко-османского, старавшегося с возможно меньшими для себя хлопотами и затруднениями сохранить за собою верховенство над Крымом в чисто политических видах международного свойства"(В. Смірнов).

Однією із головних функцій цього сателіта Туреччини в ті часи стали різноманітні контакти із Річчю Посполитою й Московією. Але між ними існувала "маленька деталь" – землі сучасної України, де відбувалися відповідні етнічні процеси та соціальні перетворення. Представники  старої династії Рюриковичів (вони сходили в даному регіоні з історичної арени, як і у своїй більшості представника ополяченої місцевої шляхти, тоді вже не могли виконувати функції захисників батьківщини.

 Місцевий же землеробський люд вимагав нових захисників і вони з'явилася як історична закономірність – запорозькі козаки. На першому етапі Визвольної війни ХVІІ ст. під керівництвом Богдана Хмельницького Запорожжя продовжувало відігравати основну роль: якраз тут створювалося ядро армії та формувалася ідея державно-територіальної автономії козацької Вкраїни, що потім лягла в основу політики гетьманського уряду. Але вже після перших перемог над поляками, коли повстання переросло у національно-визвольну війну, запорозький осередок втратив свою ведучу роль у тогочасних процесах. Це сталося тому, що, по-перше, Запорожжя було слабо заселеним регіоном, а місцеве господарство продовжувало носити в основному присвоюючий характер й основувалося не на приватній власності, а на громадських засадах (курінних). Тож таке господарство не могло стати економічною основою нових державних структур. А по-друге, політика нового національного лідера та його оточення опреділялася не лише інтересами "Війська низового", а й усього козацького стану, більшість котрого перебувала на території "Неньки України" із своїми "маєтностями та вольностями".

Як відзначав Т. Чухліб, протягом десяти революційних років Український гетьманат, завдяки впроваджуваній Б. Хмельницьким концепції полівасалітетної рідлеглості, остаточно утвердився в геополітичній структурі Європи як держава, фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону євроазійського материка. На території Центрально-Східної Європи з'явилося нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом, котре претендувало на певний міжнародний статус, котрий їй у той час могли забезпечити тільки регіонально наближені династичні двори. Самопроголошений правитель гетьманату Б. Хмельницький був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васальнозалежний володар, який мав право на йменування титулом "dux". Він укладає ряд міжнародних угод, серед котрих в історіографічній традиції виділяються його домовленості із північно-східним сусідом.    

Ось такими власними шляхами та долями, на чолі своїх держав та народів, підійшли до 1654 р. цар Олексій Михайлович та гетьман Богдан Хмельницький, тобто до Переяславської ради.

На один нюанс такої акції звернув увагу С. Плохій із Едмонтонського університету: "З українського боку Переяславський акт трактувався також як акт поєднання двох релігійно й історично споріднених Русей – Великої та Малої. Крім переяславського протопопа Григорія, про Малу Русь згадували також Хмельницький та Виговський у розмові з Бутурліним, а про православ'я Великої Росії гетьман мав говорити у своїй промові на Переяславській раді. У листі до царя, підписаному 8 січня 1654 р., тобто саме в день Переяславської ради, козацький гетьман замість називати Олексія Михайловича самодержцем усієї Русі, назвав його самодержцем "всея Великия и Малые Русий". Ця спроба запровадження в царський титул (і то в його коротшу, основну частину) нового складника стала важливим кроком у процесі самоідентифікації українців у термінах етнічних, релігійних та культурних, процесі, який, як згадувалося вище, розпочався задовго до Переяслава".

Слід нагадати, що поняття "Велика" і "Мала" (Maior  та Minor) були вживаними у творах середньовічних географів і у відношенні до деяких інших країн та означали їх внутрішні політичні підрозділи. (наприклад Велика та Мала Польща). "Мала" частина країни – її метрополія, історичний центр; "Велика" – колонія, розширена територія.

У нашому випадку, вже під час заключення згаданого договору в новій запропонованій царській титулатурі, Богдан запропонував своє бачення суті нової конфедерації, де підвласна йому територія якраз і відігравала роль старого центру, навколо котрого й розміщувалася зона східнослов'янського розселення. Але "не так сталося, як гадалося" – подальші реалії відрізнялися від запланованих, а термін "велика" надалі набув вже сучасного значення. Тож із переяславських часів "малоросійська" назва почала досить широко використвуватися у найменуванні цієї частини східнослов'янської ойкумени, аж поки її не витіснила сучасна "українська" назва. Тому у цьому "малоросійському" найменуванні немає нічого принизливого чи меншовартісного, як це розуміє частина вітчизняних ура-патріотів. Історію треба вивчати та знати не лише спеціалістам, але і усім тим, хто опікається долею нашої батьківщини.