dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 28 Сентября 2020

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Переяслав 1654 у пам’яті. Передумови угоди. Частина 3

Переяслав 1654 у пам’яті. Передумови угоди. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Згадане у попередньому випуску видання підготовлене  російським автором, який має право на власні, навіть екстравагантні (як у даному випадку) погляди. Але серед вітчизняних "літераторів" також є й такі, що    приєдналися  до представників ура-патріотичних російських течій. Їх місце  в структурах ще Російської імперії опреділив  Т. Шевченко у комедії (за його ж висловом) "Сон":

"Штовхаюсь я; аж землячок,

Спасибі, признався,

З циновими гудзиками:

Де ты здесь узялся?

"З України". – Та як же ты

Й говорить не вмиеш

По здешнему? – "Ба ні, кажу, -

Говорить умію.

Та не хочу". – "Экой чудак!

Я вси ходы знаю,

Я тут служу; коли хочеш,

В дворец попытаюсь

Ввести тебе. Только знаеш,

Мы, брат, просвещенны, -

Не поскупись полтинкою…".

В даному випадку мова йде про твір А. Каревіна "Малоизвестная история Малой Руси. Очерки межрусских отношений" у котрому автор виступає не лише як етноісторик, але і як лінгвіст, історіограф, демограф, політолог, аграрник. Та нас у даному випадку цікавить лише один аспект його "доробку", пов'язаний із розкриттям піднятої тут проблеми. Ось кілька прикладів:

"Вековая мечта украинского народа о воссоединении с Россией, реализованая в решении Переяславской Рады, вовсе не являлась выдумкой компартийных пропагандистов, как модно утверждать сегодня. Тогда, в ХVІІ веке, стремление к единству Руси действительно было всенародным. Достаточно указать на восторг, с каким в малорусских селах и городах встречали ехавших на Раду царских посланцев. Встречали все: казаки, духовенство, мещане, крестьяне".

І ще один приклад: "Мифы о "почти трехсоттысячепядисятилетнем угнетении", "насильственной русификации", "батуринской резне", "голодоморе-геноциде" и многие-многие другие гуляют по современной Украине, усиленно внедряемые в сознание простых людей. Разоблачение этих мифов – путь к преодолению раскола, задача первостепенной важности, которая, на мой взгляд, должна стать стратегической задачей российской политики".

Спочатку слід розібратися з тим, наскільки правдиво тут розкривається питання "всенародного щастя" із приводу проведення Переяславської ради. Згідно з інформацією тогочасних московських джерел "проявлення радощів" із нагоди згаданої січневої події 1654 р. проявили у самому Преяславі аж…284 особи. І це враховуючи те, що на ній була присутня переважна більшість козацької старшини. Ще "патріотичніша" акція відбулася після того у Києві: за одними підрахунками присягу цареві зробило 14 осіб, а за іншими – 60. Опір чинив  і  сам митрополит Сильвестр Косів.

Всього ж, згідно із "Сводными данными из записных книг о проведенных к присяге жителей украинских сел и городов", на території козацької України "…к вере приведено: гетман Богдан Хмельницкий, писарь Иван Выговской, да войсковых 3 ч. судей, 1 ч. обзной, 2 ч. ясаулов. Полковых и наказных полковников [20]…1 ч. гетман костырской, 188 ч. шляхты. Полковых есавулов и судей1, и обозных, и сотников, и атаманов, и [зна]менщиков, и писарей 1674 ч., 1 ч. у наряду прикащик, 62949 ч. казаков, 62454 ч. войтов и буймистров, и мещан, 37 ч. служек монастырских. И всего 127388 ч.". З усього вищенаведеного можна зробити такий висновок: на вірність царю присягнули лише козацька старшина (та й то не вся) на чолі із самим гетьманом, залежні від нього реєстрові козаки, місцева (теж залежна від Хмельницького) адміністрація, а також окремі міщани та церковнослужителі окремих храмів.

А з приводу другого висловлювання О. Кареніна про те. що російський політикум повинен розібратися в українських справах, то тут явно прослідковується позиція "вот приедет барин, барин нас рассудит".  Комплекс меншовартості "на лице" (можна ще й добавити: "чего изволите?"). Одночасно прослідковується й "принципова" позиція одного із героїв І. Ільфа та Є. Петрова слюсара-інтелігента Полесова, який на запитання Остапа Бендера: "Ваше политическое кредо?" захоплено відповів – "Всегда!".

У цьому відношенні можна також очорнювати  навіть національних духовних лідерів. В першу чергу це торкається  Тараса Шевченка: "В пантеоне идолов современной Украины "батько Тарас" занимает нынче такое же место, какое в пантеоне идолов советских занимал Владимир Ленин. Призывы "жить по Тарасу", сверять с ним каждый свій шаг (как раньше с Ильичем)…Судьба культа Ленина известна. Он рухнул, как только правда о "великом вожде и учителе" вышла наружу. Ждет ли та же участь культ "великого Кобзаря"? Вряд ли в этом следует сомневаться". "Великий спеціаліст" в проблемах шевченкознавства (до речі, він паралельно також "розбирається" в проблемах столипинських реформ, рівні життя, а також демографії населення Східної Європи у різні історичні періоди і т. д.) робить для читача ще одне "сенсаційне" відкриття: виявляється, кріпосний за соціальним статусом при народженні поет мав досить негарний психічний комплекс: "Сочуствие к угнетенным не было свойственно Тарасу Григорьевичу". Ось який він був насправді, але як штучно прикидався у своїй творчості на протязі власного, часом досить трагічного, життя! Та й взагалі, хто такий Шевченко? "Мелкий, ничтожный человек и средний поэт из которого на Украине пытаются сделать великого гения" Тепер стало зрозумілим, що відношення до нього багатьох сучасників було "неправильним" (адже їм же ніхто"не пояснив"). Знали б вони вищевикладені "одкровення", то й вели б себе по-іншому. А то у 1861 р. поприходили на його похорони у Петербурзі не лише Костомаров, Куліш, брати Лазаревські, але й Некрасов, Левсков, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Пипін, Панаєв та багато інших представників російської інтелігенції тих часів. З цього випливає, що "господа-товарищи не понимали", вони не були підготовлені до "справжньої, професійної" оцінки даної особистості.

Та цим для автора розборки не скінчилися. За його уявленнями, пізніше, вже в радянські часи, коли більшовики перенаймінували малоросів в українців та проголосили їх самостійною нацією (мабуть вони готували також Універсали Центральної Ради),  то для них актуальною стала й проблема пантеону українських класиків. І лише тому на п'єдестал були витягнуті,  окрім "великого Кобзаря", ще й "великий Каменяр" (Іван Франко), а також "дочка Прометея" Леся Українка. "Великим душелюбом" була дана оцінка і їй: "Лесю Украинку провозглисили гениальной поэтессой. Заслужено ли? На мой взгляд, нет. Несчастная женщина, искалеченная духовно, интелектуально и физически собственной матерью, заслуживает жалости, сочуствия, но никак не поклонения". Якже на це можна реагувати? – Спасибі на доброму слові, особливо за таке "шляхетне" відношення до жінки.

Та що там Тарас Григорович і інші особистості від літератури – все українство виявилося подібним до прояву шизофренії. У розвитку симптомів цієї хвороби на значній частині східноєвропейських земель цим людям активно сприяли, звичайно, більшовики (подібні твердження вже відзначалися у "творчому доробку" його російського колеги; можливо вони формувалися в одній "пробірці"?). Конкретно це були Лев Троцький (він же Лейба Бронштейн) Лазар Каганович і…Лаврентій Берія! А із цього робиться відповідний висновок: "Такие вот украинизаторы были в прошлом. Вряд ли в своих действиях они руководствовались любовью к Украине. Скорее, их поступки диктовались ненавистью. Дикой, переполняшей всех троих ненавистью к исторической Руси. Вероятно, та же ненависть (хотя, может быть, просто глупость) движет и сегодняшними украинизаторами". Цьому "розвінчувачу більшовизму" в українському питанні та його однодумцю, словами божевільного батюшки Федора з твору Ільфа і Петрова "Дванадцять стільців" хочеться  лише порекомендувати "Покайтесь у своїх гріхах публічно!". Правда потім регочучого отця повезли у психлікарню, а у нашому випадку це ще не відбулося.

У зв'язку з таким станом речей хотілося б лише процитувати  Олександра Пушкіна (маємо надію, що хочаб його визнають наші автори), який він зробив у своїй праці "О русской словестности"): "Уважение к минувшему – вот черта, отличающая образованность от дикости". Краще не скажеш. 

Звичайно ж, аналогічними "шедеврами спеціалістів широкого профілю" на письменницькій ниві набір подібних "шедеврів" не обмежується. В них ставляться під сумнів, або ж просто нисприймаються, багато із загальноприйнятих і доведених багаторічними дослідженнями історичні істини. Ну прямо по "Інтернаціоналу" з ідеєю, що старий світ слід обв'язково розрушити до основи і лише тоді…А на чому ж будувати власні оригінальні моделі розвитку суспільства, якщо подавляюча кількість наявних фактів (писемні джерела, археологічні реалії, етнографічні дані і т. д.) "насправді" являються лише міфами або ж відвертою неправдою? Наші автори  нині просто першими "вистрілили" у цьому напрямі. Їх погляди на проблему, з нашої точки зору, у чомусь аналогічні тій ситуації, котра була вкладена Я. Гашеком в уста бесмертного бравого солдата Швейка, коли той служив у фельдкуранта Отто Каца й був присутнім на одному із його "релігійному диспуті" (звичайно із солідною випивкою). Так ось, вставляючи свої "п'ять копійок" у полемічну бесіду, наш літературний герой повідав присутнім там опонентам-церовнослужителям про те, що один із набожних їхніх колег увірував у слідуючу догму: "Хто вірує в антиподів, то повинен бути проклятим". Після цього він викликав до себе стареньку служку й звернувся до неї зі словами: "Слухайте, ви якось мені казали, що ваш син поїхав до Австралії. Тож так як він нині у антиподів, то повинен бути проклятим". Бідна жінка на таку заяву відповіла незгодою, аргументуючи свою позицію, що рідна для неї людина присилає їй звідти листи та гроші. На що духовний отець відповів, що це диявольська мана – адже ніякої Австралії не існує, а це їй антихрист наплів. У неділлю він у присутності пастви прокляв бідну стареньку під час служби у костелі ще й при цьому кричав, що Австралії нема. Після цього його прямо із місця служби повезли до божевільні. При цьому Швейк зробив власне зауваження: "Правду говорячи, багатьом там місце". Хіба аналогія і у нашому випадку не прослідковується? Начебто, як кажуть в Одесі – "таки да". А ось і ні. Для цього звернемося до висновків обох розглянутих "шедеврів" й співставимо їх.

В першому випадку "Миф о Киевской Руси, неразрывно связанный с легендой о монгольском нашествии как причине ее угасания, начал целенаправленно внедрятся в ХV в. По времени это совпадает с Никоновой церковной реформой и войнами Московского царства и Российской империи за украинские земли Речи Посполитой, населенные преимущественно русскими людьми, исповедующими христианство греко-православного толка. Поэтому царям легенда о якобы киевском происхождении Руси была нужна, чтобы подкрепить свои претензии на Малороссию, хотя формально права на эти территории, заселение которых происходило по направлению с запада на восток, принадлежали Польше. Таким образом, речь нужно вести не о воссоединении Руси в 1654 г., но о присоединении Малой Руси (исторической области, но не государства!) к России. Дата весьма условна, и с нее надо вести начало процесса собирания западнорусских земель под властью Москвы, затем Петербурга, и снова Москвы, растянувшийся почти на 300 лет. Подкарпатская Русь была включена в состав СССР в 1945 г.".

Не было никой древней Киевской Руси, да и самой Руси, как единого государства, в древности не существовало. В Поволжье сформировалось ядро империи, втянувшее в течение веков в свою орбиту все заселенные русскими территории, а попутно и множество других народов. Процесс этот завершился лишь в средине прошлого века. Чисто кабинетные доктрины о разделенности существования "двух русских народностей" появились лишь в средине ХІХ в. в среде либеральной профессуры и носили не научный, а политический характер. Но единство во взглядах на вопрос разделения единого славянского народа на две русские ветви как бы не было, так и нет" (добавимо до цього, що далі більшовики "придумали" й білорусів).

"Но  если не было Киевской Руси, то, выходит, и общего корня у трех братских народов тоже не было. Откуда же они взялись тогда? В том-то и дело, что даже сами малороссы и белорусы (имеется ввиду именно народные массы) еще в начале ХХ в. считали себя русскими и не подозревали о своей исторической "отдельности". Но советская украинизация основательно вправила мозги малороссам, убедив их в том, что они испокон веку являлись украинцами".

Й останнє: "…я не могу согласиться с доводами наших квасных патриотов, ратующих за пропаганду мифа о Кивской Руси, как якобы фундаменте идеологии русско-украинского братства. Всякий проукраинский дискурс, и миф о Киевской Руси в том числе – есть удар против общерусского единства. Никакого русско-украинского братства быть не может. Всякий русский, "отрекшийся от русской народности и воспринявший доктрину украинства – может быть мне братом не лучшим, чем Каин".

Позиція викладена чітко і без якихось демагогічних викрутасів. А як справа у цьому плані у другому із згаданих творів? А ось як (про що вже згадувалося вище): "Мифы о "почти трехсотпятидесятилетнем угнетении", насильственной русификации", "батуринской резне", "голодоморе-геноциде" и многие-многие другие гуляют по современной Украине, усиленно внедряемые в сознание простфых людей. Разоблачение этих мифов – путь к преодолению раскола, задача первостепенной важности, которая, на мой взгляд, должна стать стратегической задачей российской политики.

С чего нада начать? Прежде всего с отказа от культивируемого в советское время представления о великорусах (русских по современной терминологии), украинцах и белорусах как разных (хоть и братских) нациях. Издавна Русь (Великая, Малая, Белая) являлись одним национальным организмом…Соответственно, нужно признать, что русская нация (великорусы, малорусы, белорусы) ныне является разделенной. И следует помогать украинцам (малорусам) и белорусам осознавать себя русским, а не противопоставлять их великорусам. Необходимо помогать и великорусам осознавать украинцев и белорусов своими, русскими".

І знову рефреном: "Русь была и в значительной степени все еще остается единым национальным организмом (хоть далеко не всеми сегодня это единство осознается). Оторванная, отмежеванная от остальной Руси Украина выглядит как обрубок, жизнедеятельость которого, по моему мнению, можно поддержать лишь искуственно". Але чому "Русь", а не "Росія"? Слід бути послідовним у висвітленні історичних подій і користуватися сучасною російською термінологією, якщо виконувати волю одного із "сильних світу цього".

Тож і у даному випадку "суду все зрозуміло" – позиція чітка й однозначна. Вона виражає, як і у попередньому виданні, політичне направлення в руслі святкування 1150-ліття російської державності. Не дивлячись на те, що такі постулати можуть привести лише до ситуації "сам ти дурний", а її вирішення перспективне лише в плані ламати іншу точку зору "через коліно". У розвиток даної досить екстриміської у своїй основі ідеологічної течії закладені думки її прихильників, які якраз і підтримують викладені псевдореволюційні ідеї, а також всіляко сприяють її популяризації.