dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Переяслав 1654 у пам’яті. Передумови угоди. Частина 2

Переяслав 1654 у пам’яті. Передумови угоди. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

В любому вирадку схоже на те, що ера, підготовлена "Тезами про 300-річчя воз'єднання України з Росією" (1954 р.), в котрих підкреслювалося: "Русский, украинский и белорусский народы ведут свое происхождение из единого корня – древнерусской народности, создавшей древнерусское государство – Киевскую Русь" відходить у минуле (виявляється коріння у сучасних східнослов'янських народів було різним). І це, слід підкреслити, робиться не руками "українських буржуазних націоналістів". Тож "маємо, що маємо" – як говорив Л. Кравчук. Подольший науковий диспут у цьому непростому для вирішення, але досить актуальному питанні повинен вестися спокійно і врівноважено.

Прикладом цього може бути слідуюча інформація. Відомий російський науковець О. Чубар'ян з цього приводу заявляв слідуюче: "Для нашей современности данная проблема приобретает особое значение в силу непростых отношений, сложившихся в постсоветское время с нашими ближайшими соседями, также претендующими на наследие Древней Руси, в первую очередь с Украиной. События 1150-летней давности – это ведь часть их истории тоже. Очень важно тактично определить, какие последствия для современных отношений между нашими странами омеет отношение к той или иной исторической дате". А далі він продовжує: "…непреложным остается тот факт, что древнерусское государство сыграло определяющую роль в формировании исторического союза и даже синтеза трех цивилизаций – российской, украинской и белорусской".

Розвиває дану тему, звичайно із певними уточненнями, й відомий український історик П. Толочко: "В последние годы в России активно обсуждается идея (или проект) так называемого "Русского мира" как одного из факторов интеграции на постсоветском пространстве. Она несомненно интересна. Однако являясь тематически порубежной, требует не столько романтической декларативности, способной оттолкнуть от нее потенциальных сторонников, сколько научной обоснованности. Прежде всего в историософском ее осмыслении и содержательном наполнении.

Предполагаемое или мыслимое интегрированное пространство "Русского мира" не должно ассоциироваться с единым государственно-политическим образованием, напоминающим то, что у нас уже было". После этого делается еще более конкретное уточнение: "…в основе прошлого историографического, а теперь и политологического непонимания и предубеждения в значительной мере лежит терминологическая неопределенность. Была Киевская (Древняя) Русь, и есть нынешняя Россия. В отношении обоих названий используется единое прилагательное – русский. Хотя определение "русский", отсылающее к слову "Русь", совсем не тождественно определению "русский", отсылающему  слову "Россия".

А тому ним пропонується писати прикметник, утворений від слова "Русь", із однією буквою "с". І хоча це не відповідає граматичнис нормам сучасної російської мови, але все ж більш відповідає давньоруському правопису. А у тих випадках, коли до прикметника використовували дві букви "с", то вони завжди були розділені м'яким знаком (приклад: "русьские"). Вірогідно, для запобігання спекуляцій з цього приводу слід прийняти таку пропозицію, хочаб, попередньо, тобто на рівні робочої гіпотези.

Саме формування етнополітичної термінології на значній частині території Східної Європи (мове тут йде про землі сучасної Росії) пройшло у своїй еволюції декілька фаз. Перша відноситься до кінця ХV – кінця ХVІ ст. й відзначена появою термінів "Московська держава" та "Князівство (Держава) всія Русі). Друга фаза розвитку етнополітичної термінології пов'язана із перетворенням Князівства всія Русі у Російське царство. В історії самоназви країни переломними виявилися 1547-1552 рр. Якщо і раніше в літературних пам'ятках вживався термін "Росиа" (точна калька грецького політоніма), то після вінчання на царство в 1547 р. й завоювання Казанського царства поруч із опреділенням держави як "Російське царство", другою офіційною самоназвою стає і термін "Росія", що широко поширився всередині країни на протязі другої половини ХVІ ст. В контексті піднятого в даному випадку питання використання термінів "Русь"/"Росія" такий грунтовний висновок для нас являється досить важливим: адже ІХ ст. тут і "не пахне".

Але таке спостереження певною мірою знаходиться всеж на "периферії" піднятої основної теми. Тому закінчуючи характеристику згаданих наукових обговорень нового ювілею російської державності слід вказати і на судження тих, хто схиляється до висновку, що запрошення Рюрика у цілому аж ніяк не вплинуло на загальний розвиток російської історії. Мабуть не зовсім академічним за своєю суттю являються "докази" типу: "…мы одолеем любую напасть. Какой бы она не была. Обязательно, потому что вместе, потому что русско – татарско – мордовско – чувашско - бурятско…- многонационально - разноликий народ России от побед не отвык" (В. Фомін). Адже ми усі разом вже пережили аналогічну ситуацію у недалекому минулому у відношенні так найменованої "нової історичної спільності" – радянського народу і знаємо, чим така уявна спільнота скінчилася.

А як аналогію подібним висловам можна привести спогади М. Брайчевського про присвячену історії Криму науковій сесії 1952 р. на котрій, окрім грунтових та серйозних доповідей звучали й виступи просто анекдотичного характеру: кримська Скіфія оголошувалась російською державою; Неаполь Скіфський на околицях сучасного Сімферополя отримав назву Новгорода; Ахілес (виявляється) був за національністю росіянин, а "Іліада" грецького поета Гомера виступала у якості джерела для вивчення російського національного характеру. В якійсь мірі подібні тлумачення починають проявлятися при новому розумінні кримської історії в наші дні (хоча й не так явно та прямолінійно). Але тоді яскравим результатом квазінаукової фантастики явився виступ відставного генерала Москвітінова в якому, зокрема, відзначалося: "…российский Киик-Кобинец протянул дружескую руку китайскому синантропу и они объединились против импералистического неандертальца" (йшла мова про різні групи протолюдей у найвіддаленіші історичні часи). А під завісу виступу було "забито останнього цвяха" у погляди противників подібної точки зору: "…мы даем отчет, что некоторые представители так называемой "чистой" науки будут возражать против изложенных выводов, но пусть они помнят, что российский народ привык расправляться со своими врагами и на поле боя, и за письменным столом". Як то кажуть: "Не приведи Господи" повернутися до такої "аргументації" нині.

Термінологічні суперечки між словами "руський" та "російський", як важливому елементі усього понятійного апарату в даному напрямі досліджень, знайшли відображення і у обговоренні важливих проблем історії державотворення у східнослов'янському середовищі часів Середньовіччя. Так, в опублікованих матеріалах міжнародної конференції "Древняя Русь и средневековая Европа: возникновение государств" в цілому ряді доповідей використовувалися лише "руські" (а не "російські") назви, хоча сам захід відбувався якраз в рамках цільової програми "1150 лет российской государственности": "Древняя Русь", "Русская земля", "Древнерусское государство", "Русь". А "російське" опреділення – лише по відношенню до хронологічних етапів розвитку країни на протязі багатьох століть її історії. Здається, серйозні російські історики та їх колеги з інших країн почали тихо виходити із незручної наукової ситуації шляхом простого невикористання "російського" терміну під час розгляду питань функціонування структур першої східнослов'янської держави.

Здавалося б, вищезгаданий підхід під час вирішення багатьох важливих історичних питань знімає протиріччя у використанні різноманітної термінології й настроює спеціалістів з різних наукових установ на подальшу конструктивну дискусію. Але це не так. Для прикладу наведемо лише пару поглядів (правда не науковців, а лише публіцистів), коли проблема ставиться "із ніг на голову". Зробимо лише одного разу щоби не повертатися до подібних нисенітниць надалі.

В першу чергу зупинимося на книзі О. Кунгурова під інтригуючою  назвою "Киевской Руси не было, или что скрывают историки" (взагалі сенсаційні назви притаманні творам такого роду). Вона була навіть перевидана 2012 р. тобто в часи відзначення сумнівного ювілею. Вже на її перших сторінках безапеляційно заявляється, що до ХХ ст. українського народу не існувало та і взагалі його нема і нині, як і його історії,: великороси малороси і якути складають історичну російську націю;  в попередні історичні періоди українці в основному складалися із росіян, поляків та євреїв. Заглиблюючись у своїх "доробках" до часів Переяславської ради 1654 р. він приходить до висновку, що ця подія насправді була міфом: "Многие знают, что 8 июня 1648 г. Богдан Хмельницкий в письме выразил горячее желание "отдаться на милость" царю Алексею Михайловичу. Следствием этого обращения стало то, что 8 января 1654 г. был осуществлен акт перехода в русское подданство запорожских казаков (Переяславская Рада), а 27 марта того же года условия договора были зафиксированы в специальном соглашении, известном под странным названием "Мартовские статьи". При цьому поточнюється, що "Украина не была субъектом договора с Россией. Договаривающимися сторонами были Запорожское войско и царь".

У зв'язку з цим потрібно зробити кілька пояснень та поточнень. "Військо Запорозьке" означало у ті часи не власне низове дніпровське козацтво – воно являлось офіційною назвою тогочасної Української держави. Самі ж запорожці взагалі не були присутніми на Переяславській раді, так як тоді, за виразом самого гетьмана  Хмельницького у його поясненні представнику царя боярину Бутурліну внутрішньої ситуації в країні, були "людьми маленькими", які не впливали у той момент на державний устрій. А конкретний процес переходу під протекторат "царя московського" розпочався із указу Олексія Михайловича від 19 лютого 1651 р.: "Также запорожского гетмана Богдана Хмельницкого присылки объявити, что они бьют челом под государеву руку в подданство". Звичайно, наведені вище неточності не такі вже й глобальні. Але якщо ж претендувати на "революційні" висновки й серйозність нової історичної концепції, то і їх не повинно бути. А то виходить, як у тому анекдоті, коли "ложечка нашлась, но осадок остался".

Дивує нашого автора і сам процес збільшення кількості козаків – адже присутності жінок серед них не були і бути не могло в принципі. Наш "спеціаліст широкого профілю" вірогідно й гадки не має, що окрім членів військового запорозького братства, котре розміщувалося за "Порогами" на Нижньому Дніпрі, існував інститут реєстрового (городового) козацтва, підрозділи якого перебували в усіх полкових містах, а навколо тих розміщувалися ще й їх маєтності і вольності. Там життя функціонувало в усьому його різнобарв'ї (в тому числі і в плані покращення демографічної ситуації). Та й самі запорожці лише не мали права приводити осіб жіночої статі тільки на Січ, а за її межами збільшували свої родини аніяк не методом непорочного зачаття. Окрім того викликає здивування такі посили як те, що боротьба козаків з поляками немає жодного відношення до патріотизму -просто король заборонив їм гнати горілку. Тоді мабуть розвал Радянського Союзу слід пов'язувати виключно із "сухим законом" М. Горбачова? Окрім того, польський зверхник нерегулярно виплачував козакам фінансову підтримку й забороняв нападати на поселення супротивників (турків і татарів). Автору мабуть не відомо, що сам інститут козацтва був створений як буферна зона у протистоянні із мусульманським світом.

Далі, але вже "із іншої опери": "великий перелом" у процесі українізації частини східних слов'ян відбувався вже на початку ХХ ст.: "Казалось бы, разгром Австро-Венгрии и переход Галиции в руки новосозданной Польши должен был поставить крест на этнических экспериментах по выведению украинцев. Но у дела австрийских императоров быстро нашлись продолжатели в лице большевиков. Конечно, на словах Ленин со товарищи был интернационалистами один интернационалистически другого. А уж всякого рода национализм они клеймили самыми последними словами. Но одно дело – лозунги, и совсем другое – реальность. Представление о большевиках, как о неких идеалистах-чистоплюях или фанатиках марксистской идеи в корне неверно. Перед ними стояла, прежде всего, чисто практическая задача – захватить и укрепить свою власть, и ради нее они готовы были потакать самим матерым националистам, если видели  этом хоть какую-то выгоду, причем интересы народа никакой роли не играли".

Виявляється, ось як воно було насправді! Ось де "собака зарита"! А як бути з ідеєю світової революції – однією з фішок більшовицької ідеології?  А експорт, і не лише ідеологічний, але й реальний, своєї політики в інші європейські країни (Угорщина, Німеччина)? Чи то була лише демагогічна балаканина та дії, що відволікали від реальної стратегії побудови "нового світу"? Щось в це не віриться. А у відношенні до України, то з точки зору згаданого "дослідника", сама реалізація такого проекту проходила під керівництвом Л. Кагановича та його однодумців (сам Й. Сталін в цьому питанні їм також сприяв). Ну як у казці: чим далі, тим страшніше. Адже для майбутнього генсека вже тоді були притаманні вирази на кшалт: "так звана незалежність так званих республік", цих, "так би мовити, держав" і т. п. Знову демагогія, чи все ж власне розуміння проблеми? Аще конкретніше, то у відношенні тієї ж України він заявляв, що слід закінчувати ігри в уряд та республіку й пора кинути таку гру. Як бути з цим?

Та цього згаданому автору теж було замало – він у своїх "одкровеннях" добрався і до Київської Русі, що знайшло відображення й у самій назві власного опусу (навіщо ж було публікувати вищенаведені сюжети?). Виявляється легенду про її існування видумав І. Гізель і вперше виклав на сторінках свого "Синопсиса" в 1674 р. – це була лише "книжица" за висловом самого "першовідкривача" міфологічної основи існування тогочасної країни. Навіщось дану працю багато разів перевидавали в імперських державних виданнях (мабуть, "господа не понимали, что делают" їм не було кому "відктити очі"). А виявляється от що: "Синопсис" писався на замовлення представників самої династії Романових і насаджувався офіційно (ганьба пригноблювачам народних мас!). Через це Татіщев, Карамзін, Щербатов, Соловйов, Костомаров, Ключевський та інші маститі історики критично не осмислювали, на відміну від нашого автора (важко сказати, фахівцем з якого періоду він являється) легенду про Київську Русь. Твердження "б'є наповал". З подібної мотивації "глибоко помилялися" також іноземці, які працювали в Російській академії наук – Байер, Шлецер, Міллер Останній, начебто, навіть сфальсифікував погляди Ломоносова з цієї теми. Слід відзначити при цьому, що великий російський вчений факту існування Київської Русі не заперечував.

Тож з точки зору "нового світила науки" ніякої Київської Русі не існувало, та й бути цього не могло – все це є фантом і блеф. Тож дісталося від нашого "прадолюба" і державній столиці на берегах Середнього Дніпра. При цьому "обгрунтовано" доводиться міфологічна основа самого значення даного міста: начебто основний центр повинен знаходитись подалі від державних кордонів, а не як Київ – на окраїні країни. Щож, тоді слід ставити під сумнів і Ладогу (на думку деяких істориків – першу столицю Русі). і Петербург – нову столицю Російської імперії. Та і відносно окраїнний Новгород Великий (згідно нової концепції – столиця давньої Росії) теж являється міфом? Як то кажуть "народ хоче розібратися".

Сама "Повість минулих літ", на основі котрої опреділяється місцезнаходження одного з основних центрів східнослов'янського світу, викликає у нашого "дослідника" певні сумніви. Адже оригіналу твору, написаного самим Нестором Літописцем (може ще й нотаріально завіреного?), нині не існує. А це, відповідно, наштовхує на думку про більш пізню підробку літописного зводу (якого із чисельних списків?). Ось так, і ніяких сумнівів. Та і сама колиска нової східнослов'янської цивілізації, виявляється, знаходилася не на берегах Дніпра чи Волхова, а на далеком північному сході. Але тоді біля витоків російської держави повинні стояти представники фіно-угорських племен мері, муроми та інших об'єднань, які проживали там до часів переселення слов'янських груп. "Аргументом" локалізації центру, виявляється, може бути  концентрація в даному регіоні запасів болотної руди – адже якраз залізо стало рушійною силою у соціальному розвитку усього людства. Хочеться вказати нашому "геологу", що болотна залізна руда розповсюджена у всій полісській зоні, а її використання в різних місцевостях продовжувалося аж до ХХ ст., коли відкрили Курську магнітну аномалію та інші родовища.

Далі черга доходить й до трагічних подій ХІІІ ст. – навали орд хана Батия й загибелі першої держави східних слов'ян. Ставиться питання: чому ж йому це вдалося? А ось чому: у загарбників був підступний союзник – православна церква! З такою "кардинальною" думкою можуть розбиратися не лише світські спеціалісти, але й церковнослужителі. Ще одним союзником став Новгород Великий (адже його грізний хан не чіпав у зв'язку з таємними дружніми відносинами, а не із-за кліматичних умов під час наступу в ту  пору року). Місцевим торговцям було вигідніше зрадити своє оточення та заробити  великі відсотки прибутку в умовах нової міжнародної ситуації.

Окрім того відзначається, що Новгород, як і Київ, являвся історичним фантомом, як і "шлях із варяг в греки". То де ж ти була "Русь изначальная"? А ось де – на Волзі. А глибокий аналіз писемних джерел (але ж "Повість минулих літ" сумнівна в принципі?) приводить ще до однієї суперсенсації: виявляється батько князя Олександра Невського Ярослав Всеволодович і Батий – одна людина! Вибачайте, але це вже із області психіатрії, коли діагноз слід ставити не у видавництві, котре публікує таку працю, а у спеціалізованих медичних закладах. До цього добавляється ще одне "спостереження": святитель Русі рівноапостольний князь Володимир Святославич також можливо має відношення до вищепредставленого людського гібриду ("гулять так гулять!").

Представлення про середньовічну історію східних слов'ян даного автора в цілому зрозуміло – її просто не існувало як об'єктивного явища у його розумінні. Але вона ж існувала в наукових конструкціях цілих поколінь дослідників-медієвістів. Тому з цим слід боротися! І починати це слід із того, що "история это не наука, история – это религия, а историки – жрецы культа" (он воно як). Вони "только с нетерпением потирают потные ручонки, предвкушая денежки на археологические экспедиции и написание книжек, они жаждут получить премии, гонорары и научные звания". Цікаво, що потирав чи потирає автор цих висловів? Особливо негативні  спеціалісти з "укро-історії" -  адже пантеон її героїв складається практично із одних розбійників та зрадників. Прикладом таких персонажів може бути М. Грушевський, читаючи праці котрого "иногда трудно понять: то ли он кретин, то ли шут, то ли наглец высшей категории". Як то кажуть, "круто" – такою "вишуканою" мовою ніхто із його колег чи опонентів не користувався. Ну й що, нам на це начхати. Як співалося у одній пісеньці ХХ ст.: "ах какой он молодец, как он плюнул в холодец!".

Автор такої праці навіть задає питання: "Есть ли среди "ученых" – историков чесные люди?". І сам же відповідає: "Конечно есть. Но они умственно настолько неразвиты, что искренне верят всему тому, чем их пять лет учили в университетах профессора истории. Умный, думающий, пытливый и честный человек, любящий задавать вопросы, никогда не сдаст на истфаке даже первый семестр". Можливо тут є щось особисте для нашого "оракула" Щось наболіле? Як запитував Остап Бендер у Васисуалія Лоханкіна: "скажите, из какого класса гимназии вас вытурили за неуспешность?". Тому у нього й виникає питання, що таке наукова спільнота. І маємо відповідь: "Это сброд карьеристов и неудачников". Усі їхня методи досліджень не заслуговують уваги: "Именно поэтому, повествуя о древних временах, я прибегаю, и в дальнейшем буду прибегать больше к умозрительным рассуджениям, основанным на логике и здравом смысле, нежели к цитированию "историков" и ссылками на "достоверные" и очень-очень "древние" документы". Але ж якщо всі ці документи – фантазії кар'єристів та  негідників, то з чого ж отримувати фактологічну базу для власних "наукових революційних конструкцій"? Взагалі ж вимальовується ситуація, коли слухач або читач просто повинен, за одним із персонажів М. Жванецького, виконувати розпорядження: "Стойте там и слушайте сюда. Именно отсюда будет проистекать". У нашому випадку – це "неуправляемый поток сознания".

Нищівні характеристики використовуються не лише у відношенні українців. Ось хоча б опреділення розумових здібностей одного із білоруських культурних діячів: "Цесаков – дебил!". І все стає на свої місця, усім все зрозуміло після такої "аргументації". А взагалі українці – це штучно виведена національність, білоруси ж – народність ще більш молода, ще більш штучно створена. І ніяк не інакше. Та і їх доморощена інтелігенція убога. "Щирые украинцы" – люди с пораженным сознанием". У них нема ні власної мови, ні власної історії. Так і хочеться прокричати  незабутий лозунг: "Хай живе дружба між братніми народами!".

М'яко кажучи, такі висловлення (та до того ще і у роботі, котра претендує на науковість) є неприйнятними у полеміці із опонентами. Тому слід пам'ятати, що ще у ІV ст. до н. е. відомий давньогрецький філософ Аристотель в своєму трактаті "Велика етика" відмічав: "Существует два вида невоздержанности. Один – невоздержанность запальчивая, необдуманная, внезапная. Так, например, при виде красивой женщины мы сразу бываем охвачены каким-то чувством, и от страсти рождается порыв сделать нечто, быть может, неподобающее. Второй вид – невосдержанность как бы болезненная, перемешанная с соображениями, отклоняющими от действия. Первый вид, кажется, не вызывает сильного порицания; такая необузданность бывает у людей достойных, у горячих и одаренных. Второй вид присущ людям холодным и угрюмым; они вызывают порицание…невоздержанным этого последнего рода никогда не стал бы человек достойный, и, кроме того, здесь тот случай, когда предостерегающий довод не способен исцелять". В нашому випадку автор за своїми психологічними особливостями чітко підпадає під характеристику другого типу людей психічно не витриманих.