dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 11 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Переяслав 1654 у пам’яті. Передумови угоди. Частина 1

Переяслав 1654 у пам’яті. Передумови угоди. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

"Передумова Переяславської угоди" - так назвав першу частину своєї праці "Українсько-московська угода 1654"  О. Оглоблин, котру він підготував в часи відзначення 300-літнього ювілею цієї дати у рамках заходів вітчизняної наукової діаспори. Заключення такого договору на той час було взаємовигідним для обох сторін.

Україна шукала серйозного протектора (чи кількох союзників) для військового протистояння Речі Посполитій й закріплення створення структур власної держави та її подальшого розвитку. А Москві такий союз  забезпечував власні мілітарні інтереси, сприяв досягненню своїх традиційних політичних цілей на заході, допомагав реалізувати певні економічні інтереси та інші нагальні завдання у розвитку нової могутньої сили у тогочасній Європі. Але це були, в значній мірі, лише нагальні тактичні проблеми, котрі стояли перед правлячими структурами тогочасних державних утворень. Глобальні ж стосунки  мали глибоке історичне коріння про що мова й піде далі вже на рівні розгляду передумов, а не конкретної передумови. Але перед розглядом історичного "коріння" кілька слів про майбутні "гілки" - тобто наслідки реалізації згаданої угоди. Ось одна із таких точок зору, котру виклав Ф. Сисин:

"Одним із наслідків Переяславської угоди 1654 р. було те, що від середини ХVІІ ст. зв'язки між українцями і росіянами відчутно пожвавилися. Українці всіх соціальних груп входили в постійні контакти з російськими військовими частинами та посадовцями, які перебували в Україні. Українські козацькі з'єднання несли службу спільно з російськими військами на обширі від Балтійського моря до Чорного. Делегації козацької старшини, міщан і духівництва їздили до Москви. Українське духівництво заповнювало монастирі та отримувало церковні посади неосяжної держави. Терени по обидва боки сучасного українсько-російського кордону було населено українцями, які рухалися на схід, та росіянами, які мігрували на південь.

Якщо ж не брати до уваги спроб дослідити роль, яку відігравало українське духівництво в Росії, то значення цього пожвавлення в українсько-російських зв'язках залишається досить маловивченим. Навіть дослідження взаємного сприйняття двох народів робить тільки свої перші кроки. Звісно, ранньомодерні українці ставали частиною російського життя легше, ніж будь-хто інший з чужинців, бо православне віровизнання, спільнослов'янська культура та старослов'янська мова робили їх "своїми". Відтак свідчення українців мусять бути багатим джерелом для розуміння Московщини/Росії в ту добу, коли вона входила у фазу прискореної європеїзації. Українці в цьому процесі виступали каталізатором, і їхня інтеграція в московське суспільство сприяла перетворенню Московщини на імперську Росію. Разом з тим політична та релігійна система Московщини глибоко позначилася на Україні. З петровськими реформами початку ХVІІІ ст. нова імперська столиця почала відігравати значну роль у формуванні української культури та інтелектуального життя".

А тепер вже слід перейти якраз до проблем історичного "коріння" цієї акції. Як це не може здатися на перший погляд дивним, але слід звернутися при цьому до  святкування 1150-ліття зародження російської державності, що відбулося у 2012 р. І хоча це внутрішня справа наших сусідів, але виникає питання: для тих далеких часів все ж існувала "Русь", чи "Росія"? І де вони територіально знаходилися, якщо сприймати їх як два різні утворення? Згідно новій вищезгаданій доктрині центр східнослов'янського, тобто "російського", світу розміщувався початково  на півночі Східної Європи, а лише потім змістився на південь. І ще: так що ж відбувалося тоді на східноєвропейських просторах у етнічному відношенні (або ж хочаб знайшло відображення у самоназвах населення в різних зонах)? Хто і до кого пізніше приєднався чи возз'єднався з ким? Адже це досить важливо й для розуміння подій вищезгаданого року.

Звичайно, кожен громадянин любої країни може мати власну точку зору на любе історичне питання (і не лише на нього). А от чиновникам та державним лідерам, як і їх консультантам (котрі вірогідно й готували дане святкування) хотілося б задати одне й конкретне запитання: так все ж для тих давніх часів існувала "Росія" чи "Русь" і де ж всеж тоді знаходився центр тогочасної східнослов'янської держави?

Згідно останнього російського трактування Північ превалювала у цьому процесі. Але іншої точки зору притримувалася більшість представників вітчизняної (до недавніх часів) історичної науки до яких у першу чергу слід віднести С. Соловйова, В. Ключевського, Б. Грекова, А. Насонова та багатьох інших непересічних дослідників. Серед них слід особливо виділити Б. Рибакова – незаперечного лідера російської та й усієї радянської медієвістики відносно недавнього минулого, котре безпосередньо передувало часам появи сучасних незалежних держав:

"Обильный материал разнородных источников убеждает нас в том, что восточнославнская государственность вызревала на юге, в богатой и плодородной лесостепной полосе Среднего Поднепровья. Здесь, за тысячу лет до Киевской Руси было известно земледелие. Темп исторического развития здесь, на юге, был значительно более быстрым, чем на далеком лесном болотистом севере с его тощими песчаными почвами. На юге, на месте будущего ядра Киевской Руси, за тысячу лет до основания Киева сложились "царства" земледельцев – борисфенитов, в которых следует видеть праславян; в "трояновы века" (ІІ-ІV века нашей эры) здесь возродилось экспортное земледелие, приведшее к очень высокому уровню социального развития.

Смоленский, полоцкий, новгородский, ростовский север такого богатого наследства не получил и развивался несравненно медленнее. Даже в ХІІ веке, когда юг и север во многом уже уравнялись, лесные соседи южан все еще вызывали у них иронические характеристики "звериньского" образа жизни северных местных племен.

При анализе неясных, порою противоречивых исторических источников историк обязан исходить из аксиомы неравномерности исторического развития, которая в нашем случае проявляется чето и контрастно. Мы обязаны отнестись с большой подозрительностью и недоверием к тем источникам, которые будут преподносить нам Север как место зарождения русской государственности, и должны будем выяснить причины  такой явной тенденциозности".

Даного автора аж ніяк не можна відносити до числа проукраїнсько налаштованих. Ось, зокрема, як його характеризує один із його принципових опонентів – Л. Клейн: "…он был не просто патриотом, а несомненно русским националистом или, как сейчас принято формулировать, ультра-патриотом – он был склонен пылко преувеличивать истинные успехи и преимущества русского народа во всем, ставя его выше всех соседних. Он был готов очищать и украшать его историю".  

Тож ще раз підтвердимо власну думку про те, що  кожен народ, як і його політична та інтеректуальна еліта, формує власне бачення своєї історії. Але в даному випадку російським колегам слід запрогнозувати непросте вирішення деяких "слизьких" проблем в справі пояснення таких "неправильних" тверджень їхніх вищезгаданих наукових авторитетів недалекого минулого. Адже в протилежному випадку треба буде констатувати, що дані "товариші не розуміли, про що вони писали" і яку термінологію ("руську" чи "російську") використовували при цьому. Ми в даному випадку цілком свідомо не наводимо бачення проблеми багатьма українськими істориками – щоби не було трафаретного звинувачення їх у суб'єктивному підході до викладення наявної інформації, а за термінологією недавнього радянського минулого – в "українському буржуазному націоналізмі".

Тож, звертаючись  вже до "Повісті минулих літ", виясняємо, що літописцю було відомо про дві версії походження Русі: під 862 р. повідомляється про зайняття лідируючого місця, спочатку у Ладозі, а потім і у Новгороді, конунгом Рюриком; по іншій версії – київський стіл зайняли Аскольд і Дір, етнічна приналежність яких не уточнюється. На півночі зайди стали на чолі нової конфедерації, що складалася із представників місцевих фіно-угрів, західних слов'ян та скандинавів. Слов'янські переселенці з півдня дещо пізніше теж "вклинилися" у нові протодержавні, а потім вже й державні структури. У цьому відношенні досить цікавою являється тема про те, як ті, хто прийшов сюди найпізніше, вийшли надалі на перші ролі, а потім ще й "перелопатили" фіно-угрів у Поволжжі. Але це не наша проблема у даному випадку.

На півдні, у Середньому Подніпров'ї, нові структури формувалися в першу чергу на основі східнослов'янського етнічного масиву, про що свідчить хоча б літописне повідомлення "Поляне яже ныне зовемая Русь", а також про опреділення Києва князем Олегом "Віщим" як центральної столиці молодої держави  - "матері міст руських".

Та формування східнослов'янських державних інституцій на півночі чи на півдні їхнього світу у даному випадку не так важливо, як розгляд іншого аспекту піднятої проблеми: якщо Російська держава, а відповідно і російський етнос, розпочали свій історичний рух 1150 років тому назад у північному регіоні Східної Європи, то тоді логічно допускати, що на півдні була реалізована схема "поляни – руси – українці". А тому ні про якусь первісну однорідну етнічну складову на етапі формування державних структур не може бути і мови – у північних і південних угруповань цього світу були різні "батьки": у одних "російські" (з фіно-угорсько-західнослов'янсько-скандинавськими домішками). а у інших – "руські", де східнослов'янський компонент з самого початку займав домінуючі позиції.

Тепер слід перейти до вияснення географічних меж вищезгаданих угруповань. У першому випадку Рюрик та його родичі із власним оточенням поширили свою владу на Ладогу, Новгород, Білоозеро, Полоцьк і Ростов. А Олег, згідно русько-візантійського договору 907 р., вимагав від греків данину на Київ, Чернігів та деякі інші руські міста. Підтвердимо ци літописними цитатами: "И избрались трое братьев со своими родами, и взяли с собою всю русь, и пришли, и сел старший, Рюрик, в Новгороде, а другой, Синеус, на Белоозере, а третий, Трувор, - в Изборске. И от тех варягов прозвалась Русская земля. Новгородцы же – те люди от варяжского рода, а прежде были словене. Через два года умерли Синеус и брат его Трувор. И принял всю власть один Рюрик, и стал раздавать мужам своим города – тому Полоцк, этому Ростов, другому Белоозеро. Варяги в этих городах – находники, а коренное население в Новгороде – словене, а в Полоцке – кривичи, в Ростове – меря, в Белоозере – весь, в Муроме – мурома, и над теми всеми властвовал Рюрик". А відносно східнослов'янського півдня читаємо таке: "…приказал Олег дать воинам своим на 2000 кораблей по 12 гривен на укрючину, а затем дать дань для русских городов: прежде всего для Киева, затем для Чернигова, для Полоцка, для Ростова, для Любеча и для других городов: ибо по этим городам сидят великие князья, подвластные Олегу". Північні гради в другому випадку не вказувалися – вірогідно вони знаходилися поза зоною його безпосереднього впливу. Спірними являються лише Полоцьк і Ростов, на котрі претендували як північні, так і південні зверхники). Тому, виходячи із наших роздумів, незгадані в 907 р. літописні гради та прилеглі до них території можливо розглядати якраз як землі "исконной России" в останньому трактуванні даного географічного терміну російськими колегами.

З точки зору більшості сучасних істориків, Північна Русь ("Зовнішня Россія" у візантійському трактуванні), де правив Святослав (до речі, киянин за місцем народження) – син великого князя київського Ігоря – локалізується на територіях поблизу Балтійського моря та суміжних водойм. Логічною являється й точка зору, що певною територіальною опозицією їй слугує "Внтрішня Русь" із центром на Середньому Дніпрі у Києві, де в той історичний період вже концентрувалися основні важелі управління нової влади очолюваної Рюриковичами.

Та нас в даний момент цікавлять північні, так би мовити "исконно российские" землі, а ще точніше "новгородські" – як вони постійно іменуються на сторінках "Першого новгородського літопису старшого ізводу" (без "російських" чи "руських" виключень в їх територіальному опреділенні). У зв'язку з цим слід навести  думку М. Макарова та П. Гайдукова: "…сама этническая история новгородцев в древнейшую пору заметно отличается от истории остальной части восточного славянства. Сделанные академиком А. А. Зализняком наблюдения над языком берестяных грамот выявили существование в ХІ-ХV столетиях самостоятельного древненовгородского диалекта, сохраняющего наибольшую чистоту в ХІ-ХІІ веках и приобретающего к ХІ-ХV столетиям черты, свойственные центральным и восточным русским говорам. Носители этого диалекта в какой-то период оказались оторваны от остальной массы славянских племен. Сопоставляя факты лингвистики, археологии и антропологии, Янин указывает на западное, балтийское происхождение новгородских славян". При цьому не слід забувати й подібну теорію П. Третьякова про заселення Новгородщини нащадками східних балтів, які були асимільовані східними слов'янами на території Верхнього Подніпров'я.

А південне розположення "Русі" (але не "Росії") підтверджується й текстом іншого, 945 р., договором із візантійцями, коли до Константинополя прибули представники нового давньоруського володаря: "…посланные от Игоря, великого князя русского, и от всякого княжья, и от всех людей Русской земли". Та й за новими умовами  в такі своєрідні відрядження тих далеких часів руси отримували на проживання в столиці Візантійської імперії так звану "месячину": "…послы посольскую, а купцы месячину, сперва те, кто из города Киева, а затем из Чернигова, и от Переяславля, и из прочих городов". Знову про північні - "російські" – території жодної згадки.

Таке відношення Києва до цих земель прослідковується і в часи вокняжіння в північній столиці Володимира Святославича. Літопис під 970 р. повідомляє: "Святослав посадил Ярополка в Киеве, а Олега у древлян. В то время пришли новгородцы, прося себе князя: "Если не пойдете к нам, то сами будем себе князя". И сказал им Святослав: "А кто бы пошел к вам?" И отказались  Ярополк и Олег. И сказал Добрыня: " "Просите Владимира". Владимир же был от Малуши – ключницы Ольгиной. Малуша же была сестра Добрыни; отец же им был Малк Любечанин, и приходился Добрыня дядей Владимиру. И сказали новгородцы Святославу: "дай нам Владимира". Он же ответил им: "Вот он вам". И взяли к себе новгородцы Владимира. и пошел Владимир с Добрынею, своим дядей, в Новгород, а Святослав в Переяславец". Тоді ще руського великого князя київського більше цікавили придунайські райони, а не північний регіон східнослов'янського світу. Кардинально почала змінюватися геополітична ситуація у цьому питанні лише після програшу русів візантійцям на Балканах та внутрішньої політики того ж Володимира Святославича, як і його нащадків (Ярослава Мудрого та інших), у послідуючі періоди давньоруської історії.

 Територіальне розмежування східнослов'янських земель вже "напрошувалося" раніше. Зокрема Є. Носов запропонував слідуюче розчленування даної ойкумени: на Київську Русь, Новгородську республіку, Руську Північ та центральноруські князівства. "Спокійно і добровільно" віддаючи росіянам три останні вищеназвані території, українцям тоді прийдеться "взяти на себе" києворуську спадщину і спробувати вже у нових умовах вирішувати нагальні історичні проблеми. Якщо ж цього не робити, то тоді росіяни повинні "вимагати собі все". Але це вже експасіонізм або ж великодержавний шовінізм. Та і білоруси нещодавно почали заявляти про формування власної державності починаючи із підйому Полоцька та розвитку його округи в Х ст. Але якщо рухатися цим шляхом, то українську державність слід удревнювати ще на кілька століть: легендарний князь Кий, в честь якого й було зведене місто над Дніпром, правив в кінці V-на початку VІ, або ж на початку VІІ ст.ст. (Б. Рибаков, А. Сахаров). Знову розпочинається навколонаукова "чехарда".