dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 21 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Переяслав 1654 у пам'яті. Вступні роздуми. Частина 2

Переяслав 1654 у пам'яті. Вступні роздуми. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Через 300 років після розглянутої події 1654 р., вже в радянські часи, переяславська легенда у дещо модифікованому вигляді знову була використана для обгрунтування "союзу непорушного вільних республік" – тобто Радянського Союзу. "300 років, - читаємо в Тезах ЦК КПРС "Про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.), котрі були надруковані у 1954 р. – в січні 1654 р., на Переяславській Раді могутнім волевиявленням українського народу було проголошено возз'єднання України з Росією.

Цим історичним актом була завершена тривала боротьба свободолюбивого українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання із російським народом в єдиній Російській державі". А тому, згідно даного документу, 300-ліття возз'єднання України із Росією стало важливою історичною подією, і не лише для цих двох східнослов'янських народів. Також відмічалося, що дане возз'єднання багато в чому сприяло укріпленню Російської держави та підняттю її міжнародного авторитету.

Подібна пафосна оцінка приводиться у цих "Тезах" і по відношенню до самого гетьмана Хмельницького у контексті Переяславського процесу: "Історичною заслугою Богдана Хмельницького являється те, що він, висловлюючи вікові бажання та надії українського народу до тісного союзу із російським народом й очолюючи процес формування української державності, правильно розумів її завдання і перспективи, бачив неможливість спасіння українського народу без його об'єднання із великим російським народом, наполегливо добивався возз'єднання України із Росією". Таким чином, документ радянських часів повторив основні положення відомого рескрипту Петра І, у котрому він на невизначений час відміняв вибори українських гетьманів, мотивуючи таке рішення їх "изменничеством", окрім "первого Богдана Хмельницкого и последнего Скоропадского". Тож Переяславська легенда на протязі кількох століть слугувала спочатку офіційній історіографії Російської імперії, а потім вже імперії Радянській.

Але справедливим є й порівняння  оцінок Переяславського акту 1654 р. із сучасних точок зору спеціалістів із даної проблематики як російського, так і українського боків, що відносно недавно було зроблено у рамках роботи Згальної російсько-української комісії істориків, котра була створена рішеннями Президії Російської академії наук та Президії Національної академії наук України.

У цьому питанні позиція першої із названих сторін слідуюча. Зіштовхнувшись на початку 1650-х років із цілою "колекцією" непростих проблем, пов'язаних із збереженням Гетьманщини та політико-правовою легітимізацією козацької еліти, Хмельницький активізував свою "східну" політику. Ідея просити протекції у московського царя в обмін на військову допомогу проти Речі Посполитої отримала тоді новий імпульс. Тим більше, що сама Москва теж визначилася у своїй політиці у цьому напрямі. А Земський собор 1653 р. також виступив за те, щоб прийняти Україну у підданство  Російської держави.

Послідуючі події широко відомі, хоча сама їх інтерпретація й оцінка, як радянської, так і новітніх російської й української історіографій, відрізняється. Слід підкреслити і те, у чому  майже всі історики із обох боків висловлюють взаємоприйняту позицію: відомий інциндент із "клятвоцілуванням" (царскі посли навідріз відмовилися від присяги з боку московського правителя перед козацтвом), який стався в Успенському кафедральному соборі Переяслава, не був випадковим. За своєю суттю, у ньому, як у дзеркалі, знайли відображення майбутні взаємовідносини у російсько-українських контактах  ХVІІ ст. Договір відпрацьовували представники двох еліт, а тому у ньому прослідковуються різні підходи за своєю політичною культурою й розумінням прав та обов'язків, котрі наділялися государ і його піддані. Козацька старшина орієнтувалася на польську традицію, котра розглядала подібний договір при взаємних зобов'язаннях, а також із відповідними присягами. А в гнівній реакції на це "государевого холопа" боярина В. Бутурліна, який жахнувся  однієї лише вимоги присягнути за царя Олексія Михайловича, явно прослідковується ортодоксальне московське "самодержавоное" мислення, котре знайшло яскраве вираження ще у посланнях Івана Грозного. І хоча, як непросто проходили далі взаємовідносини  між двома сторонами, і хоч як надалі переконливо не звучали звинувачення з обох сторін у порушенні зобов'язань, всеж очевидно є те, що самодержавна влада не могла довго терпіти ні автономний статус, ні "вольностей" Війська Запорозького. Як і стогнань старшина про "втрату" так і не отриманих нею ніколи в Речі Посполитій прав шляхти. З'єднувалися організми, котрі за своєю суттю не могли з'єднатися із вірогідною у перспективі долею Гетьманщини в межах єдиної держави. Особливо це відносилося до часів майбутньої Російської імперії.

Чи могли уявляти собі такий невтішний кінець власної ініціативи сам великий гетьман та його найближче оточення? Вірогідно вони все ж розглядали Переяславську раду як політичний маневр, котрий надавав можливість, протиставивши нового покровителя попередникам, виграти так необхідний для них час. У подальшому ж планувалося діяти відповідно ситуації, яка складалася, орієнтуючись на декілька варіантів розвитку: від незалежності до сюзеренітету і протекції. Але бачення такої проблеми частиною нової еліти контактів із Москвою як тимчасового політичного  ходу протирічило загальному настрою в Україні. Адже населення бачило у "східному цареві" одновірця й захисника. Та й самі претензії на особливий політичний і соціальний статус козацтва викликали від'ємну реакцію серед інших прошарків українського суспільства тих часів. Царську владу вони сприймали як силу, котра може приструнити непомірні амбіції багатьох представників козацької верхівки. А для Москви такі настрої не були "таємницею за семими замками". Тому у кризові моменти царські політики не раз "експлуатували" подібні симпатії, протиставляючи своїм противникам рядове козацтво, як і духовенство та міщан.

Обіцянки Бутурліна, котрі ним  виголошувалися під час проведення ради, тоді були виконані. Військо отримало підтвердження власних "прав і вольностей", але не як обов'язків московського самодержця перед ним, а як його "милість", котра ставала відповіддю на воїнське чолобиття.  Різниця була суттєвою: адже даруючи "свободи", верховний володар мав право забрати або ж змінити їх власним рішенням, що, у кінці кінців, і трапилося надалі. У розумінні московських політиків тут не було нічого незвичного: цар дав – цар взяв;  але для старшини подібні дії являлися законною основою для розриву підданства. Від Москви ж старшина отримала підтвердження прав власності на хутори і села. Факт напрочуд важливий з точки зору легітимізації соціальних надій самої старшини. У московському дворянстві, яке не претендувало тоді на землі в Україні, місцева соціальна верхівка не вбачала суперника. Слід підкреслити і ще одну особливість політики даного історичного моменту: хоча Хмельницький пробував вести переговори від імені усієї України, в Москві бажали бачити у ньому лише гетьмана Війська Запорозького, а права міст оговорювалися надалі окремо.

Так виглядає сучасне бачення піднятої проблеми істориками із російського боку. А чим же відрізняється "український погляд" у даному питанні? Їхнє бачення заключається у слідуючому.

Усвідомлення смертельної небезпеки у справі збереження власної державності, а також необхідності якомога швидшого отримати військову допомогу, підштовхнули Б. Хмельницького і його старшину до прийняття в січні 1654 р. протекції московського царя на умовах принесення односторонньої присяги. В результаті послідуючих перемов у березні того ж року заключається українсько-московський договір,  котрий отримав в історичній літературі назву "Березневі статті". Він передбачав непорушність встановлених на той час форм правління Гетьманату, його території, адміністративного укладу, суду й судочинства, фінансової та фіскальної систем, соціальної структури суспільства, існуючої моделі соціально-економічних відносин. Також підтверджувалися права та привілеї козацтва, духовенства й міщан, повний суверенітет гетьманського уряду у проведенні внутрішньої політики. Влада самого гетьмана визнавалася пожиттєвою. Після його смерті Військо Запорозьке мало б вибирати спадкоємця у відповідності із встановленими нормами та звичаями. Чисельність козацького реєстру встановлювалась у 60 тисяч чоловік. Встановлювалися також розміри грошової платні, що виплачувалася  російською владою як рядовим козакам, так і їхній старшині. Царський воєвода, який мав перебувати у Києві разом із російськими військовими підрозділами, повинен був виступати на боці місцевих формувань у боротьбі з їх ворогом. При цьому Росія зобов'язувалася вступити у війну із Річчю Посполитою, а також допомагати місцевим силам у протистоянні їх із кримськими татарами. Зі свого боку, козацька Україна визнавала протекцію царя і при цьому зобов'язувалася сплачувати до російської казни данину. Одночасно вона втрачала право на проведення незалежної від Москви зовнішньої політики.

Правова невизначеність закріплених цим договором відносин України та Росії породила різноманітність оцінок їх характеру. Вони трактувалися дослідниками як унія, військовий союз, протекторат, васалітет, неповна інкорпорація, приєднання чи возз'єднання і т. д., і т. п. У викладеному тут трактуванні тогочасних подій представлена точка зору, що дана угода передбачала прийняття Українською державою протекції російського монарха. Заключений у критичний період боротьби за незалежність, він був для України одним із варіантів, котрий надавав їй шанси добитися поставленої перед собою мети. Разом з тим слід мати на увазі, що цей договір торкався лише території Гетьманщини, а не усієї України в цілому (більша частина її земель продовжувала залишатися у складі Речі Посполитої), й визнавав її розділ на два крупних регіони.

Та вже перші спільні дії козацьких і царських військ супроти поляків літом та восени того ж року засвідчили розходження не лише військово-стратегічних, але й політичних планів обох сторін. Так, перша з них бажала нанести поразку Речі Посполитій, щоби довести об'єднання в своїх межах усіх українських земель до логічного завершення. Тому є зрозумілим, що вона бажала отримати серйозну підтримку з боку російської армії й при цьому розглядала головний театр військових дій на українських територіях  проти поляків та їх союзників у ті часи - кримських татар. Друга сторона свою головну ціль вбачала у поверненні Смоленщини, оволодіння Білорусією та Литвою для подальшого просування  в бік Прибалтики із виходом до Балтійського моря. Внаслідок цього Хмельницький не лише не отримав бажаної допомоги, але й повинен був перекинути частину власних військових підрозділів на підтримку нових союзників. Момент було згаяно, а тому довгоочікуваний похід росіян на початку слідуючого року вже не вніс перелому у хід бойових дій. Подібна невідповідність в галузі стратегічного планування у їх суттєвих деталях неодноразово фіксувалася й надалі.

Тож при певних відмінностях у інтерпретації окремих деталей цього складного й неоднозначного процесу, якими являлися Переяславські й Московські перемовини 1654 р., з боку російських та українських науковців на сучасному етапі аналізу розглянутої події вищенаведені точки зору авторитетних і поважних істориків нашого часу, без жодного сумніву, будуть враховані під час викладення матеріалів на сторінках даної роботи.

Взагалі ж можливо було б робити безліч допущень про те, як би склалася доля України та Росії у випадку зміни акцентів у міжнародній політиці Богдана та Олексія Михайловича, як і їх нащадків та спадкоємців в подальші історичні періоди."Не все сталося, як гадалося" – мовиться  у  одному прислів'ї. З приводу історичного процесу в контексті розглянутої тут дати ще на початку минулого століття висловився М. Драгоманов:

"Плакати про старовину, бажати вернути її – завжди даремне діло, а особливо для нас, слуг "простого"українського народу. Ми знаємо добре, що того, чого ми хочемо, не було ще ніколи в світі, а тільки буде колись, як люди стануть далеко розумніші, ніж тепер. Одначе оглядатися назад треба, щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись. Українцям треба добре оглянутись назад і пригадати останні дві сотні і два десятки років після того, як козаки українські за приводом Богдана Хмельницького піддались під руку "царя Восточного, Московського", у 1654 році".

Та історія не знає умовного способу – трапилося так, як свій вердикт винесла доля. І нічого тут не вдієш, слід лише враховувати помилки і прийняті рішення у минулому. А вона на часи вже протяжністю в декілька століть "поселила" росіян і українців поруч – спочатку навіть у одній  країні, а нині в двох незалежних державних утвореннях. Без сумніву, перепетії, котрі виникли ще у 1654 р., мали та мають своє продовження у складному розвитку обох країн і нині. А тому повернення до аналузу тогочасних, як і більш пізніших історичних подій залишається й нині актуальним. Але сам аналіз такої важливої теми як української, так і російської історій, вірогідно, слід вести у двох головних напрямах.

Один із них – це більш поглиблена й реалістична реконструкція в усіх історичних деталях ситуації, безпосередньо пов'язаної із самим актом прийняття Пререяславської угоди. Міфотворчість у минулому, а іноді і в наші дні, мало та й нині інколи має достатньо реалістичні, та все ж встановлені минулою радянською владою та її ідеологічною доктриною межі. Але все ж це був певний етап у розробці та розумінні українсько-російських взаємовідносин в часи пізнього середньовіччя і у період раннього модерну, котрий не слід просто викидати із сучасної історіографії.

Інший напрямок – це спроба прослідкувати, звичайно на рівні основних та принципових блоків, а також конкретних подій і процесів, ті етапи різноманітних контактів між Україною й Росією, котрі відбувалися вже в більш пізні часи. Як писав ще О. Пушкін, слід "...с хладнокровием показать разницу духа народов, источника нужд и требований государственных…".

Тож спробуємо в якійсь мірі знову розглянути питання історії українсько-російських взаємовіднеосин із позицій сьогодення, при цьому враховуючи досвід багатьох минулих поколінь. Та й необхідність у цьому є. Адже ще зовсім недавно можна було заявляти про те, як це зокрема робив І. Курас, що  "… нема у світі двох інших держав, історичні долі котрих переплелися би тісніше, ніж долі України і Росії. Спільні етнічні та цивілізаційні корені, котрі виростають в Київську Русь, тривале перебування  в єдиній державі, спільне переборювання світових катастроф, подібні економічні системи – це далеко не повний перелік наших глобальних зв'язків. В той  же час двом великим слов'янським народам було тісно в одній зверхдержаві. Закони еволюції вимагали, щоби у ХХІ століття наші держави увійшли самостійними одиницями, а нації – у кінці кінців – стали політично повноцінними. "Розлучення" 1991 року було історичною закономірностю і пройшло на диво цивілізовано".

Але пройшло трохи більше двох десятиліть і ситуація у таких взаємовідносинах кардинально змінилася. Символічно, що це трапилося якраз у рік 360-річчя Переяславської угоди. Історичний час начебто відкинув такі відносини на відстань у кілька століть. Це ще раз підтверджує думку про складний і протирічний процес контактів між двома народами-сусідами, які всеж повинні знаходити компроміси, котрі підуть лише їм на користь. А тому не слід звинувачувати усіх, окрім себе, в гріхах та незнанні історії під час обгрунтування анексії земель своїх сусідів. Це, зокрема, було зроблено на спільному засіданні Російського історичного товариства та Ради по культурі при Голові Державної Думи РФ у березні 2014 р. й зафіксовано на сторінках журналу "Родина": "…у каждого из нас есть представление об истории Крыма, такое системное изложение позволило нам вновь взглянуть в историческую ретроспективу и увидеть в полном объеме, системно. И это очень важно сегодня говорить об этом, поскольку, к сожалению, существует очень много невежества и незнания, в том числе и у наших не очень далеких соседей в Европе, я уже неговорю о наших партнерах, коллегах, которые живут за океаном или где-то… о более отдаленных аудиториях". Але якщо для основного аргументу в цьому питанні достатньо факту приєднання до російської імперської зони земель згаданого півострова трохи більше двох століть тому назад Катериною ІІ, то таким же чином можливо звертатися до фактів приналежності в часи Київської Русі "заморських володінь" - території Таманського півострова – київським та чернігівським князям, абож розміщення прикордонної зони між Чернігово-Сіверською та Ростово-Суздальською землями у середині ХІІ ст. в районі р. Оки, коли власне й Москва була вперше згадана в літописі. Чи це також "невежество и незнание" із протилежного боку?

Пікетування в даному питанні із використанням різних історичних фактів можна продовжувати і далі. Європа така "маленька", що не лише у її східній частині точаться тривалі територіальні суперечки. А тому, на нашу думку, ще у 1975 р. лідерами 35 європейських держав і Північної Америки в Хельсинкі було прийнято абсолютно справедливий і дійсно історично обгрунтований Заключний акт наради по безпеці й співробітництву у Європі де, зокрема у його частині ІІІ, відзначалося: "Держави-учасники розглядають як непорушні всі кордони один одного, як і кордони усіх держав Європи, а тому вони будуть утримуватися нині і у майбутньому від любих посягань на ці кордони". Краще не сформулюєш – усе вивірено і пройшло реальну апробацію на протязі століть, а не окремих десятиліть.

А тому, також цивілізаційно, спокійно та об'єктивно, слід розглядати й дані конкретні спірні питання й відшукувати нові можливості в процесі співіснування, як і відрізняти міфи та легенди від реальних фактів у цій непростій проблемі. Адже саме поняття "процес" (від латинського "processus" – тобто просування) треба сприймати  як послідовну зміну стадій, етапів або ж певних явищ, котрі відбувалися та відбуваються нині в межах певних закономірностей. Та все ж ті події, що трапилися ще у середині ХVІІ століття, без жодних сумнівів, вплинули на сам хід взаємовідносин, як і появі  багатьох протирічних тенденцій у історичній еволюції  східнослов'янського світу. Та це все – наша історія, як-би ми не сприймали її у власній свідомості. Як казав перший президент України Л. Кравчук: "Маємо, що маємо".