dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Ноября 2019

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Зародження давньоруської держави 3)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Зародження давньоруської держави 3)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П

Етнічна приналежність перших руських князів

Так само непроста проблема визначити етнічне походження перших руських князів. Вона ще більше ускладнена (ніж проблема походження самого слова "русь") політизацією результатів "аналізу крові" людей, котрі за велінням долі (і, додамо, літописців) опинилися на чолі держави східних слов'ян, яка тільки формувалася. Зрозуміло, найгостріше постала проблема "історичної батьківщини" Рюрика та його братів, від яких чомусь заведено починати історію Давньої Русі. У літописі вони приходять "из-заморья". Та й імена їхні ледве нагадують слов'янські. Але визнати їх скандинавами...

Позбавитися нестерпних норманів "антинорманісти" спробували, передусім "русифікувавши" Рюрика і його братів. Наприклад, Ломоносов намагався обгрунтувати "прусське" походження Рюрика, спираючись на пізню легенду, зафіксовану в "Сказанні про князів володимирських" і "Степенній книзі" XVI ст. (згідно з нею, руські князі походили від римського імператора Августа, нащадком якого був міфічний Прус, родич Рюрика). Боронячи слов'янське походження варягів-росів, він виводив назву варягів від співзвучного топоніма Вагрія - міста поморських слов'ян, і намагався довести спорідненість русів з пруссами ("поруссами", яких він уважав слов'янським плем'ям). Цю гіпотезу, попри її екзотичність і невідповідність текстові "Повісті временних літ" (згідно з "Повістю", новгородці шукали собі князя "за морем" - вислів, пов'язаний у "Повісті" винятково зі Скандинавією; згадки ж про прусське походження Рюрика належать авторам, які не переймалися точністю й достовірністю своїх свідчень, узятих з агіографічних текстів та усних переказів), за останнє десятиріччя підтримали Вадим Вілінбахов, Генрик Ловмяньський, Аполлон Кузьмін, Андрій Сахаров. Та звернення до неї сучасних дослідників зумовлене радше політичними, ніж власне науковими причинами. Скажімо, Аполлон Кузьмін, спираючись на ідею про східноприбалтійське походження Рюрика, видав брошуру з характерною і красномовною назвою "Кто автохтоны в Прибалтике?". Ясна річ, вона не мала якоїсь наукової мети, а була безпосередньо пов'язана зі становищем російськомовного населення в країнах Балтії після розпаду СРСР і ґрунтувалася не на нових матеріалах, а на теоретичних викладках, які погано узгоджувалися з даними сучасної науки.

Попри вперте небажання "антинорманістів" миритися з чужоземністю Рюрика і його братів, вони відмовляються розлучитися зі своїм "антинауковим" походженням. Більшості дослідників довелося, врешті-решт, визнати, що перші згадані в літописі новгородські князі навряд чи могли бути "автохтонами", слов'янами.

Науковці, не скуті апріорними теоретичними (точніше, ідеологічними) конструкціями, які вважають літописного Рюрика реальною особою (що й так вельми проблематично), зазвичай ідентифікують його з Рьориком Ютландським. Із західноєвропейських джерел відомо, що цей дрібний датський конунг до 50-х років IX ст. володів Дорестадом у Фрісландії. Пізніше він оселився на р. Ейдер у південній Ютландії. Це дозволило йому контролювати вихід до Північного моря для Хедебю - найбільшого центру скандинавсько-слов'янської торгівлі на Балтиці. Припускають, що 852 р. Рьорик брав участь у блокаді головного торгового конкурента Хедебю шведської Бірки.

Навіть безумовний "антинорманіст" Борис Рибаков змушений був припустити можливість такого ототожнення. Втім, подібні гіпотетичні побудови здаються вкрай слабкими, бо грунтуються на легендарних відомостях, зафіксованих через сторіччя після описуваних у ній подій.

Хай там як, відмова Рибакова шукати слов'янське коріння Рюрика стала важливим доказом, який зміцнив позиції "норманістів". Натомість чільний представник радянської "антинорманістики" зовсім відмовляє в існуванні Синеусові й Трувору. Імена Рюрикових братів він (слідом за "норманістом" Готлібом Зигфридом Байером!) виводить від зворотів "sine use" і "tru war", тобто "своїми родичами" і "вірною дружиною", з якими і прийшов на Русь перший легендарний правитель Новгорода. На його думку, "анекдотичні" брати з'явилися в тексті внаслідок непорозуміння. Рибаков уважає, що до літопису втрапив переказ якоїсь скандинавської оповіді про діяльність Рюрика, а новгородець, погано володіючи шведською, витлумачив традиційне оточення конунга як імена його братів. Тимчасом ономастичні розшуки німецького професора XVIII ст. уже давно оцінюють у російській історіографії як характерний приклад так званої помилкової, або народної, етимології.

Показово, що в міркуваннях про походження імен Синеуса і Трувора Рибаков без жодних застережень визнає Рюрика шведом, добре відомим сучасникам: про нього нібито ходили якісь перекази. Легенди ці були, певно, скандинавськими, адже імена братів Рюрика з'явилися, на думку науковця, в результаті неправильного перекладу тексту легенди. Так у боротьбі з "норманізмом" Рибаков сам мимоволі виступив прихильником "норманської теорії".

Проблема походження перших відомих правителів Давньої Русі не вичерпується питанням про етнічне походженням Рюрика і його братів. Цікаве й питання про, умовно кажучи, етнічну приналежність перших київських князів. Відомості про них, судячи з усього, так само легендарні, як і про братів-варягів.

Традиційно засновниками Києва вважають полян, представників східних слов'ян, які населяли київське Подніпров'я. Іноді їх просто називають першими руськими князями, хоча з текстів "Повісті временних літ" це не випливає. Однак Рибаков уважає, що легендарний Кий був слов'янським князем Середнього Подніпров'я, родоначальником династії київських князів. Якщо в "Повісті временних літ" згадано тільки, що Кий "приходив" до Константинополя, то дослідник "доповнює" цю звістку здогадом, нібито Кия запросив імператор і вони домовилися про розміщення військ на кордоні Візантійської імперії. Існування ж "княжої династії" "Києвичів" спирається на згадку польського історика XV ст. Яна Длугоша, який писав, що літописні київські князі Аскольд і Дір, убиті за наказом Ігоря, - нащадки легендарного Кия. Така генеалогічна зв'язка знадобилася Длугошу для обґрунтування претензій Польщі на Київ і прилеглі до нього землі. З цією самою метою він ототожнив київських полян із польськими, а Кия вважав "польським язичницьким князем". Водночас він заперечував права Москви на Київ, підкреслюючи, що нащадків місцевої династії Аскольда і Діра усунули північні завойовники. Більшість сучасних фахівців оцінюють ці дані скептично.

Не обмежившись наведеним "коригуванням" тексту джерела, Рибаков ще раз "уточнив" свідчення давньоруських літописів, припустивши, що поява в літописі імен Аскольда і Діра - помилка одного з ранніх літописців. Насправді у первісному тексті нібито йшлося про одного київського князя - Аськолдира, точніше, Осколдира. Таке прочитання літописного тексту - результат здогадів без текстологічної бази, однак це дозволило Рибакову запропонувати слов'янську етимологію імені Аскольда (як уже давно доведено, безумовно скандинавського) - від річки Оскол. Назва річки, своєю чергою, пов'язувалася зі сколотами, згаданими в Геродота. Ті, на думку Рибакова, були слов'янами (всупереч Геродоту, який писав, що сколоти називають себе скіфами), які пізніше почали називати себе руссю.

Хай там як, а приналежність Кия, Щека й Хорива до місцевої полянської знаті вважається чи не безперечно доведеною. Однак деякі сумніви викликають незвичні для слов'ян імена перших київських князів. Щоправда, Вяч. Вс. Іванов і Володимир Топоров запропонували слов'янську етимологію імені старшого з братів, Кия. На їхню думку, це ім'я може походити від *kuj     - означення божественного коваля, соратника Перуна у його поєдинку зі змієм-Велесом. При цьому науковці посилалися на український переказ, який пов'язував походження Дніпра з божим ковалем: перемігши змія, який обклав країну поборами, він запріг його в плуг і зорав землю. З борозен виникли Дніпро, дніпровські пороги і Змієві вали вздовж Дніпра.

На думку Рибакова, ім'я Кия прекрасно витлумачується російською й означає ціпок, палицю, молот ("кий"), аналогічно до прізвиська імператора Карла Мартелла ("Молот").

Були також спроби ототожнити літописного Кия з ханом Кувером (або Кубратом), котрий у VII ст. об'єднав булгарські племена і заснував на Північному Кавказі могутній політичний союз, відомий як Велика Булгарія. Причому автор цього припущення Михайло Брайчевський уважав Кубрата хорватом (тобто слов'янином, а не тюрком), довільно етимологізуючи його ім'я. Однак таку паралель не підтримали російські фахівці.

Якщо ім'я Кия хоч якось надається для "слов'янізації", то більш-менш прийнятної основи для визнання слов'янського походження його братів Щека і Хорива так і не знайшли (певно, найкращою етимологічною паралеллю для другого було литовське "krive" - церковний жрець). Саме тому їхню присутність у первинній версії оповіді про заснування Києва іноді заперечують. Рибаков, зокрема, вважає, що літописець прагнув пов'язати ці імена з місцевою топонімією XI ст. (гори Щекавиця і Хоривиця). Але він не береться стверджувати, чи справді це були імена міфічних братів, перенесені на назви гір, чи, дотримуючись "епічної потрійності", автор літописної оповіді утворив їхні імена від назв київських гір.

Напевно, треба погодитися з Володимиром Петрухіним, який уважає, що давньоруські книжники "реконструювали" імена братів від назв київських урочищ, тому шукати реальних історичних прототипів засновника Києва малоперспективно.

Звичайно, тут треба говорити про інше: чи фігурували імена братів у початковому переказі, що його літописець використав у розповіді про заснування Києва? Можливо, відповідь на це питання містить легенда з вірменської "Історії Тарона", приписуваної сирійцю, єпископу Зенобу Глаку (VI-VII ст.). Серед іншого він записав історію про братів Куара, Мелтея і Хоресана, які збудували три міста - Куари, Мелтей і Хореан. Імена принаймні двох братів співзвучні з іменами засновників Києва (Кий - Куар, Хорив - Хореан). Імена ж Щека і Мелтея, як уважав Микола Марр, збігаються семантично, бо ж обидва нібито означають (і російською, і вірменською) "змій" (щоправда, історичні словники російської мови цього не підтверджують). Крім того, в обох легендах збігаються окремі деталі повіствування (кожен із братів спочатку живе на своєму місці, пізніше вони разом будують місто на горі тощо). Усе це дозволило розглядати обидві легенди - літописну й Зеноба Глака - як такі, що мають спільну основу. Якщо ці легенди справді спільного походження, то в первісному тексті маємо саме трьох братів. Навіть припущення про те, що в "Повісті временних літ" вони отримали "не свої", а похідні від топонімів київської околиці імена, не вирішує проблеми. Так чи так, доведеться пояснювати походження топонімів Щекавиця і Хоривиця з характерним суфіксом, який означає місце перебування (пор.: "больница", "гридница", "звонница", "кузница" тощо).

Слов'янська етимологія імен засновників полянської столиці викликає серйозні труднощі, зате відмова визнавати їх слов'янами суттєво спрощує ситуацію. Розширення кола пошуків дає цікаві, хоча й не беззаперечні, результати. Наприклад, Омелян Пріцак пов'язує літописного Кия з керманичем збройних сил Хозарського каганату (вазиром) на ім'я Куйа (Киуа), який обіймав цей пост у кінці VIII - першому десятиріччі IX ст. і якого згадує аль-Масуді в розповіді про постійну найману армію хозарських правителів.

Цікава думка про можливу тюркську етимологію імені "Щек", що її висловив Віктор Билінін. Дослідник уважав, що це слов'янізована вимова тюркської лексеми "cheka", "chekan" (бойовий топірець, сокира), у якій тверде ч перейшло в пом'якшене ш'т' (щ болгарського типу).

До цього ряду потрапляє, ймовірно, і мадярське походження імені Либідь. Тут пригадуються угри, котрі на чолі з якимсь Леведією контролювали хозарську фортецю Саркел у басейні Сіверського Дінця. На честь Леведії територію названо Леведією.

Залишається додати, що ім'я Хорив, напевне, теж має не слов'янську, а іранську чи єврейсько-хозарську основу. У першому випадку його пов'язують з ірано-авестійським словом "huare" (сонце), а в другому – з біблійним Хоривом (гора в Аравійській пустелі, буквально - "сухий", "порожній", "розорений"; східний хребет Хорива - Синай).

Отже, засновники Києва мають, швидше за все, неслов'янські імена і навряд чи були полянами. Такий висновок цілком узгоджується з розповіддю про приїзд Аскольда і Діра до Києва, яка збереглася в Лаврентїївському літописі. На запитання "чий се градокь?" поляни нібито відповідали: "была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сделаша градокось, и изгибоша, и мы седимъ, платяче дань родомъ ихъ, Козаромъ". Щоправда, ряд дослідників уважають таке прочитання спотворенням первинного, за який береться текст Іпатіївського літопису, де виділена частина фрази виглядає так: "а мы сьдимъ родъ ихъ и платимы дань Козаром". При такому прочитанні трактування тексту багато в чому залежить від змісту вислову "рід їх". Тут може йтися і про те, що літописець уважав полян нащадками (родом) Кия і його братів, і про те, що поляни платили дань нащадкам Кия - хозарам (пор.: розповідь про смерть Кия  і його братів літописець завершує словами: "И по сихъ братьи держати почата родъ ихъ княженье в Поляхъ..."). Таке різночитання засвідчує, що літописці другої половини XIV ст. по-різному розуміли етнічну приналежність засновників Києва.

Отже, проблема походження імен перших руських князів - як новгородських, так і київських — досить своєрідна. І ті, й інші виявилися "не своїми". Це неминуче порушує питання:

Чому перші князі Давньої Русі були іноземцями?

Питання цікаве як в окремих аспектах (невже східні слов'яни неспроможні були самостійно створити власну державу?), так і загалом (наскільки закономірною була присутність чужоземців у складі ранніх державних структур?). Варто звернутися до історії інших народів Європи й Азії, і все стає на свої місця. Болгарське царство, Франція, Нормандське герцогство, Бретань, Ломбардія, Англійське королівство, Сельджукський султанат - ось далеко не повний перелік держав, чиї назви походять від етнонімів іноземних правителів, які їх очолювали (булгари, франки, нормани, бритти, лангобарди, англи, тюрки-сельджуки).

Звичайно, бувають і зворотні приклади, коли за місцем тривалого проживання якоїсь етнічної групи закріплюється її ім'я і нерідко переживає її. Сучасні Мещеру, Пруссію, Саксонію, Тюрингію, Бургундію, Нормандію тощо вже давно не населяють мещера, прусси, сакси, тюринги, бургунди, нормани). При цьому нове населення цих районів отримує назву місцевості в "готовому вигляді", як правило, не маючи жодного стосунку до корінних поселенців. Важливо, що в обох випадках власна назва держави не відповідає його домінантному етнічному складу.

Іноземні правителі в ранніх державних об'єднаннях - радше закономірність, аніж виняток. Переважну більшість нових військово-політичних союзів очолювали представники інших етносів. Причому племінне ім'я "стороннього" правителя часто ставало назвою самої молодої держави. І Давня Русь тут не виняток.

Чим же була викликана така "любов" молодих держав до правителів-іноземців (до речі, іноді це бували вихідці з країн, які не мали власної державності)?

Закликати чужоземця керувати державою - нагальна потреба, яка виникала насамперед в умовах міжплемінного спілкування, що доросло до усвідомлення спільних інтересів. Під час вирішення складних питань, які зачіпали інтереси всього співтовариства загалом, "вічовий" порядок загрожував серйозними міжплемінними конфліктами. Багато залежало від того, представник якого племені керуватиме народним зібранням. Причому що більшим ставало таке об'єднання, чим більше суб'єктів воно охоплювало, тим поглиблювалися напруга й небезпека. У таких ситуаціях вважали за краще звертатися по допомогу до іноземців, чиї рішення не так залежали від інтересів певного племені, отже, були однаково зручні (чи незручні) всім суб'єктам союзу. Запрошені правителі відігравали роль третейського судді, знімаючи міжетнічне напруження в новому союзі. У такий спосіб вони ніби захищали членів цього союзу від них самих, не дозволяючи їм ухвалювати рішення, які могли мати непоправні для існування самого співтовариства наслідки.

Інший шлях формування перших державних інститутів - пряме завоювання території. Прикладом його у східних слов'ян може служити легенда про братів - засновників Києва. Навіть якщо вони були представниками полянської знаті (а для цього бракує доказів), кияни ще кілька десятиріч мусили платити данину Хозарському каганату. Це неминуче мало вплинути на владні структури полян, пристосувати їх до вимог державного хозарського апарату.

Згодом Києвом заволоділи легендарні Аскольд і Дір. І це скандинавське завоювання теж не могло не позначитися на розвитку полянського апарату влади. Трохи пізніше влада в Києві перейшла до Олега - регента при Ігорі, малолітньому Рюриковому сину.

За літописною легендою, Олег обдурив Аскольда й Діра і вбив їх. Обґрунтовуючи свої претензії на князівський престол, Олег нібито покликався на те, що Ігор - син Рюрика. Саме в цій легенді ми вперше бачимо визнання права передавати державну владу у спадок. Якщо раніше джерелом влади було запрошення правити або ж збройне захоплення, то тепер вирішальним чинником для визнання її легітимності стало походження нового правителя. Причому для киян (якщо, звісно, довіряти літописцеві) такий спосіб передачі влади не був несподіваним, а питання про те, "свій" це в етнічному плані претендент на князівський престол чи чужий, навіть не брали до уваги.

Роль варягів в утворенні держави у східних слов'ян

У такому контексті вирішується питання про роль "варязького елементу" в ранній історії Давньоруської держави. Навіть спеціалісти, яких традиційно вважають найзатятішими "норманістами", визнають, що в процесі формування Давньоруської держави скандинави виконували функцію одного з багатьох історичних чинників.

У кінці ІХ-X ст. характер взаємин норманів зі слов'янським і фінським населенням Східної Європи різко змінився порівняно з початком і серединою IX ст. Це вже не розбійники, не воїни-загарбники, не купці-грабіжники. Тепер нормани постачають іноземні товари в усі країни Сходу, Півдня і Заходу, зокрема й у Східну Європу. Одночасно вони виступають у ролі воїнів-найманців - варягів. Разом з іншими князівськими дружинниками виконують різноманітні доручення в ролі "гостей" (купців) і "слов" (послів) князя. Так нормани стали одним з елементів давньоруської державності, яка тільки народжувалася, однією з частин, але не одинокою.

Водночас доки існувало лише кілька слабких племінних князівств, доки не було єдиної Давньоруської держави, норманські шукачі слави й наживи залишалися силою, здатною нав'язати давньоруському суспільству свою владу. Вони почасти винищили місцевих князів і знать, почасти злилися з ними в одну соціальну групу. З моменту об'єднання земель навколо Києва, захопленого, якшо вірити літописній традиції, північними (новгородськими) князями, починається історія Київської Русі - грандіозного за масштабами і дещо ефемерного державного утворення. Причому вихідці зі Скандинавії, які очолили це об'єднання, опинившись у слов'янському середовищі, навдивовижу швидко ослов'янилися.

З іншого боку, заперечувати істотну роль варягів у творенні і ранній історії Давньоруської держави, як це робить більшість "антинор-маністів", було б необачно, адже існує чимало свідчень писемних і археологічних джерел.

Сучасна історична наука визнає, що етнічне походження перших руських князів не пов'язано безпосередньо ні з етимологією назви держави "Русь", ні з проблемою зародження державних інститутів у східних слов'ян. Цілком імовірно, що омофонічні або близькозвучні в давньоруських, грецьких, скандинавських, готських, латино- й арабомовних джерелах топоніми й етноніми з коренями ros-/rus- могли мати різне походження і лише згодом були контаміновані, що зумовило додаткові труднощі при вивченні вихідних значень таких термінів.