dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 24 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Переяслав 1654 у пам'яті. Вступні роздуми. Частина 1

Переяслав 1654 у пам'яті. Вступні роздуми. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Від редакції

2014 р. виповнилося 360 років з часів заключення в Переяславі (нині Переяслав-Хмельницькому) угоди між царським і козацьким урядами, що виявилася  поворотним пунктом у послідуючих історичних процесах, котрі на протязі тривалого часу відбувалися у взаємовідносинах двох народів. Ця подія також вплинула на геополітичну ситуацію в цілому як у відношенні східноєвропейського регіону так і всієї Європи. Нині можливо вибудовувати різні моделі у відношенні варіантів, якби склалися подальші долі України та Росії у випадку зміни політики Богданом Хмельницьким та його спадкоємців після згаданої акції. Але історія не знає умовного способу і все трапилося так, як трапилося. Перипетії у взаємовідносинах, котрі розпочалися ще у 1654 р., знайшли відображення і у подіях послідуючих часів.

В зв'язку з цим редакція "САМІТУ" розпочинає цикл сюжетів, присвячених цій складній і дискусійній темі. Особливо вивчення її стало надзвичайно актуальним нині – коли ситуація у взаємовідносинах між двома країнами набула больового загострення і вимагає всестороннього аналізу й припинення пропагандистського психозу.

Навіть боги не можуть змінити минуле

Агафон

Серед чисельних історичних дат і подій, котрі "супроводжували" розвиток складних і протирічних взаємовідносин між двома сучасними східнослов'янськими народами – росіянами та українцями – Переяславська рада 1654 р. замає особливе місце, що зокрема підтверджується й постійним поверненням до неї істориків різних поколінь. Адже, без перебільшення, вона відноситься до тих подій, котрі істотно вплинули на весь хід суспільно-політичного, соціально-економічного, а також культурного розвитку на значній частині Східної Європи. При цьому слід відмітити й таке: певна парадоксальність Переяслава 1654 проявляється у тому, що начебто рядова військово-політична акція в історії міжнародної дипломатії своїми наслідками викликала соціо-етнокультурні зміни цивілізаційного рівня. Якраз це й змусило спеціалістів-гуманітаріїв із різних країн знову і знову повертатися до її аналізу та нового вивчення, кожного разу по-новому оцінювати її результати та впливу на події послідуючих часів. Зробимо це і ми. Спонукає до цього й 360-літній ювілей  від події, про котру мова й піде далі.

Згаданий акт було оцінено вже восени 1657 р. українським послом від  гетьмана Богдана Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича П. Тетерею під час призначеної йому аудиєнції: "Егда богодарованную пресветлей вашего царского величества державу нынешними времяны, над малороссийским племенем нашим утвержденну и укрепленну, внутренними созираю очима, привожу себе в пам'ять реченное царствующим пророком: от господа бысть се и есть дивново очию вашею, воистине соединение Малые России и прицепление [виділено нами] оныя к великодержавному пресветлейшего вашего царского величества скифетру, яко естественной ветви к приличному корени". Незрозуміло, чому така перша оцінка акції, вірніше її опреділення в одному слові, не привернула увагу дослідників під час її характеристики та спроб розуміння суті цього явища.

Оцінка, як і переоцінка, даного договору продовжується і донині на протязі багатьох десятиліть. Як відзначає А. Хорошкевич, роботи С. Соловйова, М. Грушевського, а також сучасних дослідників, здавалося б, не залишають надії виявити якийсь новий бік даної, багато у чому поворотної події в історії Росії та України. Уявлення про хід і результати Переяславської ради досить суттєво змінювалися у залежності від поглядів сучасників подій середини ХVІІ століття (проросійсько- або ж антиросійсько- налаштованих  православних церковнослужителів) і аж до сучасних теоретиків української незалежності. Діапазон характеристик україно-російських відносин січня-березня 1654 р. досить широкий. І нині як російські, так і українські історики, здається, являються однодумцями в одному: у відхиленні терміну "возз'єднання". Дійсно, в середині ХVІІ сторіччя процес формування нових народностей, які виходили із давньоруських часів, зробив такі успіхи, що говорити про іхнє "возз'єднання" вже не приходиться. Результати Переяславської ради харахарактеризуються нині в України та Росії то як "союз" цих країн, то як військовий союз, то як інкорпорацію України до складу Росії або ж як створення федерації, новий член котрої користувався самою широкою автономією. До цих пір нема ясності у темпах реалізації такого проекту, змісті його окремих етапів і т. д.

Ми ще повернемося до цих питань, а тут лише відзначимо, що московський напрямок політики згаданого вище гетьмана не являвся чимось особливим у його державній діяльності. Взагалі для українських політиків тих часів відношення до Олексія Михайловича, як до потенційного союзника у війні із Річчю Посполитою у 1648-1654 рр., було цілком органічним. Такий союз, на перший погляд, становив кращі перспективи у порівнянні із попередніми і про котрі велися відповідні дипломатичні перемовини: із Семиградом й придунайськими країнами, із Швецією, а також із Османською імперією та Кримським ханатом. Тому, при загальному розгляді  зовнішньої політики Б. Хмельницького, договір 1654 р. являвся лише окремою ланкою у  прагненні України тих часів вирватися із "братерських обіймів" Речі Посполитої, а також у  плані звільнення усіх українських етнічних територій "по Львів, Холм і Галич" – як декларував великий гетьман ще у 1649 р. – об'єднавши їх у єдиному адміністративно-територіальному устрої держави під назвою "Військо Запорозьке" й ствердження її на міжнародній арені в ті  часи.

Та аналіз діяльності гетьманських структур після 1654 р. найкращим чином підтверджує той факт, що Москва мала інші пріоритетні плани у міжнародних відношеннях – землі Великого князівства Литовського та вихід до берегів Балтійського моря. Прийняття протекторату Османської Порти у 1655 р., союз зі Швецією у тому ж році, а також похід козаків на Львів, підписання договору із Семигороддям у 1656 р. й виступ на початку 1657 р. козацьких полків проти польського короля, який вже тоді являвся союзником Москви, - це лише деякі факти, котрі свідчать про бажання Б. Хмельницького в останній період свого життя реалізувати плани, котрі виношувалися ним ще з часів початку повстання 1648 р. Українська політика тих часів зіштовхнулася у своїх протирічних взаємовідносинах із московською, а польсько-московський мир, підписаний у Вільно (сучасному Вільнюсі) у листопаді 1656 р. без участі представників  українського козацтва лише загострив ці протиріччя.

В цілому ж надалі події почали розгортатися у зовсім іншому напрямі – не так, як це собі уявляв великий Богдан в останній період свого життя.

Але спочатку кілька загальних зауважень у контексті піднятої в даному випадку теми. Справа заключається у тому, на думку Л. Нагорної, що в Україні відношення до минулого перебуває під тяжким політичним тягарем (до речі, як і в Росії); трапилося так, що майже вся "політика минулого" виявилася в зоні метафоричного моделювання й нестримної міфологізації. А так як у минулому вбачався майже головний інструмент легітимізації національної державності, котрий було зформовано ще за радянських часів, історичний канон отримав трансформацію, котра в цілому змінила пріоритети на протилежні за своєю суттю. Але проста зміна плюсів на мінуси нікому й ніколи не приносила суттєвих дивідендів. Справжнім лихом для вітчизняного історіописання став пасеїзм (цим терміном із французької мови характеризується така ступінь самозакоханості у минуле, що  лише заважає баченню перспективи у майбутньому). На тенденцію архаїзації в часи президенства В. Ющенка був накинутий  міцний шар етноцентризму, котрий  він реанімував у притаманне українському мисленню вікотомне світосприйняття (тобто у руслі психологічних й моральних особливостей автохтонів). Психологія обійденності, ущербності, а також травмування так нав'язливо пропонувалася вітчизняному соціому, що стала частиною його фрактальної матриці й психічно неусвідомленого. Нині, якщо враховувати точку зору спеціалістів із Національного інституту стратегічних досліджень, для створення єдиної уніфікованої моделі історичної пам'яті або ж хоча б якихось гібридних моделей та призупинення "війн пам'яті", необхідна по крайній мірі зміна поколінь.

І ще одне: в просторі історичної пам'яті дійсно не так легко відрізнити факт від міфу. Але ж у компетенції історичного знання знаходиться поле науки, де шляхом співставлення джерел та їх інтерпретації прийти до істини набагато легше. Достатньо ввести до межі героїзовану козацьку історію у реалістичний контекст пізньосередньовічного й ранньочасового варварства із притаманною йому жорстокістю, щоби зрозуміти не ідеальний стан спрощених схем витоків української Руїни та сумного її спадку, найбільш часто пов'язаних із виключно імперським впливом. Не набагато складніше буде також зрозуміти те, що той символічний (і моральний) ресурс, за володіння та управління котрим нині відчайдушно ведуть боротьбу різні групи української еліти – це є наслідок Радянської України, у міфологізованій історії котрої більшість нових інтерпретаторів не бачить нічого, окрім державного терору.

Та повертаючись до теми даного дослідження необхідно вказати й на те, що якщо розглядати вищевказаний переяславський акт на широкому історичному фоні то треба обов'язково відзначити: українська державність являється своєрідним феноменом світової історії. Нема іншого великого етносу, котрий до того ж існує у самому центрі Європи на своїй автохтонній території, власна державність котрого вимірюється декільками десятками років в часи раннього модерну, кількома роками на початку століття минулого й трохи більше двох десятиліть у наш час. Даний парадокс навіть дав підоснову, починаючи з класиків марксизму, іменувати українців начебто "народом недержавним".

Такий стан речей призвів до того, що народ сучасної України має справу не лише із загальними для всього людства проблемами напротязі ХХ та ХХІ століть, але також із проблемами, котрі перейшли до нас із попередніх століть, починаючи із ХVІІ. Як відзначав І. Дзюба: "Проблемне поле української нації має більш складний рельєф, ніж більшість сучасних націй. Серед проблем, котрі перейшли до нас із минулих століть, знаменуючи нашу історичну обтяжливість та запізнілісь, - проблема ствердження національної державності, національної і культурної ідентичності. Більшість європейських націй пройшла цей шлях, так би мовити, у більш природних й навіть "неприродних" умовах, ні перед чим не зупиняючись, - але проходити його нині, в часи інтеграційного форсажу, у безмежному просторі, глобальних викликів та імперативів, чітко відповідаючи тим нормам, що вироблені для націй, котрі вже "відбулися", - набагато більш складне завдання і більш тяжка доля. Хоча у чомусь і більш благородна: в сенсі можливості не обтяжувати своє самоствердження несправедливостями перед іншими".

Повертаючись до проблеми пізньосередньовічних/ранньомодерних часів, треба вказати і на те, що тяготіння Московської держави до України існувало із моменту її створення. Приєднання Києва, у минулому великої східнослов'янської столиці, центру східного православ'я,  означало для Москви значний цивілізаційний крок вперед, до імперської величі й європейської могутності. Це дозволяло московським зверхникам підтвердити свою спадкоємність від Київської Русі, що й було закріплено Петром І у офіційній назві держави – Російської імперії. В основі цих діянь знаходилися геополітичні мотиви, котрі послугували алгоритмом для послідуючих подій в даному європейському регіоні. Зокрема професор Універтитету Лондона Н. Дейвіс в своїй книзі відзначав, що "…перехід України від Польщі до Росії важко переоцінити. Московія отримала економічні ресурси й геополітичну позицію, необхідні, щоби стати великою державою…Формула "Московія + Україна = Росія" не фігурує у власне російських версіях російської історії, а між тим має фундаментальне значення. У такому випадку справжнім засновником Російської імперії був Олексій Михайлович, а не його набагато славетніший син Петро". Можливо, але у даному випадку це  не так важливо, як звернення знову до подій 1654 р. й вивчення їх на сучасному рівні досліджень, із врахуванням останніх подій 2014 р. Хоча таку думку все ж "слід тримати в голові".

В любому випадку, умови на котрих Україна увійшла до складу Московської держави, можливо розглядати як модель послідуючої вибудови імперського механізму із апробацією усіх тих особливостей та відмінностей, котрі стали властивими Російській імперії у ХVІІІ-ХІХ ст.ст. у порівнянні із іншими подібними імперськими структурами. В принципі мова не йшла про державну автономію: Москві із її тяжким самодержавним устроєм вона здавалася  неприродною. У цьому сенсі звинувачувати самодержавство в постійному наступі на таку автономію так же безглуздо, як і частині козацької старшини – у її симпатіях до шляхетних порядків і "вольностям" Речі Посполитої. Насправді ж, в межах одного державного утворення зіштовхнулися дві різні політичні структури й традиції. Звідси – постійні тертя, інтриги і навіть протиборство з відомим, в силу потенційної нерівності, наслідком. Звертаючись до масштабної моделі об'єднання 1653-1654 рр. (адже сам процес розпочався раніше відомих січневих подій у Переяславі), слід підкреслити інше: нові православні піддані сім'ї Романових зрівнювалися у своїму соціальному статусі із підданими "старими" у відповідності із власною становою належністю (такий процес "набирав обертів" в більш пізніші часи). А це у свою чергу означало, що козацька старшина, так довго й при цьому безуспішно мріючи про шляхетство в рамках Речі Посполитої, поступово зрівнювалися із російським дворянством, а українські селяни – із російськими кріпаками. При усьому самодержавному характері подібної "зрівнялівки", тут була наявною об'єднувальна сила, котра виявлялася настояною на ідеї підданства усіх охоронцю істинної віри – православному цареві.

З нашої точки зору, серед дослідників попередніх поколінь одну із найбільш об'єктивних характеристик Переяславьского договору зробив відомий теоретик українського державотворення В. Липинський. Він, аналізуючи перепетії української революції ХVІІ ст., дав опреділення причини, котра й призвела Б. Хмельницького шукати державного союзу із Росією, але одночасно й критикує традиційне розуміння даного договору. З його точки зору, офіційний розрив із Польщею, а з ним і закінчення політики автономізму, слід відносити до кінця 1653 р. Замість повернення у лоно Речі Посполитої, гетьман і його оточення поставили перед собою новий, з одного боку віковічний, а з іншого боку досить рискований шлях, щоби  із того безвихідного стану, в котрому вони опинилися, міг би їх своєю незвичайністю та граційністю вирвати. Такий план проявлявся  у тому бажанні, щоби розвалити Польщу та Крим за допомогою Москви і – замість того, щоб виявитися під владою іновірного султана – перейти під протекторат одновірного царя та розпочати будівництво незалежної української держави.

В цілому позитивно оцінюючи угоду із Росією, В. Липинський звертає увагу не недопущення переосмислення його змісту: "На Переяславську умову ми звикли дивитися скрізь призму пізніше витвореної Переяславської легенди" –підкреслює він. "А власне треба виразно одріжняти ці дві абсолютно ріжні форми одного й того самого історичного факту. Переяславська легенда повстала під час руїн козацької державності, сучасні ж свої ідеологічні форми придбала вона допіру по полтавському погромі й остаточнім знищенню за Мазепи самостійно - державницьких намірів української козацької аристократії. В сій своїй послідовній формі вона гласить, що народ малоросійський під проводом свого Гетьмана Хмельницького, визволившись від Польщі, добровільно пристав до одновірної Московської держави – при чім поняття "одновірної ще пізніше – бо тільки в кінці ХІХ століття – було замінено поняттям "возсоєдіненія Русі".

Він же вказує і на об'єктивні причини популярності даної імперської версії: "Подібно як легенда Люблинська, про добровільну злуку Руси з Польщею, відіграла величезну ролю в життю української аристократії в Річпосполитій – так само її рідна по духу сестра, легенда Переяславська, відіграла таку саму ролю в історії української козацької аристократичної верстви в Імперії Російській. Як Люблинська легенда в Польщі, так само Переяславська легенда в Росії ідеологічно і юридично спасла українську аристократію – по банкротстві її власної держави – від положення верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій. Ці легенди і тут, і там дали нашій аристократії всі права й привілеї аристократії державної нації на тій підставі, що мовляв, вона до тих держав сама, добровільно, без примусу пристала. Але ж треба твердо пам'ятати що це тільки для отієї спеціяльно цілі пізніше видумані легенди".

Звичайно, таке розуміння того, як з'явилася теза про "возз'єднання", м'яко кажучи, дещо спрощене. Але саму причину, при котрій Переяславську легенду виношували представники аристократичних прошарків тодішньої України, він опреділив досить точно й конкретно.