dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Заключні положення. Частина 5

Українці: народ і його земля. Заключні положення. Частина 5

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Тепер  ще раз звернемося до однієї визначної фігури – М. Костомарова, який в одній із своїх робіт відзначав, що представлений ним народ називають нині "малорусами, українцями, черкасами, хохлами, русинами і просто руськими". Далі це загальне положення в своїх окремих працях він розглядає більш детально і конкретно.

Часто ним для раннього часу використовується термін "південноруське плем’я", що в свою чергу складалося із дулібів, лучан, бужан, волинян, тиверців, уличів, хорватів, древлян, полян, суличів, сіверян. А в окремих доробках згадуються і анти. В цілому для літописних племен застосовуються найменування "південноруські народці", "руси – поляни", "південноруські слов’яни", "русини" або ж "слов’янські народи, підвласні Києву".

В той же час, між термінами "Руська земля" та "Україна" ставиться знак рівності; "великоруська" та "малоруська", або ж "південноруська" народності – то є різні спільноти, початок розділення яких сягає ще  часів існування склавінів, антів та венедів. В більш пізніші часи виділяються такі групи як "суздальці", "москвичі", "смоляни", "кияни", "волинці", "чорноруси" – всі вони згалом "руси", але мають різне походження: "в старовину північно – східна Русь звалася Руссю лише в загальному значенні, у своєму ж приватному житті мала власні найменування, так нині південноруський народ міг називатися Руським в загальному значенні, але в приватному, власне народному, повинен був знайти собі іншу назву" – відзначав він.

Спірним виявилося твердження дослідника, що "В ХVІІ столітті з’явились назви Україна, Малоросія, Гетьманщина, - назви ці мимоволі зробилися нині анахронізмами, так як ні та, ні друга, ні третя не охоплювали сфери всього народу, а означали лише місцеві і тимчасові явища його історії. Вигадана в останній час назва Південнорусів залишається поки що книжною, якщо не завжди залишиться такою".

"Руська" термінологія в працях М. Костомарова представлена в достатній кількості варіантів: "руський край", "руські", "руські люди", "міста руські", "землі руські", "руське православ’я", "землі південноруські", "пани південноруські", "руські єпископи", "руська церква", "руське читання", "руські пани", "руська віра", "малоруські літописи". І всі вони, слід відмітити, використовувалися під час опису подій, що відносилися до південної зони розселення східних слов’ян.

При цьому треба вказати й на те, що "український" та "запорозький" регіони чітко відрізняються у нього за територіальною ознакою. Перша із згаданих назв використовується частіше: "Україна", "українські шляхтичі", "козацька Україна", "український народ", "всі українці були рівними козакам".

Часто використовується даним автором і "малоросійська" назва: "малоруський народ не любив москалів", "малоруси", "малоросіяни", "Мала Росія", "Малоросія", "малоросійські міста", "малоросійське населення", "межі Малоросії", як і (правда набагато рідше) термін "черкаси".

Але зовсім навернення до "української" термінології відноситься вже до тексту "Закону Божого" де загалом і четвертій частині параграфів вона лише й використовується. Така ж ситуація прослідковується і в тексті відозви "Брати українці", котрий теж була написана М. Костомаровим.

Подібна традиція прослідковується і в його послідуючих роботах, підготовлених до друку вже після розгрому Кирило – Мефодієвського братства: "плодовита матір козацька Україна", "козацька Україна", "Україна – земля обитована" (так її називали поляки), "незалежна Україна", "київська Україна". Також часто зустрічається етнічне опреділення автохтонів: "українці", "україно – руський народ" та чисельні похідні від цього найменування. Продовжує згадуватися і відносно не типова для місцевого населення назва "черкаси".

Але набагато частіше, ніж "черкаське", використовується дослідником "руське" найменування: "Русь", "Південна Русь", "Руська земля", "південноруські землі" (де ще в ХІІ ст. існувала назва "Україна"), "Червона Русь". А від таких географічних назв місцеве населення іменується як "південноруський народ", "південноруси", "руські українці", "руські", "русина", "руський православний народ", "природний руський", "народ руський благочестивий", "народ південноруський і самі козаки"та багато інших похідних.

Тож в цілому можна навести слідуюче спостереження: в  наукових працях М. Костомарова русько/малорусько/українська термінологія представлена як тотожні поняття. Але цього не можна говорити у відношенні його ж публіцистики, де для широкого загалу використовується лише "український" варіант означення автохтонного населення тогочасної України.

Далі можна перейти до короткого охарактеризування поглядів М. Драгоманова в плані використання ним самоназв рідного народу. Він, без сумніву, являвся одним із лідерів у розкритті української суспільної думки ХІХ ст., коли для викладення власної точки зору з російськими колегами використовувалася "руська" термінологія, а під час внутрішнього користування – "українська". Цим автором  досить часто згадуються такі терміни як "південноруська територія", "Південна Русь","Русь", котра вже в ХІІІ ст. замінюється назвою "Україна" (і на його думку). Тож цілком зрозумілим являється й фіксація на сторінках його праць таких назв як "південноруси", "південноруська народність", "південноруське суспільство", "руська народність", "південноруське козацтво". І взагалі, слід відзначити, що "південноруський" термін був досить популярним для багатьох наукових доробок ХІХ ст.

Але перехід до "української" назви зразу ж відбувається під час звернення до широкого читацького загалу. Говорячи про українські терени, М. Драгоманов характеризує місцевих людей "що звуть себе українцями, русинами, русняками, а іноді й просто людьми, од книжників зовуться малорусами, малоросіянами, рутенами і т. д.". Тут  суттєвим являється те, що ним  роз’яснюється, в яких випадках використовується "українська", а в яких "руська" термінологія, і до того ще й ким. "Українська земля – там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру, котру здавна більше знають письменні люди з усіх наших україн" – наводиться ним ще одне поточнення.

А в цілому бачення М. Драгомановим тяглості історичного процесу через самоназви автохтонів проявляється  в сентенції: "Земля, де тепер живуть люди, що говорять як писано цю книжку, колись звалась Русь, а потім Україна, або Мала Русь, бо Великою Руссю звуть тепер Московщину". І поточнює, що батьки наші слов’яни Руссю звалися ще тисячу років тому назад. Та розглядаючи історичні питання він не забуває і про постать Т. Шевченка в "українському" контексті. Той був "настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про українську справу". Але, як справжній дослідник, відноситься й досить критично до еволюції поглядів цієї геніальної особистості.

Та треба ще раз вказати й на використання ним  "малоросійської" термінології враховуючи заяву, що він являється першим "панмалорусистом": "Мала Росія", "Малоросія", "малоросійсько – козацький епос". Але для нас більш важливим являється те, що прослідковується чітке використання "української" назви для широкого загалу (як і, зокрема, у М. Костомарова), а "малоросійської"  у спілкуванні з частиною "книжників" – російських науковців тих часів, а також інших представників інтелігентних кіл імперії. Таке поступове поширення "української" термінології в другій половині ХІХ ст. в вітчизняних народних масах впливало й на загальну зміні в громадській думці автохтонів півдня Східної Європи.

Також не слід забувати і ще про одного фундатора української ідеї тих часів – В. Антоновича. Вже відзначалося, що тоді "українська" термінологія поступово набирала "обертів" в наукових працях та публіцистиці, і така тенденція прослідковується й у  роботах згаданого тут діяча вітчизняної науки.

В першу чергу, це прослідковується у переважному використанні ним назви "Україна" і набагато меншим термінів "Малоросія" та "Південна Русь". Але під час цитування інших авторів згадуються  "Малоросійська Україна", "Україно – малоросійські поля", "Задніпровська Україна".

В цілому слід відзначити, що "український" термін частіше використовується у відношенні правобережних районів Дніпра. Але і "південноруський" також зустрічається в цілому ряді випадків: "народ південоруський", "південноруське поспольство", "руські воєводства Речі Посполитої", "русини з Червоної Русі" (тобто з Галичини). Слід також вказати й на використання термінів "малоросійські літописці", "українські пани", "гетьман малоросійський", "козаки Низові та Українські", "малоросійські й запорозькі відважні юнаки".

Часто в окремих працях "Україна" та "Малоросія" (з похідними від них) згадуються в одинаковій кількості випадків, а іноді на перше місце виходить "Південно – Західний край". До цього треба ще й додати назви "Південно – Західна Русь" та "Південна Русь" (або просто "Русь"). Окремо слід зупинитися і на його розгляді проблеми польської, українсько-руської та великоруської національностей. У відношенні двох останніх можемо відзначити, що під час їх характеристики згадуються "руське суспільство", "українське питання", "українські видання", як і "південноруські" край, суспільство, молодь, народність.

Але подальше формування української ідеї в часи діяльності В. Антоновича увійшло в нову фазу розвитку, тож йому прийшлося висловити власні погляди і у цьому відношенні.  Він цілком логічно пояснював, що нові явища ідеологічного порядку з’являються  лише тоді, коли складаються відповідні обставини у реальному житті. Вірогідно з  таких позицій  і був зафіксований якісний момент у формуванні національної ідеї.

Не слід забувати, що якраз тоді з’являються Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 р. – імперія відчула реальну загрозу собі у стремлінні українців зробити якісний крок в ідеологічному становленні  власного народу. Тоді ж офіціозні публіцисти охрестили частину інтелігенції Південноруського краю "українофілами", які несли національну ідеологію в широкі маси місцевого люду. Розпочалося українське відродження, котре треба було, з точки зору офіційних імперських кіл, зупинити: малоросійської мови не існує, малоросійська література не має майбутнього і вона взагалі не потрібна, а саме її існування веде до політичного сепаратизму.

З усим цим цілком коректно й науково обгрунтовано й боровся В. Антонович: "Українофільство витікає не із моди, не з капризу, не з наслідування кому б то не було, а із розуміння факту дійсно існуючого; від факту тим більш наочного, чим більше він освічується світлом знання. Чи приємний, або неприємний факт; чи бажаний він носію тієї або іншої штучної теорії, чи комбінації, або ж не бажаний, він тим не менш існує, і може бути всебічно доведений" – справедливо відзначає він.

Охарактеризувавши погляди усіх вищезгаданих яскравих особистостей, слід  відзначити, що на протязі значної частини ХІХ ст. єдиної "української" термінології ще не існувало, хоча вона в другій половині згаданого століття починає переважати в наукових дослідженнях і, що особливо важливо, у зверненнях до широких народних мас.

Своєрідний та важливий прорив трапився на вітчизняній творчій ниві, коли тут з’явився Т. Шевченко. Він, як писав М. Грушевський: "можна сказати й рішив се питання, як мають себе називати його земляки". Символічним є в цьому відношенні його походження із селян – кріпаків. Тож можна говорити про те, що коли українська ідея і самоназва дійшла від інтелектуальних верхів до народних низів, тоді й стався історичний та власний вибір автохтонів у становленні їх як етносу й кінцевої виокремленості через власну і єдину назву серед інших спільнот людей (в тому числі в плані сучасного формального наукового опреділення).

Навіть його похорони у 1861 р. перетворилися на вибух українського патріотизму, який підтримали й представники інших слов’янських народів (на відспівуванні в церкві Академії мистецтв в Петербурзі були присутні, окрім Костомарова, Куліша й братів Лазаревських, також Некрасов, Лєсков, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Пипін, Панаєв та багато інших відомих на той час  осіб). Російський письменник М. Лєсков у своїх спогадах про цю сумну подію підкреслював: "Сам день його похорону назавжди залишиться знаменним в історії українського письменства й громадськості. Найулюбленіша мрія поета здійснилась і голосно заявила про своє існування".

Надалі вже ситуація із використанням сучасної "української" назви стає стабільною, про що свідчать хоча б твори і виступи М. Грушевського, М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова та багатьох інших вітчизняних політичних діячів, науковців, представників творчої інтелігенції. Тож, з точки зору формальної логіки, етногенез сучасних українців, що розпочався ще в часи раннього середньовіччя, досяг сталої форми в ХІХ ст., коли й "перемогла" сучасна назва народу. І тривав він півтора тисячоліття. При цьому слід зазначити, що на протязі розвитку цього історичного процесу було кілька фаз, коли певна самоназва могла стати основною у самосвідомості автохтонів – слов’ян, але послідуючі крупні катаклізми різко змінювали ситуацію в даному східноєвропейському регіоні і повертали місцевий люд (та різні його страти) до корінних змін у власному самоусвідомленні – через самоназву – майже до висхідної точки (хоча й традиційні погляди не забувалися в повній мірі).

Але  завершення процесу етногенезу й стабілізації самоназви призвело до постановки і спроби вирішення нової, не менш важливої проблеми. Як писав І. Лисяк- Рудницький: "центральна проблема в новітній українській історії – це постання нації, переростання етномовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту". Адже "нація це етнокультурна спільність доповнена усвідомленням своєї етнополітичної окремішності".