dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 29 Апреля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Заключні положення. Частина 4

Українці: народ і його земля. Заключні положення. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Відчуття "руської" політичної ідентичності почало формуватися у українців ще до часів Б. Хмельницького і відрізнялося наявністю політичних та психологічних орієнтацій, сфокусованих на "руському народі" як певної етнополітичної і соціально структурованої спільності. А її ідейна платформа грунтувалася на православній основі. В революційну козацьку добу такі тенденції лише поглиблювалися й розвивалися.

Всі ці глобальні етноперетворення знайшли відображення і в самоназвах автохтонів, а це, в свою чергу, відобразилося і на сторінках тогочасних письмових джерел – зокрема в козацьких літописах та інших творах.

Для авторів тих часів, які проживали на сучасних західноукраїнських землях, Україна з козаками розміщувалася на Правобережжі Дніпра, а  Русь знаходилася західніше даного регіону. У етнічному відношенні "руссю" являлися всі східні слов’яни, незалежно від місця їх проживання (звичайно, можемо говорити про території, котрі згадуються в літописних повідомленнях). А в дніпровському лівобережному, за місцем написання, Густинському літописі, в нових історичних умовах прослідковується тенденція виокремлення Московської та Руської земель, причому остання, з точки зору автора,  в основному розташована на Дніпровському Правобережжі (плюс Чернігівщина) аж до кордонів із власне Польщею та Литвою.

Для даного історичного періоду важливим являється й розгляд "малоросійського питання", котре в географічному контексті відноситься до усіх територій, котрі увійшли до держави Б. Хмельницького. Але, пізніше і поступово, назва "Мала Русь" частіше згадується всеж під час розгляду подій на Дніпровському Лівобережжі, або ж просто означає даний регіон сучасної України. Також  часто використовується й "український" варіант цієї географічної зони, разом із Правобережжям, що, в свою чергу, відображає ще не "відстояне" територіальне сприйняття усіх сучасних українських земель в цілому на протязі останнього періоду середньовічної епохи й переходу до ранньомодерної в понятійному та етнополітично-топонімічному відношенні.

Тоді ж виокремлюються райони місцепроживання предків сучасних росіян та українців – було зафіксовано "світ великоросійський і малоросійський", а до них, зокрема, приналежать і відповідні військові формування – "війська великоросійські й малоросійські". Виділяються також окремі зони в межах сучасних українських теренів. В першу чергу це відноситься до районів перебування реєстрового козацтва і запорожців. Останні свої вольності не відносили до "материкової" України, хоча вона для них і являлася "милою вітчизною", а чітко визначали свої простори як "Запорозьке низове військо".

Говорячи ж про землі на обох берегах Середнього Дніпра, то вони сприймалися тими ж запорожцями за назвами у відносно рівній пропорції як "Україна" і "Мала Росія". Дещо рідше згадується "малоросійська Україна" й "малоросійська вітчизна", а також інші опреділення. В "малоросійському " опреділення в ті часи не було нічого принизливого й меншовартівного – адже тоді термін "малий" ототожнювався у географічному відношенні із поняттям "центральний".

А в плані етнічному населення Центральної України та лівобережних районів іменувалося як "руси", "малоросіяни", "козаки", "малоросійський народ" або ж "український народ", "простодушний козако-руський народ", "православний український козако-руський народ", "козако-український народ". Не були забуті й території, що перебували під владою Польщі: це "Русь" (Волинь і суміжні з нею райони), де проживає "руська людина" у якої були  "предки українські".

Окрім козацьких літописів, розглядаючи етнічні процеси й самоназви автохтонного населення в даний період, слід також зупинитися на "Хроніці з літописів стародавніх" Ф. Сафоновича та "Історії Русів" невідомого автора. Перша із них являється однією з узагальнюючих праць у відношенні історії України, де чітко прослідковується тенденція російсько – української єдності в етнічному плані. А друга дала підстави для національного пробудження в освідчених сферах тогочасного суспільства за допомогою історіографічного трактату, що мав форму політичного памфлету. Слід звернути увагу на негативне ставлення в останньому з названих творів до понять "Україна" та "український", що пояснюється щирим бажанням автора у використанні "руської" назви лише по відношенню до жителів південної зони східнослов’янської ойкумени (своєрідні рецидиви "минулих літ").

Але подальший розвиток української національної ідеї мав і більш вагомі труднощі: асиміляція значної частини української знаті суспільством Російської імперії знову позбавила автохтонів лідерства традиційної еліти на початкових етапах побудови нації. Як писав З. Когут: "у традиційному суспільстві, де політичне лідерство було ексклюзивною прерогативою вищих класів, асиміляція національної еліти іншою культурою означала втрату національного політичного представництва. Процес побудови української нації значно відрізнявся від побудови тих націй, котрі, хоча й не мали державности, вповні зберегли свої традиційні еліти. На відміну від поляків, чий національний рух на початкових етапах спирався на історичну легітимність шляхти, а згодом поширився на інші етнічно польські соціяльні прошарки, українці спочатку  мали сферувати новий прошарок, здатний бути лідером, - інтелігенцію, - і подальший національний рух спирався не на історичну легітимність, а насамперед на етнічні й лінгвістичні ознаки".

Яскравим прикладом переходу "на інший бік", і не лише в розумінні кар’єрного росту, може бути заява В. Кочубея, котру він зробив під час зустрічі із земляками – лівобережцями в Петербурзі (являвся тоді одним із найбільш довірених осіб в оточенні імператора Миколи І): "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший…Моє становище підносить мене над усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи наших губерній з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують". Що ж казати про багатьох більш "заземлених" представників тогочасного елітарного прошарку суспільства, нащадки яких і нині "вірою й правдою" служать новій вітчизні? Хоча, звичайно, вони мають на це право і свою власну думку з цього приводу. А такий вибір, без сумніву, впливав  і іна їх ментальність.

Але, незважаючи на цілком об’єктивні та суб’єктивні перешкоди, український "караван" рухався далі, а його "поводирями" вже в ХІХ ст. стали якраз представники нової прогресивної інтелігенції: М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович та багато інших яскравих особистостей. Ми не будемо тут детально зупинятися на їх творчості (це вже було зроблено в одному з попередніх розділів), а лише виокремимо ту етнічну термінологію, котрою вони користувалися.

Перший із вищезгаданих – М. Максимович, який з точки зору П. Толочка і став "піонером" в процесі формування нового патріотичного руху - використовував  у своїх працях українознавчого характеру слідуючу етноопреділяючу термінологію. Це, в першу чергу, історично-географічні назви, такі як "Україна", "козацька Україна", "Україна Придніпровська", "малоросійська Україна", "Малоросія", "Південна Русь", "Києво-Переяславська Русь", "земля Києво-Переяславська", а також "Волинь" та "Галич".

По-друге, це етновизначальні терміни: "українці", "православні українці", "щирий українець", "українець татарського походження", "народонаселення українське", "малоросіянин", "народ малоросійський", "черкаси", "православний західноруський народ", "південноруський народ", "православний народ, підвласний Польщі", "простонароддя південноруське", "придніпровський люд", "народ придніпровський", "південноруська людина", "Русь", "люди руські", "південноруси", "київський народ", "руського покоління лях", "слобожани", "русини", "поляни", "народ український, а також волинський і галицький".

В окрему групу можна віднести терміни, пов’язані із військовою справою: "козацтво українське", "українські козаки", "малоросійська козаччина", "південноруське козацтво", "запорозькі козаки або черкаси канівські", "козаки малоросійські і чорноморські", "козацтво запорозьке", "українські та запорозькі козаки", "малоросійське та запорозьке козацтво", "дніпровське козацтво", "українське військове козацтво".

Таке розмаїття в термінології говорить про те, що даний дослідник ще знаходився на початковій стадії кінцевого й безповоротнього ствердження українського етносу, і  в його сучасній самоназві також. Другий із вищеназваних – П. Куліш – являвся спочатку товаришем, а потім і опонентом М. Костомарова та Т. Шевченка. Всі вони були засновниками Кирило – Мефодієвського братства, елементом ідеології котрого являвся вже українсьий націоналізм. Програма згаданої організації, в котрій поєднувалися засади романтичного націоналізму з радикальними суспільно – політичними ідеями декабристського руху, відзначалися наповненістю духом християнської віри. Основою національного відродження своєї Батьківщини кирило – мефодієвці вважали визволення селянських мас; їхньою метою була незалежна українська республіка у федерації слов’янських народів і новий суспільний устрій, заснований на християнських принципах свободи, справедливості та рівності. Світогляд членів Кирило – Мефодієвського товариства містив проєвропейську інтерпретацію вітчизняної історії, в котрій демократичні традиції України вигідно відрізнялися від російського самодержавства та польського аристократизму.

Але повернемося до спадщини П. Куліша. В ній "малоросійські" та "українські" терміни використовуються практично в рівній пропорції:

- "Малоросія", "малоросіяни", "малоросійське простонароддя", "малоросійська народність", "малоросійський поселянин", "малоросійські козаки", "малорсійська національність", "малоросійське плем’я", "малоросійське населення";

- "Україна", "українські староства", "українські переселенці", "верхня Україна" (правобережне Полісся), "Брацлавська Україна", "Польська Україна", "вільна козацька Україна", "український народ", "українці".

Окрім того, в його розумінні існувала "Західна Україна" в межах Уманщини та Смілянщини, а також "Західна Малоросія" починаючи від Корсуня і Білої Церкви; "Польська та Московська Малоросії"; "Південно – Руське плем’я"; "народності Польська та Руська". Також слід вказати й на те, що "старовинні Великоросіяни" називали своїх південних співплемінників "Черкасами".