dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Заключні положення. Частина 3

Українці: народ і його земля. Заключні положення. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

А у відношенні до північно-східних сусідів слід також зазначити, що подальший процес консолідації земель навколо Москви продовжувався і далі, як і звеличення її володаря. Одночасово із виокремленням московських областей оконтурюється знову і Київська земля. Остання , начебто, вже й не відноситься до власне Русі. Але повністю уявлення про "Батьківщину" на московських теренах закріплюється лише в часи Смути, коли зникає не лише Золота Орда, але й більшість її "уламків", а багато зі старих руських земель об’єднуються в Російську державу. До тих часів "патріотичними" можливо називати лише бажання процвітання своєї "малої" батьківщини – землі, міста, князівства. Або ж – в самому широкому значенні слова – зобов’язання перед тим, що розуміється під терміном "Руська земля" - тобто перед всією православною, а тому вже і боговибраною землею.

У вітчизняних же літописах тих часів поруч із старою "руською" назвою використовується і відносно нова: "Україна коло Вінниці, Гайсина і Шаргорода". Але на специфіці етнічних процесів в Україні литовсько – польської доби слід зупинитися далі більш докладніше.

І у цьому відношенні ХVІ ст. стало чи не найголовнішим періодом для українського націогенезу. Але, на відміну від В.  Литвина, який характеризує даний час із знаком "плюс", ми його розглядаємо із знаком "мінус" у відношенні до носіїв національної ідеї. Адже, і на думку самого згаданого дослідника, в цей час із загальником "територіального русина" формується й його політизований аналог – ментальний загальник шляхтича "руського народу польської держави" (gente Ruthenus natione Polonus), а етнічна й територіальна тотожність тут доповнюється політичною складовою – виділенням своєї належності до польської держави, тобто до політичного "народу – шляхти" всієї Речі Посполитої.

Національна свідомість предків сучасних українців якраз в ХVІ ст. не розвивалася "в єдиному пориві" – вона виявлялася фрагментарно і в значній мірі епізодично. А це пояснюється становою, конфесійною і навіть регіональною роз’єднаністю, відсутністю тоді реального провідника нації. Адже існує багато фактів, котрі свідчать про масовий перехід православної шляхти до католицизму після прийняття Люблінської унії 1596 р. При цьому визначальною причиною такої "зради верхів" традиційно вважають жадання соціального авансу в католицькій державі, супроводжуване "католизацією" та "полонізацією". Істотним являється й те, що до початку ХVІІ ст. Україна втратила майже увесь князівський провід, який раніше являвся фундаментом тогочасної української спільноти. Тож перехід значної кількості світської та церковної еліти в католицизм і унію вітчизняні гуманісти сприйняли переважно як трагедію не лише для православної церкви, але й для України в цілому.

Єдність навколо королівської держави стає пріоритетною для тогочасних інтелектуалів. Як писав один із найбільш визначних вітчизняних діячів тих часів С. Оріховський із Перемишля: "Тільки всі разом порятуємося, а кожен зокрема, в човні сидячи, - згине". Під "човном", котрий перебуває в бурхливому морі, цей мислитель уявляв для себе польську державу. Тож турбота про її цілісність, безпеку у нього була такою великою, як і турбота про її спасіння. "Прадіди так вшановували нашу державу, щоб кожен виконуючи свою працю, міг якнайбільше прислужитися громаді" – писав він. Про які національні пріоритети і національне відродження у цьому випадку можна говорити? Польська ідея "брала гору". Потрібні були нові сили в справі "видибання" місцевого люду з етнічного провалля. В першу чергу це стосувалося суспільної верхівки.

З певною відтермінованістю, у порівнянні з Московією, на теренах майбутньої України до рефлексій над витоками власної історії наприкінці ХVІ – в першій половині ХVІІ ст. почала формуватися ідея власного минулого, в основу котрої лягла модель "перетікання історії" за схемою Київ – Галич – Литва, що була запропонована у виданій 1582 р. "Хроніці" М. Стрийковського. Київські інтелектуали 1620-1640-х років доповнили таку схему власним пунктом: коло розпочинається і потім замикається Києвом – символом тяглості й центром буття історичної Русі – України, а вся формула набуває вигляду Київ – Галич – Литва – Київ.

Слід до цього лише додати, що в середньовічній свідомості політична відособленість не ототожнювалася із державним суверенітетом у новітньому сенсі. Людина ідентифікувала себе ще не з країною та її мешканцями ("нашим народом"), а з володарем, якому служить, і з колом "своїх" – людей під владою і опікою спільного зверхника. Відтак, об’єднані довкола тих чи інших княжих домів соціальні спільноти не переймалися обсягом суверенності "землі", на котрій жили – це належало до компетенції князя, а не його слуг та підданих. Центром їхнього світу став князь – істота, уповноважена Богом турбуватися за ввірених йому людей.

А після Люблінської унії на українських теренах ні ті, ні інші не відчували себе частиною якоїсь "руської" цілісності. Для галичан вітчизною була політична батьківщина – Польське королівство, а матір’ю-заступницею – власна Галицька чи Польська Русь. У свідомості волинців та киян вітчизни в політичному сенсі, схоже, ще взагалі не існувало: служилося великому князеві, а рідним краєм було конкретне воєводство, до соціальних структур котрого належав конкретний індивід.

За поодинокими винятками, не було й міграційних переміщень, оскільки Литовський Статут забороняв мешканцям Корони купувати землю на території Великого Князівства. І хоча випадки оселення тут "заграничників", одружених із місцевими жінками, траплялися, але вони були вкрай епізодичними. Тож згадана унія, зліквідувавши міждержавний кордон, дала поштовх для розмивання бар’єру відчудженості між галичанами, з одного боку, та волинцями й киянами з іншого. А на Дніпровському Лівобережжі аналогічні процеси проходили в основному під "московським" впливом. В цілому поступово автохтони починають  усвідомлювати себе "старожитним народом руським Володимирового кореня".

Історичні передумови для нового кроку в етнічному розвитку були зроблені, тож, ще раз повторимо, потрібною виявилася присутність нового суспільного "локомотива". І він з’явився у вигляді козацтва, еліта якого, в широкому розумінні, включала в себе весь козацький загал, що в результаті революції ХVІІ ст. de facto отримав права превілійованої елітарної верстви суспільства.

Тож після 40-х років ХVІІ ст. елементи національної свідомості стрімко розвивалися в Україні саме тому, що опинилася під загрозою її національна спадщина. Доти ці елементи перебували ще в зародковому стані. Руська знать тільки частково об’єдналася в політичну націю зі своєю власною національною ідеєю. Землі Київська, Брацлавська та Чернігівська лише до певної міри становили єдину адміністративно - юридичну структуру. Різні стани вживалися між собою тільки під тиском обставин. Національна культура розвивалася швидко, але поки що продовжувала програвати польській елітарній культурі. Православна церква зміцнилася, хоча переходи з однієї віри в іншу були неодиноким явищем. Однак національна свідомість в Південній Русі тих часів, котра навряд чи існувала в 1548 р., виявилася досить міцною у 1648 р. Відбувся значний поступ уперед, хоча не обійшлося і без втрат, спричинених асиміляцією й інтеграцією українських земель у Польське королівство.

Як би там не було, але між другою чвертю та кінцем ХVІІ ст. не тільки освічені мешканці України, але й їхні сучасники – чужинці, відчували, що на українських землях, як би вони не називалися – Русь, Україна чи Малоросія – живуть люди виразно відмінні від поляків, литовців чи московитів. З одного боку, існували об’єктивні, тобто видимі ззовні, відміності між українцями та їхніми сусідами, а з іншого боку існувала уява самих мешканців України про себе як про щось окреме, суб’єктивне відчуття своєї відмінності від сусідів.