dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 19 Августа 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Заключні положення. Частина 2

Українці: народ і його земля. Заключні положення. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Перехід до цивілізаційного етапу розвитку східнослов’янського суспільства став незворотнім явищем, що й привело в кінці І тис. н. е. до появи тут першого державного утворення з центром у Києві. З тогочасних письмових джерел відома і її назва – "Русь", "Руська земля", а на сторінках сучасних наукових та популярних видань її означають як "Київську Русь", "Древню Русь", "Русь – Україну" і т. п. Її населення відомі під назвами "руси", "русини" або ж "русичі".

Про те, що якраз Київ являвся столицею нового державного утворення, свідчить літописне повідомлення під 882 р., коли князь Олег виголосив: "се буди мати городом Рускымъ", а жителі навколишніх територій навіть у новій самоназві виокремилися із усього східнослов’янського етнічного масиву: "Поляне. яже нн› зовемая Русь".Основна ж тенденція у формуванні етнічного самоусвідомлення в середовищі східних слов’ян в часи існування їх першого державного утворення чітко прослідковується в напрямі "русин – східний слов’янин".

В одному з попередніх розділів вже детально розглядалося питання про походження самого "руського" терміну (взагалі нині відомо вже близько двох десятків теорій з цього приводу), тож тут повертатися до даного питання не має рації. Але все ж слід пам’ятати, що нова історична самосвідомість в першу чергу формується в середовищі представників соціальної та інтелектуальної еліти. В той же час, ми приєднуємося до точки зору О. Мельникової та В. Петрухіна, що термін "Русь", скандинавський за походженням, мав пряме відношення до власне скандинавів лише в додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, а його еволюція відображала етнокультурні й соціально – політичні процеси становлення східнослов’янської державності.

Етнічно нейтральна, не пов’язана з жодним із племінних етнонімів (що було особливо важливим в епоху боротьби з племінним сепаратизмом) назва "Русь" виявилася найбільш відповідною для нової східнослов’янської спільноти на етапі становлення тут цивілізаційного рівня розвитку.

Але окрім вищерозглянутого загальнослов’янського "руського" терміну в літописах зафіксовані й поняття більш низького рангу, котрі нині Г. Хабургаєвим характеризуються як "народо – найменування". Ці назви відносяться до груп населення, які утворилися від найменувань адміністративно-політичного походження – від приналежності до конкретних міст та волостей. Такі групи "городян" ділилися у своєму територіальному відношенні на кілька ієрархічних щабелів: власне міські жителі, населення міста та його округи, а також  жителі окремих територій, яких іменували (або вони самі іменувалися) за назвою столиці землі-князівства.Тож літописці зафіксували на півдні Русі слідуючі найменування: "кияни", "галичани", "чернігівці", "володимирці", "переяславці","смоляни", "берестяни", "вишгородці", "виверці", "лучани", "трепольці" "червяни", "піняни", " юр’євці", "засаківці", "туровці", "порошани" (жителі Поросся), "білгородці", "васильківці", "белжани", "піняни", "вишеговці", "угровчани", "білобережці", "чернятинці", "возглавляни", "болоховці", "сеймичі" (населення Посейм’я), "стародубці", "звенигородці", "куряни", "глібльці", "мичани","трубчани","путивльці".  Слід також вказати на поодиноку присутність в літописах таких виразів як "суть поляне кияне".

Та відоме для того історичного періоду вже й "українське" найменування. Під  1187 р. воно відноситься до Переяславщини, коли по вмерлому князеві Володимиру Глібовичу Оукраина много постона".  А під 1189 1213  рр. згадується така назва у відношенні південно-західних територій: "Оукраин› Галичькои" і "Данилоу же возвратившоуся к домови. и ›ха с братомъ и прия Берестии. и Оугровескъ. и Верещинъ. и Столп Комовъ. и всю Оукраиноу".

Але більша частина населення, в першу чергу представники сільського люду, в ті часи з сучасної наукової точки зору ще була безетнічною – для окремих громад навколишній "світ" являвся більш локальним й конкретним. А цьому сприяв натуральний спосіб ведення господарства та відсутність тісних і стабільних зв’язків з іншими територіями. Звичайно, це не відносилося до представників верхніх соціальних прошарків тогочасного суспільства, які відчували свою єдність.

І після глобальної катастрофи – навали орд хана Батия – в другій половині ХІІІ ст. та навіть пізніше в літописах ще тривалий час тягнеться "руський" шлейф: "русы", "Роусь", "роуси", "Роусском языце", "устремленье Роуское" та ін.

А в прикордонному карпатському регіоні до цього ще й накладається необхідність фіксації ситуації за принципом "ми – вони": "Роусь и Ляхове", "Роусь И Половце", "Роуси и Ятвязе", "Немце и Роусь". Аналогічна картина вимальовується і у відношенні характеристики представників соціальної верхівки тогочасного суспільства: "Бысть снемь. Роускомъ княземъ. и с Лядскимь княземь", "князи Русцеи", "поидоша князи Русции на Литвоу" і т. д.

Та особливо слід вказати на зафіксоване під 1268 р. оригінальне словосполучення "Ляхове Оукраинян›", яке відносилося до жителів східних районів розселення поляків. Вони тоді попередили своїх сусідів про напад на Холмщину власних зверхників. Символічно, що прості люди бажали і надалі проживати в мирі та спокої, тож інтереси їхніх князів не завжди співпадали із власними бажаннями. "Окраїнні" назви зустрічаються і під час опису діянь наступників Данила Галицького – князів Лева та Володимира. В одному випадку під 1280 р. повідомляється, що перший із них "восхот› соб› части в земл› Лядскои. города на Вкраини". А в іншому говориться, що Володимир згадав, як люблінці відібрали у нього "село на Вкраини", що називалося Воїнь.

Але в цей же час зафіксований також факт, суттєвий в територіальному відношенні: зміщення "руської" назви з південних районів східнослов’янської ойкумени на північний схід, у Поволжжя. Вперше це сталося під 1238 р., якраз під час монголо – татарського погрому цього регіону й захоронення місцевих князів: "а иным же княземъ Бъ повел› жити члколюбиемъ своимъ в Роускои земле хрстыянскогоради языка". Тобто, в даному випадку "Русь" – це й північно – східний регіон, хоча стара назва даної території - "Залісся" – ще певний час ще продовжує використовуватися.

З цього приводу Б.  Флоря відзначає, що після 1240 р. сходить зі сцени поняття "Русь" у вузькому розумінні терміну, а області, що знаходилися за межами Середнього Подніпров’я, набагато послідовніше стали ототожнювати себе з Руссю. А І. Шевченко цей хронологічний рубіж переносить ще далі. Він підкреслює, що північні й поволзькі землі на певному етапі не відносилися до "Руської землі": "Руссю" вони називають землі середнього Подніпров’я, з центром у Києві. Суздальські князі почали називатися руськими князями лише після 1270-рр.". Але повідомлення І. де Плано Карпіні під 1246 р., коли  повертався додому зі ставки монгольського зверхника, що він проїзджав через "землю Суздальську в Русії", де правив "руський князь Ярослав із Суздаля", дозволяє всеж повернутися у цьому відношенні до 40-х років ХІІІ ст.

Поступово "руська" назва починає вживатися тут все частіше, хоча, повторюємо, вона відноситься й до старої зони використання. Окрім того, вона засвідчена хоча б в "Списку руських міст далеких і близьких",  де перерахунок населених пунктів ведеться з півдня на північ в слідуючій послідовності: болгарські й волоські міста, подільські й польські, київські та волинські, литовські й смоленські, а потім вже рязанські, заліські й тверські.

Слід також згадати тут і про "Слово про загибель Руської землі", що в даному відношенні, за масштабністю постановки історично – географічної проблеми, перегукується зі змістом вищезгаданого "Списку". "Слово", вірогідно, з’явилося ближче до середини ХІІІ ст. при дворі на той час вже померлого князя Ярослава Всеволодовича у Переяславлі Заліському, а його автором, мабуть, був чернець з південноруських земель (скоріш за все – із Галича). В ньому просторові межі "Русі" оконтурюються від Поволжжя до Карпат. На нашу думку, це всеж була своєрідна хвороблива реакція (як і "Список") на глобальну катастрофу в межах всього східнослов’янського світу, спроба ідеологічної реставрації давньої величі Київської Русі, створення нового міфу у відношенні східнослов’янського самоусвідомлення.

Та ідеї ідеями, бажання бажаннями, а життя розпорядилося по-своєму. Процес формування сучасних східнослов’янних народів ставав незворотнім. Його розвиток зафіксований і в писемних джерелах сусідів давніх південних русів – в літописах білорусько-литовських, польських, московських, а також в описах французьких авторів, які фізично перебували на сучасних українських теренах в ХVІІ ст. і "відкривали" їх для Західної Європи.

У свідомості західних та північно-східних сусідів населення східнослов’янського півдня, їх розселення на теренах Східної Європи, "русь" (іноді "черкаси") і "москва" в ті часи являлися різними частинами тогочасного світу. Перші з них безпосередньо знаходилися поблизу давніх етнічних  зон розселення польського та литовського народів. Хоча вже тоді поволзькі зверхники почали готувати ідеологічне підгрунтя для майбутніх об’єднавчих акцій у відношенні до бувшої Південної Русі.

В цей же час з’являється нове "козацьке" найменування: "козаки литовские и руские", "кролевские козаки", хоча "окраїнні" терміни продовжують використовуватися і далі: "все краины руские от Вилны аж до жродел Неменовых", "Руская краина", "краины московские", "краины полские, межи Саном и Вислою р›ками лежачие" та ін. Але "українська" тема ще не була актуальною для тих часів.

Кардинально  змінюється інформативна база про придніпровський регіон після перебування тут французьких спеціалістів, зокрема Г. Л. де Боплана та П. Шевальє, які в 30-60-ті роки ХVІІ ст. передавали зібрані свідчення до королівського двору у Варшаві, а потім ще й публікували їх у себе на батьківщині. Перший із них називає Україну "великим пограниччям", "великою провінцією України", а другий відзначає, що "Козаки…це були добровольці, з окраїн Русі, Волині, Поділля та інших провінцій Польщі", а також про те, що "козаки – це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав". Але особливо значним являється зауваження Шевель’є, що "Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна". Тож якраз французи "перенесли" кордон європейської землеробської цивілізації з польських земель в Середнє Подніпров’я. Та "руське" найменування використовувалося і ними, хоча, в основному, воно вже відносилося до підкарпатської місцевості.