dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 23 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 6

Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 6

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Взагалі ж у сучасному світі існує безліч націй, котрі мають певні спільні риси, а також особливі характеристики, що були зумовлені пройденими ними історичними "стежками та шляхами" і, відповідно, набутим неповторним культурним, соціальним, економічним, правовим, політичним та історичним досвідом, який так чи інакше впливає на їхню подальшу перспективу. Поза усяким сумнівом, всі без виключення нації єднає на онтологічному рівні (тобто при витлумаченні явищ об'єктивної дійсності, що існують незалежно від свідомості) насамперед особливості їхнього виникнення, народження.

Однак реально встановити початок цієї фази націотворення, зазвичай, неможливо. Нездоланною перешкодою у розв'язанні даного питання являється те, що виникнення націй насправді постає розгорнутим у часі процесом, а не миттєвим актом. Сам же початок такого націотворення стимулюють глобальні для кожного конкретного етносу потрясіння – соціальні, політичні, релігійні, воєнні – якщо вони актуалізують для нього цілі свободи й визволення, потреби єднання сил заради досягнення цих та інших глобальних цілей, а також виразна налаштованість щодо цього соціуму на оптимізм і віру у власні можливості.

Предки сучасних українців, згідно з наявної інформації про історичні долі місцевого осілого населення, кілька разів піднімалися на рівень державотворення і, відповідно, націотворення під різними самонайменуваннями.  Але катаклізми різного рівня, і в першу чергу глобальні, практично повертали наших предків на висхідні позиції у цьому вельми важливому для одного із сучасних слов'янських народів питанні.

Одним із таких історичних програшів, який призупинив у своєму розвитку процес націотворення, стала загибель Української козацької держави, коли у середовищі тогочасних українців  розпочалися якраз націотворчі процеси феодальної доби та доби раннього модерну. В ХVІІ ст. на певній території Східної Європи – в межах від Віслока і Вепша (праві допливи Вісли) на заході та до Дону на сході, від кордонів Угорщини, Молдавії і Бесарабії, а також татарських володінь у Криму, на півдні, й до Стиру та Прип'яті на півночі – тут відбувилися такі об'єднавчі процеси нащадків літописних полян, древлян, сіверян, волинян, хорватів і тиверців.

Але сила середньовічного етнічного випромінювання була такою могутньою, що, з певними модифікаціями, автохтонне осіле населення цього європейського регіону продовжило свій розвиток – в цій місцевості розпочався власне український "шлях", "період", "ера", що й призвело до формування сучасного народу і нації.

Вже не раз вищезгаданий І. Лисяк-Рудницький запропонував свій варіант відмінності у цих поняттях. За ним "народ" – це "етнічна одиниця", а "нація" – політична. "Те, що творить народ – це сукупність певних об'єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (просторовий і часовий) "народний характер". Нація ж – явище суб'єктивної сфери, це "колектив людей, що хочуть бути державою", а тому "існування нації спирається на свідому волю її членів". Звичайно, про таку точку зору слід пам'ятати і в нашому дослідженні.

З поняттям "нація", в свою чергу, певною мірою переплітається й поняття "етнічність", про що вже йшла мова у вступній частині даної праці. Під нею розуміється поєднання багатьох рис або ж компонентів, котрі також належать до природи будь-якої етнічної групи. Таким чином, етнічність можна визначати і як суміш спільних цінностей, вірувань, норм, смаків, самосвідомості, усвідомлення спорідненості в групі, спільної групової пам'яті та лояльності, певних структурних взаємовідносин у середині самої групи та прагнення до продовження існування. Також в контексті даного висвітлення проблеми до цього визначення слід ще й додати, що однією із складових самосвідомості являється самоназва. Тож під час вивчення процесу націотворення кожного конкретного народу не слід плутати процеси етногенезу й культурогенезу, на що часто "скочуються" частина науковців та багато з аматорів, шукаючи українські першовитоки то в палеоліті, то в трипільській добі або ж в інших історичних періодах існування стародавнього автохтонного населення цієї частини Європи.

Якщо ж далі розглядати, але в органічному взаємозв'язку, ці два вищенаведені терміни, то слід ще зупинитися на слідуючих теоретичних позиціях.

Історична територія, політико – юридична спільність, а також політико –юридична рівність усіх членів, спільна громадянська культура й ідеологія – ось  компоненти стандартної західної моделі нації як історичного явища в цілому. Із огляду на вплив Заходу на сучасний світ вони залишаються суттєвим елементом, хоча і в дещо зміненій формі, багатьох незахідних концепцій національної ідентичності. Водночас, за межами традиційного Заходу, зокрема у Східній Європі та Азії, було зформульовано іншу модель нації. З погляду загальної історії, вона становила виклик перевазі західної моделі й додала чимало нових важливих елементів, більш відповідних зовсім іншим  обставинам та шляхам розвитку не-західних етнічіних спільнот.

Таку не-західну модель можна назвати "етнічною концепцією" нації. Її визначальною рисою являється наголос на спільності походження й рідної культури. Тоді, як західна концепція проголошує, що індивід має належати до певної і цілком конкретної нації, але при цьому має право вибрати, до якої із них має саме праєднуватися, не-західна, або ж етнічна концепція, не припускає такої широти поглядів. Тобто, чи то людина зоставатиметься у своїй спільності, чи емігрує до іншої, вона завжди неминуче й цілком органічно залишатиметься членом спільноти, у якій народилася, й довіку нестиме на собі її печать.

Нині вважається, що нація стоїть у центрі одного із найпопулярніших міфів сучасності – міфу націоналізму. Провідною у цьому міфі являється ідея, ніби-то нації існують із давніх давен, а націоналісти мають пробудити люд від довготривалого сну, щоби вони посіли належне їм місце у світі сучасних націй.

І останнє зауваження в плані короткої характеристики стану вивчення такої непростої теми. Нині на теоретичному рівні виділяються так звані "латеральні" та "вертикальні" етнічні спільноти. До першого їх типу відносяться суспільства, к котрих відчуття єдності присутнє в основному на рівні аристократії та духівництва, хоча час від часу до них можуть приєднуватися також чиновники, військова верхівка, заможні торговці. Такий тип об'єднань названо латеральним, оскільки він являвся одночасно і соціально обмеженим верхнім прошарком і в той же час географічно поширеним. Його виражене чуття спільної етнічної належності часто пов'язується із почуттям спільності інтересів даної верстви з високим статусом панівних соціальних прошарків.

І навпаки, "вертикальному" типові  крупної етнічної групи були властиві більша компактність та народність. Його етнічна культура намагається проникнути в усі соціальні верстви й прошарки. Соціальний поділ не був пов'язаний із різницею культур: радше чітко виражена історична культура допомагала об'єднати різні класи навколо спільної спадщини і традицій, надто коли їм загрожувала зовнішня небезпека. Внаслідок цього етнічні зв'язки часто були набагато сильнішими й закритішими, а впускні бар'єри – вищими. Звичайно, чітке розмежування латеральних та вертикальних етнічних спільнот притаманне лише ідеальним випадкам в етнічному розвитку кожного відомого нам суспільства. Але для нас важливим являється те, що у процесі свого розвитку окрема людська спільність може перетворюватися із одного полярного типу в інший, або ж навіть поєднувати елементи обох типів.

Обидва вищеназвані типи та інформація про них теоретичного рівня, звичайно, потрібна нам у даному випадку для більш якісного розуміння вітчизняних процесів в історичному минулому сучасної України у розглянуті тут часи. Адже можливо припускати, що предки сучасних українців спочатку проходили "латеральну" стадію націотворення, яка пізніше змінилася на "вертикальну" модель.

На перший погляд, підняте питання начебто вже в цілому вирішене попередниками. Адже жоден із серйозних спеціалістів не сумнівається (чи не сумнівався) у територіально-географічному характері початкового використання самої назви "Україна" (про що тут слід згадати). Писемні джерела не мають будь-яких свідчень про міфологічне плем'я або ж стародавній народ, ім'я якого хоча б віддалено перегукувалося із українською назвою.

Не називалася територія півдня Східної Європи "Україною" і в києворуські часи, про що інколи "заїкаються" навіть  окремі серйозні дослідники. Аналіз контексту статей 1187, 1189 та більш пізніших років  за Іпатієвським списком давньоруських літописів, де зустрічаються ці назви, переконливо свідчать, що у тих випадках мова йшла про окраїнні території південноруських Переяславського, Галицького й Волинського земель-князівств. Термін "Україна" означав у тих повідомленнях не власну назву якоїсь певної місцевості, а лише її прикордонний характер розположення.

Аналогічне значення це поняття мало також у ХІІІ-ХVІІ ст. Назви "Оукраїна", "Країна", "Вкраїна" трапляються в оповідях про західноруські, південноруські, східноруські та інші землі, розташовані у порубіжжі із сусідніми народами та державами. Наявність такої великої кількості "Україн" нерідко створювала  складнощі у визначенні конкретного адресата. Тож в ті часи чітко прослідковується їх географічно орієнтований характер.

Ситуація починає змінюватися у ХVІІ- на початку ХVІІІ ст.: даний термін поступово набуває значення конкретного географічного поняття, рівнозначного назвам інших бувших південноруських земель – Волинь, Поділля, Запоріжжя, Червона Русь, Покуття, Сіверщина. Але ще й тоді назва "Україна" часто супроводжувалася поточнювальними словами – "Малоросійська", "Козакоруська", "Козацька". Навіть ставши територіальним осередком гетьманської держави, Україна ще не передала їй своєї назви. Як і раніше, в усіх сферах життя широко вживалася давня етнічна й політична назва "Русь", або ж "Мала Русь".

Переважного поширення термін "Україна" набув лише у другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. Заслуга у цьому належала українській інтелігенції, яка тоді очолила рух за національне відродження свого народу. Залежно від того, як зростала самосвідомість українського люду (у всіх його соціальних прошарках) це поняття набувало дедалі ширшого територіального та етнографічного змісту. А вже в часи раннього модерну з'явилися думки про потенційні можливості українського народу навіть у іноземців. Зокрема у своєму щоденнику під 1769 р. великий гуманіст і філософ Й.-Г. Гердер писав: "Україна колись стане новою Грецією. Колись прокинеться її веселий, музикальний народ і оживе його родюча земля під чудовим південним небом".

Але якраз у ХІХ ст., після тривалого існування в "латентному стані" у складі імперій, Україна пережила період "національного відродження" наслідком якого стало формування "модерної української нації". У самій назві  терміна "національне відродження" начебто міститься основна ідея: десь в історичному часі існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепала і прагне "відродитися". На думку Г.  Касьянова, даний термін слід брати в лапки, підкреслюючи тим самим його умовність. Загалом, здається,  можна було б для нього запропонувати альтернативний варіант – "націотворення", оскільки і за змістом, і за формою українське "національне відродження" було саме творення нації. З такою постановкою питання в цілому можна погодитися і сприймати її як вельми перспективну для подальшої розробки.

В контексті даної розробки теми слід зупинитися й на таких важливих поняттях як "національна ідентичність", "національна свідомість" та "національна ідея". Національна ідентичність – це передусім нова форма самоусвідомлення, яка не має аналогів у минулому й протиставляється попереднім формам суспільної свідомості. ЇЇ суть полягає у тому, що особистість ототожнює себе з "народом", який, у свою чергу, визначається як "нація". Кожна особистість, незалежно від соціального або ж класового статусу, має рівні права з іншими особистостями як частина нації. А національна свідомість (власне таж ідентичність) – це насамперед уявлення про себе як про національну спільноту, про саму націю. Обидва поняття стали вельми актуальними якраз на етапі формування української модерної нації.

Але ще більш актуальним і часто суперечливим являється поняття "національна ідея" (дискусії у її визначенні продовжуються і  сьогодні). Тож на цій проблемі слід зупинитися дещо детальніше. Взагалі (і не тільки для українців) шлях національної ідеї часто виявляється складним та тяжким. Суть цього поняття заключається в її розумінні як у бажанні народу до незалежності, що реалізується у власній державі. Слід зазначити, що під незалежною національною державою цивілізований світ розуміє демократичні європейські країни – Францію, Німеччину, Швецію, Угорщину, Фінляндію, Польщу та ін. Саме вони являються зразками для державного будівництва на постімперських просторах, і зокрема України.

Якщо ж характеризувати поняття національної ідеї більш детально, то треба зупинитися на слідуючих моментах:

- це сукупність граничних (тобто не виведених з інших підстав), глибинних норм і правил, які характерні для даного суспільства і відрізняють його від інших суспільств;

- це норми і правила, що існують об'єктивно (незалежно від того, чи усвідомлені вони кожною окремою людиною), що тривалий час передаються з покоління в покоління;

- це такі норми, на яких вибудовуються інші норми та правила даного суспільства.

Знання національної ідеї дозволяє адекватно зрозуміти історію кожного народу й держави та ефективно прогнозувати майбутнє. Справедливим є і зворотнє – нерозуміння націдеї тієї або іншої країни не дозволяє вибудовування адекватного стратегічного прогнозу. Відсутність націдеї або її деградація веде до руйнування такої країни.

Звичайно, кожен народ повинен мати власну національну ідею, котра співвідноситься з національною ідентичністю. Зокрема у наших сусідів-росіян вона ще у ХІХ ст. визначилася у тріаді "Самодержавство, православ'я, народність" (про що мова вже йшла раніше), а пізніше трансформувалася у новий концепт "Бог, збирання земель, общинний колективізм". Українці "стартували" дещо пізніше у порівнянні з ними (в силу вищенаведених об'єктивних та суб'єктивних причин), але і тут (в часи після поразки Української революції початку ХХ ст.) теж була сформульована відома тріада принципів: "Незалежність, державність, соборність". Вірогідно, у зв'язку із незавершеністю процесу формування політичної нації на даному етапі вітчизняного державотворення, таке визначення національної ідеї повинне залишатися пріоритетним  у виробленні нових стратегічних засад в подальшому історичному поступі нашої країни.