dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 21 Октября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Заключні положення. Частина 1

Українці: народ і його земля. Заключні положення. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Нині вивчення  процесу самоусвідомлення автохтонним населенням являється пріоритетним напрямком досліджень у багатьох науковців і цілих шкіл в різних країнах, в тому числі і в Україні. Адже поруч із процесами глобалізації, в цілому світі спостерігається постійне зростання інтересу до власного коріння і традицій – тобто тих чинників, котрі формують самобутність та оригінальність кожного конкретного народу. Але  в даному  випадку, як з цього приводу розмірковує І. Дзюба, вивчення проблемного поля української нації має більш складний рельєф, ніж у більшості інших сучасних народів.

Серед питань, котрі прийшли до нас з минулого, слід відзначити проблему ствердження національної державності, а також деякі інші (не менш важливі). Більшість європейських націй пройшла цей шлях, так би мовити, у більш природних або навіть "протиприродних" умовах, ні перед чим не зупиняючись, - але проходити його нині, в часи інтегрального форсажу, в обширному просторі глобальних викликів та імперативів, чітко у відповідності до норм, котрі вже вироблені для націй, що "трапилися", - набагато складніше завдання й більш ускладнена доля. Хоча в чомусь і більш шляхетна: в сенсі можливості не ускладнювати свого самоствердження несправедливостями перед іншими.

При цьому слід не забувати, що нація являється феноменом, котрий постійно розвивається, а також є результатом синтезу її складових, комбінацією взаємодіючих процесів. Не існує однозначної моделі нації, так як кожний  випадок являється цілком конкретним варіантом. Формування кожної нації завжди унікальне, хоча в цьому процесі можливо побачити одні й ті ж самі складові, котрі можуть бути подібними в певних деталях. А із самим поняттям "нація" тісно пов’язане й поняття "етнічність", під яким розуміється поєднання багатьох рис або ж компонентів, що належать до природи будь-якої етнічної групи.

В нашому конкретному українському випадку до вищевказаного все ж слід додати, що події та процеси минулих століть  суттєво впливали на етногенез сучасних українців. А це, відповідно, знайшло відображення у суттєвих змінах їхнього самоусвідомлення, що, в свою чергу, було охарактеризовано на сторінках цієї книги.

В цілому формування етнічної ідентифівакації у автохтонного слов’янського населення на півдні Східної Європи прослідковується слідуючим чином.

В середині І тис. н. е. в даній місцевості, окрім старої назви "венеди", з’являються ще дві нові – "анти" та " склавіни"( тут і далі найменування автохтонів, а також територій, виділені нами). А їхнім  еквівалентом являється цілком визначені археологічні культури: празько-корчацька, пеньківська та колочинська. Ареали поширення пам’яток перших із двох названих в цілому збігаються з районами мешкання склавінів та антів за писемними джерелами. Більш гіпотетичною являється точка зору, згідно якої носії колочинської археологічної культури  саме і являються тими слов’янами, які зберегли стару назву "венеди". Празько-корчацька культура локалізована між Дніпром, Дністром та Верхньою Віслою; пам’ятки пеньківської культури – в Середньому Подніпров’ї, а колочинської – у лівобережній частині Верхнього Подніпров’я.

На основі празько-корчацьких старожитностей виникли пам’ятки типу Луки-Райковецької між Дніпром та Дністром, що датуються VІІІ-Х ст., а пам’ятки пеньківської та колочинської культур (вірніше, їх носії) входять лише одним із компонентів волинцівсько-роменської культури Дніпровського Лівобережжя цього ж часу. Інший складовий компонент слов’янських лівобережних культур VІІІ-Х ст., котрий став основним у цьому процесі, привнесли нащадки носіїв празько-корчацької культури, які в кінці VІІ- VІІІ ст. не лише зайняли все Дніпровське Правобережжя, але й перейшли на лівий берег Дніпра – Славутича. Про це свідчить наявність на відкритих поселеннях та городищах роменської культури керамічних форм, котрі типологічно пов’язуються з посудом празько-корчацької культури, і зокрема курганних могильників, а також наявність печей, нижня частина котрих була вирізана в материковому останці, спеціально залишеному в одному з кутів житла. Такі печі в VІ-VІІ ст. відомі лише на поселеннях носіїв празько-корчацької культури на Західному Бузі, на території Волині, а також в Румунії, куди в V-VІ ст. пересилилася частина склавінів – носіїв якраз празько-корчацьких старожитностей. Біля поселень пеньківської культури,  де і зафіксовані подібні споруди, житла з аналогічними печами не відомі.

Із старожитностями VІІІ-Х ст. пов’язуються зафіксовані в літописних списках найменування племен: "дуліби", "бужани – волиняни" (назви одного й того ж племені в хронологічній послідовності), "древляни" та "хорвати" – всі вони проживали на Волині, у Верхньому Подністров’ї та Прикарпатті, де відкриті численні пам’ятки Райковецької культури. "Сіверяни"– носії волинцівської та роменської культур – проживали на Дніпровському Лівобережжі. Окрім того "поляни", "уличі" і "тиверці"теж займали правобережні райони Дніпра, котрі у VІІІ-Х ст. маркуються керамікою типу Луки-Райковецької. В більш ранній період (VІ-VІІ ст.) тут проходила смуга пам’яток празько-корчацької й пеньківської археологічних культур.

До цього слід додати, що цілком можливе й слідуюче припущення: саме ці племена й складали ту частину східнослов’янського населення, яке в подальшому своєму розвитку приводить до утворення своєрідної етнокультурної спільності із своїми мовними особливостями, що стала ядром майбутньої України.

Слід тут ще раз згадати про припущення В. Барана про те, що й саме походження назви "Україна" сягає антського періоду, а сам етнонім "анти" не слов’янського, а іраномовного походження. Антами називали порубіжне зі Степом слов’янське населення їхні іраномовні сусіди, а сама ця назва з індо-іранської означає "крайні", "окраїнні".

Доповнити вищенаведену інформацію про формування етнічних угруповань на основі кількох компонентів можливо й антропологічними даними, згідно яких середньовічні слов’яни в південній зоні їх розселення – нащадки вищеперерахованих літописних племен – характеризуються доволі однорідним європеоїдним комплексом морфологічних рис, а саме: доліхомезокранією, середнім за шириною чи вузьким обличчям, добре профільованим у горизонтальній площині, відносно широким, помірно чи різко виступаючим носом з високим переніссям. Поряд з цим, у міжгруповому розподілі деяких найважливіших ознак, а надто черепного показника та ширини вилиць, простежуються певні закономірності, котрі свідчать про наявність специфічних рис фізичної подоби окремих територіальних груп східнослов’янської людності.

Це дозволило виділити чотири морфологічні варіанти, носіями яких якраз і були нащадки літописних полян, древлян, волинян, сіверян, тиверців, хорватів та уличів (охарактеризувати їх власну краніологію неможливо внаслідок використання автохтонами в другій половині І тис. н. е. обряду кремації). Два з таких варіантів представлені в західних, а ще два – в центральних та східних регіонах. Слід також вказати й на те, що якраз чотири варіанти представлені й на антропологічній карті сучасної України. Звичайно, окремі групи населення середньовічних та сучасних часів не "накладаються" повністю одна на одну: одні зливаються з сусідніми, а інші вперше з’являються (зокрема на півдні сучасної України – адже в середньовічні часи дана територія була заселена номадами).

Та повертаючись до часів раннього середньовіччя треба відзначити й те, що на ранньому етапі (V-VІІ ст.) основною формою суспільної організації, про що писав  В. Петров : "було слов’янство як етнічна цілісність, але аж ніяк не плем’я". Звичайно, з точки зору сучасної науки це не був цілковитий етнічний моноліт: ми знаємо про існування антів, склавінів та венедів, але це все ж були досить крупні угруповання, які в VІІІ-ІХ ст. вже розділилися на більш мілкіші структури, відомі нам під назвами перерахованих вище літописних племен.

Серед фахівців існують дві точки зору на характер таких утворень, у тому числі і полянського. Одні розглядають їх як союзи племен, а інші – як племінні княжіння. Мабуть все ж це були два послідовні етапи одного й того еволюційного процесу, що належали до різних фаз існування такого соціального явища як вождівство (чіфдом).

Згадка про полянське об’єднання тут не випадкова: адже в цій місцевості на берегах Середнього Дніпра в другій половині І тис. н. е. стикувалися представники різних племінних угруповань, що зафіксовано відповідними археологічними матеріалами. А проживання в одному регіоні носіїв різних археологічних культур дозволяє ще раз звернутися до розгляду особливостей даного союзу.

           Вищенаведена реальна різноманітність пам’яток  кількох археологічних культур у київському регіоні дозволила висловити припущення, що полянське об’єднання від самого початку свого існування формувалося на різноплеменній основі. Тобто, до його складу увійшли не один чи декілька племінних союзів, а лише окремі племена (чи їхні представники), котрі й створили нове угруповання.  Близьке територіальне розташування в контактній зоні різних племінних груп та їх поступове змішування сприяло швидшому, ніж у сусідів, які до того формувалися на одній племінній основі, соціальному прогресу, зруйнуванню старих родових устоїв, формуванню нових та більш прогресивних в історичному відношенню зв’язків.

Частина 2.

Перехід до цивілізаційного етапу розвитку східнослов’янського суспільства став незворотнім явищем, що й привело в кінці І тис. н. е. до появи тут першого державного утворення з центром у Києві. З тогочасних письмових джерел відома і її назва – "Русь", "Руська земля", а на сторінках сучасних наукових та популярних видань її означають як "Київську Русь", "Древню Русь", "Русь – Україну" і т. п. Її населення відомі під назвами "руси", "русини" або ж "русичі".

Про те, що якраз Київ являвся столицею нового державного утворення, свідчить літописне повідомлення під 882 р., коли князь Олег виголосив: "се буди мати городом Рускымъ", а жителі навколишніх територій навіть у новій самоназві виокремилися із усього східнослов’янського етнічного масиву: "Поляне. яже нн› зовемая Русь".Основна ж тенденція у формуванні етнічного самоусвідомлення в середовищі східних слов’ян в часи існування їх першого державного утворення чітко прослідковується в напрямі "русин – східний слов’янин".

В одному з попередніх розділів вже детально розглядалося питання про походження самого "руського" терміну (взагалі нині відомо вже близько двох десятків теорій з цього приводу), тож тут повертатися до даного питання не має рації. Але все ж слід пам’ятати, що нова історична самосвідомість в першу чергу формується в середовищі представників соціальної та інтелектуальної еліти. В той же час, ми приєднуємося до точки зору О. Мельникової та В. Петрухіна, що термін "Русь", скандинавський за походженням, мав пряме відношення до власне скандинавів лише в додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, а його еволюція відображала етнокультурні й соціально – політичні процеси становлення східнослов’янської державності.

Етнічно нейтральна, не пов’язана з жодним із племінних етнонімів (що було особливо важливим в епоху боротьби з племінним сепаратизмом) назва "Русь" виявилася найбільш відповідною для нової східнослов’янської спільноти на етапі становлення тут цивілізаційного рівня розвитку.

Але окрім вищерозглянутого загальнослов’янського "руського" терміну в літописах зафіксовані й поняття більш низького рангу, котрі нині Г. Хабургаєвим характеризуються як "народо – найменування". Ці назви відносяться до груп населення, які утворилися від найменувань адміністративно-політичного походження – від приналежності до конкретних міст та волостей. Такі групи "городян" ділилися у своєму територіальному відношенні на кілька ієрархічних щабелів: власне міські жителі, населення міста та його округи, а також  жителі окремих територій, яких іменували (або вони самі іменувалися) за назвою столиці землі-князівства.Тож літописці зафіксували на півдні Русі слідуючі найменування: "кияни", "галичани", "чернігівці", "володимирці", "переяславці","смоляни", "берестяни", "вишгородці", "виверці", "лучани", "трепольці" "червяни", "піняни", " юр’євці", "засаківці", "туровці", "порошани" (жителі Поросся), "білгородці", "васильківці", "белжани", "піняни", "вишеговці", "угровчани", "білобережці", "чернятинці", "возглавляни", "болоховці", "сеймичі" (населення Посейм’я), "стародубці", "звенигородці", "куряни", "глібльці", "мичани","трубчани","путивльці".  Слід також вказати на поодиноку присутність в літописах таких виразів як "суть поляне кияне".

Та відоме для того історичного періоду вже й "українське" найменування. Під  1187 р. воно відноситься до Переяславщини, коли по вмерлому князеві Володимиру Глібовичу Оукраина много постона".  А під 1189 1213  рр. згадується така назва у відношенні південно-західних територій: "Оукраин› Галичькои" і "Данилоу же возвратившоуся к домови. и ›ха с братомъ и прия Берестии. и Оугровескъ. и Верещинъ. и Столп Комовъ. и всю Оукраиноу".

Але більша частина населення, в першу чергу представники сільського люду, в ті часи з сучасної наукової точки зору ще була безетнічною – для окремих громад навколишній "світ" являвся більш локальним й конкретним. А цьому сприяв натуральний спосіб ведення господарства та відсутність тісних і стабільних зв’язків з іншими територіями. Звичайно, це не відносилося до представників верхніх соціальних прошарків тогочасного суспільства, які відчували свою єдність.

І після глобальної катастрофи – навали орд хана Батия – в другій половині ХІІІ ст. та навіть пізніше в літописах ще тривалий час тягнеться "руський" шлейф: "русы", "Роусь", "роуси", "Роусском языце", "устремленье Роуское" та ін.

А в прикордонному карпатському регіоні до цього ще й накладається необхідність фіксації ситуації за принципом "ми – вони": "Роусь и Ляхове", "Роусь И Половце", "Роуси и Ятвязе", "Немце и Роусь". Аналогічна картина вимальовується і у відношенні характеристики представників соціальної верхівки тогочасного суспільства: "Бысть снемь. Роускомъ княземъ. и с Лядскимь княземь", "князи Русцеи", "поидоша князи Русции на Литвоу" і т. д.

Та особливо слід вказати на зафіксоване під 1268 р. оригінальне словосполучення "Ляхове Оукраинян›", яке відносилося до жителів східних районів розселення поляків. Вони тоді попередили своїх сусідів про напад на Холмщину власних зверхників. Символічно, що прості люди бажали і надалі проживати в мирі та спокої, тож інтереси їхніх князів не завжди співпадали із власними бажаннями. "Окраїнні" назви зустрічаються і під час опису діянь наступників Данила Галицького – князів Лева та Володимира. В одному випадку під 1280 р. повідомляється, що перший із них "восхот› соб› части в земл› Лядскои. города на Вкраини". А в іншому говориться, що Володимир згадав, як люблінці відібрали у нього "село на Вкраини", що називалося Воїнь.

Але в цей же час зафіксований також факт, суттєвий в територіальному відношенні: зміщення "руської" назви з південних районів східнослов’янської ойкумени на північний схід, у Поволжжя. Вперше це сталося під 1238 р., якраз під час монголо – татарського погрому цього регіону й захоронення місцевих князів: "а иным же княземъ Бъ повел› жити члколюбиемъ своимъ в Роускои земле хрстыянскогоради языка". Тобто, в даному випадку "Русь" – це й північно – східний регіон, хоча стара назва даної території - "Залісся" – ще певний час ще продовжує використовуватися.

З цього приводу Б.  Флоря відзначає, що після 1240 р. сходить зі сцени поняття "Русь" у вузькому розумінні терміну, а області, що знаходилися за межами Середнього Подніпров’я, набагато послідовніше стали ототожнювати себе з Руссю. А І. Шевченко цей хронологічний рубіж переносить ще далі. Він підкреслює, що північні й поволзькі землі на певному етапі не відносилися до "Руської землі": "Руссю" вони називають землі середнього Подніпров’я, з центром у Києві. Суздальські князі почали називатися руськими князями лише після 1270-рр.". Але повідомлення І. де Плано Карпіні під 1246 р., коли  повертався додому зі ставки монгольського зверхника, що він проїзджав через "землю Суздальську в Русії", де правив "руський князь Ярослав із Суздаля", дозволяє всеж повернутися у цьому відношенні до 40-х років ХІІІ ст.

Поступово "руська" назва починає вживатися тут все частіше, хоча, повторюємо, вона відноситься й до старої зони використання. Окрім того, вона засвідчена хоча б в "Списку руських міст далеких і близьких",  де перерахунок населених пунктів ведеться з півдня на північ в слідуючій послідовності: болгарські й волоські міста, подільські й польські, київські та волинські, литовські й смоленські, а потім вже рязанські, заліські й тверські.

Слід також згадати тут і про "Слово про загибель Руської землі", що в даному відношенні, за масштабністю постановки історично – географічної проблеми, перегукується зі змістом вищезгаданого "Списку". "Слово", вірогідно, з’явилося ближче до середини ХІІІ ст. при дворі на той час вже померлого князя Ярослава Всеволодовича у Переяславлі Заліському, а його автором, мабуть, був чернець з південноруських земель (скоріш за все – із Галича). В ньому просторові межі "Русі" оконтурюються від Поволжжя до Карпат. На нашу думку, це всеж була своєрідна хвороблива реакція (як і "Список") на глобальну катастрофу в межах всього східнослов’янського світу, спроба ідеологічної реставрації давньої величі Київської Русі, створення нового міфу у відношенні східнослов’янського самоусвідомлення.

Та ідеї ідеями, бажання бажаннями, а життя розпорядилося по-своєму. Процес формування сучасних східнослов’янних народів ставав незворотнім. Його розвиток зафіксований і в писемних джерелах сусідів давніх південних русів – в літописах білорусько-литовських, польських, московських, а також в описах французьких авторів, які фізично перебували на сучасних українських теренах в ХVІІ ст. і "відкривали" їх для Західної Європи.

У свідомості західних та північно-східних сусідів населення східнослов’янського півдня, їх розселення на теренах Східної Європи, "русь" (іноді "черкаси") і "москва" в ті часи являлися різними частинами тогочасного світу. Перші з них безпосередньо знаходилися поблизу давніх етнічних  зон розселення польського та литовського народів. Хоча вже тоді поволзькі зверхники почали готувати ідеологічне підгрунтя для майбутніх об’єднавчих акцій у відношенні до бувшої Південної Русі.

В цей же час з’являється нове "козацьке" найменування: "козаки литовские и руские", "кролевские козаки", хоча "окраїнні" терміни продовжують використовуватися і далі: "все краины руские от Вилны аж до жродел Неменовых", "Руская краина", "краины московские", "краины полские, межи Саном и Вислою р›ками лежачие" та ін. Але "українська" тема ще не була актуальною для тих часів.

Кардинально  змінюється інформативна база про придніпровський регіон після перебування тут французьких спеціалістів, зокрема Г. Л. де Боплана та П. Шевальє, які в 30-60-ті роки ХVІІ ст. передавали зібрані свідчення до королівського двору у Варшаві, а потім ще й публікували їх у себе на батьківщині. Перший із них називає Україну "великим пограниччям", "великою провінцією України", а другий відзначає, що "Козаки…це були добровольці, з окраїн Русі, Волині, Поділля та інших провінцій Польщі", а також про те, що "козаки – це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав". Але особливо значним являється зауваження Шевель’є, що "Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна". Тож якраз французи "перенесли" кордон європейської землеробської цивілізації з польських земель в Середнє Подніпров’я. Та "руське" найменування використовувалося і ними, хоча, в основному, воно вже відносилося до підкарпатської місцевості.

Частина 3.

А у відношенні до північно-східних сусідів слід також зазначити, що подальший процес консолідації земель навколо Москви продовжувався і далі, як і звеличення її володаря. Одночасово із виокремленням московських областей оконтурюється знову і Київська земля. Остання , начебто, вже й не відноситься до власне Русі. Але повністю уявлення про "Батьківщину" на московських теренах закріплюється лише в часи Смути, коли зникає не лише Золота Орда, але й більшість її "уламків", а багато зі старих руських земель об’єднуються в Російську державу. До тих часів "патріотичними" можливо називати лише бажання процвітання своєї "малої" батьківщини – землі, міста, князівства. Або ж – в самому широкому значенні слова – зобов’язання перед тим, що розуміється під терміном "Руська земля" - тобто перед всією православною, а тому вже і боговибраною землею.

У вітчизняних же літописах тих часів поруч із старою "руською" назвою використовується і відносно нова: "Україна коло Вінниці, Гайсина і Шаргорода". Але на специфіці етнічних процесів в Україні литовсько – польської доби слід зупинитися далі більш докладніше.

І у цьому відношенні ХVІ ст. стало чи не найголовнішим періодом для українського націогенезу. Але, на відміну від В.  Литвина, який характеризує даний час із знаком "плюс", ми його розглядаємо із знаком "мінус" у відношенні до носіїв національної ідеї. Адже, і на думку самого згаданого дослідника, в цей час із загальником "територіального русина" формується й його політизований аналог – ментальний загальник шляхтича "руського народу польської держави" (gente Ruthenus natione Polonus), а етнічна й територіальна тотожність тут доповнюється політичною складовою – виділенням своєї належності до польської держави, тобто до політичного "народу – шляхти" всієї Речі Посполитої.

Національна свідомість предків сучасних українців якраз в ХVІ ст. не розвивалася "в єдиному пориві" – вона виявлялася фрагментарно і в значній мірі епізодично. А це пояснюється становою, конфесійною і навіть регіональною роз’єднаністю, відсутністю тоді реального провідника нації. Адже існує багато фактів, котрі свідчать про масовий перехід православної шляхти до католицизму після прийняття Люблінської унії 1596 р. При цьому визначальною причиною такої "зради верхів" традиційно вважають жадання соціального авансу в католицькій державі, супроводжуване "католизацією" та "полонізацією". Істотним являється й те, що до початку ХVІІ ст. Україна втратила майже увесь князівський провід, який раніше являвся фундаментом тогочасної української спільноти. Тож перехід значної кількості світської та церковної еліти в католицизм і унію вітчизняні гуманісти сприйняли переважно як трагедію не лише для православної церкви, але й для України в цілому.

Єдність навколо королівської держави стає пріоритетною для тогочасних інтелектуалів. Як писав один із найбільш визначних вітчизняних діячів тих часів С. Оріховський із Перемишля: "Тільки всі разом порятуємося, а кожен зокрема, в човні сидячи, - згине". Під "човном", котрий перебуває в бурхливому морі, цей мислитель уявляв для себе польську державу. Тож турбота про її цілісність, безпеку у нього була такою великою, як і турбота про її спасіння. "Прадіди так вшановували нашу державу, щоб кожен виконуючи свою працю, міг якнайбільше прислужитися громаді" – писав він. Про які національні пріоритети і національне відродження у цьому випадку можна говорити? Польська ідея "брала гору". Потрібні були нові сили в справі "видибання" місцевого люду з етнічного провалля. В першу чергу це стосувалося суспільної верхівки.

З певною відтермінованістю, у порівнянні з Московією, на теренах майбутньої України до рефлексій над витоками власної історії наприкінці ХVІ – в першій половині ХVІІ ст. почала формуватися ідея власного минулого, в основу котрої лягла модель "перетікання історії" за схемою Київ – Галич – Литва, що була запропонована у виданій 1582 р. "Хроніці" М. Стрийковського. Київські інтелектуали 1620-1640-х років доповнили таку схему власним пунктом: коло розпочинається і потім замикається Києвом – символом тяглості й центром буття історичної Русі – України, а вся формула набуває вигляду Київ – Галич – Литва – Київ.

Слід до цього лише додати, що в середньовічній свідомості політична відособленість не ототожнювалася із державним суверенітетом у новітньому сенсі. Людина ідентифікувала себе ще не з країною та її мешканцями ("нашим народом"), а з володарем, якому служить, і з колом "своїх" – людей під владою і опікою спільного зверхника. Відтак, об’єднані довкола тих чи інших княжих домів соціальні спільноти не переймалися обсягом суверенності "землі", на котрій жили – це належало до компетенції князя, а не його слуг та підданих. Центром їхнього світу став князь – істота, уповноважена Богом турбуватися за ввірених йому людей.

А після Люблінської унії на українських теренах ні ті, ні інші не відчували себе частиною якоїсь "руської" цілісності. Для галичан вітчизною була політична батьківщина – Польське королівство, а матір’ю-заступницею – власна Галицька чи Польська Русь. У свідомості волинців та киян вітчизни в політичному сенсі, схоже, ще взагалі не існувало: служилося великому князеві, а рідним краєм було конкретне воєводство, до соціальних структур котрого належав конкретний індивід.

За поодинокими винятками, не було й міграційних переміщень, оскільки Литовський Статут забороняв мешканцям Корони купувати землю на території Великого Князівства. І хоча випадки оселення тут "заграничників", одружених із місцевими жінками, траплялися, але вони були вкрай епізодичними. Тож згадана унія, зліквідувавши міждержавний кордон, дала поштовх для розмивання бар’єру відчудженості між галичанами, з одного боку, та волинцями й киянами з іншого. А на Дніпровському Лівобережжі аналогічні процеси проходили в основному під "московським" впливом. В цілому поступово автохтони починають  усвідомлювати себе "старожитним народом руським Володимирового кореня".

Історичні передумови для нового кроку в етнічному розвитку були зроблені, тож, ще раз повторимо, потрібною виявилася присутність нового суспільного "локомотива". І він з’явився у вигляді козацтва, еліта якого, в широкому розумінні, включала в себе весь козацький загал, що в результаті революції ХVІІ ст. de facto отримав права превілійованої елітарної верстви суспільства.

Тож після 40-х років ХVІІ ст. елементи національної свідомості стрімко розвивалися в Україні саме тому, що опинилася під загрозою її національна спадщина. Доти ці елементи перебували ще в зародковому стані. Руська знать тільки частково об’єдналася в політичну націю зі своєю власною національною ідеєю. Землі Київська, Брацлавська та Чернігівська лише до певної міри становили єдину адміністративно - юридичну структуру. Різні стани вживалися між собою тільки під тиском обставин. Національна культура розвивалася швидко, але поки що продовжувала програвати польській елітарній культурі. Православна церква зміцнилася, хоча переходи з однієї віри в іншу були неодиноким явищем. Однак національна свідомість в Південній Русі тих часів, котра навряд чи існувала в 1548 р., виявилася досить міцною у 1648 р. Відбувся значний поступ уперед, хоча не обійшлося і без втрат, спричинених асиміляцією й інтеграцією українських земель у Польське королівство.

Як би там не було, але між другою чвертю та кінцем ХVІІ ст. не тільки освічені мешканці України, але й їхні сучасники – чужинці, відчували, що на українських землях, як би вони не називалися – Русь, Україна чи Малоросія – живуть люди виразно відмінні від поляків, литовців чи московитів. З одного боку, існували об’єктивні, тобто видимі ззовні, відміності між українцями та їхніми сусідами, а з іншого боку існувала уява самих мешканців України про себе як про щось окреме, суб’єктивне відчуття своєї відмінності від сусідів.

Частина 4.

Відчуття "руської" політичної ідентичності почало формуватися у українців ще до часів Б. Хмельницького і відрізнялося наявністю політичних та психологічних орієнтацій, сфокусованих на "руському народі" як певної етнополітичної і соціально структурованої спільності. А її ідейна платформа грунтувалася на православній основі. В революційну козацьку добу такі тенденції лише поглиблювалися й розвивалися.

Всі ці глобальні етноперетворення знайшли відображення і в самоназвах автохтонів, а це, в свою чергу, відобразилося і на сторінках тогочасних письмових джерел – зокрема в козацьких літописах та інших творах.

Для авторів тих часів, які проживали на сучасних західноукраїнських землях, Україна з козаками розміщувалася на Правобережжі Дніпра, а  Русь знаходилася західніше даного регіону. У етнічному відношенні "руссю" являлися всі східні слов’яни, незалежно від місця їх проживання (звичайно, можемо говорити про території, котрі згадуються в літописних повідомленнях). А в дніпровському лівобережному, за місцем написання, Густинському літописі, в нових історичних умовах прослідковується тенденція виокремлення Московської та Руської земель, причому остання, з точки зору автора,  в основному розташована на Дніпровському Правобережжі (плюс Чернігівщина) аж до кордонів із власне Польщею та Литвою.

Для даного історичного періоду важливим являється й розгляд "малоросійського питання", котре в географічному контексті відноситься до усіх територій, котрі увійшли до держави Б. Хмельницького. Але, пізніше і поступово, назва "Мала Русь" частіше згадується всеж під час розгляду подій на Дніпровському Лівобережжі, або ж просто означає даний регіон сучасної України. Також  часто використовується й "український" варіант цієї географічної зони, разом із Правобережжям, що, в свою чергу, відображає ще не "відстояне" територіальне сприйняття усіх сучасних українських земель в цілому на протязі останнього періоду середньовічної епохи й переходу до ранньомодерної в понятійному та етнополітично-топонімічному відношенні.

Тоді ж виокремлюються райони місцепроживання предків сучасних росіян та українців – було зафіксовано "світ великоросійський і малоросійський", а до них, зокрема, приналежать і відповідні військові формування – "війська великоросійські й малоросійські". Виділяються також окремі зони в межах сучасних українських теренів. В першу чергу це відноситься до районів перебування реєстрового козацтва і запорожців. Останні свої вольності не відносили до "материкової" України, хоча вона для них і являлася "милою вітчизною", а чітко визначали свої простори як "Запорозьке низове військо".

Говорячи ж про землі на обох берегах Середнього Дніпра, то вони сприймалися тими ж запорожцями за назвами у відносно рівній пропорції як "Україна" і "Мала Росія". Дещо рідше згадується "малоросійська Україна" й "малоросійська вітчизна", а також інші опреділення. В "малоросійському " опреділення в ті часи не було нічого принизливого й меншовартівного – адже тоді термін "малий" ототожнювався у географічному відношенні із поняттям "центральний".

А в плані етнічному населення Центральної України та лівобережних районів іменувалося як "руси", "малоросіяни", "козаки", "малоросійський народ" або ж "український народ", "простодушний козако-руський народ", "православний український козако-руський народ", "козако-український народ". Не були забуті й території, що перебували під владою Польщі: це "Русь" (Волинь і суміжні з нею райони), де проживає "руська людина" у якої були  "предки українські".

Окрім козацьких літописів, розглядаючи етнічні процеси й самоназви автохтонного населення в даний період, слід також зупинитися на "Хроніці з літописів стародавніх" Ф. Сафоновича та "Історії Русів" невідомого автора. Перша із них являється однією з узагальнюючих праць у відношенні історії України, де чітко прослідковується тенденція російсько – української єдності в етнічному плані. А друга дала підстави для національного пробудження в освідчених сферах тогочасного суспільства за допомогою історіографічного трактату, що мав форму політичного памфлету. Слід звернути увагу на негативне ставлення в останньому з названих творів до понять "Україна" та "український", що пояснюється щирим бажанням автора у використанні "руської" назви лише по відношенню до жителів південної зони східнослов’янської ойкумени (своєрідні рецидиви "минулих літ").

Але подальший розвиток української національної ідеї мав і більш вагомі труднощі: асиміляція значної частини української знаті суспільством Російської імперії знову позбавила автохтонів лідерства традиційної еліти на початкових етапах побудови нації. Як писав З. Когут: "у традиційному суспільстві, де політичне лідерство було ексклюзивною прерогативою вищих класів, асиміляція національної еліти іншою культурою означала втрату національного політичного представництва. Процес побудови української нації значно відрізнявся від побудови тих націй, котрі, хоча й не мали державности, вповні зберегли свої традиційні еліти. На відміну від поляків, чий національний рух на початкових етапах спирався на історичну легітимність шляхти, а згодом поширився на інші етнічно польські соціяльні прошарки, українці спочатку  мали сферувати новий прошарок, здатний бути лідером, - інтелігенцію, - і подальший національний рух спирався не на історичну легітимність, а насамперед на етнічні й лінгвістичні ознаки".

Яскравим прикладом переходу "на інший бік", і не лише в розумінні кар’єрного росту, може бути заява В. Кочубея, котру він зробив під час зустрічі із земляками – лівобережцями в Петербурзі (являвся тоді одним із найбільш довірених осіб в оточенні імператора Миколи І): "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший…Моє становище підносить мене над усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи наших губерній з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують". Що ж казати про багатьох більш "заземлених" представників тогочасного елітарного прошарку суспільства, нащадки яких і нині "вірою й правдою" служать новій вітчизні? Хоча, звичайно, вони мають на це право і свою власну думку з цього приводу. А такий вибір, без сумніву, впливав  і іна їх ментальність.

Але, незважаючи на цілком об’єктивні та суб’єктивні перешкоди, український "караван" рухався далі, а його "поводирями" вже в ХІХ ст. стали якраз представники нової прогресивної інтелігенції: М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович та багато інших яскравих особистостей. Ми не будемо тут детально зупинятися на їх творчості (це вже було зроблено в одному з попередніх розділів), а лише виокремимо ту етнічну термінологію, котрою вони користувалися.

Перший із вищезгаданих – М. Максимович, який з точки зору П. Толочка і став "піонером" в процесі формування нового патріотичного руху - використовував  у своїх працях українознавчого характеру слідуючу етноопреділяючу термінологію. Це, в першу чергу, історично-географічні назви, такі як "Україна", "козацька Україна", "Україна Придніпровська", "малоросійська Україна", "Малоросія", "Південна Русь", "Києво-Переяславська Русь", "земля Києво-Переяславська", а також "Волинь" та "Галич".

По-друге, це етновизначальні терміни: "українці", "православні українці", "щирий українець", "українець татарського походження", "народонаселення українське", "малоросіянин", "народ малоросійський", "черкаси", "православний західноруський народ", "південноруський народ", "православний народ, підвласний Польщі", "простонароддя південноруське", "придніпровський люд", "народ придніпровський", "південноруська людина", "Русь", "люди руські", "південноруси", "київський народ", "руського покоління лях", "слобожани", "русини", "поляни", "народ український, а також волинський і галицький".

В окрему групу можна віднести терміни, пов’язані із військовою справою: "козацтво українське", "українські козаки", "малоросійська козаччина", "південноруське козацтво", "запорозькі козаки або черкаси канівські", "козаки малоросійські і чорноморські", "козацтво запорозьке", "українські та запорозькі козаки", "малоросійське та запорозьке козацтво", "дніпровське козацтво", "українське військове козацтво".

Таке розмаїття в термінології говорить про те, що даний дослідник ще знаходився на початковій стадії кінцевого й безповоротнього ствердження українського етносу, і  в його сучасній самоназві також. Другий із вищеназваних – П. Куліш – являвся спочатку товаришем, а потім і опонентом М. Костомарова та Т. Шевченка. Всі вони були засновниками Кирило – Мефодієвського братства, елементом ідеології котрого являвся вже українсьий націоналізм. Програма згаданої організації, в котрій поєднувалися засади романтичного націоналізму з радикальними суспільно – політичними ідеями декабристського руху, відзначалися наповненістю духом християнської віри. Основою національного відродження своєї Батьківщини кирило – мефодієвці вважали визволення селянських мас; їхньою метою була незалежна українська республіка у федерації слов’янських народів і новий суспільний устрій, заснований на християнських принципах свободи, справедливості та рівності. Світогляд членів Кирило – Мефодієвського товариства містив проєвропейську інтерпретацію вітчизняної історії, в котрій демократичні традиції України вигідно відрізнялися від російського самодержавства та польського аристократизму.

Але повернемося до спадщини П. Куліша. В ній "малоросійські" та "українські" терміни використовуються практично в рівній пропорції:

- "Малоросія", "малоросіяни", "малоросійське простонароддя", "малоросійська народність", "малоросійський поселянин", "малоросійські козаки", "малорсійська національність", "малоросійське плем’я", "малоросійське населення";

- "Україна", "українські староства", "українські переселенці", "верхня Україна" (правобережне Полісся), "Брацлавська Україна", "Польська Україна", "вільна козацька Україна", "український народ", "українці".

Окрім того, в його розумінні існувала "Західна Україна" в межах Уманщини та Смілянщини, а також "Західна Малоросія" починаючи від Корсуня і Білої Церкви; "Польська та Московська Малоросії"; "Південно – Руське плем’я"; "народності Польська та Руська". Також слід вказати й на те, що "старовинні Великоросіяни" називали своїх південних співплемінників "Черкасами".

Частина 5.

Тепер  ще раз звернемося до однієї визначної фігури – М. Костомарова, який в одній із своїх робіт відзначав, що представлений ним народ називають нині "малорусами, українцями, черкасами, хохлами, русинами і просто руськими". Далі це загальне положення в своїх окремих працях він розглядає більш детально і конкретно.

Часто ним для раннього часу використовується термін "південноруське плем’я", що в свою чергу складалося із дулібів, лучан, бужан, волинян, тиверців, уличів, хорватів, древлян, полян, суличів, сіверян. А в окремих доробках згадуються і анти. В цілому для літописних племен застосовуються найменування "південноруські народці", "руси – поляни", "південноруські слов’яни", "русини" або ж "слов’янські народи, підвласні Києву".

В той же час, між термінами "Руська земля" та "Україна" ставиться знак рівності; "великоруська" та "малоруська", або ж "південноруська" народності – то є різні спільноти, початок розділення яких сягає ще  часів існування склавінів, антів та венедів. В більш пізніші часи виділяються такі групи як "суздальці", "москвичі", "смоляни", "кияни", "волинці", "чорноруси" – всі вони згалом "руси", але мають різне походження: "в старовину північно – східна Русь звалася Руссю лише в загальному значенні, у своєму ж приватному житті мала власні найменування, так нині південноруський народ міг називатися Руським в загальному значенні, але в приватному, власне народному, повинен був знайти собі іншу назву" – відзначав він.

Спірним виявилося твердження дослідника, що "В ХVІІ столітті з’явились назви Україна, Малоросія, Гетьманщина, - назви ці мимоволі зробилися нині анахронізмами, так як ні та, ні друга, ні третя не охоплювали сфери всього народу, а означали лише місцеві і тимчасові явища його історії. Вигадана в останній час назва Південнорусів залишається поки що книжною, якщо не завжди залишиться такою".

"Руська" термінологія в працях М. Костомарова представлена в достатній кількості варіантів: "руський край", "руські", "руські люди", "міста руські", "землі руські", "руське православ’я", "землі південноруські", "пани південноруські", "руські єпископи", "руська церква", "руське читання", "руські пани", "руська віра", "малоруські літописи". І всі вони, слід відмітити, використовувалися під час опису подій, що відносилися до південної зони розселення східних слов’ян.

При цьому треба вказати й на те, що "український" та "запорозький" регіони чітко відрізняються у нього за територіальною ознакою. Перша із згаданих назв використовується частіше: "Україна", "українські шляхтичі", "козацька Україна", "український народ", "всі українці були рівними козакам".

Часто використовується даним автором і "малоросійська" назва: "малоруський народ не любив москалів", "малоруси", "малоросіяни", "Мала Росія", "Малоросія", "малоросійські міста", "малоросійське населення", "межі Малоросії", як і (правда набагато рідше) термін "черкаси".

Але зовсім навернення до "української" термінології відноситься вже до тексту "Закону Божого" де загалом і четвертій частині параграфів вона лише й використовується. Така ж ситуація прослідковується і в тексті відозви "Брати українці", котрий теж була написана М. Костомаровим.

Подібна традиція прослідковується і в його послідуючих роботах, підготовлених до друку вже після розгрому Кирило – Мефодієвського братства: "плодовита матір козацька Україна", "козацька Україна", "Україна – земля обитована" (так її називали поляки), "незалежна Україна", "київська Україна". Також часто зустрічається етнічне опреділення автохтонів: "українці", "україно – руський народ" та чисельні похідні від цього найменування. Продовжує згадуватися і відносно не типова для місцевого населення назва "черкаси".

Але набагато частіше, ніж "черкаське", використовується дослідником "руське" найменування: "Русь", "Південна Русь", "Руська земля", "південноруські землі" (де ще в ХІІ ст. існувала назва "Україна"), "Червона Русь". А від таких географічних назв місцеве населення іменується як "південноруський народ", "південноруси", "руські українці", "руські", "русина", "руський православний народ", "природний руський", "народ руський благочестивий", "народ південноруський і самі козаки"та багато інших похідних.

Тож в цілому можна навести слідуюче спостереження: в  наукових працях М. Костомарова русько/малорусько/українська термінологія представлена як тотожні поняття. Але цього не можна говорити у відношенні його ж публіцистики, де для широкого загалу використовується лише "український" варіант означення автохтонного населення тогочасної України.

Далі можна перейти до короткого охарактеризування поглядів М. Драгоманова в плані використання ним самоназв рідного народу. Він, без сумніву, являвся одним із лідерів у розкритті української суспільної думки ХІХ ст., коли для викладення власної точки зору з російськими колегами використовувалася "руська" термінологія, а під час внутрішнього користування – "українська". Цим автором  досить часто згадуються такі терміни як "південноруська територія", "Південна Русь","Русь", котра вже в ХІІІ ст. замінюється назвою "Україна" (і на його думку). Тож цілком зрозумілим являється й фіксація на сторінках його праць таких назв як "південноруси", "південноруська народність", "південноруське суспільство", "руська народність", "південноруське козацтво". І взагалі, слід відзначити, що "південноруський" термін був досить популярним для багатьох наукових доробок ХІХ ст.

Але перехід до "української" назви зразу ж відбувається під час звернення до широкого читацького загалу. Говорячи про українські терени, М. Драгоманов характеризує місцевих людей "що звуть себе українцями, русинами, русняками, а іноді й просто людьми, од книжників зовуться малорусами, малоросіянами, рутенами і т. д.". Тут  суттєвим являється те, що ним  роз’яснюється, в яких випадках використовується "українська", а в яких "руська" термінологія, і до того ще й ким. "Українська земля – там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру, котру здавна більше знають письменні люди з усіх наших україн" – наводиться ним ще одне поточнення.

А в цілому бачення М. Драгомановим тяглості історичного процесу через самоназви автохтонів проявляється  в сентенції: "Земля, де тепер живуть люди, що говорять як писано цю книжку, колись звалась Русь, а потім Україна, або Мала Русь, бо Великою Руссю звуть тепер Московщину". І поточнює, що батьки наші слов’яни Руссю звалися ще тисячу років тому назад. Та розглядаючи історичні питання він не забуває і про постать Т. Шевченка в "українському" контексті. Той був "настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про українську справу". Але, як справжній дослідник, відноситься й досить критично до еволюції поглядів цієї геніальної особистості.

Та треба ще раз вказати й на використання ним  "малоросійської" термінології враховуючи заяву, що він являється першим "панмалорусистом": "Мала Росія", "Малоросія", "малоросійсько – козацький епос". Але для нас більш важливим являється те, що прослідковується чітке використання "української" назви для широкого загалу (як і, зокрема, у М. Костомарова), а "малоросійської"  у спілкуванні з частиною "книжників" – російських науковців тих часів, а також інших представників інтелігентних кіл імперії. Таке поступове поширення "української" термінології в другій половині ХІХ ст. в вітчизняних народних масах впливало й на загальну зміні в громадській думці автохтонів півдня Східної Європи.

Також не слід забувати і ще про одного фундатора української ідеї тих часів – В. Антоновича. Вже відзначалося, що тоді "українська" термінологія поступово набирала "обертів" в наукових працях та публіцистиці, і така тенденція прослідковується й у  роботах згаданого тут діяча вітчизняної науки.

В першу чергу, це прослідковується у переважному використанні ним назви "Україна" і набагато меншим термінів "Малоросія" та "Південна Русь". Але під час цитування інших авторів згадуються  "Малоросійська Україна", "Україно – малоросійські поля", "Задніпровська Україна".

В цілому слід відзначити, що "український" термін частіше використовується у відношенні правобережних районів Дніпра. Але і "південноруський" також зустрічається в цілому ряді випадків: "народ південоруський", "південноруське поспольство", "руські воєводства Речі Посполитої", "русини з Червоної Русі" (тобто з Галичини). Слід також вказати й на використання термінів "малоросійські літописці", "українські пани", "гетьман малоросійський", "козаки Низові та Українські", "малоросійські й запорозькі відважні юнаки".

Часто в окремих працях "Україна" та "Малоросія" (з похідними від них) згадуються в одинаковій кількості випадків, а іноді на перше місце виходить "Південно – Західний край". До цього треба ще й додати назви "Південно – Західна Русь" та "Південна Русь" (або просто "Русь"). Окремо слід зупинитися і на його розгляді проблеми польської, українсько-руської та великоруської національностей. У відношенні двох останніх можемо відзначити, що під час їх характеристики згадуються "руське суспільство", "українське питання", "українські видання", як і "південноруські" край, суспільство, молодь, народність.

Але подальше формування української ідеї в часи діяльності В. Антоновича увійшло в нову фазу розвитку, тож йому прийшлося висловити власні погляди і у цьому відношенні.  Він цілком логічно пояснював, що нові явища ідеологічного порядку з’являються  лише тоді, коли складаються відповідні обставини у реальному житті. Вірогідно з  таких позицій  і був зафіксований якісний момент у формуванні національної ідеї.

Не слід забувати, що якраз тоді з’являються Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 р. – імперія відчула реальну загрозу собі у стремлінні українців зробити якісний крок в ідеологічному становленні  власного народу. Тоді ж офіціозні публіцисти охрестили частину інтелігенції Південноруського краю "українофілами", які несли національну ідеологію в широкі маси місцевого люду. Розпочалося українське відродження, котре треба було, з точки зору офіційних імперських кіл, зупинити: малоросійської мови не існує, малоросійська література не має майбутнього і вона взагалі не потрібна, а саме її існування веде до політичного сепаратизму.

З усим цим цілком коректно й науково обгрунтовано й боровся В. Антонович: "Українофільство витікає не із моди, не з капризу, не з наслідування кому б то не було, а із розуміння факту дійсно існуючого; від факту тим більш наочного, чим більше він освічується світлом знання. Чи приємний, або неприємний факт; чи бажаний він носію тієї або іншої штучної теорії, чи комбінації, або ж не бажаний, він тим не менш існує, і може бути всебічно доведений" – справедливо відзначає він.

Охарактеризувавши погляди усіх вищезгаданих яскравих особистостей, слід  відзначити, що на протязі значної частини ХІХ ст. єдиної "української" термінології ще не існувало, хоча вона в другій половині згаданого століття починає переважати в наукових дослідженнях і, що особливо важливо, у зверненнях до широких народних мас.

Своєрідний та важливий прорив трапився на вітчизняній творчій ниві, коли тут з’явився Т. Шевченко. Він, як писав М. Грушевський: "можна сказати й рішив се питання, як мають себе називати його земляки". Символічним є в цьому відношенні його походження із селян – кріпаків. Тож можна говорити про те, що коли українська ідея і самоназва дійшла від інтелектуальних верхів до народних низів, тоді й стався історичний та власний вибір автохтонів у становленні їх як етносу й кінцевої виокремленості через власну і єдину назву серед інших спільнот людей (в тому числі в плані сучасного формального наукового опреділення).

Навіть його похорони у 1861 р. перетворилися на вибух українського патріотизму, який підтримали й представники інших слов’янських народів (на відспівуванні в церкві Академії мистецтв в Петербурзі були присутні, окрім Костомарова, Куліша й братів Лазаревських, також Некрасов, Лєсков, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Пипін, Панаєв та багато інших відомих на той час  осіб). Російський письменник М. Лєсков у своїх спогадах про цю сумну подію підкреслював: "Сам день його похорону назавжди залишиться знаменним в історії українського письменства й громадськості. Найулюбленіша мрія поета здійснилась і голосно заявила про своє існування".

Надалі вже ситуація із використанням сучасної "української" назви стає стабільною, про що свідчать хоча б твори і виступи М. Грушевського, М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова та багатьох інших вітчизняних політичних діячів, науковців, представників творчої інтелігенції. Тож, з точки зору формальної логіки, етногенез сучасних українців, що розпочався ще в часи раннього середньовіччя, досяг сталої форми в ХІХ ст., коли й "перемогла" сучасна назва народу. І тривав він півтора тисячоліття. При цьому слід зазначити, що на протязі розвитку цього історичного процесу було кілька фаз, коли певна самоназва могла стати основною у самосвідомості автохтонів – слов’ян, але послідуючі крупні катаклізми різко змінювали ситуацію в даному східноєвропейському регіоні і повертали місцевий люд (та різні його страти) до корінних змін у власному самоусвідомленні – через самоназву – майже до висхідної точки (хоча й традиційні погляди не забувалися в повній мірі).

Але  завершення процесу етногенезу й стабілізації самоназви призвело до постановки і спроби вирішення нової, не менш важливої проблеми. Як писав І. Лисяк- Рудницький: "центральна проблема в новітній українській історії – це постання нації, переростання етномовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту". Адже "нація це етнокультурна спільність доповнена усвідомленням своєї етнополітичної окремішності".

                                          

Частина 6.

Взагалі ж у сучасному світі існує безліч націй, котрі мають певні спільні риси, а також особливі характеристики, що були зумовлені пройденими ними історичними "стежками та шляхами" і, відповідно, набутим неповторним культурним, соціальним, економічним, правовим, політичним та історичним досвідом, який так чи інакше впливає на їхню подальшу перспективу. Поза усяким сумнівом, всі без виключення нації єднає на онтологічному рівні (тобто при витлумаченні явищ об'єктивної дійсності, що існують незалежно від свідомості) насамперед особливості їхнього виникнення, народження. Однак реально встановити початок цієї фази націотворення, зазвичай, неможливо. Нездоланною перешкодою у розв'язанні даного питання являється те, що виникнення націй насправді постає розгорнутим у часі процесом, а не миттєвим актом. Сам же початок такого націотворення стимулюють глобальні для кожного конкретного етносу потрясіння – соціальні, політичні, релігійні, воєнні – якщо вони актуалізують для нього цілі свободи й визволення, потреби єднання сил заради досягнення цих та інших глобальних цілей, а також виразна налаштованість щодо цього соціуму на оптимізм і віру у власні можливості.

Предки сучасних українців, згідно з наявної інформації про історичні долі місцевого осілого населення, кілька разів піднімалися на рівень державотворення і, відповідно, націотворення під різними самонайменуваннями.  Але катаклізми різного рівня, і в першу чергу глобальні, практично повертали наших предків на висхідні позиції у цьому вельми важливому для одного із сучасних слов'янських народів питанні.

Одним із таких історичних програшів, який призупинив у своєму розвитку процес націотворення, стала загибель Української козацької держави, коли у середовищі тогочасних українців  розпочалися якраз націотворчі процеси феодальної доби та доби раннього модерну. В ХVІІ ст. на певній території Східної Європи – в межах від Віслока і Вепша (праві допливи Вісли) на заході та до Дону на сході, від кордонів Угорщини, Молдавії і Бесарабії, а також татарських володінь у Криму, на півдні, й до Стиру та Прип'яті на півночі – тут відбувилися такі об'єднавчі процеси нащадків літописних полян, древлян, сіверян, волинян, хорватів і тиверців.

Але сила середньовічного етнічного випромінювання була такою могутньою, що, з певними модифікаціями, автохтонне осіле населення цього європейського регіону продовжило свій розвиток – в цій місцевості розпочався власне український "шлях", "період", "ера", що й призвело до формування сучасного народу і нації.

Вже не раз вищезгаданий І. Лисяк-Рудницький запропонував свій варіант відмінності у цих поняттях. За ним "народ" – це "етнічна одиниця", а "нація" – політична. "Те, що творить народ – це сукупність певних об'єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (просторовий і часовий) "народний характер". Нація ж – явище суб'єктивної сфери, це "колектив людей, що хочуть бути державою", а тому "існування нації спирається на свідому волю її членів". Звичайно, про таку точку зору слід пам'ятати і в нашому дослідженні.

З поняттям "нація", в свою чергу, певною мірою переплітається й поняття "етнічність", про що вже йшла мова у вступній частині даної праці. Під нею розуміється поєднання багатьох рис або ж компонентів, котрі також належать до природи будь-якої етнічної групи. Таким чином, етнічність можна визначати і як суміш спільних цінностей, вірувань, норм, смаків, самосвідомості, усвідомлення спорідненості в групі, спільної групової пам'яті та лояльності, певних структурних взаємовідносин у середині самої групи та прагнення до продовження існування. Також в контексті даного висвітлення проблеми до цього визначення слід ще й додати, що однією із складових самосвідомості являється самоназва. Тож під час вивчення процесу націотворення кожного конкретного народу не слід плутати процеси етногенезу й культурогенезу, на що часто "скочуються" частина науковців та багато з аматорів, шукаючи українські першовитоки то в палеоліті, то в трипільській добі або ж в інших історичних періодах існування стародавнього автохтонного населення цієї частини Європи.

Якщо ж далі розглядати, але в органічному взаємозв'язку, ці два вищенаведені терміни, то слід ще зупинитися на слідуючих теоретичних позиціях.

Історична територія, політико – юридична спільність, а також політико –юридична рівність усіх членів, спільна громадянська культура й ідеологія – ось  компоненти стандартної західної моделі нації як історичного явища в цілому. Із огляду на вплив Заходу на сучасний світ вони залишаються суттєвим елементом, хоча і в дещо зміненій формі, багатьох незахідних концепцій національної ідентичності. Водночас, за межами традиційного Заходу, зокрема у Східній Європі та Азії, було зформульовано іншу модель нації. З погляду загальної історії, вона становила виклик перевазі західної моделі й додала чимало нових важливих елементів, більш відповідних зовсім іншим  обставинам та шляхам розвитку не-західних етнічіних спільнот.

Таку не-західну модель можна назвати "етнічною концепцією" нації. Її визначальною рисою являється наголос на спільності походження й рідної культури. Тоді, як західна концепція проголошує, що індивід має належати до певної і цілком конкретної нації, але при цьому має право вибрати, до якої із них має саме праєднуватися, не-західна, або ж етнічна концепція, не припускає такої широти поглядів. Тобто, чи то людина зоставатиметься у своїй спільності, чи емігрує до іншої, вона завжди неминуче й цілком органічно залишатиметься членом спільноти, у якій народилася, й довіку нестиме на собі її печать.

Нині вважається, що нація стоїть у центрі одного із найпопулярніших міфів сучасності – міфу націоналізму. Провідною у цьому міфі являється ідея, ніби-то нації існують із давніх давен, а націоналісти мають пробудити люд від довготривалого сну, щоби вони посіли належне їм місце у світі сучасних націй.

І останнє зауваження в плані короткої характеристики стану вивчення такої непростої теми. Нині на теоретичному рівні виділяються так звані "латеральні" та "вертикальні" етнічні спільноти. До першого їх типу відносяться суспільства, к котрих відчуття єдності присутнє в основному на рівні аристократії та духівництва, хоча час від часу до них можуть приєднуватися також чиновники, військова верхівка, заможні торговці. Такий тип об'єднань названо латеральним, оскільки він являвся одночасно і соціально обмеженим верхнім прошарком і в той же час географічно поширеним. Його виражене чуття спільної етнічної належності часто пов'язується із почуттям спільності інтересів даної верстви з високим статусом панівних соціальних прошарків.

І навпаки, "вертикальному" типові  крупної етнічної групи були властиві більша компактність та народність. Його етнічна культура намагається проникнути в усі соціальні верстви й прошарки. Соціальний поділ не був пов'язаний із різницею культур: радше чітко виражена історична культура допомагала об'єднати різні класи навколо спільної спадщини і традицій, надто коли їм загрожувала зовнішня небезпека. Внаслідок цього етнічні зв'язки часто були набагато сильнішими й закритішими, а впускні бар'єри – вищими. Звичайно, чітке розмежування латеральних та вертикальних етнічних спільнот притаманне лише ідеальним випадкам в етнічному розвитку кожного відомого нам суспільства. Але для нас важливим являється те, що у процесі свого розвитку окрема людська спільність може перетворюватися із одного полярного типу в інший, або ж навіть поєднувати елементи обох типів.

Обидва вищеназвані типи та інформація про них теоретичного рівня, звичайно, потрібна нам у даному випадку для більш якісного розуміння вітчизняних процесів в історичному минулому сучасної України у розглянуті тут часи. Адже можливо припускати, що предки сучасних українців спочатку проходили "латеральну" стадію націотворення, яка пізніше змінилася на "вертикальну" модель.

На перший погляд, підняте питання начебто вже в цілому вирішене попередниками. Адже жоден із серйозних спеціалістів не сумнівається (чи не сумнівався) у територіально-географічному характері початкового використання самої назви "Україна" (про що тут слід згадати). Писемні джерела не мають будь-яких свідчень про міфологічне плем'я або ж стародавній народ, ім'я якого хоча б віддалено перегукувалося із українською назвою.

Не називалася територія півдня Східної Європи "Україною" і в києворуські часи, про що інколи "заїкаються" навіть  окремі серйозні дослідники. Аналіз контексту статей 1187, 1189 та більш пізніших років  за Іпатієвським списком давньоруських літописів, де зустрічаються ці назви, переконливо свідчать, що у тих випадках мова йшла про окраїнні території південноруських Переяславського, Галицького й Волинського земель-князівств. Термін "Україна" означав у тих повідомленнях не власну назву якоїсь певної місцевості, а лише її прикордонний характер розположення.

Аналогічне значення це поняття мало також у ХІІІ-ХVІІ ст. Назви "Оукраїна", "Країна", "Вкраїна" трапляються в оповідях про західноруські, південноруські, східноруські та інші землі, розташовані у порубіжжі із сусідніми народами та державами. Наявність такої великої кількості "Україн" нерідко створювала  складнощі у визначенні конкретного адресата. Тож в ті часи чітко прослідковується їх географічно орієнтований характер.

Ситуація починає змінюватися у ХVІІ- на початку ХVІІІ ст.: даний термін поступово набуває значення конкретного географічного поняття, рівнозначного назвам інших бувших південноруських земель – Волинь, Поділля, Запоріжжя, Червона Русь, Покуття, Сіверщина. Але ще й тоді назва "Україна" часто супроводжувалася поточнювальними словами – "Малоросійська", "Козакоруська", "Козацька". Навіть ставши територіальним осередком гетьманської держави, Україна ще не передала їй своєї назви. Як і раніше, в усіх сферах життя широко вживалася давня етнічна й політична назва "Русь", або ж "Мала Русь".

Переважного поширення термін "Україна" набув лише у другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. Заслуга у цьому належала українській інтелігенції, яка тоді очолила рух за національне відродження свого народу. Залежно від того, як зростала самосвідомість українського люду (у всіх його соціальних прошарках) це поняття набувало дедалі ширшого територіального та етнографічного змісту. А вже в часи раннього модерну з'явилися думки про потенційні можливості українського народу навіть у іноземців. Зокрема у своєму щоденнику під 1769 р. великий гуманіст і філософ Й.-Г. Гердер писав: "Україна колись стане новою Грецією. Колись прокинеться її веселий, музикальний народ і оживе його родюча земля під чудовим південним небом".

Але якраз у ХІХ ст., після тривалого існування в "латентному стані" у складі імперій, Україна пережила період "національного відродження" наслідком якого стало формування "модерної української нації". У самій назві  терміна "національне відродження" начебто міститься основна ідея: десь в історичному часі існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепала і прагне "відродитися". На думку Г.  Касьянова, даний термін слід брати в лапки, підкреслюючи тим самим його умовність. Загалом, здається,  можна було б для нього запропонувати альтернативний варіант – "націотворення", оскільки і за змістом, і за формою українське "національне відродження" було саме творення нації. З такою постановкою питання в цілому можна погодитися і сприймати її як вельми перспективну для подальшої розробки.

В контексті даної розробки теми слід зупинитися й на таких важливих поняттях як "національна ідентичність", "національна свідомість" та "національна ідея". Національна ідентичність – це передусім нова форма самоусвідомлення, яка не має аналогів у минулому й протиставляється попереднім формам суспільної свідомості. ЇЇ суть полягає у тому, що особистість ототожнює себе з "народом", який, у свою чергу, визначається як "нація". Кожна особистість, незалежно від соціального або ж класового статусу, має рівні права з іншими особистостями як частина нації. А національна свідомість (власне таж ідентичність) – це насамперед уявлення про себе як про національну спільноту, про саму націю. Обидва поняття стали вельми актуальними якраз на етапі формування української модерної нації.

Але ще більш актуальним і часто суперечливим являється поняття "національна ідея" (дискусії у її визначенні продовжуються і  сьогодні). Тож на цій проблемі слід зупинитися дещо детальніше. Взагалі (і не тільки для українців) шлях національної ідеї часто виявляється складним та тяжким. Суть цього поняття заключається в її розумінні як у бажанні народу до незалежності, що реалізується у власній державі. Слід зазначити, що під незалежною національною державою цивілізований світ розуміє демократичні європейські країни – Францію, Німеччину, Швецію, Угорщину, Фінляндію, Польщу та ін. Саме вони являються зразками для державного будівництва на постімперських просторах, і зокрема України.

Якщо ж характеризувати поняття національної ідеї більш детально, то треба зупинитися на слідуючих моментах:

- це сукупність граничних (тобто не виведених з інших підстав), глибинних норм і правил, які характерні для даного суспільства і відрізняють його від інших суспільств;

- це норми і правила, що існують об'єктивно (незалежно від того, чи усвідомлені вони кожною окремою людиною), що тривалий час передаються з покоління в покоління;

- це такі норми, на яких вибудовуються інші норми та правила даного суспільства.

Знання національної ідеї дозволяє адекватно зрозуміти історію кожного народу й держави та ефективно прогнозувати майбутнє. Справедливим є і зворотнє – нерозуміння націдеї тієї або іншої країни не дозволяє вибудовування адекватного стратегічного прогнозу. Відсутність націдеї або її деградація веде до руйнування такої країни.

Звичайно, кожен народ повинен мати власну національну ідею, котра співвідноситься з національною ідентичністю. Зокрема у наших сусідів-росіян вона ще у ХІХ ст. визначилася у тріаді "Самодержавство, православ'я, народність" (про що мова вже йшла раніше), а пізніше трансформувалася у новий концепт "Бог, збирання земель, общинний колективізм". Українці "стартували" дещо пізніше у порівнянні з ними (в силу вищенаведених об'єктивних та суб'єктивних причин), але і тут (в часи після поразки Української революції початку ХХ ст.) теж була сформульована відома тріада принципів: "Незалежність, державність, соборність". Вірогідно, у зв'язку із незавершеністю процесу формування політичної нації на даному етапі вітчизняного державотворення, таке визначення національної ідеї повинне залишатися пріоритетним  у виробленні нових стратегічних засад в подальшому історичному поступі нашої країни.