dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 14 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 5

Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 5

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Якщо Україна продекларувала свій прозахідний курс, то вона має належно сприймати модель поведінки Заходу. В XXI ст. ця модель суттєво змінилася: Захід перейшов до нової глобальної стратегії, яку слід враховувати, інакше зовнішня політика України виявиться "сліпою".

До середини XX ст. Захід з не-Заходом взаємодіяв з позиції сили – військо­вої, економічної, використовуючи важелі культурного впливу. Він створював коло­ніальні імперії, підпорядковував усіх своєму впливу, щоб мати політичний, еконо­мічний, торгівельний та інший зиск. Навіть більшовицька революція в Росії не змінила цього підходу. Захід шукав засоби знищення режиму більшовиків аж до Другої світової війни.

У 50-х рр. XX ст. (з перемогою комуністичної революції в Китаї та розпадом колоніальної системи) Захід змінив свою стратегію: на перший план вийшла бороть­ба із соціалістичною системою. Заради цього відбувалася гонка озброєнь, велися збройна, ідеологічна і психологічна війни у всесвітньому масштабі. Вся політика Заходу щодо "третього світу" підпорядковувалася насамперед боротьбі із соціаліз­мом, і лише потім – економічній вигоді.

Після глобальної перемоги над соціалістичною системою (Китай є умовно соціалістичною країною) Захід знову змінив глобальну політику. Нині існує карди­нально нова стратегія: Захід (і, передусім США) вибрав курс на перетворення незахідного світу (в тому числі Росії і України) відповідно до власної політичної й еконо­мічної моделі. Безумовно, стратегія світотворення здійснюється доволі гнучко, хоч і не завжди ефективно. Там, де Захід не обмежений зобов'язаннями, він застосовує усі засоби, включаючи військові. Прикладами є колишня Югославія, Афганістан, Ірак, африканські та латиноамериканські країни. Стосовно ж постсоціалістичних країн, переважає політичний і економічний тиск, допомога, позики, культурна експансія. Щодо ж таких країн, як Китай, В'єтнам та деякі мусульманські країни, превалює опосередкований вплив або вичікування, інколи застосовуються комп­лексні технології впливу.

Отже, Україна має чітко усвідомлювати, що відносно неї США і ЄС здійснюють стратегію політичного та економічного тиску (батіг) та дозованої допомоги й кредитів (пряник). Ця стратегія покликана не лише прив'язати Україну до Заходу, перебудува­ти її економіку з позиції західних інтересів, а й не допустити реінтеграції з Росією.

Можна дискутувати, чи вдасться Заходу створити гомогенний і контрольо­ваний як політично, так і економічно світ, проте таке завдання сформульовано. Зрештою, ідея створення нового світопорядку зовсім не оригінальна. Вона запозиче­на, хоча і в новій інтерпретації, у соціалістичної системи і комуністів, які теж проголошували тезу створення гомогенної комуністичної цивілізації.

Нова стратегія Заходу поки що не проголошується відкрито. Вона маскується гаслами "відповідальності" Заходу за мир на Землі, за тріумф демократії, за утвер­дження прав людини, програмами боротьби зі світовим тероризмом, тоталітариз­мом тощо. Певною мірою ці гасла й програми мають гуманістичний зміст, а част­ково є ідеологічним і політичним прикриттям нової стратегії Заходу, і, насамперед, – США. Раціонально оцінюючи сучасну політику США і ЄС, можна вияви­ти, що для Заходу становлять інтерес будь-які події в світі: втручання в націо­нальні економіки, наукові програми у сфері термоядерного синтезу, діяльність національних партій, прийняття конституцій, фінансова політика, захист інтересів товаровиробника в кожній незахідній країні, чисельність національних армій і органів правопорядку, торгівля зброєю тощо.

Проголошуючи "відповідальність" за справи в усьому світі, Захід створює (або використовує діючий) арсенал реалізації цієї "відповідальності" поза форма­том ООН. Причому гуманітарна складова цього арсеналу (допомога в освітній галузі, охороні здоров'я і т.ін.) тримається на рівні 1%, хоча про неї і часто згадують політики. За великим рахунком, кінцева мета нової стратегії – це матеріальна вигода Заходу, а не альтруїстична політика підвищення добробуту народів не-Заходу. І це також слід усвідомлювати Україні – хоча б на рівні провідних політиків та полі­тичної еліти. Отже, ЄС відразу ж прискорить темпи входження України в свої струк­тури, як тільки побачить в цьому вигоду для себе.

Існує ще один аспект, який потребує виваженої оцінки в зв'язку з гіпотетич­ним вступом України до ЄС. Нова стратегія світоперебудови посилить розкол між Заходом та не-Заходом. Не-Захід усе більше перекладатиме провину за свої негараз­ди – голод, низький рівень добробуту, нестабільність політичних систем тощо – на Захід як на свого опікуна. І якою б великою не була економічна могутність Заходу, він не зможе (або не захоче) реалізувати глобальні програми подолання розриву в рівні життя багатих та бідних країн. Бідність же буде породжувати заздрість, конфлік­ти, тероризм, вороже ставлення до багатих. Додадуться етнічні, расові моменти.

Безумовно, вступ України до ЄС може відкрити їй шлях до вступу в "клуб багатих країн". І це надзвичайно приваблива перспектива. Але Україні доведеться стати активним гравцем у здійсненні глобальної політики світової перебудови міжнародних відносин. Україна вже зробила перші кроки в цьому напрямі, коли послала своїх військових до Югославії, в Африку, до Лівану та Іраку. Хоча, зви­чайно, вона поки що залишається запасним гравцем, якого вже почали випускати на поле світової політики, однак лише як малозначущого.

І все ж з'ясуємо, чи має шанси Україна увійти в загальноєвропейську гру повноцінним гравцем, і якщо має, то коли це відбудеться.

Всебічний аналіз політичних, економічних, військових і культурних про­цесів у Європейському Союзі та Україні показує, що в України непогані шанси вступу в ЄС: стратеги цього союзу розуміють, що це сприятиме підвищенню загальної безпеки об'єднаної Європи. Справді, сьогодні вони не готові скласти ціну за таке підвищення безпеки та перспективу просування кордонів ЄС на схід, однак з часом прагматизм європейських політиків візьме гору. Якщо Україна динамічно проводитиме модернізацію, то скоротить цей час до мінімуму.

Реально ж інтеграція України в ЄС не здійсниться раніше 2020-2025 р. Якщо враховувати, що ФРН знадобилося 10 років, щоб інтегрувати східну частину краї­ни, то приблизно стільки ж років триватиме інтеграція кандидатів ЄС першої хвилі в нього. І тільки після цього Європейський Союз зможе розглянути конкретну програму інтеграції в свої структури України. Потім доведеться почекати ще 10-12 років, аби здійснити цю програму практично. Вступ до НАТО може відбутися раніше лише в тому разі, якщо підвищиться рівень загроз ЄС.

Виникає запитання: як буде реагувати європейська і українська громадська думка на такі строки вступу України в ЄС?

Європейська громадська думка звикнеться з перспективою вступу України до ЄС, тим більше, що за рахунок взаємних візитів громадян країн ЄС і України, а також неухильної роз'яснювальної роботи підвищиться імідж України.

Українська ж громадська думка, яка штучно вводилася в оману щодо перспек­тив входження України до ЄС з часом переорієнтується на більш довгострокову, повільну інтеграцію України до ЄС. Частина населення звично звинуватить владу і мафію в затримці вступу в ЄС і матиме рацію, оскільки криміналізація країни є однією зі значних перешкод швидкого вступу України в ЄС.

Можуть становити інтерес і прогнози щодо реакції урядових структур і громадської думки Росії на вступ України в ЄС. Одним з вірогідних варіантів таких прогнозів може бути наступний.

Населення Росії негативно оцінюватиме прагнення України вступити до ЄС. Спрацьовуватимуть старі стереотипи: "продають слов'янську єдність", "ідуть в агресивний блок НАТО" тощо, які ще вкорінені на побутовому рівні свідомості. Позиція владних інститутів Росії, напевно, буде подвійною: з одного боку, вони застерігатимуть Україну від вступу до ЄС в досить поміркованій формі і пропонува­тимуть альтернативні союзи, з другого – робитимуть усе (здебільшого в прихо­ваній формі), щоб вступ України в ЄС все-таки не відбувся.

Сумнівним залишається відпрацювання єдиної позиції щодо України країнами-членами ЄС. Частина великих країн Європи (можна передбачати з великою часткою ймовірності) – Німеччина, Польща, Франція, Італія, Іспанія, а також деякі країни-сусіди України – підтримають вступ України в НАТО і ЄС, керуючись геополітичними й геоекологічними інтересами. Переважна ж більшість малих країн, які вхо­дять до ЄС – в тому числі й неофітів – в різній формі висловлять сумніви й навіть заперечення щодо вступу України. Причина цього – побоювання щодо фінансових витрат на це, а також ревнощі, що велика Україна відіграватиме помітну роль в ЄС. Отже, найбільшу небезпеку для України, пов'язану зі вступом до ЄС, стано­вить позиція малих країн Європи.

Що стосується Великої Британії, то вона приховуватиме свою справжню пози­цію, маневруватиме між різними тенденціями всередині ЄС і прийме рішення в остан­ній момент, погодивши його із США. Таким чином, США також відіграють певну роль у вирішенні питання щодо вступу України до НАТО і ЄС. Позиція США склад­на. З одного боку, їм вигідно прийняти Україну до НАТО й зміцнити цей блок, який є важливим інструментом впливу Вашингтона на Європу і світ (для України ж прийом у НАТО є важливою передумовою вступу до ЄС); з другого боку, вступ України до Європейського Союзу зміцнить економічний, політичний, військовий та інтелектуаль­ний потенціал ЄС, а це невигідно США, особливо в економічній сфері, де Вашингтон все частіше виявляється суперником і конкурентом об'єднаної Європи.

Тому США коливатимуться щодо вступу України в ЄС. Це небезпечно для України, враховуючи вплив США на Велику Британію і малі країни Європи. Тому Україні необхідно вести дуже виважену гру в трикутнику: США-ЄС-Україна. Проведення успішної економічної і політичної модернізації буде додатковим ва­гомим аргументом взаємодії в цьому трикутнику.

Виклавши деякі аргументи на користь тісної співпраці ЄС з Україною, а відтак – і прийому України до Союзу важливо наголосити на тому, що ні владі, ні еліті, ні народу не слід робити трагедії з приводу неможливості найближчим часом вступи­ти до НАТО і в ЄС. Необхідно забезпечити підвищення життєвого рівня населення, демократизацію і дотримання прав людини, розвивати охорону здоров'я, науку, освіту і т. д. За таких умов вступ України до ЄС перетвориться на суто технічне питання.

Вищевикладене не означає, що задля інтеграції у Західну цивілізацію Україна має якомога далі дистанціюватися від Росії. З цього приводу хотілося б ще раз звернутися до теоретичної спадщини В. Липинського.

Співвідношення "нація - держава" розглядалися ним дуже ретельно. В. Липинський вважав, що "без своєї власної суверенної державної орієнтації не може бути нації. Власна держава – це синонім влади власної аристократії, і як не може бути нації без своєї власної національної аристократії, так не може бути національної аристократії, а значить і нації, без своєї власної держави. Тільки у власній державі моральні оргацізаційні форми даної нації можуть йти паралельно й ритмічно з розвитком її матеріальної техніки та культури. Тільки власною державою може дана нація захистити свою власну матеріяльну і духовну культуру од знищення її чужими націями, однаково, чи ці нації хочуть її знищити силою якоїсь національної чи "інтернаціональної" держави, іншими словами, чи хочуть вони одірвати дану національну аристократію від її пасивних мас, від тіла її нації, гаслами чуженаціональними та денаціоналізацією чи гаслами інтернаціональними та інтернаціоналізацією. І тому протиприродний розділ понять нація і держава – теоретичне шукання формули практично неможливого мирного співжиття кількох націй в одній державі... – все це новочасна схоластика, породжена тими самими причинами, що і схоластика середньовічна... Отже, відкидаючи схоластичне одділення нації від держави – початок нації розглядатиму як початок власної окремої державної організації активних елементів серед даної пасивної маси на даній, зайнятій цією масою, території".

Міркуючи про майбутнє суверенної України, В. Липинський постійно звертав увагу на її стосунки з Росією та Білоруссю. Він обстоював тезу про те, що "політичний союз з Білорусею і Великорусею – це категоричний імператив закордонної політики нашої будучої держави, нашої будучої правлячої аристократії. Тільки активною політикою в справах "Руського Сходу" Україна зможе забезпечити собі – здобуте її внутрішніми силами – незалежне державно-національне існування. Пасивне ставлення приведе нас неминуче до руїни, до нового загарблення нас активнішими в цьому напрямі націями. Така політика може бути трояка: 1. або як авангард демократичного Заходу в руйнуванню і розлаганню Руського Сходу, 2. або як авангард охлократичного Сходу в руйнуванні Заходу, 3. або врешті як авангард в органічнім класократичнім відродженню Руського Сходу в його обороні як перед західною демократією, так і перед азіятською охлократією. Перша політика вже змонополізована Польщею, друга змонополізована Москвою і, ставши на перший або другий шлях, ми зможемо бути тільки пасивними попихачами Польщі або Москви, гарматним м'ясом в їх боротьбі між собою. Тільки третій шлях єсть нашим старим традиційним національним шляхом, від часів держави Галицько-Володимирської, Литовсько-Руської і козацької, в добі її могутності, за великого Богдана. Як політика традиційно національна – вона мусить бути політикою всіх нас, українських консерваторів-класократів. Україна, як окрема незалежна держава, мусить або загинути, або стати на чолі великого грядучого руху – органічного і національного відрожження всіх трьох Русей".

Так само продуктивною є і теза Липинського про історичну роль України на Сході Європи. "Маючи в своїй нації і Схід і Захід, – писав він, – ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом  єдності та індивідуальності нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація: підпадаєм – не завойовані ніколи чужою державою, а завжди власним внутрішнім розладом – під впливи то східної Москви, то західної Польщі. Гинемо, покарані за невиконання того завдання, яке дано тільки нам, бо ці дві наші, загарбуючі нас в часах слабкості душі нашої, сусідки – одна по своїй східно православній, друга – по своїй західно-католицькій ексклюзивності – його виконати не в силі."

Пояснюючи ці думки, І. Мірчук писав, що за В. Липинським, перед Україною "стоїть велике завдання синтези двох культур, двох цивілізацій, об'єднання Сходу з Заходом. Щоби навіть поляки і росіяни з походження служили вірно цій державі, на якої території вони живуть, мусить ця держава мати моральні цінності, якусь притягуючу силу. І ось цю притягуючу силу дав український нації Липинський у формі месіяністичної ідеї. Досконала синтеза Сходу із Заходом – це коротка формула, в яку він вбирає українську месіянистичну ідею". важко сказати, чи виконає Україна цю місію. Також проблематично побачити її на чолі майбутнього союзу "трьох Русей". Тим більше, що й сам цей союз, на нашу думку, справа досить віддаленої перспективи. Принаймні, за діючого нині в Росії режиму якісь реальні кроки у цьому напрямі нереальні.

 Але у процесі глобального розвитку людства, коли Західна цивілізація буде в змозі просунутися на Схід, ідея Липинського має всі шанси на практичну реалізацію. В рамках ЄС ми бачимо приклади того, що близькі за історичною долею країни утворюють між собою субоб’єднання, які тільки поліпшують загальний клімат об’єднаної Європи. "Не має сумніву, – писав у посмертній згадці про вченого О. Назарук, – що Липинський се найбільший з політичних мислителів нашої землі і що черга на його розуміння ще прийде. Ще здійсняться величаві замисли його". 

Переважна більшість українських сусідів з числа країн Цен­тральної Європи та Балтії мала на початку 90-х років ХХ с. й не приблизно однакові, то принаймні цілком співвідносні з Украї­ною стартові умови для здійснення євроінтеграційних проектів. Ці їхні проекти реалізувалися у вигляді членства в Європейсько­му Союзі значною мірою внаслідок того, що в ЄС визнали за доцільне дати їм свого роду "аванс", зумовлений як геополітичними та геоекономічними обставинами, так і міркуваннями, пов'яза­ними зі сприйняттям країн-кандидатів як "проєвропейських", таких, що вирішили порвати з тоталітарними тенденціями в їхньому недавньому минулому.

Про будь-які аванси з боку Євросоюзу для України мова не йшла ані в 90-ті роки XX ст., ані пізніше – на початку століття ХХІ. Для цього, безумовно, існували і існують об'єктивні причини у вигляді недостатнього з огляду на європейські мірки рівня економічного розвитку, серйозних прога­лин у законодавстві, проблем у сфері практичної реалізації цього законодавства тощо, – проте вирішальна роль належала все-таки причинам суб'єктивним. За батьківщиною Тараса Шевченка й Михайла Грушевського закріпилася репутація країни, яка не зумі­ла (чи не схотіла) зробити вибір між Європою й Євразією, Захо­дом та Сходом, безнадійно занурившись до того ж у кримінал, корупцію, переслідування журналістів та ЗМІ, масові порушення демократичних правил і норм. Розраховувати на швидкий вступ до ЄЄ за спрощеною проце­дурою нині не варто. Заохочувальні слова з боку європейців на адресу нової української влади й українського народу продовжу­ють лунати, проте чиновники Європейської Комісії в Брюсселі досить чітко й оперативно окреслили як перспективи двосторонньої співпраці на найближчий період. Питання про членство України в ЄС у брюссельському порядку денному відсутнє.

Потреба економічного й політичного реформування являється для Києва об'єктивною. Успіх євроінтеграційної стратегії безпосередньо залежатиме від наслідків здійснення реформ, а також оцінки цих наслідків Євросоюзом. Внутрішнє реформування, отже, слід ро­зглядати як одну з передумов наближення до Європи. Іншою мало б стати просування європейської ідеї з рівня органів державного управління на рівень інститутів громадянського суспільства. Дер­жавну стратегію європейської інтеграції, відтак, мала б у нових умовах доповнити загальнонаціональна євроінтеграційна програ­ма.

І ще раз звернемо увагу на північний схід. У сучасній, дуже непростій ситуації Росія все ж має досить ресурсів для того, щоб за певних умов переломити хід подій й перейти у геополітичний контрнаступ або ьпринаймі зупинити наступконкурентів та зафіксувати геополітичний "фронт" у його нинішньому стані. Такий поворот може відбутися уже в найближчі часси, хочагарантій того, що він дійсно стане реальністю, немає і не може бути. Та цей фактор слід враховувати особливо враховуючи результати президентських виборів у наших сусідів 2012 р.

Якщо ж події розгортатимуться саме таким чинм, Україні варто було б переглянути й суттєво підкорегувати свою позицію відносно Російської Федерації. Поки ж цього немає, Київ змушений виходити з того, що пряме зближення із Москвою не є для нього оптимальним. Значно привабливішою виглядає модель відносної рівноваги у стосунках із Росією і Заходом включаючи США, котра передбачає приблизно однакове приближення до кожної із сторін й супроводжується перманентним пошуком ситуативного балансу у цих відносинах.

Фактор геополітичної діяльності для української влади, незалежно від її політичного кольору, вкрай важливий. Приклад останніх років президенства Л. Кучми свідчить про те, що цей фактор слід розглядати як, по суті, головну обставину, котра визначає її – тобто влади – долю. Будь-які спроби поліпшити відносини з Росією для українського керівництва чреваті у кращому випадку висуненням з боку Заходу обвинувачень про "відхідвід демократії", а в гіршому – розгортанням тим же Заходом кампанії із дискредитації "проросійської" державно – політичної верхівки у Києві (як це трапилося під час "помаранчевої революції") з полальшим усуненням її від влади.

На закінчення хотілося б знову звернутися до В. Липинського: "Збудована на нашому непочатому і буйному "дикому полі" сильна Держава Українська має дані перейняти від старіючої Західної Європи – може так, як колись Візантія від упадаючого Риму – весь її многовіковий досвід, вся здорові зерна її великої культури і ці зерна на своєму родючому грунті до ще більшої височини виростати. Тільки держава Українська мешканцями нашої нещасної землі – яка досі була "окраїнами" Азії і Європи і полем герців для цих двох світів – має дані забезпечити нарешті людське громадське існування не "при битій дорозі", а в своєму власному гнізді. Свідомістьвеличі цього завдання і його правди та справедливості може захопити людей сміливих та чесних – людей, які люблять велике і шанують справедливість".

Гадаємо, що до влади в Україні врешті-решт прийдуть такі сміливі і чесні люди, а український народ навчиться реально контролювати їх дії, спрямовуючи останні виключно на благо рідної Батьківщини. Тим самим українська нація зробить той крок, який відділяє етнічну націю від політичної.