dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 4

Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Цивілізаційний вектор розвитку України багато в чому залежатиме від адекватного розв’язання протиріч і можливих конфліктів. Як справедливо зазначає В. Котигоренко, наша держава розташована на свого роду цивілізаційному перехресті. Носії присутніх тут етнічних протиріч, які, в разі загострення останніх, можуть стати сторонами конфлікту, є одночасно і носіями певних цивілізаційних ідентичностей. Відмінності між ними виразно виявляються у відмінностях їх систем цінностей. Це слід враховувати при вивченні етнічних конфліктів та причин їх виникнення, розробці рекомендацій щодо розв’язання конфліктних ситуацій. Адже ціннісні, цивілізаційні конфлікти розв’язуються, зазвичай, з великими труднощами. Серед причин цього є те, що внаслідок незбігу ціннісних орієнтацій і психологічних характеристик цивілізаційно відмінних конфліктантів утруднюється віднаходження для них спільної позиції як основи і предмета переговорів з приводу тих або інших інтересів і потреб.

Етнічна структура українського суспільства характеризується, з одного боку, безперечним кількісним переважанням корінного автохтонного українського етносу, з іншого – багатющою палітрою національних меншин і етнічних груп, які представляють основні мовні сім’ї світу. Це засвідчує "українськість" української держави, а також її відкритість людям з різних частин світу. При цьому розмаїта етнічна палітра не лише збагачує українське суспільство, а й ставить до кожної із сторін (відповідно – до корінного етносу та меншин) взаємні зобов’язання по налагодженню оптимальних умов щодо гармонізації міжетнічних взаємин та адекватної інтеграції мігрантів в українське суспільство.

Тенденція до "європеїзації" з’явилася в незалежній Україні як відповідь на виклик певних політичних кіл Росії, які в середині 90-х років минулого століття почали активно розробляти ідею посткомуністичної неоімперської соборності під гаслами цивілізаційного протистояння Сходу і Заходу. Обгрунтовуючи "необхідність" нового об’єднання, російські науковці зазначали, що єдиний шлях до подолання кризових явищ в пострадянських країнах з переважно слов’янським населенням це "путь реинтеграции большей части бывшего СССР в форме новой России. Я думаю, первыми на этот путь будут вставать хлебнувшие самостийного лиха наши братья из Казахстана, белорусы, украинцы. Зто они, сами, я надеюсь, избавятся от своих местечковых политиканов и начнут давить на московский центр, требуя объединения".

Для аргументації своєї позиції апологети "об'єднання" використовували й висновки популярних істориків: "Весь XVIII в. соседние народы... , – писав свого часу Л. Гумільов, – воспринимали Россию как страну национальной терпимости... И потому все хотели попасть "под руку" московского царя, жить спокойно... То, что приобрела в XVII в. Украина, не пожалевшая крови ради присоединения к России, безо всяких усилий получили и казахи, и буряты, и грузины, страдавшие от набегов соседей. Так старая московская традиция привлекла целый ряд этносов, органично вошедших в единый российский суперэтнос,  раскинувшийся   от   Карпат  до   Охотского моря."

На таке розуміння проблеми в Україні висловлювалися протилежні думки типу: "Загроза українській державі і українській нації з боку Росії існуватиме до того часу, доки існуватиме московське месіянство. Річ в тім, ...що месіянство московське органічно в усіх відношеннях (і генетично, і структурно, і функціонально) пов'язане з московським імперським експансіонізмом і московським гегемонізмом." І далі: "Третій Рим" став власне, граничним звуженням, а не поглибленням православної свідомості. Москва, іменувавши себе "третім Римом", прагнула не до утвердження і поглиблення Християнства, а тільки до самоутвердження. Сама ідея "третього Риму" аж ніяк, зрозуміла річ, не відповідала реальній значущості Москви, зате створила якийсь ореол значущості у власних очах. Уже у той час на рівні буденної свідомости закорінювався автостереотип власної величі".

У взаємовідносинах між Україною і Росією склалася ситуація, яка не може не викликати занепокоєння демократичної громад­ськості обох країн. Так, академік НАН України І. Дзюба зазначає, що "поки офіційна Росія розглядатиме Україну як сферу свого впливу і фактично свого сателіта (попри всю риторику про страте­гічне партнерство), а в Росії "неофіційній" (серед широкого спект­ру політичних сил, від комуністів до нацистів, за винятком вузького демократичного прошарку) пануватиме мотив повернення України в "исконное лоно"... доти в Україні житимуть недовіра і тривога щодо намірів могутнього сусіда, а то й страх перед ним".

За таких умов, європейський вектор зовнішньої політики України став тією противагою, якою вона намагалася збалансувати загрози з Півночі. При цьому привертає увагу розуміння українським суспільством поступовості, євроінтеграційного процесу. До цього спонукали, очевидно й провали радикальних спроб лібералізації економіки з ставкою на імітацію американських чи американізованих форм життєдіяльності. Відчутною стала й тенденція до відторгнення "вестернізованих" форм масової культури, соціокультурних норм і духов­них настанов широкими верствами української громадськості Популяризована західними радниками думка про потрібність ради­кальних реформ для досягнення гарантованого успіху не була підтверджена практикою. Нерідко такий радикалізм наражався на нездатність суб’єктів економічного життя швидко адаптуватися до форсованих змін, обертався своєрідною кризою адаптації, нездат­ністю забезпечити стабільність розвитку на нових засадах. Перши­ми жертвами кризи адаптації виступали якраз складні виробничі і науково-технічні системи, а також наявний в Україні значний гума­нітарний капітал. А це, в свою чергу, викликало інстинктивне відторгнення як політики інтенсивних реформ, так і культурних цивілізаційних засад Заходу.

Проте, як зазначає М. Михальченко, взаємовідносини України з ЄС перспективніше розглядати в аспекті глобалізації, під якою розуміється об'єктивно зумовлений процес посилення загальної взаємозалежності країн і союзів країн в умовах розширення господарсько-економіч­них, комунікативних та інших перспектив сучасного світу. Сприйняття або несприйняття процесу глобалізації на ідеологічному й психологічному рівнях не позначаться на його об'єктивності. Цей процес не потребує визнання чи запере­чення з боку країн, партій або індивідів. Він мас як позитивні, так і негативні аспекти, перші з яких слід якомога повніше використовувати, а другі – мінімізовувати.

Економічна складова глобалізації складається з трьох аспектів. По-перше, процес глобалізації грунтується на експансії західної (європейсько-американської) моделі економічного розвитку в усі регіони Землі. По-друге, в процесі глобалі­зації превалюють економічний зміст і економічні наслідки (ТНК, домінування кількох валют у світі, товари, послуги тощо). По-третє, економічна перевага групи могутніх держав призводить до соціальної і освітньої однорідності світу, поглиб­лення прірви між багатими та бідними країнами (хоча економічні еліти різних країн за рівнем прибутку зближуються, гомогенізуються). Загальна модель еконо­мічного розвитку за рахунок уніфікуючого потенціалу детермінує схожі соціаль­но-економічні зміни й наслідки в різних країнах і регіонах.

Політична складова глобалізації є продовженням економічної і виявляється в політичній взаємозалежності країн світу і в можливостях контролю за політич­ним розвитком окремих країн і регіонів з боку супердержав або політичних блоків. Вона не базується на демократичних цінностях, як часто намагаються довести політики, і не є змовою "світового капіталу" чи "масонів". У політичній глобаліза­ції закладено дві головні тенденції: а) формування оптимальних політичних умов функціонування світової системи капіталізму та типів держав, які цю систему влаштовують; б) зближення народів в умовах нових засобів транспорту, інформації, освіти, науки і т.ін. Рівність та нерівність націй і держав, справедливий світопорядок, ліквідація конфліктів – усе це похідне від двох головних тенденцій. Навіть нав'язування народам периферійних країн "демократичних політичних систем" є своєрідниим засобом реалізації головних тенденцій економічної і політичної гло­балізації, хоча й доволі ефективним і багатофункціональним.

У сучасну епоху все більшу роль відіграє культурна складова глобалізації. В її основу покладена нова технологія розвитку культури людства – нові техно­логії виробництва товарів, знань, засобів спілкування, самої людини. Глобалізація збли­жує народи з культурного погляду, сприяючи утвердженню культурної комунікативності, одноманітності, уніфікованості. Культурна багатоманітність відступає, що часто з жалем констатують антиглобалісти й культурологи. Однак зупинити про­цес формування світової цивілізації як синтезу національних культур, становлення системи загальнолюдських цінностей практично неможливо. Можна частково за­гальмувати його в деяких регіонах і країнах, та й то лише тимчасово.

Глобалізація як єдність економічних, політичних та культурних процесів зближує економічний розвиток країн (проте не згладжує істотну відмінність між бідними і багатими), робить світовий ринок товарів і послуг єдиним, руйнує тра­диційні способи життя, модернізує традиції управління, поступово витискає тоталі­таризм і диктатуру з політичного життя, проте водночас нав'язує політичне домі­нування супердержав, уніфікує й нівелює форми культурною життя націй, спону­кає до змагання моделі суспільною розвитку. Питання лише в тому, хто більше, а хто менше користується результатами глобалізації. Між іншим, саме нерівними умовами використання економічної, політичної і культурної глобалізації спричи­нені протестні рухи антиглобалістів.

Сьогодні антиглобалісти критикують Захід як джерело експансіоністських тенденцій, як головну силу, що збирає плоди позитивних аспектів глобалізації. Але ця критика безперспективна: адже суспільства, які не демонструють позитив­ні результати економічної і політичної модернізації, а також соціальні групи і рухи, які неспроможні пристосуватися до змін, ще ніколи не перемагали, не ставали першопроходцями для інших народів. Навіть такі грандіозні утопічні проекти, як комуністична революція, лише тимчасово можуть ввести народи в оману. Критика ж сучасних об'єктивних процесів здебільшого поверхова, а тому не може виробити позитивної програми дій.

Одночасно варто враховувати, що цінності, на основі яких здійснюється гло­балізація, хоча і є універсальними, проте не абстрактними, а конкретно-історич­ними: ринкова економіка, демократія, соціально-правова держава, освітні цінності – різні в різних країнах, тобто реалізуються в конкретному вигляді в конк­ретній країні. Їх реалізація – історична та національна – залежить від культури суспільства і традицій життя в ньому. Тому, будучи в первісному варіанті продук­том західної (євроатлантичної) цивілізації, вони не без труднощів "проростають" за інших історичних та культурних умов.

У контексті прискореної глобалізації Україна має врахувати вирішальну роль Західної Європи і США в цих процесах, з'ясувати і аргументовано викласти всі позитиви євроатлантичної моделі суспільного розвитку і взяти на озброєння її нові економічні та політичні, наукові та освітні технології, однак не шляхом знищення національної культури, а її збагачення. Безумовно, це дуже складно. Але якщо Україна справді прагне бути сучасною країною, то в неї немає іншого вибору.

У новому історичному протистоянні об’єднаної Європи і США, яке на сьогодні тільки штрих-пунктирно позначається, для Європейського Союзу важливу роль відіграють великі (за європей­ськими мірками) постсоціалістичні та пострадянські країни. Скільки б не вислов­лювали своє невдоволення країни Балтії та інші малі країни, вони завжди зали­шаться малими: їх економічний, політичний та інтелектуальний потенціал не мати­ме великого значення в урегулюванні проблем Європи й світу в цілому. Такі ж країни, як Польща та Україна, є досить помітними гравцями в європейській полі­тиці. Наприклад, вступ Польщі до Європейського Союзу істотно підвищив як політичну, так і економічну значущість ЄС.

Україна поки що залишається запасним політичним і економічним гравцем Європи, однак від її позиції в недалекому майбутньому значною мірою залежатиме розклад сил в Європі. Будувати європейську стратегію без урахування ролі Украї­ни вкрай недалекоглядно. Візьмемо гіпотетичну ситуацію: варіант А: Україна об'єд­нується з Росією і Білоруссю в нову державу. У Європейського Союзу на Сході з'являється небезпечний сусід, та й узагалі європейська ситуація стає непередбачуваною. Варіант Б: Україна входить у Європейський Союз. Стабільність в Європі істотно підвищується, оскільки без України Росія ніколи не зможе перетворитися на наддержаву. Варіант В: Україна залишається "вільним агентом". В цьому разі зберігається лімітрофна зона нестабільності.

Водночас слід привернути увагу до ще деяких аспектів: якщо, наприклад, Україна приєднається до ЄС, то це створить значні проблеми для Європейського Союзу. Адже модернізація української економіки, адаптація системи освіти, науки, законодавства, політичних інститутів означатиме додаткові видатки з бюджету ЄС, хоча, водночас і вкладання коштів з вигодою: політичною, економічною, культур­ною, інтелектуальною тощо.

Поки що Україна поводить себе як дисциплінований, старанний запасний гравець, якого можна посилати до тієї "команди", в складі якої вона хоче (і може) грати.

Справляють вплив на Україну і ззовні: різні політичні, економічні, фінан­сові організації Європи, які постійно вимагають від неї зразкової поведінки в усіх сферах життя. Українці слухняно виконують рекомендації Ради Європи, ЄС, НАТО, США, ООН і т.д. Щоправда, бізнесмени, політики, наркодилери, торговці "живим товаром" і т.ін. не звертають уваги ні на обіцянки української влади, ні на реко­мендації ЄС та інших організацій і держав.

Україна також виконує функцію ефективного "санітарного кордону" для Європейського Союзу. Вона бореться з наркобізнесом на кордонах з ЄС, зупиняє потік мігрантів, які намагаються будь-що потрапити в Європу, прагне перекрити потоки контрабанди, допомагає своїми військами в розв'язанні етнічних конфліктів, надає повітряний простір для миротворчих (а іноді й відверто агресивних) опера­цій НАТО і США не отримуючи за це майже нічого.

Представники ЄС звертають увагу ще на одну проблему: еміграцію грома­дян. Але хто хотів виїхати в країни ЄС, той вже виїхав, а якщо в когось з українців з'явиться таке бажання, то він його так чи інакше реалізує: адже існує чимало легальних і нелегальних каналів для міграції українських громадян. Коли ж Україна стане членом ЄС, то ця проблема вирішуватиметься автоматично, в більш цивілі­зований і регульований спосіб.

Зрештою, повернімося до проблеми вільного пересування товарів. Країнам ЄС не варто боятись напливу українських товарів, оскільки, за висновками екс­пертів ЄС, вони нижчої якості. Скоріше, це Україна має боятися напливу якісних товарів із Західної і Центральної Європи. Та навіть з цієї ситуації є загальноприйнятний вихід. Співробітництво ЄС та України відкриває нові можливості для вироб­ництва дешевої продукції в інтересах усіх народів об'єднаної Європи. Безумовно, для налагодження такого співробітництва потрібно розв'язати кілька проблем по­в'язаних з ліцензуванням товарів, квотою виробництва, налагодженням випуску екологічно чистих товарів і т.ін., які можна вирішити спільними зусиллями.

Головними перевагами інтеграції України в ЄС для останнього слід визнати такі: по-перше, об'єднана Європа буде мати значно більший економічний простір для розвитку, ніж тепер. Об'єкт модернізації – народне господарство України – настільки вели­кий, що дасть змогу створити велику кількість робочих місць не лише для Украї­ни, а й для ЄС, причому і для науковців, і для проектантів, і для фахівців інших професій. Український економічний простір може виявитися плацдармом економіч­ної співпраці з Євразією та країнами Кавказу, де українські товари конкурентоспро­можні. По-друге, політична вага ЄС значно підвищується. Тут матимуть значення географічний, людський, інтелектуальний, ресурсний та інші фактори. По-третє, істотно зростає військовий потенціал Європейського Союзу. НАТО в Європі зможе спиратися винятково на європейські збройні сили. Що ж стосується США, то вони дістануть можливість повернути свої війська з Європи і значно скоротити військо­вий бюджет на користь цивільних (зокрема соціальних) програм.

Отже, переваги для ЄС з входженням до нього України, очевидні. Чому ж ця ідея не знаходить підтримки всередині ЄС? Це пояснюється кількома причинами. По-перше, Західна Європа вже звикла жити під "ядерною" і військовою парасолькою США, тому матеріально і психологічно не готова змінювати ситуацію, а бажає й надалі використовувати імперські амбіції США для власної користі, щоб США несли левову частку витрат на оборону Європи. По-друге, переважна більшість країн ЄС не бажає підвищувати рівень фінансування збройних сил і брати більшу відповідальність за свою безпеку. По-третє, досі в країнах ЄС існував негативний імідж України як країни малоцивілізованої, з авторитарним режимом, в якій пору­шуються права людини, населення якої не готове жити за нормами європейської цивілізації. По-четверте, лідерів ЄС лякають витрати, потрібні на інтеграцію Украї­ни до ЄС. По-п'яте, в Європі сформувалася думка про Україну як про країну корум­повану й криміналізовану, яка може в об'єднану Європу експортувати нові техно­логії корупції та криміналісту.

Можна виокремити й інші фактори. Проте навіть згадані вище непокоять як політичних лідерів ЄС, так і населення Європи. Тому Україні потрібно здійснити грунтовні зміни всередині країни в економічній, політичній та культурній сферах, щоб стати правовою, демократичною країною і тим самим змінити свій зовнішньо­політичний імідж.