dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 19 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 3

Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Суспільні науки в сучасній Україні – породження європейської історії і нау­ки в цілому. В них панує європоцентричний підхід, ними часто ігнорується спе­цифіка локальних цивілізацій та місцева історична реальність, в тому числі й україн­ська. Для нас ситуація ускладнюється ще й тією обставиною, що спочатку Росій­ська імперія, а згодом більшовизм впродовж тривалого часу фальсифікували україн­ську історію. Вітчизняна ж історія і реальність не тотожна ні західноєвропейській, ні російській історії та соціальній реальності в цілому. У цьому – специфіка й ве­лика проблема України як "мосту" між Заходом та Сходом, "санітарного кордону" між НАТО та Росією, "міжцивілізаційного простору" між європейською та євразій­ською культурами. Цивілізаційна реальність України гетерогенна: в ній химерно поєднані первні модернізаційної проективносгі Заходу та традиційної стереотипічності Сходу. Тож не дивно, що здебільшого світоглядно-аксіологічний формат України вживається в контексті контрарних категорій-символів: Захід/Схід,  Європа/Азія, цивілізованість/ дикунство (варварство).

Якщо закони фізики, відкриті в Англії, в Україні діють бездоганно, то еконо­мічні закономірності, сформульовані Смітом і Рікардо, у нас спрацьовують все-таки специфічно, оскільки вони не настільки універсальні, щоб безапеляційно здолати національну специфіку, культуру, ментальність і т.ін. Якщо ринок в Англії має природні й усталені ознаки, то в сучасній Україні ринок спочатку повинен виграти конкуренцію з колгоспами, з попередніми традиціями господарювання й стереотипами світогляду, а вже потім виявляти ту чи іншу ступінь гомогенності з "універсальними законами ринку". Отже, плідність сучасних дискусій щодо України як нової країни і локальної цивілізації залежить від уміння вийти за межі крайнощів метаісторичних схем та релятивістських (а частіше – поверхово-споглядальних) підходів.

Останнім часом актуалізувалася проблема вдосконалення суспільствознавчої методології, яка орієнтувалася б не стільки на розробку схем метапереходів від однієї формації до іншої, скільки на реальний аналіз глобальних, регіональних, світоглядних, виховних проблем. Загалом методологія виявляється ефективною лише в тому разі, якщо вона націлена на пошук розумної міри абстракції, адекватної ракурсу розгляду специфіки суспільства, аналізу процесів у ньому. Важливо виявити не лише спільне в розвитку різних суспільств, а й логіку формування відмінностей, з'ясувати критерії суттєвих відмінностей суспільних систем. Наприклад, армії подібних за кількістю населення та географічними умовами країн, можуть виявитися (і здебільшого виявляються) зовсім різними за боєздатністю.

Визначальними ознаками суспільства е функціонування механізмів самовідтворення й самозбереження. Чому, наприклад, Швейцарія в минулому знайшла такі механізми, а Україна – ні? Невже різниця лише в державах-сусідах? Хіба сусіди Швейцарії – Франція, Німеччина, Австро-Угорщина та Італія – були менш агресивними, ніж Польща, Росія та Кримське ханство? Тут ми підходимо до одного принципового визнання: при цивілізаційному аналізі на перший план виходить досліджсння здатності (і здатність як така) підтримувати свої відтворювальні механізми та потенціал вище критичного рубежу, який відділяє суспільне життя від смерті, виживання від деградації. Саме тут прихована сутнісна, фундаментальна різниця між одними спільнотами, які всупереч зовнішнім та внутрішнім небезпекам продовжують ефективне самовідтворення, та іншими, які втратили здатність відтворювати себе як суб'єкти історії. Останні, між іншим, є не якимось прикрим непорозумінням чи випадковісио, а складають величезний список-мартиролог зниклих народів і держав.

Ефективність відтворювальної діяльності людства і конкретних суспільств визначається, головним чином, такими факторами: а) зовнішніми небезпеками, які можуть підірвати потенціал самовідтворення суспільства або стимулювати його внутрішню дезорганізацію; б) внутрішніми небезпеками, які дезорганізують життєздатність (громадянські війни, нецивілізовані форми боротьби за владу, вичерпання національних ресурсів, етнічні та релігійні конфлікти тощо).

У кінцевому результаті функціонування суспільств залежить від здатності їхніх членів зберігати потенціал відповідності своїх можливостей зростаючій складності зовнішніх та внутрішніх проблем, спроможності відповісти на реальні та потенційні загрози. Водночас, життєздатність суспільств у сучасну епоху багато в чому залежить від спроможності сприймати позитивні, креативні інновації, вста­новлювати зв'язки з іншими країнами на рівні вимог часу.

Різниця між закритими та відкритими цивілізаціями містить чимало аспектів. Виявляється вона й на рівні особи. Зокрема, в тоталітарних та закритих суспіль­ствах особа повністю підпорядкована цілому, оскільки системи цінностей таких суспільств вимагають придушення інновацій, заперечення свободи мислення і дій вище встановленого владою або традицією рівня (зрізати все, що вище певної межі, – своєрідна модифікація "закону газонокосарки"). Відкрита ж цивілізація орієнтує особу й соціальні групи на розвиток здібностей до інновацій, на свободу мислен­ня, дій, слова, прав і обов'язків. Якщо в першому випадку функції особи жорстко підпорядковані державній або традиційній структурі, то в другому держава праг­не забезпечити простір розвитку особи й людських спільнот у форматі демокра­тичного розвитку.

Поки що важко однозначно стверджувати, до якої цивілізації нині належить Ук­раїна. Це зумовлено співіснуванням тоталітарної та ліберальної культури мислен­ня і дій, конфронтацією і розколом орієнтацій на системи цінностей. Більше того: характерною рисою не лише українського суспільного життя, а й культури та спо­собу життя кожної людини залишається традиціоналізм, тоталітаризм та лібералізм, які переплетені в настільки химерних поєднаннях, що інколи здається, ніби і сус­пільство, і окрема особа зависли в своєрідній добі межичасся, у вакуумі міжцивілізаційного простору.

Самоідентифікації української політичної нації як локальної цивілізації, а також "політичного українця" як громадянина України заважають деякі історичні та цивілізаційні фактори. Наприклад, історично склалося так, що доля України визначалася нашими сусідами – Росією, Польщею, Австро-Угорщиною. Безпереч­но, це наклало істотний відбиток на спосіб мислення й поведінки, на оцінку місця України в історії. Втім, не варто перебільшувати: особливості України не є доказом винятковості, унікальності чи месіанізму української цивілізації – насправді само­бутність України не вища самобутності Португалії, Греції, Шотландії або Норвегії.

Цивілізаційна цілісність України також поки що не беззаперечна. Досить, при­гадати, що існують протестні настрої частини населення проти "українізації" (яка de facto відсутня); крім того, збереження соціокультурної багатоманітності як ду­ховного багатства країни не завжди виявляється перевагою українського державо­творення. Втім, цивілізаційна цілісність України можлива лише через суперетнічний (політична нація), суперкультурний цивілізаційний характер форм національ­ної свідомості й самосвідомості. Питання стоїть жорсткіше, ніж просто абстрактні рефлексії на тему майбутнього України: чи зможуть органи влади та етнічні грома­ди країни знайти нові підходи до міжкультурного спілкування, до обміну символа­ми та нормами різних культур без взаємознищення, зі збереженням ціннісних змістів?

Висновок, що Україна йде шляхом загальноєвропейського розвитку, виявиться уразливим, якщо ми не звернемо увагу на беззаперечний факт: українській ло­кальній цивілізації притаманні багато рис цивілізації порубіжної. До таких цивілі­зацій відносять ті, що відзначаються неоднозначним, часто конфліктним перепле­тенням характеристик базової національної культури та двох великих типів цивілізаційного розвитку людства, між якими локальна цивілізація перебуває. В Європі до країн порубіжної цивілізації можна віднести пострадянські країни, більшість країн Балкано-Дунайського регіону, навіть Іспанію та Португалію, які запозичили чимало зразків культури своїх колоній.

Країни-цивілізації порубіжного типу відрізняються від інших специфічним способом розв'язання контраверсійних проблем буттєвості, більш багатоманітною, синтетичною культурою. З одного боку, це містить значний потенціал позитиву, з іншого ж – в окремі періоди історичного розвитку порубіжність може виявитися істотним негативом, ускладнюючи механізми співіснування культур, релігій та мов. Крім того, домінування багатоманітності може набувати дестабілізуючих для єдності суспільства й держави ознак.

Якщо класичним цивілізаціям притаманна деяка цілісна основа – наприклад, духовно-релігійний фундамент цивілізації, то в порубіжних цивілізаціях така основа є неоднорідною і хиткою, а тому й проблеми, що виникають, розв'язувати значно складніше. Наприклад, Великобританія набула рис порубіжності тоді, коли на проблеми міжнаціональних відносин нашарувалися ще й проблеми релігійного розколу (йдеться про протистояння католицької та англіканської церков).

У країнах-цивілізаціях порубіжного типу можна виокремити три основних типи міжкультурних контактів:

1. Відверто вороже протистояння. Це – найтривіальніший та найбільш жорсткий тип взаємодії культур і способів життя, за якого "чуже" категорично відторгається. Такий тип взаємодії містить великий руйнівний потенціал для суспіль­ства й цивілізації, який, утім, не обов'язково має бути задіяним.

2. Взаємодія культур близьких, духовно пов'язаних релігією, спільним етнічним походженням та мовою, за якої кожна сторона контактів залишається суверенною, внаслідок чого нової культурної або політичної якості не виникає. Йдеться про мусульманські, слов'янські, християнські, романо-германські країни. Така взаємодія істотно впливає на свідомість людини, історичні та міжособові контакти. Цей тип взаємодії хоч і має проміжний характер, проте водночас виявляє риси стійкості.

3. Синтезна взаємодія, коли народжується якісно нове явище, сутнісно відмінне від первісних учасників контакту. Як приклад можна навести Європейсь­кий Союз, який є інституйованою основою західноєвропейської цивілізації.

Отже, для класичних цивілізацій більш характерним є синтез, а для порубіж­них – складна взаємодія симбіотичних та синтетичних складових. Якщо у випадку порубіжних цивілізацій перемагає синтетична складова, то така цивілізація прямує до класичних цивілізаційних форм (або цивілізацій-держав); якщо ж перемагає симбіотичний чинник (Австро-Угорщина, Росія, Югославія і т.д.), то цивілізація-держава приречена на розпад. Тому в Україні важливо всіма можливими цивілізо­ваними засобами підтримувати синтетичні процеси соціокультурногота політич­ного розвитку: взаємозбагачення культур, релігійну й загалом національну толе­рантність, недопущення расового та міжетнічного протистояння.

Залежно від конкретно-історичних обставин у формулі цивілізаційного синтезу можуть домінувати різні складові. Звідси – гнучке корелятивне співвідношення між економічною, політичною, культурно-духовною підсистемами цивілізаційної системи. Вихід на перший план тієї чи іншої складової визначає міру динаміки та телеологічну акцентованість цивілізаційного процесу. Наприклад, культурна складова діє повільніше, проте глобальніше. А от політична та економічна складові підштовхують динаміку цивілізаційного процесу, однак вони більш уразливі до впливів зовнішнього характеру (воєн, світових криз і т.ін.), а також значно частіше виявляються причиною соціальних конфліктів.

Усі порубіжні цивілізації характеризуються незавершеністю історичного формату. Сучасна українська цивілізація також перебуває в процесі становлення. Основні її риси остаточно ще не структурувалися; в ній ще живуть залишки субцивілізацій (російської, австро-угорської га іп.), до яких входили різні частини України. Західноєвропейський вплив в українській цивілізації хоч і присутній, проте не визначальний. У соціокультурний й генетичний код нашої цивілізації він закла­дений приблизно в однаковій пропорції з іншими геополітичними й цивілізаційними впливами. Тому поки що траєкторія історичного руху українського суспільства залишається телеологічно й аксіологічно невиразною і суперечливою. Виникає запитання: чи перетвориться Україна в складову західноєвропейської цивілізації, не засвоївши при цьому західні цінності як домінантні? Будь-яка відповідь на сформульоване запитання поки що виявиться верифікаційно небез­доганною і аргументаційно уразливою.

Цивілізаційна ідентифікація України цікава і з наукової точки зору, і з точки зору формування свідомості й самосвідомості соціальних груп. Можна зустріти як аргументовані позитивні оцінки західної та східної цивілізацій, так і жорстку критику курсу України на зближення із Західною Європою та Євразією. Також є чимало науковців, які взагалі не вірять в український проект входження в світову цивілізацію, в реальність побудови демократичної, соціально-правової держави. Логіка мислення така: по-перше, Україна настільки відстала від країн, які є лідера­ми світового розвитку, що ніколи не зможе їх наздогнати; по-друге, спосіб життя в Україні склався як євразійський, аутсайдерський, ізоляціоністський, як наслідок багатовікового панування Росії, і такий спосіб життя, на жаль, переважною більшістю визнається нормою; по-третє, українська еліта зорієнтована на пограбування влас­ного народу, а народ звик до цього і спокійно дозволяє над собою знущатися.

На зламі тисячоліть також потребує переосмислення ідеал гуманізму. За попередні півстоліття світ настільки змінився, що деякі соціально-культурні, полі­тичні, естетичні, правові, економічні ідеали в цілому і гуманізму зокрема необхідно переглядати й уточнювати – особливо у зв'яжу із загальною перебудовою світо­вих економічних, політичних, військових, інформаційних відносин. Істина необхід­ності цивілізаційної ідентифікації України, створення в ній повноцінного відкрито­го суспільства, основними елементами якого виявиться людський фактор, а також громадянське суспільство й демократична соціально-правова держава, потребу­ють якомога швидшого засвоєння спочатку суспільною елітою, а згодом і масо­вою свідомістю України в цілому.

Це – саме той Виклик часу, на який Україна або сформулює переконливу відповідь і цим підтвердить статус локальної цивілізації, або не зможе запропонувати креативну концептуалістику, визнавши необгрунтованість цивілізаційних  претензій.