dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 2

Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Нова парость під впливом енергії боротьби, підживлена допомогою Заходу інтенсифікувала свій зріст і раптом, для багатьох абсолютно несподівано, піднялася над "травою" й стала видимим як щось принципово нове. Але це нове суспільство було ще досить слабким, щоб висунути своїх же лідерів. Тому воно використало лідерів, які існували у видимій частині суспільства, "понад травою". Нове суспільство пішло за старими лідерами, але на дуже коротку відстань. Нова епоха надзвичайно скоро висуне нових зверхників. Молодих, з відмінною освітою, без старих звичок і поглядів, без радянського тягаря, який все ж таки висить за спиною начебто нової влади. Ось чому я говорю про те, що зміни в Україні лише починаються.

Проте сподіватися на швидке входження нашої держави як повноправного суб’єкта до Європейського Дому, попри оптимістичні декларації політичних лідерів, навряд чи варто. Як зазначає один з західних дослідників цивілізаційних процесів, професор Гарвардського університету Семюель П. Хантінгтон, нині "розлами між цивілізаціями замінили в Європі колишні політичні та ідеологічні кордони часів "холодної війни" в якості рубежів криз і кровопролиття.

Початком "холодної війни" став політичний та ідеологічний розподіл Європи, який виник з встановленням "залізної завіси". А з його зникненням закінчилася і "холодна війна". Але в той же час як ідеологічний розподіл Європи перестав існувати, тут знову дався взнаки кордон між культурами – західним християнством, з одного боку, і православним християнством та ісламом – з іншого".

Схожі думки висловлює й відомий дослідник історії економіки Ф. Бродель: "В ХVІІ ст. східний кордон європейського світу-економіки проходив на сході Польщі, – пише вчений, – він виключав [з нього] величезну "Московію". Остання була для європейця краєм світу." Отже, цивілізаційний кордон, який встановився ще в ХVІІ ст., є актуальним для європейського політикуму і в наші дні як з економічної, так і з світоглядної точок зору. На наш погляд, він не є зоною конфлікту як протистояння в прямому розумінні цього слова, а, скоріше, фактором конкуренції.

Що ж до теорії Хантінгтона про "конфлікт цивілізацій", то, з нашої точки зору, її оприлюднення й широка популяризація в західній науковій літературі кінця минулого століття мали на меті законсервувати в суспільній свідомості як Західного, так і Східного світів думку про природню неможливість їх цивілізаційної інтеграції.  Реальна ж дійсність спростовує подібні теоретичні побудови, принаймні, стосовно Євросоюзу. Сучасна Європа активно опановується арабами і африканцями зі швидкістю у декілька мільйонів осіб за рік. Приблизно з такою ж швидкістю скорочується й чисельність білого християнського населення.

За підрахунками демографів Європейської комісії, вже через 20 років англійці, німці, французи, італійці стануть національними меншинами у власних державах. Причому вік майже половини з них перевищить 60 років. До того ж показово, що, погоджуючись підпорядковуватись законам нової батьківщини, мігранти не відмовляються від своєї мови, релігії, культури, тобто трансформують традиційну західну цивілізацію згідно з глобальною перебудовою світу й утворенням цивілізації глобальної. Отже, теза про "несумісність" Східної і Західної цивілізацій виявляється некоректною.

Про це свідчать й останні соціологічні опитування в країнах Євросоюзу щодо вступу до останнього України. Найбільше голосів Україна набрала у Франції (58 %), Італії (62 %), Польщі (77 %) та Іспанії (60 %). Стриманість Німеччини (41 %) та Великобританії (49 %) пояснюється тим, що вони завжди виступали проти будь-якого розширення ЄС. З тих, хто висловився "за" вступ України в ЄС, більшість вважає, що наша держава географічно, політично і культурно є частиною Європи.

Як  зазначають М. Михальченко та З. Самчук, в науці поступово сформувалися два основні критеріальні підходи до націй-цивілізацій: громадянсько-територіальний та етнічний. Громадянсько-територіальна модель формування націй-цивілізацій закладає в основу фактор громадянства та території: можна бути етнічним англійцем, французом, китайцем, проте водночас – політичним американцем, тобто мати громадянство США. Етнічна ж модель віддає перевагу етнічному аспекту, мовним та культурним чинниками функціонування етнічних груп: наприклад, провансальці, бургундці, гасконці й бретонці склада­ють єдиний французький етнос.

Розвиток першої та другої моделей націй-цивілізацій має тенденцію до по­ступового зближення, синтезу. "Якщо дивитися концептуально, – пише Е. Д. Сміт, – то нація має поєднувати дві низки вимірів: з одного боку – громадянські та тери­торіальні, а з іншого – етнічні й генеалогічні, причому, в кожному випадку в різних пропорціях. Саме завдяки багатовимірності національна ідентичність виявляється такою гнучкою силою в сучасному світі й політиці, ефективно поєднуючись з інши­ми могутніми ідеологіями та рухами".

Наведені моделі нині йменують політичною та етнічною. Втім, інколи відда­ють перевагу розмежуванню за історико-географічною ознакою, називаючи їх французькою та німецькою. Згідно з першою, нація являє собою громадян держави (нація-держава), згідно з другою вона є кровно-мовною, культурно-історичною спільнотою.

У 1792 р. Франція була централізованою державою, однак етнічні французи не складали й половини її населення. Тому Велика Французька революція актуалізу­вала потребу прискореного перетворення провансальців, бургундців, бретонців, кор­сиканців, гасконців та інших субетносів на французів з єдиною мовою спілкування. Французька мова була оголошена "мовою свободи": вона жорстко впроваджувалася в адміністративну й судову практику, армію, освіту, інші соціальні інститути. Фран­цузами були визнані всі громадяни Франції, а французька мова проголошена безальтернативною. Інші ж мови поборювалися як "реакційні й контрреволюційні".

Безумовно, для сучасної України якобінський екстремізм не може слугувати еталоном політичного праксису: дух і буква XXI ст. заперечують поборювання інших мов з огляду на їхню нібито "реакційність і контрреволюційність". Однак значну частину французького досвіду можна й треба застосувати: адже, здобувши свободу, пригноблені нації неухильно силою обставин змушені акцентувати увагу на власній етнічності, мові та інших атрибутах новітньої державності. Це – катего­ричний імператив самоідентифікації кожної повноцінної молодої держави, її оче­видна захисна й компенсаційна реакція на історію та сучасність. Проблема лежить дещо в іншій площині, а саме: в мірі категоризму, з яким педалюється етнокультурний аспект, і в динаміці коригування історичної справедливості в сенсі відновлення етнокультурної і в цілому духовної автентичності.

Німці пішли іншим шляхом, ніж французи. У XVIII ст. на територіях, заселених німецьким етносом, існував конгломерат держав, проте сам етнос був розколотим на католиків та протестантів. Виникла неухильна потреба об'єднати квазідержавні утворення в єдину державу, створити німецьку націю. При цьому німецька мова як спільна мова німців ледь-ледь жевріла, оскільки домінували численні діалекти. Однак поступово "німецький національний дух" трансформувався в німецьку етнічну єдність, а етнос отримав потужну німецьку державу.

Отже, не існує єдиного принципу розвитку націй: одні проходять шлях від етнічності до політичності (німці, італійці, українці, болгари), інші – від полі­тичності до етнічності (фрапцупі, англійці, росіяни, іспанці). В другому випадку політична нація формується не спонтанно, а зусиллями корінної нації, яка втягує в орбіту своїх національних інтересів політично залежні від неї етноси. Зрозуміло, шлях від політичності до етнічності нації може мати різну як тривалість, так і форму – це залежить від конкретно-історичних умов та національного духу народу.

На сучасну пору поняття цивілізації окрім культури обов'язково охоплює ще й економіку та політику. В цілому ж цивілізованим суспільством нині вважається таке, яке досягло відповідних нормативних рівнів економічного та культурного роз­витку, соціальної ефективності та політичної стабільності. Значна частина нормативів цивілізації закріплена в міжнародних документах – статутах ООН, ЮНЕСКО, документах ОБСЄ, міжнародних угодах і т.ін.

Людство пройшло тривалий шлях від локальних до регіональних (в політичному та географічному розумінні), а згодом і до глобальних цивілізацій. Глобаль­ною цивілізацією вважається всесвітня людська цивілізація, яка включає в якості основних елементів дві регіональні цивілізації – європейську та північно-американську. При цьому варто враховувати, що сучасну всесвітню цивілізацію складають й інші регіональні цивілізації – китайська, японська, індійська, євразійська (з цент­ром у Росії), а також локальні цивілізації (в тому числі й українська).

Дослідницько-пропозиційна інтрига полягає у визначенні внеску, який українська локальна цивілізація може й повинна зробити у розв’язання глобальних, універсальних для людства проблем. Існує українська реальність та інший, неукраїнський світ, який істотно чи не дуже, проте відрізняється від нашого, характеризується багатоманітністю й суперечливістю тенденцій розвитку. З цим світом ми змушені контактувати, взаємодіяти. Існує і всесвітня цивілізація, до складу якої Україна також входить. Ця цивілізація не вва­жає за доцільне рахуватися з внутрішньою самоізоляцією регіональних та локаль­них цивілізацій, жорстко спонукаючи їх вступати в діалог мовою ідеології, полі­тики, економіки, культури тощо.

Таким чином, на початку XXI ст. склалася нова конфігурація цивілізацій, яка не вкладається в прокрустове ложе формули "західна/ незахідні цивілізації'"; вона також заперечує тезу, що єдиним шляхом розвитку людства є перехід на західні моделі розвитку і засвоєння західних цінностей. Глобалізація всесвітньої цивілізації паралельно супроводжується регіоналізацією цивілізацій, створенням нових суб-регіональних цивілізацій, які структуруються за релігійним, економічним, полі­тичним та іншими критеріями.

Основна проблема сучасної теорії цивілізацій та історії української цивілі­зації полягає в тому, що в умовах плюралістичної пізнавальної традиції практично неможливо створити єдину, несуперечливу концепцію формування і взаємодії цивілізацій. Тому необхідно шукати компроміси, консенсус на основі наукової толерантності й зваженості. По відношенню до цивілізацій і культур необхідно сполучати або хоча б узгоджувати дві істини: екзогенну (зумовлену зов­нішніми причинами) та ендогенну (результат внутрішніх факторів). Оцінки ж на­родів, цивілізацій та їхніх культур зсередини та ззовні (з точки зору зовнішнього світу) збігаються не часто. Особливо важко гомогенізувати суб'єктивну самооцін­ку цивілізації та її об'єктивні параметри: тут спрацьовує надзвичайно велика гру­па факторів, тому досягти співпадіння як зовнішніх, так і внутрішніх оцінок і уста­новок надзвичайно складно.

Зрештою, цей стан не слід надміру драматизувати: зіткнення різних кон­цепцій, теорій, гіпотез та підходів стимулює евристично сприятливу атмосферу наукового пошуку й діалогу цивілізацій. Цс означає, що перехід у другій половині XX ст. від класичних концепцій історії людства (наприклад, позитивістської та марксистської), які будували єдину картину світу на основі категорично-уніфіко­ваного критерію, до неокласичних (модерністських та постмодерністських), які відкидають можливість створення єдиної картини світу, містив значний креативно-евристичний потенціал. Світ почав тлумачитися як єдність багатоманітності, де жодна цивілізація не має беззаперечних переваг, а є лише конкуруючим сегмен­том світового процесу розвитку.

Такий підхід істотно змінює, коригує світоглядну орієнтацію народів, дер­жав та блоків, призводить до значних змін у світових, економічних та політичних відносинах. Була відкинута помилкова марксистська концепція, яка тлумачила істо­рію людства до соціалізму лише як передісторію, а "дійсну" історію жорстко при­в'язувала до виникнення марксизму та епохи пролетарських революцій. Перспек­тиви людства перестали асоціюватися з війною до переможного кінця між капіта­лізмом та соціалізмом, а все частіше інтерпретуються як конструктивний пошук нових форм і засобів співробітництва держав, як формування людством всесвітньої цивілізації, де демократія, права людини й народу виявляються визначальними цінностями.

Утім, ефективність позитивного заряду, який надала суспільствознавству плюралістична неокласична парадигма, почала знижуватися, коли виникли пост-неокласичні, постмодерністські підходи, котрі взагалі відкидали можливість формування об'єктивного знання, надаючи когнітивним масивам виключно відносного, локалізованого значення, у якого ще й відсутні чітко окреслені межі. Звичайно, такі підходи значною мірою є помилковими й контрпродуктивними, оскіль­ки вони, за великим рахунком, заперечують можливість будь-якої істотної генералізації й систематизації епістем, а це ставить під сумнів саму інституціалізацію науки (принаймні, її гуманітарної, суспільної складової).

Проблема специфіки, характерних рис української регіональної цивілізації, яка інколи визначається неологізмом "українська політична нація", значною мірою залишається tabula rasa соціального пізнання. Дехто може заперечувати цю тезу на тій підставі, що українська регіональна цивілізація має надзвичайно багато складових: і анамнез (спомин про героїчне та знеславлене минуле), і почуття другорядності (синдром "молодшою брага" Росії), і стійку толерантну компоненту традиційної свідомості, і амбівалентне відношення до Сходу та Заходу, і неба­жання з наукових позицій витлумачувати геополітичне й геоекономічне станови­ще України, і мрійливо-химеричні міркування про унікальність України.

Бачення політичної, економічної, соціальної та культурної проблематики крізь призму української регіональної цивілізації – це новий і надзвичайно перспек­тивний науковий напрямок, який може і повинен бути використаний як генератор, своєрідний ключ, інструмент для розуміння багатьох проблем сучасної України. Такий підхід актуалізує і загострює герменевтичну складову дослідницьких зу­силь, вимагає, щоб суспільна пропозиційність базувалася не на волюнтаризмі чи затратному методові спроб та помилок, а на чітких тлумаченнях дійсності і на переконливих інтерпретаціях майбуття. Попри наукову самоочевидність зазначе­них вимог для значної частини української політичної еліти вони залишаються terra incognita, яку можна підкорити й культивувати лише суворою, відповідальною організацією дослідницьких і в цілому інтерпретаційних зусиль.

У соціальному пізнанні залишається чимало невирішених методологічних проблем, нез'ясованих концептуальних і телеологічних аспектів. По-перше, втратив популярність формаційний підхід до історії в умовах, коли так звана "найпрогресивніша комуністична формація" виявилася химерою і нематеріалізованим привидом. По-друге, соціальне пізнання, яке спирається на категорії українського національного характеру, національних традицій і національної ідеї, інколи виявляється недостатньо ефективним. Це зумовлено тим, що національна культура (в широкому розумінні поняття) завжди прикрашає себе, приховує свої вади, табуює усвідомлення деяких фрагментів реальності, висуває універсальні цінності (пра­целюбність, моральність, гостинність і т.д.) на роль суто національних, а негативні риси національного характеру намагається витлумачувати як неістотні. По-третє, суто аналітичний підхід до дійсності підривається гіперплюралістичним, релятиві­стським баченням історичного процесу, запереченням повторюваності історії, уні­версальних закономірностей, коли кожен історичний факт інтерпретується окремішньо, унікально, відмежовано під принципу спадкоємності та взаємопов'язаної системи фактів і явищ.

За таких умов увагу фахівців-суспільствознавців усе більше привертає цивілізаційний аналіз ситуації в Україні. Нині вкрай необхідно остаточно подолати хибну марксистську парадигму про антропологічну єдність людства, згідно з якою всі люди породжені процесом праці, їхні культури принципово єдині, оскільки віддзеркалюють цей процес, а що стосується деяких формаційних, стадіальних та фольклорних відмінностей, то вони нібито з часом неухильно стираються, нівелю­ються. Звідси робився висновок про принципову можливість спільної методології аналізу європейських, азіатських та африканських народів, про відсутність спе­цифічних пізнавальних проблем: мовляв, достатньо розробити універсальну со­ціальну теорію – і вона надасть можливість де завгодно відшукати істину. Йдеться, зокрема, про соціальну теорію, побудовану на критеріях класовості та формаційності: наприклад, якщо в деяких суспільствах класів не було виявлено, оскільки існували лише стани, які у формаційну схему не потрапляли, то ми їм і класи знаходили, і в потрібну формацію заганяли.

Звичайно, спільні риси, повторюваність й універсалізм розвитку – це науковий факт, їх, безперечно, треба досліджувати суспільним дисциплінам. Проте не слід забувати й інші імперативні істини: наприклад, історія багатьох народів перерва­на штучно – одні етноси вижили після європейської, азіатської та інших форм ко­лонізації, інші ж були знищені. Індіанцям Америки, слов'янському племені прусів, Хозарському Каганату, стародавньому Хорешу та іншим народам і країнам, які щезли або деградували з вини колонізаторів та завойовників, не легше від того, що існує хитромудрий "загальний формаційний аналіз".